Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №489/10432/24 — Миколаївський апеляційний суд

23.09.26

22-ц/812/1523/26

Справа № 489/10432/24 Головуючий у 1-й інстанції Костюченко Г. С.

Провадження № 22ц/812/1523/26 Доповідачка в апеляційній інстанції Ямкова О. О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 вересня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючої-судді: Ямкової О. О.,

суддів: Коломієць В. В., Крамаренко Т. В.,

із секретарем: Соловйовим М. А.,

за участю: представника відповідача – Рури Н. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

Акціонерного товариства Комерційний банк (далі АТ КБ) «Приватбанк»

на рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 8 червня 2026 року, постановлене під головуванням судді Костюченка Г. С. у місті Миколаєві зі складенням повного судового рішення, у справі

за позовом

ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк»

про визнання недійсним кредитного договору та стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И Л А:

27 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до АТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсним договору кредиту та стягнення коштів на загальну суму 106 466 грн.

В обґрунтування позову зазначила, що тривалий час була клієнтом АТ КБ «Приватбанк», однак 24 жовтня 2024 року невідома особою, яка діяла від її імені шляхом вчинення шахрайських дій, здійснила вхід через її фінансовий номер до її особистого додатку онлайн банкінгу Приват24 та перерахувала сімома окремими грошовими переказами її особисті грошові кошти на інші невідомі їй картки на загальну суму платежів в розмірі 34 471 грн 50 коп. та оформила кредит у розмірі 18 000 грн, які також були перераховані на картки невідомих осіб, останній з яких о 06 год 29 хв на суму 4 003 грн перераховано на ім`я ОСОБА_2 , а також знято частини депозиту ОСОБА_1 у розмірі 20 000 грн та 4 000 грн. Також невідома особа намагалась перерахувати на картку ОСОБА_1 2 211 грн та наступного дня ця сума була повернути на нову картку, яку відкрила позивачка із зазначенням про забракований платіж.

Зазначене відбулось через те, що 21 жовтня 2024 року о 19 год 01 хв невстановлена особа зателефонувала з номеру НОМЕР_1 , назвалась представником компанії «лайфселл» і повідомила про технічний збій у мобільному зв`язку. Після чого надала рекомендації позивачці для підтвердження подальшого надання послуг мобільним оператором змінити пароль в мережі зв`язку та нікому його не повідомляти.

В подальшому ОСОБА_1 зробила відповідні дії та отримала смс-повідомлення про успішну авторизацію в сервісах «лайфселл».

Інших дій позивачка, зокрема, з вчинення фінансових операцій не вчиняла, до банку задля отриманням кредиту не зверталася та договорів з ним не укладала. Тому грошових коштів за кредитним договором не отримувала та не знімала грошових коштів, які є її депозитом, а того ж дня зранку повідомила відповідача про вчинення відносно неї шахрайських дій та звернулась до органів поліції.

Крім того, у листопаді 2024 року повністю сплатила заборгованість за кредитним договором у розмірі 18 294 грн 50 коп., який не отримувала, незважаючи на те, що її визнано потерпілою у кримінальному провадженні, внесеного до ЄДРДР за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України, які є беззаперечним свідченням того, що нею спірний договір не укладався та не підписувався, і тому просила визнати його недійсним з підстав, передбачених частиною 3 статті 203, статті 215 ЦК України, у зв`язку з вимогою відповідача сплатити борг за цим договором.

Таким чином завдані їй збитки становлять 106 466 грн, які складаються з 18 294 грн 50 коп. погашення неотриманого кредиту згідно договору 24102400039160 від 24 жовтня 2024 року, 24 000 грн коштів депозиту, 29 700 грн знятих з універсальної карти та 34 471 грн 50 коп. знятих шахраями з пенсійної карти, які вона просить стягнути з АТ КБ «Приватбанк».

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 3 січня 2025 року витребувано оригінал спірного договору позики та копії документів, на підставі яких його було укладено.

