Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №467/1568/25 — Миколаївський апеляційний суд

23.09.26

22-ц/812/1628/26

Справа № 467/1568/25 Головуюча у 1-й інстанції Явіца І. В.

Провадження № 22ц/812/1628/26 Доповідачка в апеляційній інстанції Ямкова О. О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 вересня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївський апеляційний суд у складі:

головуючої-судді: Ямкової О. О.,

суддів: Крамаренко Т. В., Круглікової А. В.,

із секретарем: Соловйовим М. А.,

за участю: представниці позивача – Єрмоленко А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 ,

яка подана від його імені адвокаткою Єрмоленко Анною Володимирівною,

на рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області, постановлене 22 травня 2026 року під головуванням судді Явіци І. В. у приміщенні суду в селищі Арбузинка Миколаївської області, зі складанням повного судового рішення, у справі

за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,

третя особа – Благодатненська сільська рада, Міністерство оборони України,

про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 , діючи через свою представницю – адвокатку Єрмоленко А. В., звернувся до ОСОБА_2 з позовом про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме самостійного утримання та виховання ним синів ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 1 грудня 2007 року по 30 січня 2018 року, який розірвано на підставі рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 30 січня 2018 року.

Після розірвання шлюбу діти залишились проживати з позивачем, а відповідачка переїхала в інший населений пункт. З цього часу ОСОБА_2 не бере участі у вихованні та утриманні дітей, але батьківських прав за рішенням суду її не було позбавлено, натомість попереджено про необхідність належного виконання обов`язків по вихованню та утриманню дітей.

Посилаючись на те, що весь час після розірвання шлюбу позивач самостійно виховує та утримує своїх синів та згідно висновку органу опіки та піклування місце їх проживання визначено разом з батьком, оскільки мати не приймає участі у вихованні та забезпеченні синів, просив суд встановити такий факт, оскільки в умовах воєнного часу його встановлення надає право на відстрочку військової служби під час мобілізації.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 2 грудня 2025 року залучено до участі у справі у якості третіх осіб Благодатненську сільську раду, як орган опіки та піклування, та Міністерство оборони України.

У відзиві на позовну заяву відповідачка ОСОБА_2 вважала її вимоги необґрунтованими, з огляду на встановлені судами обставини за іншим рішенням у справі №467/802/25, де у задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення її батьківських прав відмовлено, зокрема, і за наявністю між сторонами спору щодо визначення участі матері у вихованні дітей та складення і затвердження органом опіки та піклування формального висновку, де не враховано фактичні обставини участі матері у матеріальному забезпеченні дітей.

Вважала поданий позов зловживанням правом з боку ОСОБА_1 для уникнення мобілізації, та зазначила про свою участь в матеріальному забезпеченні дітей, а саме оплати їдальні у школі, поповнення мобільного зв`язку та оплату інших витрат на потреби дітей, які фактично здійснювались через банківський рахунок ОСОБА_5 , з яким вона перебуває у фактичних шлюбних відносинах.

Зазначала, що позивач не може досягти поставленої ним мети шляхом подачі цього позову, оскільки спір про позбавлення ОСОБА_2 уже вирішений.

Клопотала про поновлення строку на подачу відзиву, про залучення ОСОБА_5 до участі у справі у якості третьої особи, а також про виклик свідків та їх допит і витребування письмових доказів.

В подальшому звернулась з клопотанням про долучення до матеріалів справи доказів перерахування коштів на потреби дітей.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 16 лютого 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача, поданого від його імені представницею, про продовження строку підготовчого провадження.

У березні 2026 року відповідачкою надано письмові пояснення аналогічні доводам викладеним у відзиві на позов та наголошено, що попередні звернення позивача з позовами до неї були обґрунтовані аналогічними підставами, що знову використані ним у цій справі.

У березні 2026 року позивач звернувся з клопотанням про виклик свідків.

