Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №173/2428/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7659/26 Справа № 173/2428/24 Суддя у 1-й інстанції - Петрюк Т.М. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:

судді-доповідача Никифоряка Л.П.,

суддів Гапонова А.В., Халаджи О.В.,

за участі секретаря судового засідання Сахарова Д.О.,

Учасники справи:

позивач Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

відповідач ОСОБА_1 ,

розглянув відкрито в залі судових засідань апеляційного суду в м. Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2025року, головуючий у суді першої інстанції Петрюк Т.М.

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2024року Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі — АТ «Сенс Банк») подало в суд позов проти ОСОБА_1 з вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних втрат від суми прострочено заборгованості у розмірі 328934,15грн.

Існування таких вимог Банк пов`язував із тим, що 09 квітня 2008року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі — Первісний кредитор), правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», та ОСОБА_1 укладено договір кредиту № 095026, відповідно до умов якого Банк надає відповідачці кредит в сумі 27000,00доларів США. 08 грудня 2015року Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області по справі №173/1132/15-ц ухвалив заочне рішення про стягнення солідарно з відповідачки та ОСОБА_2 на користь Первісного кредитора заборгованості за Кредитним договором в розмірі 1066361,00грн, а також судового збору в розмірі 1827,00грн. Вказане заочне рішення набрало законної сили, проте на момент зверненн до суду з даним позовом так і не виконано. Відтак, грошове зобов`язання, визначене рішенням суду, вважається простроченим.

Зазначав, що враховуючи наявність судового рішення про стягнення заборгованості, яке не виконано, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) нараховано 3% річних від простроченої суми заборгованості та інфляційні втрати, розмір яких станом на 23 лютого 2022року становить 328934,15грн, з яких: 85969,30грн - 3% річних нараховані на суму простроченої заборгованості; 242964,85грн - сума понесених інфляційних втрат нарахованих на суму простроченої заборгованості.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2025року позов АТ «Сенс Банк» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» суму 3% річних та інфляційних втрат від суми простроченої заборгованості у розмірі 328934,15грн, яка складається з: 85969,30грн — суми 3% річних нарахованих на суму простроченої заборгованості; 242964,85грн — суми понесених інфляційних втрат нарахованих на суму простроченої заборгованості. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що позовні вимоги Банку є обґрунтованими, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання та у справі належними та допустимими доказами підтверджено порушення прав позивача, яке виразилось в неналежному виконанні відповідачкою взятих на себе зобов`язань, тому наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

20 травня 2026року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала безпосередньо до суду апеляційної інстанції за допомогою системи “Електронний суд” апеляційну скаргу на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2025року.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 висловила вимогу про скасування рішення з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Незаконність та необґрунтованість рішення суду скаржниця пов`язувала з тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, наявним у справі доказам надано неправильну оцінку, неправильно застосовано норми матеріального права та викладені у рішенні суду висновки не відповідають обставинам справи. Вказувала, що з часу ухвалення судом 08 грудня 2015року рішення по справі № 173/1132/15-ц про стягнення заборгованості за кредитним договором № 095026 від 09 квітня 2008року до моменту звернення з вказаною апеляційною скаргою минуло 11років, ні Первісний кредитор, ні його правонаступник не подавали виконавчий лист для примусового виконання рішення суду та не вчиняли будь-яких інших дій щодо реалізації свого права на стягнення кредитної заборгованості за ухваленим рішенням суду.

Крім того, зазначала, що АТ «Альфа-Банк», який в подальшому змінив найменування на АТ «Сенс Банк», вже після ухвалення рішення по справі № 173/1132/15-ц вчиняв також дії для вчинення нотаріусом виконавчого напису для стягнення за цим самим кредитним договором з відповідачки заборгованості, який нотаріусом було видано 02 листопада 2020року та на підставі якого 29 грудня 2020року було відкрито виконавче провадження. За позовом ОСОБА_1 , рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2023року виконавчий напис нотаріуса був визнаний таким, що не підлягає виконанню. Вважала, що такими діями Банк намагався перевести зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням, строк пред`явлення до виконання за яким пропущено, в площину примусового виконання зобов`язання, використовуючи недобросовісні методи впливу на відповідачку.