У відзиві на позовну заяву АТ КБ «Приватбанк» вважало позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки позивачкою не надано будь-яких доказів проведення вказаних нею платежів з порушенням правил авторизації. Детально навів можливі способи реєстрації в застосунку Приват 24 та зазначив, що без наявності усієї інформації необхідної для ідентифікації здійснити реєстрацію в застосунку та вхід до нього неможливо.

Крім того, зазначив, що у тексті позовної заяви ОСОБА_1 сама визнає, що її дії щодо передачі третім особам інформації про свій фінансовий телефон призвели до втрати доступу до її фінансового номеру телефону та доступу до платіжного застосунку Приват 24, після чого суму в розмірі 21 300 грн, які їй не належали, вона безпідставно включила до збитків, що просить стягнути з банку, та які по факту складаються з 18 000 грн суми кредитних коштів, та сум, що надходили їй від третіх осіб в розмірах 2 500 грн, 200 грн, 300 грн та 300 грн.

Також зазначив, що сформульований спосіб захисту порушеного права у вигляді вимоги про визнання недійсним кредитного договору суперечить вимогам про стягнення суми цього кредиту.

У письмових поясненнях на відзив позивачка заперечила доводи відповідача зазначивши, що усі здійснені 24 жовтня 2024 року платежі були ініційовані невідомими особам на користь інших невідомих їй осіб, з якими вона не знайома, але незважаючи на це вона сплатила банку 18 000 грн кредитних, коштів яких не отримувала. Зазначала, що не укладала кредитний договір та її волевиявлення на його укладення відсутнє, а твердження банку, що нею було надано інформацію зі свого фінансового номеру є помилковими, оскільки в надісланому нею смс не передавалось жодних паролів, кодів чи персональних даних.

У травні 2025 року відповідач звернувся до суду з додатковими поясненнями стосовно того, що під час виконання рішень судів про стягнення сум, які підлягають оподаткуванню, з юридичної особи, зокрема, банку, суду потрібно зазначати ці суми з врахуванням податків та зборів. Також звернувся з клопотанням про витребування з АТ «УніверсалБанк» та інших банківських установ відомостей щодо власників платіжних карт, на які було перераховано грошові кошти з карти ОСОБА_1 .

Ухвалою Інгульського районного суду міста Миколаєва від 12 травня 2025 року клопотання АТ КБ «Приватбанк» задоволено, ухвалено про витребування відомостей в АТ «Універсал Банк», ПАТ «Банк Восток» та АТ «Райффайзен Банк».

У липні 2025 року АТ КБ «Приватбанк» звернувся з клопотанням про залучення у якості третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

У вересні 2025 року АТ КБ «Приватбанк» подані додаткові заперечення по суті заявлених позовних вимог, де зазначено про надання ОСОБА_1 можливості для входу до мобільного застосунку надавши одноразовий пароль для входу до особистого кабінету оператора мобільного зв`язку за її фінансовим номером телефону, що надало змогу перенесення її сім карти на е-сім в телефоні іншої особи та здійснення банком ідентифікації.

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 8 червня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалено про визнання неукладеним договору №24102400039160 від 24 жовтня 2024 року та стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 105 466 грн, які складаються з погашення неотриманого кредиту згідно договору 24102400039160 від 24 жовтня 2024 року в сумі 18 294 грн 50 коп., грошових коштів депозиту в розмірі 24 000 грн, грошових коштів сплачених на користь банку у розмірі 29 700 грн, знятих з універсальної карти, 34 471 грн 50 коп. знятих шахраями з пенсійної карти. Розподілено судові витрати.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою за допомогою належних доказів доведено, що нею спірний договір не укладався та не підписувався, і грошей за ним не отримано, у зв`язку із вчиненням шахрайських дій невідомими особами, що є підставою для визнання цього договору за обставинами справи неукладеним та стягнення заявлених сум з банку.

