Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №380/25615/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/25615/25 пров. № А/857/22926/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді: Носа С.П.;

суддів: Кухтея Р.В., Шевчук С.М.;

за участю секретаря судового засідання - Вовка А.Ю.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі №380/25615/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними рішення та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди,-

суддя(і) у І інстанції Сподарик Н.І.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складення повного тексту рішення не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася у Львівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – відповідач), у якому з врахуванням уточнених позовних вимог просила визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, що полягають у не наданні відповіді від 26.12.2025, Пі-Л-19/11.3-11/23, підписувач І. Титла, виконавець Герц Р. запитуваної в пункті 2 інформаційного запиту №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 інформації, що стосується копії цього інформаційного запиту з вхідним номером реєстрації та зобов`язати надати копію інформаційного запиту №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 з вхідним номером реєстрації, про надання якої зазначити у відповіді, що надається Львівським міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції України за результатом повторного розгляду інформаційного запиту №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 . Визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, що полягає у не належному оформленні, неповноті змісту відповіді від 26.12.2025 Пі-Л-19/11.3-11/23 та зобов`язати надати відповідь на інформаційний запит №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 з інформацією щодо вхідного номеру реєстрації інформаційного запиту №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 у системі документообігу Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України. Визнати непослідовність начальника Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України І.Титло протиправною бездіяльністю, що полягає у необґрунтовано вибірковому дотримання Закону та не дотриманні при наданні відповіді від 26.12.2025 Пі-Л-19/11.3-11/23, підписувач ОСОБА_2 , виконавець Герц Р. на інформаційний запит №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 , норми закону, передбаченої пунктом 3 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Визнати протиправним рішення та бездіяльність Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, що полягає у відсутності у відповіді від 26.12.2025 Пі-Л-19/11.3-11/25, підписувач І. Титла на інформаційний запит №2 від 22.12.2025 ОСОБА_1 інформації щодо номеру реєстрації у системі документообігу цього інформаційного запиту, що створює труднощі та необхідність повторного звернення для отримання інформації про цей номер реєстрації. Відшкодувати відповідачем Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України Лутчин Л.М. завдану протиправним рішеннями, діями та бездіяльністю моральну шкоду у величині 3 000 000,00 гривень. Відшкодувати відповідачем Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України Лутчин Л.М. усі витрати, пов`язані з поданням та розглядом судом цього адміністративного позову 2 300,00 гривень і з врахуванням витрат, що будуть ще затрачені.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказував на те, що 22.12.2025 року звернулась з інформаційним запитом №2 до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції. На вказаний запит отримано відповідь від 26.12.2025 ПІ-Л-19/11.3-11/25. Однак, зазначена відповідь не містить публічної інформації, про яку запитувала позивач. Крім цього, ОСОБА_1 вважає, що зазначена відповідь є неналежно оформлена, оскільки не містить інформації щодо вхідного номеру реєстрації інформаційного запиту №2 від 22.12.2025, не містить інформації про право на оскарження вказаної відповіді. На переконання позивачки, відповідач не дотримався норм Закону України «Про доступ до публічної інформації» при розгляді запиту. Крім того, ОСОБА_1 вважає, що відповідач своєю протиправною бездіяльністю, яка полягає у ненаданні запитуваної інформації, не оформлення належної відповіді завдав позивачці моральну шкоду, а тому, відшкодована завдана моральна шкода сприятиме забезпеченню від повторних порушень з боку відповідача та повторних страждань. Позивачка вважає, що свідома, систематична та системна бездіяльність органів державної влади є інструментом психологічного насильства, яке додатково підсилює та подвоює завдану їй протиправними діями та бездіяльністю органу державної влади моральну шкоду. Як наслідок, ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом за захистом свої прав.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними рішення та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди - відмовлено.

Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржила позивачка, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального права, є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати.

Зокрема в апеляційній скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції порушив процесуальний порядок розгляду даної адміністративний справи, оскільки як вважає ОСОБА_1 даний адміністративний спір повинен був розглянутий судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача, вважаючи, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги є безпідставними. Тому, з підстав, викладених у відзиві, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

ОСОБА_1 у судовому засіданні, яке відбулося 15 вересня 2026 року подала пояснення до апеляційної скарги на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі №380/25615/25, де просила врахувати подані пояснення при ухвалені судового рішення за наслідками розгляду її апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

22.12.2025 ОСОБА_1 звернулась з інформаційним запитом №2 до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, в якому просила надати інформацію, а саме (мовою оригіналу):

« 1. Хто, вказати назву установи, адресу, ЄДРПОУ є правонаступником Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Львівській області та надати належно завірені документи на підтвердження наданої інформації.