Наполягала, що оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, а AT «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», пропустило строк пред`явлення виконавчого документа до виконання та не скористалося своїм правом на поновлення такого строку, то право на примусове виконання судового рішення від 08 грудня 2015року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором позивачем є остаточно втраченим. Водночас стверджувала, до грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Позивач своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав.

Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції

21 травня 2026року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду було витребувано з Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу №173/2428/24; 28 травня 2026року справа надійшла на адресу апеляційного суду.

01 червня 2026року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2026року відкрито апеляційне провадження у справі.

18 червня 2026року ухвалою Дніпровського апеляційного суду справу призначено до судового розгляду на 1600год 22 вересня 2026року.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідкою про доставку електронного листа та отримання документів в Електронному суді.

Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами

Заочним рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2015року по справі № 173/1132/15-ц задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1066361,00грн, а також стягнуто з кожного відповідача на користь позивача по 1827,00грн судового збору. Рішення набрало законної сили 07 лютого 2016року /а.с. 14-15/.

У вказаному рішенні по справі № 173/1132/15-ц судом було встановлено, що 09 квітня 2008року між Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником всіх прав та зобов`язань якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 був укладений договір кредиту № 095026, відповідно до якого відповідачці надано грошові кошти в сумі 27000доларів США. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором між Банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №095026/2, відповідно до якого, ОСОБА_2 зобов`язався відповідати солідарно у повному обсязі за своєчасне виконання ОСОБА_1 усіх її зобов`язань, що виникли з договору кредиту. Всупереч умовам кредитного договору ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порушили взяті на себе договірні зобов`язання, внаслідок чого станом на 08 травня 2015року виникла заборгованість по кредитному договору в сумі 51459,19 доларів США, що у гривневому еквіваленті складає 1066361,00грн.

АТ «Сенс Банк» є правонаступником всіх прав і зобов`язань Акціонерного товариства «Альфа-Банк». Також АТ «Сенс Банк» є правонаступником всього майна, прав і зобов`язань Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на підставі передавального акту, затвердженого рішенням єдиного акціонера «Укрсоцбанк» (рішення №5/209 від 15 жовтня 2019року) та рішенням загальних зборів акціонерів АТ «Альфа-Банк» (протокол № 4/2019 від 15 жовтня 2019року), у відповідності до якого до АТ «Альфа-Банк» були передані все майно, права і зобов`язання АТ «Укрсоцбанк», про що зазначено в Статуті АТ «Сенс Банк» (нова редакція), затвердженому позачерговими загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» від 12 серпня 2022року /а.с. 18-20/.

Крім того, 02 листопада 2020року за заявою АТ «Альфа-Банк» приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В. було вчинено виконавчий напис за реєстровим номером 4976, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 095026 від 09 квітня 2008року, а саме прострочену заборгованість за сумою кредиту 26252,64доларів США та прострочену заборгованість за відсотками та комісією 22740,87доларів США; загальна сума заборгованості 58793,51доларів США (на день вчинення цього напису згідно офіційного курсу гривні щодо іноземних валют 28,45 становить 1672675,35грн та 1 500,00грн сума плати яка здійснена стягувачем за вчинення виконавчого напису.

На підставі зазначеного виконавчого напису нотаріуса за заявою АТ «Альфа-Банк» приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Щигарцевим І.В. було відкрито виконавче провадження № 64009411.

Зазначені вище обставини були встановлені рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2023року по справі №173/2992/23 /а.с. 73-76/.

