Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №332/1417/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 16.09.2026 Справа № 332/1417/24

Запорізький Апеляційний суд

ЄУН 332/1417/24 Пр. № 22-ц/807/1176/26Головуючий у 1-й інстанції: Погрібна О.М. Суддя-доповідач: Гончар М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С.

суддів Онищенка Е.А., Трофимової Д.А.

за участі секретаря Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Антонової Олени Ігорівни в особі представника ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 року ОСОБА_2 в особі представника – адвоката Черкашина І.І. звернулась до суду з вищезазначеним позовом (т.с. 1 а.с. 1-17), в якому просила: - задовольнити клопотання про витребування доказів, а саме витребувати з ТОВ «ЗАПОРІЗЬКЕ МІЖМІСЬКЕ БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕНТАРИЗАЦІЇ» копії правовстановлюючих документів з реєстраційної (інвентаризаційної) справи об`єкта нерухомого майна – житлового будинку, який належить ОСОБА_3 , - в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_3 , - стягнути судові витрати з відповідача на користь позивача, в тому числі витрати на правову допомогу.

В обґрунтування свого позову позивач зазначала, що вона з відповідачем з 14 жовтня 1984 року перебувала у шлюбі, який було зареєстровано у Будинку одруження міста Сумгаіт, Азербайджан, відповідний актовий запис № 993, після чого обидва з подружжя мали прізвище « ОСОБА_4 » - по чоловіку. В подальшому, 06 грудня 1990 року Заводським відділом РАСЦУ м. Запоріжжя шлюб між сторонами був розірваний, після чого позивач повернула собі дошлюбне прізвище « ОСОБА_5 ». За період вищезгаданого шлюбу, у червні 1990 року шляхом купівлі-продажу сторонами за спільні кошти на території України був придбаний будинок за адресою: АДРЕСА_1 . На той час, після розірвання шлюбу, поділ майна сторонами не проводився, адже через неповні два місяці сторони знову зареєстрували шлюб, а саме 01 лютого 1991 року, у Заводському районному відділі РАСЦУ м. Запоріжжя, відповідний актовий запис № 24. Після чого обидва з подружжя мали прізвище « ОСОБА_5 / ОСОБА_5 » - по дружині. Спільне життя з відповідачем спочатку склалося добре, однак згодом через відсутність взаєморозуміння між сторонами, розходження поглядів на сімейні відносини та на обов`язки з ведення спільного господарства шлюбні відносини між подружжям фактично призупинились, сторони почали проживати окремо, однак юридично розлучення не оформлювали. Лише на початку 2024 року позивач випадково дізналася про те, шлюб укладений між нею та відповідачем було розірвано заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09.10.2018 року, справа № 332/2548/18 за позовом ОСОБА_3 . Вищезгадане заочне рішення по справі № 332/2548/18 ОСОБА_2 отримала лише 06.02.2024 року. Водночас на початку 2024 року позивачу стало відомо, що 14.08.2023 року відповідач без відома останньої зняв її з зареєстрованого місяця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Наразі ОСОБА_2 мешкає за адресою: АДРЕСА_2 . Правовстановлюючі документи на спільне нерухоме майно придбане у першому шлюбі сторін оформлені на ім`я відповідача. Отже, вищевказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю позивача та відповідача. Проте, на даний час, відповідач ОСОБА_3 чинить перешкоди у доступі та користуванні спільним майном, від будь-яких форм спілкування з позивачем відповідач ухиляється. Позивач вказує, що оскільки їхні з відповідачем частки у спірному житлі є рівними, але домовленості з відповідачем не було досягнуто, між ними виник спір про порядок володіння житлом, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, вона змушена звертатися до суду із вимогами про розподіл цього майна. У зв`язку з вищевказаним, ОСОБА_2 прохала суд в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , який належить ОСОБА_3 ; стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