2. Прошу до відповіді долучити копію даного і/з №2 з вх.№ реєстрації та надати запитуване на руки».

Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України на інформаційний запит №2 повідомило ОСОБА_1 листом №ПІ-Л-19/11.3-11/23 від 26.12.2025 про те, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06.05.2025 №517 «Деякі питання міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції перейменовано на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України, що знаходиться за адресою: вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, Івано-Франківський р-н, Івано-Франківська обл., 78018, ЄДРПОУ 43316386.

Також, відповідач зазначив, що Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України утворено як юридичну особу публічного права. Повноваження Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України поширюються на Львівську, Рівненську та Волинську область. Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України не являється правонаступником Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

Не погодившись з відповіддю Львівського міжрегіональне управління Міністерства юстиції України на інформаційний запит №2, ОСОБА_1 звернулася з даним адміністративним позовом до суду першої інстанції за захистом свої прав.

Львівський окружний адміністративний суд відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що відповідачем на інформаційний запит №2 надано повну, достовірну та обґрунтовану відповідь, а саме на питання поставлені у запиті №2, виходячи із наявної у Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України інформації.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції керується наступними мотивами.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації, здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації врегульовані Законом України від 2 жовтня 1992 року № 2657-XІІ «Про інформацію» (далі Закон № 2657-XІІ), Законом України від 13 січня 2011 року № 2939-VІ «Про доступ до публічної інформації» (далі Закон № 2939-VІ) та іншими нормативно-правовими актами.

Частина 1 ст. 3 Закону № 2657-XІІ встановлює право кожного на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Відповідно до ст. 1 Закону № 2939-VI публічна інформація це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Право на доступ до публічної інформації гарантується: обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом. Доступ до інформації забезпечується шляхом: надання інформації за запитами на інформацію (п. 1 ч. 1 ст. 3, п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону № 2939-VІ).

Суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації згідно з ч. 1 ст. 12 Закону № 2939-VІ є:

1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень;

2) розпорядники інформації суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону;

3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Статтею 13 Закону №2939-VI визначено вичерпний перелік суб`єктів, які належать до розпорядників публічної інформації.

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них; 5) юридичні особи публічного права, державні/комунальні підприємства або державні/комунальні організації, що мають на меті одержання прибутку, господарські товариства, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, - щодо інформації про структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага їх керівника, заступника керівника, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради (ч.1 ст. 13 Закону №2939-VI).

До розпорядників інформації, зобов`язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб`єкти господарювання, які володіють: 1) інформацією про стан довкілля; 2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; 3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров`ю та безпеці громадян; 4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією) (ч.2 ст. 13 Закону №2939-VI).

На розпорядників інформації, визначених у п.п.2, 3, 4 ч.1 та в ч.2 цієї статті, вимоги Закону України "Про доступ до публічної інформації" поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами.

Частиною 4 ст. 13 Закону №2939-VI визначено, що усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

Одним із способів доступу до інформації відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону № 2939-VI є надання її за запитами на інформацію.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

На підставі ч. 2 ст. 19 Закону № 2939-VI запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI встановлено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI визначені гарантії забезпечення права на публічну інформацію, зокрема: обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Верховною Радою України було ратифіковано Конвенцію Ради Європи про доступ до офіційних документів, прийняту 18 червня 2009 року у м. Тромсе, яка набрала чинності для України 01 грудня 2020 року (далі Конвенція).

У статті 1 Конвенції під поняттям офіційні документи розуміється будь-яка інформація, записана у будь-якій формі, складена або отримана, та яка перебуває у розпорядженні державних органів.

У Законі України «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів» зазначається, що відповідно до пункту 2 статті 1 Конвенції Україна заявляє, що визначення поняття державні органи також включає юридичних осіб у тій мірі, в якій вони виконують державні функції або управляють державними коштами відповідно до національного законодавства.

Згідно зі статтею 2 Конвенції кожна Сторона гарантує право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів.

Відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту, а у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту якщо розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит.

Згідно ч. ч. 3, 4, 5 ст. 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.

З аналізу наведених норм вбачається, що розпорядник публічної інформації зобов`язаний її надати на запит особи, який відповідає вимогам Закону № 2939-VI. При цьому, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту якщо він не володіє інформацією, щодо якої зроблено запит. У такому випадку, розпорядник інформації, якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача.

Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач листом №ПІ-Л/19/11.3-11/23 від 26.12.2025, повідомило позивачку, що Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції перейменовано на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України. Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України утворено як юридичну особу публічного права, повноваження Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції поширюються на Львівську, Рівненську та Волинську області. Також повідомлено, що Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України не являється правонаступником Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

З приводу правонаступника Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно із частиною першою статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074, який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів, орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з пунктом 6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074, права та обов`язки органів виконавчої влади переходять:

у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття;

у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади;

у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу;

у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади;

у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2025 №517«Деякі питання міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» (далі – Постанова №517) перейменовано та утворено нові міжрегіональні управління Міністерства юстиції та міжрегіональні управління з питань виконання кримінальних покарань, а також затверджено переліки адміністративно-територіальних одиниць, на які поширюються повноваження відповідних міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України.

При наданні відповіді на інформаційний запит №2 з приводу правонаступника Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, відповідач у своїй відповіді зіслався на постанову Кабінету Міністрів України від 06.05.2025 №517«Деякі питання міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції» з якої вбачається, що Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції перейменовано на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань – код ЄДРПОУ Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції – 43316386. Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при перейменуванні Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції код ЄДРПОУ не змінився та залишився цей, що належав Західному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції, а саме 43316386.

Таким чином, відповідно до Постанови № 517 було здійснено перейменування Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України, що і було зазначено відповідачем у відповіді на інформаційний запит №2 ОСОБА_1 .

Крім того, скаржник посилається на те, що відповідач не надав документи, які підтверджують викладену у відповіді відповідача №ПІ-Л/19/11.3-11/23 від 26.12.2025 інформацію на інформаційний запит №2 від 22.12.2025 року.

Суд апеляційної інстанції не бере до уваги такі твердження, оскільки відповідач у своїй відповіді №ПІ-Л/19/11.3-11/23 від 26.12.2025 на інформаційний запит №2 від 22.12.2025 позивачки зазначив, що запитувана інформація підтверджується постановою КМУ від 06.05.2025 №517 «Деякі питання міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції», яка знаходиться у вільному доступі.

З приводу доводів позивачки про ненаданні роз`яснення порядку оскарження прийнятого рішення відповідачем на інформаційний запит №2 ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до п. 4 ч. 4. ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено порядок оскарження відмови.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не було відмовлено у задоволенні запиту на інформацію, а навпаки надано відповідь на нього та заначено у відповіді запитувану інформацію, тому з врахуванням норм п. 4 ст. 4 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідачем правомірно не зазначено порядок оскарження.

Окрім того, статтею 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено право запитувача на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації, що позивачкою було зроблено, а саме ОСОБА_1 скористалася таким правом та звернулася до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом щодо оскарження відповіді відповідача наданої на інформаційний запит №2 від 22.12.2025.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що незгода особи із наданою відповіддю на звернення загального змісту, яке не має відношення до прав і свобод особи у конкретизованих правовідносинах (або з якого неможливо встановити таке відношення), не є підставою для визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, оскільки такі вимоги не направлені на захист індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Щодо відсутності вхідного номеру інформаційного запиту та ненадання позивачці копії інформаційного запиту з вхідним номером реєстрації, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до «Типової Інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну», що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 № 55 «Деякі питання документування управлінської діяльності» (далі – Типова Інструкція) - особливості організації діловодства з документами, що містять інформацію з обмеженим доступом, діловодства за зверненнями громадян, запитами на публічну інформацію визначаються окремими нормативно-правовими актами, при цьому вимоги цієї Інструкції поширюються на зазначені види діловодства в частині загальних принципів роботи з документами та в тій частині, яка прямо не визначена окремими нормативно-правовими актами.

Закон № 2939-VI не визначає загальних правил щодо оформлення відповіді на запити на інформацію та не виокремлює обов`язкові реквізити таких документів.

Натомість, містить вимоги лише щодо оформлення відмови в задоволенні запиту на інформацію та відстрочки в задоволенні запиту на інформацію. Згідно з пунктом 34 розділу ІІ Типової Інструкції - посилання у тексті документа на документ, на який дається відповідь або на виконання якого підготовлено цей документ, наводиться у такій послідовності: назва виду документа, найменування установи - автора документа, дата та реєстраційний індекс, короткий зміст документа.

Таким чином, інформація щодо вхідного номеру реєстрації інформаційного запиту не є обов`язковим реквізитом документа, а отже, відповідачем не порушено норм щодо оформлення документів.

Крім того, апеляційний адміністративний суд звертає увагу на те, що порушення формальних вимог, щодо оформлення відповіді суб`єкта владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.

У відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Ключовим питанням при наданні оцінки порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».

З копії інформаційного запиту від 22.12.2025 № 2 із вхідним номером реєстрації, який міститься у матеріалах справи вбачається, що ОСОБА_1 було надано його особисто в приміщенні Львівського міжрегіонального управлінням Міністерства юстиції України при отриманні листа Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 26.12.2025 № ПІ-Л-19/11.3-11/23.

Щодо порушення частини 3 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» якою встановлено, що розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що як було зазначено вище, Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України на момент надходження Інформаційного запиту № 2 від 22.12.2025 володіло запитуваною інформацією, оскільки Постановою № 517 перейменовано Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції на Івано-Франківське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України, утворено також Львівське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України як юридичну особи публічного права, про що у відповіді відповідача від 26.12.2025 № Пі-Л-19/11.3-11/23 було повідомлено ОСОБА_1 .

Таким чином, розпорядник інформації в розумінні Закону № 2939-VI, не мав підстав для перескерування оскаржуваного інформаційного запиту іншому органу - розпоряднику інформації, оскільки володів запитуваною інформацією.

Колегія суддів, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, взявши до уваги викладені обґрунтування сторін вимог та позицій з приводу даного адміністративного спору, приходить до висновку, що відповідь відповідача від 26.12.2025 № Пі-Л-19/11.3-11/23 на інформаційний запит №2 від 22.10.2025 позивачки, є повною, достовірною та обґрунтованою у якій надано інформацію на питання поставлені у запиті, виходячи із наявної у відповідача інформації.

З приводу позовної вимоги про відшкодування відповідачем ОСОБА_1 завданої протиправним рішеннями, діями та бездіяльністю моральної шкоди у величині 3 000 000,00 гривень слід зазначити наступне.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У справі «Ромашов проти України» від 27.07.2004 (Заява № 67534/01) Європейським судом у п. 52 зазначено, що Суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації Судом факту порушення.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 5 від 25.05.2001 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У п. 9 постанови Пленум Верховного Суду України також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 (справа № 464/3789/17). Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалась і в інших постановах Верховного Суду від 21.02.2020 року у справі № 173/424/17(2-а/173/41/2017), від 27.02.2020 року у справі за № 813/731/18, а також від 24.03.2020 року у справі за № 818/607/17.

Верховний Суд у п. 51 постанови від 27.11.2019 (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

Суд апеляційної інстанції дослідивши матеріали справи не встановив порушень прав позивача діями/бездіяльністю відповідача, тому у даному випадку немає підстав для стягнення з нього в користь позивача моральної шкоди.

Оскільки вимога про стягнення моральної шкоди є похідною від вимог про визнання порушень прав позивача діями/бездіяльністю відповідача, а підстав для визнання таких порушень колегією суддів не встановлено, вимога про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 3 000 000 грн також задоволенню не підлягає, так само і як вимога щодо відшкодування витрат пов`язаних з поданням та розглядом цього спору.

Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (від 09.12.1994 № 18390/91), вказав, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005) Суд також звернув увагу на те, що ст. 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Разом з тим, з огляду на висновок колегії суддів про те, що ця справа відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 12 та пункту 2 частини четвертої статті 257 КАС України підлягала розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми статті 12 та 257 КАС України, які дозволяють розглянути даний спір за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Водночас зазначене порушення судом процесуальних норм вже враховане колегією суддів як підстава для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до пункту 7 частини третьої статті 317 КАС України та не впливає на висновки апеляційного суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог по суті спору.

Відповідно до п.7 ч.3 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

З огляду на викладене, враховуючи порушення судом першої інстанції норм процесуального права, шляхом розгляду даної справи в порядку спрощеного провадження, всупереч вимог пункту 2 частини четвертої статті 12 та пункту 2 частини четвертої статті 257 КАС України, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року підлягає скасуванню.

Разом з тим, за результатами дослідження матеріалів справи та надання оцінки спірним правовідносинам колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2026 року у справі №380/25615/25 – скасувати.

Прийняти постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправними рішення та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С. П. Нос

судді Р. В. Кухтей

С. М. Шевчук

Повне судове рішення складено 23 вересня 2026 року.