В апеляційній скарзі відповідач АТ КБ «Приватбанк», посилаючись на незаконність та необґрунтованість ухваленого рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що номер телефону ОСОБА_1 НОМЕР_2 визначено як фінансовий номер телефону у підписаній нею анкеті-заяві клієнта. Тому дії позивачки з передачи отриманого одноразового коду на фінансовий мобільний номер телефону, щодо якого було зазначено застереження «нікому не повідомляйте його» слід вважати розголошенням індивідуальної облікової інформації третім особам.

Вважав грубим порушенням позивачкою імперативних вимог пункту 4 частини 20 статті 38 Закону України «Про платіжні послуги», що призвело до дистанційного перевипуску третіми особами сім картки у електронному вигляді, з переміщенням базової станції прийому сигналу мобільного номеру з міста Миколаєва до міста Львів, внаслідок чого контроль над фінансовим номером позивачки повністю перейшов до третіх осіб та це сталось з її вини, а не внаслідок технічних збоїв у банку. За наведеного ідентифікація клієнта була здійснена банком у встановленому законом порядку, а кредитний договір укладений у електронній формі згідно вимог законодавства із його підписанням одноразовим ідентифікатором.

Вказував, шо позивачка запізно, через 3,5 години звернулась до банку за блокуванням рахунків, тобто вже після списання коштів, внаслідок чого банк звільняється від будь-якої фінансової відповідальності за ці транзакції.

Посилався на незастосування судом до виниклих правовідносин положення Закону України «Про платіжні послуги», з огляду на що технічні аспекти електронної ідентифікації не було належним чином досліджено, які свідчать про те, що треті особи отримали доступ до пароля повної дистанційної авторизації в сервісах мобільного оператора за сприяння позивачки.

Посилався на відповідну судову практику.

Відзиву на подану апеляційну скаргу позивачкою не надано.

У судові засідання суду апеляційної інстанції позивачка та її представниця двічі не з`явилися, повідомлені про розгляд справи належним чином, позивачка ОСОБА_1 заяв та клопотань про відкладення слухання справи до суду апеляційної інстанції не надала.

В той же час представницею позивачки – адвокаткою Гриненко Т. В. двічі подана заява про відкладення слухання справи, у зв`язку з її хворобою, внаслідок чого судове засідання призначене на 16 вересня 2026 року відкладено на 23 вересня 2026 року з попередженням про наслідки повторної неявки представниці учасниці справи. Втім, ОСОБА_6 знову подана заява про відкладення слухання справи без підтвердження поважності причини неявки та за відсутністю інших клопотань, які свідчать про неможливість розгляду справи в дату призначеного судом засідання.

Відповідно до статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, які судом належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи та до складу яких представник сторони згідно до положень статті 42 ЦПК України не належить, не перешкоджає розгляду справи.

За наведеного, враховуючи належне повідомлення позивачки та її представниці про дату та час розгляду справи, їх обізнаність про її рух та наявні матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу у відсутність осіб, що не з`явилися до судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

Під час вирішення справи судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є клієнткою АТ КБ «Приватбанк» на підставі підписаної нею анкети належної перевірки клієнта – фізичної особи від 22 вересня 2023 року та заяви про приєднання до умов та правил надання банківських послуг від 25 березня 2024 року (т. 1 а.с.98-99, 100-112).

Позивачкою у банку відкрито пенсійний та депозитний рахунки, зокрема, і на підставі укладеного договору № SAMDNWFD0073711645700 на суму 22 500 грн, який згідно наданої банківської виписки станом на жовтень 2024 року становив 24 750 грн.

За поясненнями сторін надання та отримання банківських послуг до 24 жовтня 2024 року відбувалося в межах підписаних договорів з визначенням фінансового номеру телефону НОМЕР_3 , до якого приєднано додаток онлайн банкінгу в системі Приват24.