Ухвалою Арбузинського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2026 року підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду, та відмовлено у задоволенні клопотань відповідачки про закриття провадження у справі, зупинення провадження у справі, поновлення строку на подачу відзиву, залучення до участі у справі цивільного чоловіка ОСОБА_5 , в якості третьої особи, та витребування доказів. Відзив, поданий відповідачкою ОСОБА_2 на позовну заяву залишено без розгляду. Задоволено клопотання сторін про виклик свідків та ухвалено про виклик неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та представника органу опіки та піклування, витребувано з Арбузинського районного суду Миколаївської області цивільну справу №467/802/25.

20 квітня 2026 року третя особа Міністерство оборони України надало пояснення щодо позову, в яких вважало пред`явлений позов таким, що не підлягає задоволенню, з огляду на те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком, необхідне існування (настання) обставин, в силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Посилалося на відповідну судову практику та просило проводити судове засідання без участі його представника.

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 22 травня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення суд виходив з того, що мусить відмовити у задоволенні позову, з огляду на усталену судову практику Верховного Суду, за наявністю у батька реального права на відстрочку від мобілізації, так як судом однозначно та беззаперечно встановлено самостійне виховання і утримання батьком дітей без участі матері, яка нехтуючи своїми батьківськими обов`язками, уникнула позбавлення батьківських прав відносно дітей, які їй не потрібні.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діє представниця – адвокатка Єрмоленко А. В., посилаючись на те, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального і процесуального права, внаслідок недостатньо повного дослідження матеріалів справи, та призвело до замкненого кола, коли один суд відмовляє у застосуванні до матері крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав, а інший не може встановити факт самостійного виховання та утримання дітей позивачем, оскільки відповідачка має бути позбавлена батьківських прав. Тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

В обґрунтування скарги зазначав, що не встановлення такого факту в першу чергу шкодить дітям, оскільки порушує право на виховання і розвиток, захист здоров`я.

Повторно зазначив, що самостійно створивши для виховання та задоволення потреб дітей належні умови, та що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини має для нього юридичне значення для вирішення питання щодо реєстрації місця проживання дитини та реалізації свого права на відстрочку для мобілізації, у разі настання якої його діти залишаться без батьківської опіки та піклування, оскільки мати свої обов`язки не виконує, а інші особи, які б могли здійснювати утримання та виховання дітей відсутні.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_2 вважала апеляційну скаргу необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, посилаючись на те, що апеляційна скарга фактично не містить доводів щодо неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права, натомість у її змісті докладно наведені тексти рішень суду у цій справі та про позбавлення відповідачки батьківських прав, що на її думку свідчить про згоду апелянта з наведеною судом правовою оцінкою його позову, однак просить суд апеляційної інстанції дійти протилежних висновків.

Посилалась на правильність висновків місцевого суду щодо неналежно обраного позивачем способу захисту та вважала твердження позивача про штучне створення замкненого кола в реалізації його прав фактичною незгодою із чинним нормативним регулюванням, а не доводом про неправильне застосування судом норми матеріального права. В той же час позивачем не спростовано жодного висновку суду та не наведеного іншого висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Вважала, що право на відстрочку від призову під час мобілізації саме по собі не є підставою для встановлення юридичного факту, а потреба позивача у встановленні такого факту, підставою для скасування рішення суду.

Виклала власні аргументи незгоди з рішенням місцевого суду.

Зазначала також, що суд першої інстанції вийшов за межі предмета спору та фактично надав правову оцінку праву позивача на відстрочку від призову під час мобілізації, а також надав вибіркову оцінку доказам, визнавши надання відповідачкою матеріальної допомоги дітям, але самостійно визначивши її недостатньою. Спростовувала вживання нею алкоголю та вказувала про незазначення в рішенні суду про участь дитячого психолога чи педагога під час опитування дитини, вважала, що суд допустив істотні суперечності у становленні фактичних обставин справи та їх юридичній оцінці.

Відзиву на апеляційну скаргу іншими учасниками справи не надано.