В автоматизованому порядку для розгляду даної справи визначено суддю першої інстанції Погрібну О.М. (т.с. 1 а.с.19). Ухвалою суду першої інстанції від 22.03.2024 року (а.с. 26) провадження у цій справі відкрито в порядку загального позовного провадження.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2026 року (т.с. 1 а.с.204-209) в задоволенні вищезазначеного позову позивача у цій справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції у цій справі, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 1 а.с.212-218) просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В автоматизованому порядку 02.04.2026 року для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Онищенка Е.А. та Трофимову Д.А. (т.с. 1 а.с.220). Ухвалою апеляційного суду від 02.04.2026 року (т.с. 1 а.с.221) витребувано у суду першої інстанції справу, яка надійшла до апеляційного суду 07.04.2026 року (т.с. 1 а.с.224). Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 08.04.2026 року (т.с. 1 а.с. 225), дану справу за апеляційною скаргою призначено до апеляційного розгляду (т.с. 1 а.с.226), з урахуванням відповідного навантаження судді-доповідача і колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, які за рішенням загальних зборів суддів Запорізького апеляційного суду з липня 2021 року також приймають участь у розгляді кримінальних проваджень; штату суддів Запорізького апеляційного суду (10) взагалі; участі судді – доповідача у курсах підвищення кваліфікації у період з 18.05.2026 року по 22.05.2026 року включно (довідка – т.с. 1 а.с. 248).

Відповідач в особі представника подав апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу сторони позивача у цій справі (а.с.236-242).

Ухвалою апеляційного суду (а.с. 247) розгляд цієї справи було призначено в режимі відеоконференції в порядку задоволення клопотання сторони позивача (а.с. 243-246).

На виконання вимог ст. 12 ч 5 ЦПК України (з метою повного та всебічного перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги сторони позивача) в порядку ст. 81 ч. 7 ЦПК України (суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціатив, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумнів у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів) апеляційний суд отримав інформацію від 16.06.2026 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який існує лише з 2013 року (т.с. 2 а.с. 7), за змістом якої за ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на спірну квартиру саме у цьому реєстрі не зареєстровано.

Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 17.06.2026 року, не відбувся та був відкладений (т.с. 2 а.с. 11), з урахуванням відпустки судді-доповідача у період з 13.07.2026 року по 21.08.2026 року включно (довідка т.с. 2 а.с. 26), через першу неявку учасників цієї справи у дане судове засідання, яке було розпочато апеляційним судом із запізненням через численні повітряні тривоги у м. Запоріжжі у цей день. У зв`язку із чим, апеляційний суд письмово (лист – т.с. 2 а.с. 12) роз`яснив учасникам цієї справи таке:

«…В силу вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: …3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом… У зв`язку із чим, апеляційний суд в порядку ст. 12 ч. 5 ЦПК України, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: … , вважає за необхідне роз`яснити сторонам та представникам останніх, які не з`явились у судове засідання, призначене апеляційним судом на 17.06.2026 року, та яке було відкладено апеляційним судом в порядку задоволення заяви представника позивача ОСОБА_2 – адвоката Булдигіної М.С. про його відкладення: - їх право надати (не надати) апеляційному суду у строк до 08.07.2026 року, письмові пояснення з посиланням на докази, які: = вже наявні у матеріалах цієї справи (зазначити конкретні назву доказу та аркуш цієї справи), = чи будь-які інші належні і допустимі докази (відповідний висновок спеціаліста (експерта) на замовлення сторони в порядку ст. 102 ч. 3 ЦПК України тощо), на підтвердження цих пояснень, з метою підтвердження (спростування) саме наявності (відсутності) саме зареєстрованого у встановленому законом порядку права власності взагалі на будь-яку саме частину спірного житлового будинку АДРЕСА_4 (загальна та житлова площа тощо) взагалі чи будь-які господарські будівлі і споруди до цього спірного житлового будинку (зазначити які саме – конкретна назва, літери та розмір) саме станом на дату ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення у цій справі 11 березня 2026 року, - а також наслідки ненадання останніх: апеляційний суд буде переглядати законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги на підставі наявних у цій справі матеріалів та доказів…».

Ухвалою апеляційного суду (т.с. 2 а.с. 29) розгляд цієї справи призначено в режимі відеоконференції в порядку задоволення клопотання представника позивача – апелянта (т.с. 2 а.с. 27-28).