Втім, за встановленими обставинами справи, 21 жовтня 2024 року позивачці з номеру телефону НОМЕР_1 зателефонувала особа, яка назвалася представником мобільного оператора, і повідомила про технічний збій в системі оператора «лайфселл» та необхідність провести авторизацію. Після чого на її телефонний номер НОМЕР_3 надійшло повідомлення із кодом авторизації, скориставшись яким позивачка авторизувалась в сервісах «лайфселл» за допомогою єдиного пароля доступу (т. 1. а.с.30).

В подальшому 24 жовтня 2024 року після виникнення проблем із телефонним зв`язком та розмови з оператором з`ясувала, що не може зайти до мобільних застосунків. Після чого позивачка ОСОБА_1 звернулась до відповідача з повідомленням про вчинення щодо неї шахрайських дій та до правоохоронних органів (т. 1. а.с.27,57-58).

Постановою Миколаївського районного управління поліції №2 ГУ НПУ в Миколаївській області від 25 жовтня 2024 року ОСОБА_1 визнано потерпілою в кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України (т.1 а.с.28).

З проведених, зокрема, і банком перевірок встановлено, що 24 жовтня 2024 року між сторонами укладено кредитний договір через підписання у цей день паспорту споживчого кредиту та кредитного договору із доданим графіком платежів від імені кредитодавця - АТ КБ «Приватбанк» та від імені ОСОБА_1 шляхом використання простого електронного підпису без зазначення його літеро - цифрового виразу за допомогою фінансового номеру телефону позивачки на суму 18 000 грн (т. 1. а.с.113-126).

Втім, сума кредитних коштів, яка за твердженням позивачки нею не отримана за відсутністю її волі на укладення договору, добровільно повернута нею банку 12 листопада 2024 року в розмірі 18 294 грн 50 коп., за відсутністю пред`явлення як вимоги, так і позову у судовому спорі (т.1 а.с.52)

24 жовтня 2024 року вже о 00.00 год впродовж однієї хвилини знято кошти з депозитного рахунку ОСОБА_1 двома платежами на суму 20 000 грн та 4 000 грн (т.1 а.с.127-128).

Також 24 жовтня 2024 року з платіжної картки позивачки НОМЕР_4 , виданої банком на підставі договору SAMDNWFС000100714994 від 25 березня 2024 року, знято грошові кошти з метою їх переказів на картку о 01 год 35 хв на суму 2 512 грн 50 коп., о 02 год 01 хв у розмірі 2 713 грн 50 коп., о 02 год 02 хв 2 713 грн 50 коп., о 02 год 05 хв на суму 4 723 грн 50 коп., о 02 год 05 хв у суму 4 723 грн 50 коп., о 02 год 05 хв на суму 7 035 грн, о 02 год 07 хв 4 020 грн, о 04 год 02 хв 205 грн, о 06 год 24 хв на суму 6 030 грн 15 коп., о 06 год 25 хв на суму 6 030 грн 15 коп., а всього на суму 40 501 грн 80 коп., частина яких повернута позивачкою задля погашення кредитного ліміту для закриття універсальної картки шляхом поповнення своєї картки 5 листопада 2024 року на суму 15 000 грн та 12 листопада 2024 року на суму 14 700 грн, а всього на суму 29 700 грн (1 а.с.129)

З пенсійної картки позивачки НОМЕР_5 24 жовтня 2024 року впродовж 01 год 26 хв по 06 год 29 хв було знято шляхом переведення на картки інших осіб у різних банках грошові кошти на загальну суму 48 658 грн, з яких позивачка просить стягнути 34 471 грн 50 коп.( т. 1 а.с.130-136, 217, 224, 226-234).

Таким чином позивачка стверджує про заподіяння їй збитків внаслідок шахрайських дій невідомих осіб, що призвело до втрати нею грошових коштів на: суму кредитних коштів в розмірі 18 294 грн 50 коп., які нею добровільно перераховані банку за неукладеним та непідписаним договором; 24 000 грн депозитних коштів, які списані з її депозитного рахунку без її волі; 29 700 грн сплачених банку за погашення кредитного ліміту по карті універсальній задля закриття рахунку; та 34 471 грн, знятих з її пенсійної картки. Пояснення стосовно пред`явлення вимоги про стягнення з банку сум коштів, які є меншими, ніж вказано позивачкою про незаконне списання грошових коштів з відкритих на її ім`я різних рахунків, у справі відсутнє.

Одночасно з роздруківки розташування базових станцій мобільного зв`язку, що надано до суду в якості підтвердження здійснення незаконних дій, що призвело до списання коштів з рахунків позивачки, вбачається, що 21 жовтня 2024 року о 19 год 01 хв виклик до телефону позивачки було здійснено невідомою особою, як представника мобільного оператора, з вказаного номеру телефону НОМЕР_1 з міста Кривий Ріг, Дніпропетровської області (т.1 а.с.165-168).

В подальшому 24 жовтня 2024 року, у день укладення спірного кредитного договору, починаючи з 00 год 31хв на телефонний номер позивачки НОМЕР_3 з місцем перебування базової станції у АДРЕСА_1 , почали надходити смс повідомлення від оператора мобільного зв`язку «лайфселл», а після 00год 37хв з інших різних номерів в тому числі о 01 год 37 хав та 02 год 07 хв від Приватбанк та підписані як Credit_Plus, Sgroshi1, E Groshi, monobank, abank, на мобільний номер позивачки, розташування якого змінилось з міста Миколаїв Миколаївської області (з 00год 31хв) на АДРЕСА_2 (з 00год 37хв) та починаючи з 01 год 07 хв на іншу адресу: АДРЕСА_3 , де на номер телефону НОМЕР_3 отримані смс повідомлення від кредитодавців: Credit_Plus, Sgroshi1, E Groshi, monobank, abank, Privatbank тощо, що тривало декілька годин, включно до 8год 54 хв (т. 1. а.с.165-168).

Тобто ці обставини беззаперечно вказують на те, що місцем розташування номеру телефону, який використовувала позивачка, як свій, з метою оформлення кредиту та здійснення інших фінансових операції за своїми рахунками, в тому числі депозитним і пенсійним, через оператора мобільного зв`язку «лайфселл» змінено протягом декількох хвилин задля ідентифікації та верифікації особи, яка підписала електронний кредитний договір одноразовим ідентифікатором, але який, як зазначає позивачка, нею не підписаний та укладений поза її волею.

Тому, з огляду на велику відстань від міста Миколаєва Миколаївської області до міста Львів Львівської області, що виключала можливість переміщення особи, як вірогідного володільця номеру мобільного телефону, протягом декількох хвилин з метою підписання та укладення спірного кредитного договору, слід дійти «поза розумним сумнівом» висновку, що ідентифікація та верифікація позичальниці, як і підписання нею договору з АТ КБ «Приватбанк»» відбулося без участі позивачки, її волевиявлення та підписання. І іншого розумного пояснення цим обставинам, крім неправомірного використання номеру телефону з прив`язкою до особистих даних позивачки, з метою отримання кредитних коштів та списання інших, належних їй коштів - немає.

В цьому разі підлягає встановленню чи сприяла позивачка своїми діями чи бездіяльністю втраті чи незаконному використанню ПІН коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Втім, такі докази відповідачем до судових засідань не надані, а на противагу цьому позивачкою доведено, що авторизація у системі мобільного оператора «лайфселл» нею здійснена без надання особистих даних (т.1 а.с.30), які можуть її ідентифікувати або верифікувати як особу позичальника або клієнта банка, тим паче без сприяння у наданні будь-якого ПІН коду чи іншої банківської інформації за допомогою якого можна підтвердити таку особу.

Зазначене також підтверджується витягом з комплексу «Адмінка ПР24» АТ КБ «Приватбанк» щодо зміни пароля входу в додаток Приват24 24 жовтня 2024 року о 00 год 37 хв.(т. 2 а.с.160) та роздруківка картки події, за якими слідує, що 24 жовтня 2024 року у період часу з 00 год 37 хв по 05 год 23 хв операції по картці здійснювались за допомогою різних технічних приладів, таких як персональний комп`ютер, смартфон, Айфон 11 та 8, та які змінювались в короткий проміжок часу ( т. 2 а.с. 161-163).

Тому усі доводи, що викладені відповідачем стосовно неврахування місцевим судом положень статті 38 Закону України «Про платіжні послуги» та сприяння позивачки втраті банківської інформації, яка сприяла підписанню, ідентифікації та верифікації її особи позичальниці та клієнтки банку, а також порядку та процедури укладення нею електронного кредитного договору, є такими, що не заслуговують на увагу, так як спростовуються неможливістю переміщення та перебування позивачки у місті Львів з метою дистанційного укладення електронного кредитного договору та здійснення фінансових операцій за відритими на її ім`я рахунками.

Отже, вважаючи, що вказані обставини свідчать про відсутність волевиявлення на укладення правочину (договору позики), позивачка просила визнати цей договір недійсним у відповідності до положень частини 3 статті 203, статті 215 ЦК України.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Правочин вважається таким, що вчинений в письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку, та якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Положеннями статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання, зокрема, аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

У відповідності до пунктів 6, 12 частини 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Взагалі одноразовий ідентифікатор - алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-комунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.

Отже, підпис є невід`ємним елементом письмової форми договору, в тому числі як електронний підпис або одноразовий ідентифікатор у електронному договору. Наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, забезпечувати їх ідентифікацію.

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинених з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Тобто, у разі якщо сторони такої згоди не досягли чи не підписали договір, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Тому правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним.

У справі, що переглядається, позивачка звернулася з вимогою про визнання недійсним кредитного договору, посилаючись на те, що вона цей договір не підписувала, його умови не погоджувала, дозволу на використання її електронного підпису не надавала.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам 2 та 3 статті 215 ЦК України та висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином, а отже не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16ц констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновок про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 не підписувала спірний кредитний договір від 24 жовтня 2024 року за допомогою одноразового ідентифікатора, та не надала письмову згоду на укладення договору шляхом використання її електронного підпису або одноразового ідентифікатора за допомогою наявного у неї номеру мобільного телефону, і своїми діями не сприяла його неправомірному використанню, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду, що спірний кредитний договір є неукладеним.

В той же час колегія суддів вважає часткове задоволення місцевим судом вимоги позивачки про визнання кредитного договору недійсним шляхом визнання його неукладеним не лише виходом суду першої інстанції за межі заявлених вимог у справі, які учасник справи використовує на власний розсуд, а суд розглядає виключно в межах заявлених вимог відповідно до статті 13 ЦПК України, та ще і встановив такий факт шляхом задоволення незаявлених позивачкою вимог, які вона повинна доводити під час вирішення спору на захист свого права. Втім, такий спір між сторонами відсутній, у зв`язку з добровільним внесенням позивачкою 18 000 грн на погашення кредитних коштів за неукладеним нею договором.

За наведеного, колегія суддів висновує, що рішення суду в частині задоволення позову про визнання кредитного договору неукладеним за заявленими вимогами про визнання кредитного договору недійсним ухвалено з порушенням норм процесуального права та відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового в цій частині про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

В той же час, за встановлених у справі обставин, обґрунтування вимог про відсутність волевиявлення позивачки на здійснення усіх платіжних операції за її рахунками та рахунком, відкритим на її ім`я за неукладеним кредитним договором, колегія суддів вважає доведеним, але за відсутністю мотивів їх задоволення у змісті рішення суду, яке в цій частині не відповідає положенням статей 264, 265 ЦПК України, слід врахувати наступне.

Так, у відповідності до положень частини 19, 20 статті 38 Закону України «Про платіжні послуги», змісту пунктів 3, 6, 8 розділу VI Положення про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів №705 від 5 листопада 2014 року, в редакції чинній на момент здійснення спірних операцій, визначається, що оскільки одним із обов`язків банку є повідомлення користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, то у разі невиконання якого ризик збитків від виконання таких операцій несе емітент. В той же час користувач після виявлення факту втрати електронного платіжного засобу та/або платіжних операцій, які він не виконував, зобов`язаний негайно повідомити банк або визначену ним юридичну особу в спосіб, передбачений договором. У цьому разі, до моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк. Тому емітент у разі здійснення помилкового або неналежного переказу, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися, після виявлення помилки негайно відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Емітент у разі повідомлення користувачем про незавершену операцію з унесення коштів через платіжні пристрої банку-емітента на рахунки, відкриті в банку-емітенті, після подання користувачем емітенту відповідного документа, що підтверджує здійснення цієї операції, негайно зараховує зазначену в цьому документі суму коштів на відповідний рахунок.

Отже, відповідальність емітента платіжного засобу презюмується, якщо не доведено протилежне. Тобто саме на емітента платіжного засобу законодавством покладений обов`язок повідомляти користувача про здійснення операцій з використання електронного платіжного засобу та у випадку здійснення належного повідомлення доводити факт порушення користувачем вимог нормативних актів, внаслідок якого ініційовано платіжну операцію, яку користувач не санкціонував та/або не здійснював. У цьому разі власник рахунку не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, за відсутності доказів сприяння ним втраті, використанню ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Аналіз наведеного дає колегії суддів підстави виснувати, що у разі невиконання банком обов`язку з належного повідомлення користувача та відсутності вини власника рахунку з проведення несанкціонованої ним операції, за якою банк не стає вигодонабувачем списаних з рахунку клієнта коштів, немає підстав для стягнення з банку на користь клієнта цих коштів, як безпідставно ним набутих, а є умови для зобов`язання банку вчинити певні дії, зокрема, відновити залишок на банківському рахунку клієнта чи зарахувати на рахунок клієнта несанкціоновано списані кошти.

Оскільки в цій справі встановлено, що через заміну сім-картки на фінансовому номері телефону позивачки внаслідок шахрайських дій, в період 24 жовтня 2024 року з її рахунків, зокрема, депозитного, універсального та пенсійного невідомими особами списані грошові кошти за відсутністю мобільного зв`язку у позивачки, починаючи з 00год 37хв 24 жовтня 2024 року, після чого на замінену невідомими особами сім-картку було направлено повідомлення від ПриватБанк в той же день, але о 01год37хв, 2год 07хв, то банк є таким, що не виконав свій обов`язок з належного повідомлення власника рахунків про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу (т.1 а.с.166-168). В той же час позивачкою не порушено вимог нормативних актів, внаслідок якого було ініційовані ці платіжні операції, які ОСОБА_1 не санкціонувала та не здійснювала. Тому при відновленні мобільного зв`язку та обізнаності про вчинення несанкціонованої операції позивачка невідклано повідомила банк та правоохоронні органи про несанкціоноване списання з її рахунків.

Отже, за сукупністю встановлених обставин слід дійти висновку, що усі ризики, які відбулися під час несанкціонованого списання коштів з рахунків клієнта несе банк, і тому є усі підстави для відновлення залишку коштів на депозитному та пенсійному рахунках ОСОБА_1 до стану, який був перед проведенням 24 жовтня 2024 року несанкціонованих операцій.

Втім, позивачка звернулася до суду не з позовом про зобов`язання вчинити певні дії, а з вимогою про стягнення коштів з відповідача АТ КБ «ПриватБанк», який не є набувачем цих коштів, що належали позивачці та знаходилися на її пенсійному та депозитному рахунках, але при тому мав обов`язок щодо негайного відновлення коштів на рахунку.

Таким чином у цій справі позивачкою в частині стягнення незаконно списаних коштів з депозитного та пенсійного рахунків обрано неналежний спосіб захисту свого порушеного права.

За наведених обставин, судове рішення в цій частині, яке не відповідає нормам процесуального права щодо вирішення питань при його постановленні та змісту, який повинен бути в судовому рішенні, ухвалене шляхом задоволення вимог через неналежно обраний позивачкою спосіб захисту, і тому підлягає скасуванню відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України з ухваленням в цій частині нового про відмову у задоволенні вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 з АТ КБ «ПриватБанк» коштів, незаконного списаних з її пенсійного та депозитного рахунків.

В той же час слід виснувати, що особисті гроші, що внесені ОСОБА_1 до банку, як на погашення кредитної заборгованості у розмірі 18 294 грн 50 коп. за неукладеним з нею договором, так і заборгованості за картковим рахунком у розмірі 29 700 грн з метою закриття як кредитного, так і карткового універсального кредитного рахунку з метою припинення зобов`язань до розгляду спору по суті судом, набуті банком без достатньої для того правової підстави, оскільки їх видача та списання відбулися з його вини, за невиконання вимог про здійснення операцій з використання електронного платіжного засобу.

Тому, при вирішенні вимог в цій частині, з огляду на положення пункту 9 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» №5 від 12.06.2009, колегія суддів вважає можливим застосувати до встановлених судом правовідносин, що виникли між сторонами, норми матеріального права, що містяться у статтях 1212, 1214 ЦК України. Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Таким же є висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.201 9 року при розгляді справи №487/10128/14-ц, де суд звернув увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

За таких обставин колегія суддів із застосуванням принципу jura novit curia («суд знає закони») вважає, що суми, які внесені позивачкою на користь банка 12 листопада 2024 року в розмірі 18 294 грн 50 коп., 5 листопада 2024 року на суму 15 000 грн та 12 листопада 2024 року на суму 14 700 грн, а всього у розмірі 47 994 грн 50 коп. повинні бути стягнуті з відповідача на користь позивачки, як майно, що набуто банком без достатньої правової підстави за рахунок клієнтки ОСОБА_1 відповідно до статей 1212, 1214 ЦК України.

Отже, рішення суду першої інстанції, яке винесено у цій частині з порушенням норм процесуального права без обґрунтування та мотивування, а також без встановлення обставин, підлягає скасуванню у відповідності до пункту 3 і 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, з ухваленням у цій частині нового, за яким вимоги про стягнення коштів слід задовольнити частково та стягнути на користь позивачки 47 994 грн 50коп. Підстав для нарахування на ці кошти податків та зборів, колегія суддів не вбачає, оскільки вони не є доходом позивачки, а пов`язані з поверненням належних їй сум особою, що їх безпідставно набула.

Під час скасування судового рішення слід розподілити судові витрати за розгляд справи в суді першої інстанції зі сплати судового збору та понесених витрат на правову допомогу відповідно до статей 137, 141 ЦПК України, за яким з відповідача на користь позивачки слід стягнути 546 грн судового збору та 3 000 грн витрат на правничу допомогу.

Враховуючи те, що позивачкою частково сплачено судовий збір, від сплати якого вона звільнена на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», то інша частина судового збору, який не сплачено, але підлягав сплаті у суді першої інстанції, слід віднести за рахунок держави.

Також, з огляду на часткове задоволення апеляційної скарги відповідача, банку за рахунок держави слід компенсувати частину понесених ним витрат зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги на суму 655 грн 20 коп.

Керуючись статтями 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 8 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним, а вимоги про стягнення сум – задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 47 994 грн 50 коп. безпідставно набутого майна, 546 грн сплаченого судового збору та 3 000 витрат на правничу допомогу.

Компенсувати Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» за рахунок держави частково сплачений ним судовий збір на підставі ZZ420B2KLR від 10 червня 2026 року в розмірі 655 грн 20 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, але може бути оскаржена, у випадках передбачених статтею 389 ЦПК України, в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.

Головуюча О. О. Ямкова

Судді В. В. Коломієць

Т. В. Крамаренко