Справа розглянута у суді апеляційної інстанції за відсутністю позивача і відповідачки, за їх належним і завчасним повідомленням у відповідності до частини 5, пунктів 2, 3 частини 8 статті 128, частини 5 статті 130 ЦПК України, та у зв`язку з представництвом інтересів позивача в судовому засіданні адвокаткою Єрмоленко А. В. а також за надання відповідачкою ОСОБА_2 відзиву на апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймають участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

При вирішенні справи судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 1 грудня 2007 року до 2 березня 2018 року, який розірвано 30 січня 2018 року на підставі рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області (т. 1 а.с.10-11).

За час спільного проживання у сторін ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_6 та ІНФОРМАЦІЯ_4 син ОСОБА_7 , які проживали в родині спільно з обома батьками, але після переїзду матері до іншого населеного пункту на проживання разом з цивільним чоловіком ОСОБА_5 , діти залишилися на проживання разом з батьком (т. 1 а.с.8зв, 13-14, 15-17) та ця обставина сторонами не оспорюється.

Втім, як встановлено рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 30 січня 2018 року, ухваленого на підставі позову ОСОБА_8 до ОСОБА_1 , на час ініційованого матір`ю дітей спору про розірвання шлюбу батьки дітей проживали окремо, а діти сторін проживали з матір`ю в АДРЕСА_1 (т.1 а.с.11), хоча мають реєстрацію з 6 вересня 2017 року за іншою адресою батька у АДРЕСА_2 (т.1 а.с.5-9).

Таким чином колегія суддів висновує, що місце проживання спільних дітей на момент розірвання шлюбу вирішено батьками за мовчазною згодою на підставі частини 1 статті 160 СК України, а місце проживання неповнолітнього сина ОСОБА_9 визначено ним самим за частиною 3 статті 160 СК України. Щодо місця проживання малолітнього сина ОСОБА_10 , то жодним із батьків за обставинами спорів, що виникали між ними, спір з приводу визначення його місця проживання, після переїзду відповідачки на місце проживання до іншого населеного пункту, не вирішено в порядку статті 161 СК України, ні шляхом прийняття відповідного рішення органом опіки та піклування, яким не є рішення про затвердження висновку з метою наступного вирішення спору (т.1 а.с.12-14), ні судом, оскільки позовів про визначення місця проживання дитини або визначення способу участі у вихованні жодним із батьків не подавалося.

В той же час, з огляду на виїзд відповідачки ОСОБА_2 на проживання до іншого населеного пункту та створенням цивільного шлюбу з іншим чоловіком, батьком спільних дітей - позивачем ОСОБА_1 10 червня 2025 року подано позов про позбавлення матері батьківських прав відносно спільних синів, з посиланням на невиконання нею батьківських обов`язків та її ухилення від спілкування з дітьми, а також їх утримання, зокрема, із встановленням в процесі розгляду цієї справи утворення у відповідачки боргу зі сплати аліментів (т.1 а.с.117).

Самі аліменти на утримання дітей стягнуто на підставі судового наказу Арбузинського районного суду Миколаївської області, виданого 9 червня 2025 року за заявою ОСОБА_1 , поданою одночасно з позовом про позбавлення батьківських прав, але 4 червня 2025 року та окремо в наказному провадженні (т.1 а.с.69).

Дані про обізнаність матері стосовно стягнення з неї аліментів за судовим наказом у справах відсутні, але надано постанову про відкриття виконавчого провадження за виданим судовим наказом, що винесена 12 листопада 2025 року державним виконавцем виконавчої служби, та за неї відразу нараховано борг за час, що передував відкриттю виконавчого провадження (т.1 а.с.68, 70).

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 вересня 2025 року, залишеним без змін на підставі постанови Миколаївського апеляційного суду від 8 грудня 2025 року, у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення її батьківських прав відносно синів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 відмовлено та відповідачку попереджено необхідність належного виконання обов`язку по вихованню та утриманню дітей (т. 1 а.с.117-125).

За таких обставин та отримавши відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав матері дітей ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 знову звернувся до суду з позовом, але з іншою матеріально-правовою вимогою про здійснення ним самостійного виховання та утримання дітей шляхом встановлення юридичного факту про самостійне виховання та утримання дитини батьком, підтвердження якого йому необхідно для отримання відстрочки від мобілізації, посилаючись на ті самі обставини та обґрунтування, що ним наведені в позові, який розглянуто судом за вимогою про позбавлення матері батьківських прав, у зв`язку з ухиленням відповідачки від участі у вихованні та утриманні спільних синів.

Тобто способом захисту свого сімейного права та інтересу у цій справі позивачем обрано встановлення юридичного факту, що виник у спорі між ним та матір`ю дитини відносно виховання та утримання спільних дітей, але шляхом застосування обмеження у праві матері та у такий спосіб, що призведе до надання переваги йому, як іншому із батьків, в отриманні пільги, надання якої не регулюється між учасниками сімейних відносин.

Статтею 15 ЦК України визначається, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання чи на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Тому загальні способи захисту цивільних прав та інтересів наведено у змісті статті 16 ЦК України, а способи захисту сімейних прав та інтересів у статті 18 СК України, якими є: встановлення правовідношення; примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; припинення правовідношення, а також визнання його недійсним, скасування; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; зміна правовідношення; визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Тобто сімейні правовідносини, які виникають між подружжям, колишнім подружжям, батьками та дітьми регулюються в порядку положень СК України або укладеного між ними договору, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Якщо ж певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю сторін, то до них застосовуються норми цього ж Кодексу, які регулюють подібні відносини. А якщо до них неможливо застосувати аналогію закону, то вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (статті 9-10 СК України).

Отже, особисті немайнові права і обов`язки батьків та дітей, зокрема, щодо участі батьків у вихованні дитини, регулюються та визначаються в порядку Глави 13 СК України, а обов`язок матері, батька утримувати дитину та його виконання встановлені Главою 15 СК України.

Цими нормами права, передусім, визначається, що мати, батько дитини мають рівні права та обов`язки щодо дитини (частина 1 статті 141 СК України), в тому числі переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (частина 1 статті 151 СК України), право на безперешкодне спілкування з дитиною, крім випадків, коли таке право обмежено законом (стаття 153 СК України).

Тому наслідком таких прав стає обов`язок батьків піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток (частина 2 статті 150 СК України) та утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України).

В той же час, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків вже є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (частина 4 статті 155 СК України), зокрема, передбаченої в порядку статей 164, 170 СК України та статтею 196 СК України.

Отже, проаналізувавши норми матеріального права, викладені у главах 13 і 15 СК України, колегія суддів висновує, що способами участі батьків у вихованні та утриманні дитини і як наслідок способами захисту сімейних прав та інтересів у правовідносинах, які виникають між батьками під час виховання та утримання їх спільної дитини, є: визначення та зміна прізвища, імені та по батькові дитини; визначення способів участі у вихованні дитини; визначення місця проживання дитини; усунення перешкод в участі у вихованні дитини; позбавлення батьківських прав; відібрання дитини; поновлення в батьківських правах; стягнення аліментів на утримання дитини.

За цим батькам дитини надається право на звернення до суду на захист, як своїх прав, так і прав дитини (статті 154 СК України), зокрема, шляхом пред`явлення позову одним із батьків до іншого з покладенням відповідальності за ухилення від виховання та утримання спільної дитини, якою переважно, у розумінні цивільної відповідальності, є позбавлення батьківських прав при ухиленні від виконання покладених обов`язків або стягнення пені за несвоєчасну сплату аліментів при ухиленні від виконання обов`язку з утримання дитини. Тому наведені способи захисту сімейних прав та інтересів під час розгляду цивільної справи не потребують окремого встановлення факту, що має юридичне значення, в тому числі самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків при ухиленні іншого батька, так як по своїй суті є лише обставинами, що підлягають встановленню судами під час вирішення спорів між батьками стосовно виховання чи утримання спільної дитини на підставі належних та допустимих доказів, що підлягають оцінці судом.

Сам перелік фактів, що мають юридичне значення, та які підлягають встановленню судами, викладено у частині 1 статті 315 ЦПК України, серед яких факту самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків за життя іншого не передбачено.

При тому, у частині 2 цієї же статті зазначено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких належить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Тобто коли заявник не має можливості встановити такі обставини чи факти в іншому порядку.

Пунктом 1 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31.03.95 визначено, що справи про встановлення фактів розглядаються судами, в тому числі якщо чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Між тим, факт самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків можливий до встановлення лише під час позбавлення іншого із батьків такого права, яке він має на рівні з іншим, або за іншими життєвими обставинами, у зв`язку зі смертю одного із батьків чи визнання її/його безвісно відсутньою/нім, внаслідок чого інший набуває статусу одинокого батька, і тому обов`язок з виховання та утримання дитини здійснюється ним особисто без будь-якої участі іншого із батьків у житті дитини. Тобто, якщо один із батьків помер або визнаний безвісно відсутнім, за наявністю самого факту припинення цивільної правоздатності та дієздатності цієї особи на участь у житті дитини, або якщо на іншого з батьків за його життя покладена цивільна відповідальність, встановлена законом, зокрема, шляхом його позбавлення батьківських прав. Але в будь-якому випадку встановлення такого факту можливо у судовому порядку за неможливістю його встановлення в іншому порядку.

В той же час, за обставинами, які встановленні у цій справі, за наявністю обох батьків та їх спору стосовно виховання та утримання спільних дітей, встановлення юридичного факту не є можливим, оскільки чинним законодавством передбачено інший порядок встановлення наведених обставин і виключно в порядку вирішення спору про позбавлення матері батьківських прав відносно дитини.

Таким чином, позивачем обрано спосіб захисту своїх сімейних прав та інтересів не у спосіб захисту порушеного права, який встановлено статтею 18 СК України, оскільки наведений ним факт не підлягає окремому встановленню, а є обставинами, які потрібно доводити у відповідності до частини 2 статті 77, статті 81 ЦПК України під час вирішення спору про позбавлення матері батьківських прав відносно спільних дітей, який вже розглянуто судом з відмовою у задоволенні вимог.

За таких обставин та враховуючи те, що судом першої інстанції, хоча і правильно відмовлено у задоволенні позовних вимог, але рішення суду ухвалено з неправильним встановленням обставин у справі, з перекручуванням та незгодою з тими обставинами, що вже встановлені у рішеннях судів, що набрали законної сили, внаслідок чого не підлягали доказуванню у цій справі відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України, а також із застосуванням емоційно-літературного жанру під час викладення мотивувальної частини рішення суду, що не узгоджується з принципами, передбаченими статтею 263 ЦПК України, які визначають законність та обґрунтованість судового рішення, а отже таке рішення відповідно до пунктів 2, 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, на переконання колегії суддів, підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Усі інші доводи апеляційної скарги зводяться до намагання представниці позивача встановити факт ухилення відповідачки від покладених на неї батьківських обов`язків, який не підлягає встановленню з метою доведення іншого факту щодо самостійного виховання дитини іншим із батьків. Як і врахування наданих ними доказів у вигляді: висновку органу опіки та піклування про доцільність визначення місця проживання синів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 разом з батьком; та висновку органу опіки та піклування доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, які вже досліджені у якості доказів та відповідно до положень статей 77, 78, 80 ЦПК України у справі про позбавлення батьківських прав, за наслідками розгляду якої постановлене судове рішення, що набрало законної сили, а тому підстави для їх врахування для встановлення та доведення факту, який не може бути у такий спосіб встановлено у судовому порядку, відсутні.

Підстав для перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України немає

Керуючись статтями 367, 369, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана від його імені адвокаткою Єрмоленко Анна Володимирівна – задовольнити частково.

Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 22 травня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, але у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуюча О. О. Ямкова

Судді Т. В. Крамаренко

А. В. Круглікова