На вищезазначене роз`яснення апеляційного суду відповідач ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 надав апеляційному суду для долучення до матеріалів цієї справи копію договору купівлі – продажу від 23.05.1989 року жилого будинку з господарчими побутовими будинками та спорудженнями за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 – ст. 82 ч. 1 ЦПК України: «Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, як суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання») ОСОБА_9 , право власності на який зареєстровано в ОП «ЗМБТІ» 07.06.1989 року за р. № 12865 саме з реєстраційним написом ЗМБТІ (т.с. 2 а.с. 31-39), копія якого вже була наявна у матеріалах цієї справи у суді першої інстанції, надавалась ТОВ «ЗМБТІ» на виконання ухвали суду першої інстанції, проте, остання була без додавання до неї копії реєстраційного напису ЗМБТІ (т.с. 1 а.с. 41-43 зворот).

У дане судове засідання належним чином повідомлені апеляційним судом про дату, час і місце розгляду, у тому числі додатково через своїх представників, що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України, сторони у цій справі: позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 не з`явились, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.

За змістом ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи апеляційним судом.

При вищевикладених обставинах, на підставі ст. ст. 371-372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутності сторін, які не з`явились, за присутності представників останніх – адвокатів: Булдигіної М.С. (позивача ОСОБА_2 – т.с.1 а.с.217) та ОСОБА_6 (відповідача ОСОБА_3 – т.с.1 а.с.241) в режимі відеоконференції.

Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні.

Заслухавши у даному судовому засіданні доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_1 у цій справі підлягає задоволенню з таких підстав.

В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і ухвалити …нове рішення.

В силу вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення …та ухвалення нового рішення …є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно із ст. 258 ч. 1 п. 2, 3 ЦПК України судовими рішеннями є рішення, постанови.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції Закону України № 4173-IX від 19.12.2024, який набрав законної сили з 08.02.2025 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги ухвалює постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі, керувався ст.ст. 12, 13,141, 76- 82, 258-259, 263-265, 352, 354 ЦПК України та виходив із такого.

Згідно з частини другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, та Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 61-44133св18. За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). Отже, виходячи зі змісту цієї норми, самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України. Наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України). У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об`єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року № 146. При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі №722/1882/16-ц.

Позивач ОСОБА_2 у позовній заяві просить визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , яке зареєстровано за ОСОБА_3 .

В той же час, сторонами не спростовано, що з часу придбання вищезазначеного житлового будинку у 1989 році добудоване житлове приміщення, а також господарські приміщення та споруди, які є складовою об`єкта нерухомого майна, є самочинними та не можуть існувати як окремий об`єкт права власності. Таким чином, з урахуванням того, що спірний житловий будинок було самочинно добудовано, внаслідок чого змінилася його площа, добудовані приміщення є невід`ємною частиною будинку та не є окремим об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому позовні вимоги до відповідача ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірного будинку задоволенню у цій справі не підлягають.

Проте із таким висновком суду першої інстанції у цій справі повністю погодитись не можна з таких підстав.

Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України – питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає лише частково.

Так, хоча судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини цієї справи, а саме що:

-згідно зі свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 від 14 жовтня 1984 року, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уклали шлюб, який зареєстрований у Будинку одруження міста Сумгаіт, Азербайджан, актовий запис № 993. Після укладення шлюбу чоловіку та дружині присвоєні прізвища « ОСОБА_4 » (т.с.1 а.с.10);

-відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 , виданого Заводським відділом ЗАЦС 06 грудня 1990 року, шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 був розірваний. Після розірвання шлюбу ОСОБА_11 присвоєне дошлюбне прізвище – « ОСОБА_5 » (т.с.1 а.с.11);

-відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 , 01 лютого 1991 року у районному Заводському відділі реєстрації актів громадянського стану м. Запоріжжя зареєстровано шлюб між ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис № 24. Під час укладення шлюбу ОСОБА_10 змінив прізвище з « ОСОБА_4 » на прізвище дружини « ОСОБА_5 » (т.с.1 а.с.12);

-заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2018 року у справі №332/2548/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, шлюб між ОСОБА_3 (відповідачем) та ОСОБА_2 (позивачем) був розірваний. Рішення набрало законної сили 09.11.2018 (т.с.1 а.с.13-14);

-з довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру за № 1554594-2024 від 30.01.2024 встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (т.с.1 а.с.8);

-заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 липня 2022 року у справі №332/5236/21, позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 20.09.2022 (т.с.1 а.с.69-70);

-як вбачається з нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 23 травня 1989 року, ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_10 придбав житловий будинок з господарськими і побутовими будівлями та спорудженнями за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці 600 кв. м, будинок один жилий одноповерховий каркасний, жилою площею – 22,2 кв. м, зазначений в плані літерою «А», та господарчі і побутові будівлі і спорудження: сарай, зазначений в плані літерою «В»; вбиральня, зазначена в плані літерою «Г»; паркан, зазначений в плані цифрою «№1»; водопровід, зазначений в плані цифрою «№2» (т.с.1 а.с.76-77);

-згідно з технічним паспортом на житловий будинок індивідуального житлового фонду за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 08 вересня 1994 року, за вищезазначеною адресою знаходився: житловий будинок літ. А загальною площею 46,3 кв. м, жилою площею 32,7 кв. м; сарай літ. В; погріб; фундамент, паркан №1, водопровід №3; службове приміщення а-1, сіни а-2 (т.с.1 а.с.71-73);

-відповідно до технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 14 грудня 2012 року, власником вищезазначеного житлового будинку є ОСОБА_10 (відповідач), будинок чотирьохкімнатний, має загальну площу 91,0 кв. м; житлову площу 65,6 кв. м. Також у технічному паспорті зазначені ряд господарських будівель та споруд: житлова прибудова А1, прибудови а1 та а2, козирок до а2, погріб з шийкою, сарай «Г», вольєр «Д», душ «Е», замощення «І», паркани «№1» та «№4», водопровід «№3», водомір «№3-1», хвіртки «№5» та «№7», зливна яма «№6» (т.с.1 а.с.74-76);

-з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що не знайдено жодного об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 (т.с.1 а.с.6).

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. На підставі ч.1 та ч.2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності, і не мають зворотної дії в часі. Відповідно до пункту 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного Кодексу України цей Кодекс набуває чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року, й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, суд першої інстанції також правильно встановив, що у спірних правовідносинах, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Тобто на момент реєстрації шлюбу між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_12 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , та придбання ОСОБА_12 житлового будинку з господарськими і побутовими будівлями та спорудженнями за адресою: АДРЕСА_1 , діяли норми КпШС, ЦК України (1963 року).

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України. Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

Відповідно до статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Вказані норми, що діяли на час набуття у власність спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Системний аналіз змісту наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18). Положення наведених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Щодо посилань сторони відповідача на те, що позивач з даним позовом до суду першої інстанції звернулась 11.03.2024, тому строк позовної давності щодо розподілу майна подружжя сплив 09.11.2021 (спливом трьох років після набрання законної сили заочним рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2018 року у справі №332/2548/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, яким шлюб між позивачем та відповідачем був розірваний), суд першої інстанції також правильно у цій справі вважав, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України). Згідно зі статтею 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15). Отже, початок перебігу позовної давності в справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними. Такі висновки викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 359/6727/21, від 29 квітня 2024 року в справі №522/3192/21, від 02 серпня 2024 року в справі № 289/2115/21, від 03 листопада 2025 року в справі № 761/25624/20.

Суд першої інстанції також правильно встановив, що спір з приводу спільного майна між сторонами виник після того як ОСОБА_2 дізналась про те, що відповідач ОСОБА_3 без її відома зняв її із зареєстрованого місця проживання, тому, позивач у березні 2024 року звернулася до суду з позовом про розподіл майна подружжя, тим самим строк позовної давності порушений не був.

Щодо посилань сторони відповідача на встановлення судовими рішеннями ряд обставин, суд першої інстанції також правильно зазначав таке. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиція – це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. З даного приводу суд першої інстанції також правильно у цій справі зазначав, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №917/1345/14 від 03.07.2018, провадження №12-144гс18). Поряд з цим, стала практика Верховного Суду виходить з того, що преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року по справі №910/2164/18, від 08 липня 2019 року по справі №908/156/18, від 17 листопада 2021 року у справі № 806/3572/17). Зокрема, такі ж положення містить і ч. 7 ст. 82 ЦКП України, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. В той же час, зазначення в описовій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09 жовтня 2018 року у справі №332/2548/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, як обґрунтування позовних вимог, припинення між сторонами шлюбних відносин з січня 2000 року, не може бути враховано судом при розгляді даної цивільної справи, оскільки дані обставини не були предметом позову та не досліджувалися в судовому засіданні. Посилання сторони відповідача на заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 26 липня 2022 року у справі №332/5236/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому міститься посилання на акт №4 від 30.11.2021 року, складений головою квартального комітету №58. Відповідно до якого відповідач ( ОСОБА_2 ) не мешкає за адресою: АДРЕСА_1 з 2000 року, суд першої інстанції не прийняв в якості заперечень на дану позовну заяву, оскільки цивільна справа №332/5236/21 має інший предмет розгляду та під час розгляду цивільної справи №332/5236/21 та даної цивільної справи досліджуються різні фактичні обставини. Отже, суд першої інстанції також правильно встановив, що надана правова оцінка судом матеріалів іншої справи №332/5236/21 не є преюдиціальним фактом у даній справі, тому суд першої інстанції її не враховував. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86).

Проте, на підставі правильно встановлених судом першої інстанції вищезазначених фактичних обставин цієї справи останній дійшов помилкового висновку, що:

- у цій справі саме відсутні правові підстави саме для визнання за позивачем ОСОБА_2 права власності на частку (ідеальну) вищезазначеного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який є спільним сумісним майном колишнього подружжя,

- та право на яке лише було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_13 у встановленому законом порядку саме на час придбання цього будинку на підставі нотаріально посвідченого державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори Матяш О.В. договору купівлі - продажу 23.05.1989 року у ЗМБТІ (реєстраційний напис ЗМБТІ на екземплярі договору ОСОБА_12 № 12865 від 07.06.1989 року – копія договору саме із реєстраційним написом ЗМБТІ(т.с. 2 а.с. 36-38) вперше була надана лише апеляційному суду у цій справі після роз`яснення апеляційним судом в порядку ст. 12 ч. 5 ЦПК України учасникам цієї справи такого права (т.с. 2 а.с. 12), та яка може бути прийнята апеляційним судом до уваги у цій справі, як доказ, передбачений саме ст. 367 ч. 3 ЦПК України, оскільки копія вищевказаного договору (т.с. 1 а.с. 41-43 зворот), яка вже наявна у матеріалах цієї справи та надавалась ТОВ «ЗМБТІ» суду першої інстанції на виконання ухвали останнього у цій справі була без додаваннядо неїкопіїреєстраційного напису ЗМБТІ,

- та право власності на якій до теперішнього часу у встановленому законом порядку не було погашено з будь-яких підстав, у тому числі з підстав реконструкції останнього відповідачем ОСОБА_13 без отримання відповідного дозволу відповідного органу місцевого самоврядування на останнє тощо (належні, допустимі докази протилежного у цій справі у цій частині відсутні та стороною відповідача ОСОБА_13 апеляційному суду не надані; хоча, апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги сторони позивача),

- та якою лише додатково підтверджується правильність висновків апеляційного суду у цій справі про наявність підстав для задоволення вищезазначеного позову позивача у цій справі.

Оскільки, сама по собі відсутність запису про нерухомість у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не припиняє і не скасовує право власності, якщо воно було набуто у встановленому законом порядку до 2013 року та було зареєстровано у відповідному реєстрі ЗМБТІ. Тобто, власник не втрачає право на квартиру, чи іншу нерухомість лише через те, що інформацію про відповідне право свого часу не внесли до електронного реєстру. Оскільки, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно функціонує лише з 2013 року. Саме тому, відомості про житло, яке було придбане раніше, можуть бути відсутні в електронній системі. Проте, дані відомості зберігаються у реєстрових книгах та реєстрових справах БТІ.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_1 ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, а рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам щодо його законності і обґрунтованості.

За таких обставин, апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_1 слід задовольнити, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2026 року у цій справі слід скасувати, ухвалити у цій справі нове судове рішення у вигляді постанови; позов ОСОБА_2 задовольнити; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Керуючись ст. ст. 12-13, 81-82, 89, 367-368, 372, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 11 березня 2026 року у цій справі скасувати.

Ухвалити у цій справі нове судове рішення у вигляді постанови.

Позов ОСОБА_2 задовольнити.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова апеляційним судом складена 23.09.2026 року.

Головуючий суддяСуддяСуддя

Гончар М.С. Онищенко Е.А. Трофимова Д.А.