Не погодившись з виконавчим написом ОСОБА_1 у вересні 2023року зверталась до суду з позовом до АТ «Альфа-Банк», треті особи: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Щигарцев Віктор В`ячеславович про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2023року по справі №173/2992/23 позов ОСОБА_1 було задоволено та визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис вчинений 02 листопада 2020року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Личуком Т.В., зареєстрований в реєстрі за №4976, про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором № 095026 від 09 квітня 2008 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

На заборгованість, яка стягнута заочним рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2015року по справі №173/1132/15-ц, згідно з розрахунком заборгованості за період з 23 лютого 2019року по 23 лютого 2022року АТ «Сенс Банк» посилаючись на частину другу статті 625 ЦК України нарахував 3% річних у розмірі 85969,30грн та інфляційні втрати у розмірі 242964,85грн /а.с. 16/.

Згідно з інформацією з Автоматизованої системи виконавчих проваджень, АТ «Альфа-Банк» звертався до органу ДВС/приватного виконавця (дату не вказано) з метою примусового виконання виконавчого документу, в якому боржником є ОСОБА_1 , проте у відкритті виконавчого провадження було відмовлено (АСВП №63772684). Також, АТ «Альфа-Банк» звертався до органу ДВС/приватного виконавця з метою примусового виконання виконавчого документу, в якому боржником є ОСОБА_1 та 29 грудня 2020року було відкрито виконавче провадження №64009411 (як було встановлено у рішенні суду по справі №173/2992/23, у вказаному виконавчому провадженні на примусове виконання було подано виконавчий напис нотаріуса від 02 листопада 2020року, зареєстрований в реєстрі за №4976), стан виконавчого провадження — завершено /а.с. 68/.

Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції надважливого значення надав тій обставині, що рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором дотепер не виконане, визначене рішенням суду грошове зобов`язання вважається простроченим, а тому позивач має право на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, які є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Як правову підставу для задоволення позову суд першої інстанції вказував частину другу статті 625 ЦК України та зазначав, що нарахування 3% річних та інфляційних втрат здійснюється щодо заборгованості, визначеної заочним рішенням від 08 грудня 2015року в справі № 173/1132/15-ц.

Вислухав пояснення учасників справи котрі з`явились до суду, за відсутності інших учасників справи, які повідомлені про дату, час і місце судового засідання у спосіб встановлений законом дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, так як висновки суду першої інстанції, викладені у рішенні не відповідають обставинам справи.

Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Визначальним для правильного вирішення даної справи є з`ясування питання про те, чи мало місце прострочення виконання грошового зобов`язання та за конкретних обставин цієї справи неналежне виконання грошового зобов`язання підтверджено рішенням суду, в якому суд захистив право позивача та визначив розмір суми що підлягала стягненню, – фактично обов`язок виконати грошове зобов`язання трансформувався в обов`язок виконати рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущений, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016року чинності Законом України від 02 червня 2016року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущений, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення — припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущений і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. Саме такий висновок викладений у постанові Великої палати Верховного Суду від 11 лютого 2026року у справі 754/511/23.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

У справі, яка переглядається спір стосується вимог АТ «Сенс Банк», пред`явлених до суду у липні 2024року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 , про стягнення з неї 3 % річних у розмірі 85969,30грн та інфляційних втрат у розмірі 242964,85грн за період з 23 лютого 2019року по 23 лютого 2022року, нарахованих на тіло кредиту, проценти та пеню, стягнутих рішенням суду, яке нею не виконано.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних та інфляційних втрат має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За установлених судом обставин розмір заборгованості встановлений заочним рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2015року у справі № 173/1132/15-ц, яке набрало законної сили та яким, зокрема, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №095026 від 09 квітня 2008року у розмірі 1066361,00грн, і на цю суму (з урахуванням сплаченої суми) банк, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за частиною другою статті 625 ЦК України за період з 23 лютого 2019року по 23 лютого 2022року.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, вони не містять жодних доказів отримання з часу ухвалення заочного рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (08 грудня 2015року) і набрання ним законної сили (07 лютого 2016року) первісним кредитором чи позивачем виконавчого листа та його пред`явлення до відділу ДВС/приватного виконавця з метою виконання рішення суду.

Враховуючи, що грошове зобов`язання відповідачки перейшло в обов`язок останньої виконати рішення суду, однак на теперішній час відсутні докази того, що виконавчий лист у справі № 173/1132/15-ц перебував чи перебуває на виконанні, слід дійти висновку, що за умов що склалися у даній справі застосування статті 625 ЦК України нерозривно пов`язане з простроченням виконання обов`язку по виконанню рішення суду.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина перша статті 76 ЦПК України доказами визначає будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Водночас, не припустимим є ґрунтування судового рішення на припущеннях.

У цій справі ніщо достеменно не вказує, що ОСОБА_1 на час вирішення цього спору фактично прострочила виконання грошового зобов`язання в даному випадку рішення суду, як то передбачено статтею 625 ЦК України, а тому у суду немає підстав вважати, що з відповідачки на користь позивача може бути стягнуто 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання грошового зобов`язання, підставою нарахування яких фактично було невиконання рішення суду.

Позивачем не надано суду доказів здійснення за рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором виконавчих дій, направлених на його реалізацію з моменту набрання рішенням законної сили.

Заразом, інформація Автоматизованої системи виконавчих проваджень свідчить про те, що рішення суду у справі № 173/1132/15-ц в примусовому порядку не виконувалось, виконавчий лист на примусовому виконанні в органах ДВС чи у приватного виконавця не перебував, АТ «Альфа-Банк» звертався до органу ДВС/приватного виконавця (дату не вказано) з метою примусового виконання виконавчого документу, в якому боржником є ОСОБА_1 , проте у відкритті виконавчого провадження було відмовлено (АСВП №63772684); також, АТ «Альфа-Банк» звертався до органу ДВС/приватного виконавця з метою примусового виконання виконавчого документу, в якому боржником є ОСОБА_1 та 29 грудня 2020року було відкрито виконавче провадження №64009411, проте як було встановлено у рішенні суду по справі №173/2992/23, у вказаному виконавчому провадженні на примусове виконання було подано виконавчий напис нотаріуса від 02 листопада 2020року, зареєстрований в реєстрі за №4976, стан цього виконавчого провадження — завершено.

На момент ухвалення судом у справі № 173/1132/15-ц заочного рішення та набрання ним законної сили строк пред`явлення виконавчих документів до виконання згідно зі статтею 22 чинного на той час Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV становив один рік.

Тож, строк пред`явлення виконавчого документу на підставі заочного рішення від 08 грудня 2015року у справі № 173/1132/15-ц сплив та матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про те, що реалізацію стягувачем свого права на поновлення строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання.

При цьому, реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

Та оскільки на підставі часини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи виключно на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках, колегія суддів приходить до висновку, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу.

Тобто, у такому випадку основна вимога Банку про примусове стягнення заборгованості, яка підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відсутністю доказів поновлення строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Тож за умов що склалися, підставними та обґрунтованими є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що до грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

Проте, на вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув та у повному обсязі фактичні обставини не встановив, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог АТ «Сенс Банк» та стягнення з відповідачки 3% річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України.

Надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

Саме з такого розуміння вищезазначених норм процесуального та матеріального права виходить суд апеляційної інстанції.

З наведених мотивів, апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову АТ «Сенс Банк» у повному обсязі.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Встановивши наведені фактичні обставини у цій справі, від яких залежить правильне вирішення спору, застосовуючи положення вищенаведених норм права апеляційний суд вважає, що відсутні підстави для задоволення позову про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості та інфляційних втрат.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не повно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, наданим доказам дав неповну оцінку, неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про задоволення позову.

Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, суд першої інстанції не виконав вимоги закону про законність рішення суду та саме невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 376 ЦПК України задовольнити апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції скасувати із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо судових витрат

За положеннями частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи висновок суду про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, з позивача АТ «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір сплачений нею за подання апеляційної скарги в розмірі 5 920,81грн.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2025року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат від суми простроченої заборгованості — відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 5 920,81грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22 вересня 2026року.

Судді: