Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №120/7555/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/7555/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Свентух Віталій Михайлович

Суддя-доповідач - Ватаманюк Р.В.

23 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Курка О. П. Боровицького О. А. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,

представника позивача: Стадник О. С.,

представника відповідача: Бертман Р. П.,

представника третьої особи: Дзяман О. Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом Головного управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Вінницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 про визнання постанови та бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Головне управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області звернулось до суду з адміністративним позовом, у якому оскаржило постанову державного виконавця від 14 травня 2026 року про накладення штрафу у розмірі 5100 грн у виконавчому провадженні №80793269, а також порушило питання щодо незакінчення виконавчого провадження за його заявою від 20 квітня 2026 року №Вих-10/2547-26, посилаючись на фактичне виконання рішення суду до відкриття виконавчого провадження.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця від 14 травня 2026 року про накладення штрафу у виконавчому провадженні №80793269.

Визнано протиправними дії відповідача щодо неналежного розгляду заяви Головного управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області від 20 квітня 2026 року №Вих-10/2547-26 про закінчення виконавчого провадження та зобов`язано відповідача повторно розглянути зазначену заяву з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням, третя особа ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, письмові пояснення учасників справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року у справі №120/8263/24, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії Головного управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області щодо неналежного проведення позапланової перевірки КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго» з питань дотримання законодавства про захист прав споживачів при наданні житлово-комунальних послуг за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, буд. 46, відповідно до скарг ОСОБА_1 .

Головне управління зобов`язано повторно провести перевірку КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго» щодо дотримання законодавства про захист прав споживачів при наданні житлово-комунальних послуг за вказаною адресою відповідно до скарг ОСОБА_1

30 грудня 2025 року на виконання зазначеного рішення видано виконавчий лист.

17 квітня 2026 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження №80793269.

Разом із тим ще до відкриття виконавчого провадження Головним управлінням на підставі наказу від 17 грудня 2025 року №3277-А та посвідчення (направлення) №843 у період з 19 по 29 грудня 2025 року проведено позапланову перевірку КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго», за результатами якої складено акт №0050 від 29 грудня 2025 року.

У цьому акті зазначено, що перевірка проводилася, зокрема, згідно з рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26 березня 2025 року та постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2025 року у справі №120/8263/24, на предмет дотримання вимог законодавства про захист прав споживачів при наданні житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до скарг ОСОБА_1 .

За результатами перевірки встановлено порушення законодавства, видано припис від 02 січня 2026 року №1/7.3/26 та вжито відповідних заходів реагування.

20 квітня 2026 року Головне управління звернулось до державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», посилаючись на фактичне виконання рішення суду до відкриття виконавчого провадження.

Після отримання заяв та заперечень стягувача державний виконавець 28 квітня 2026 року витребував у боржника додаткову інформацію та документи щодо виконання судового рішення.

14 травня 2026 року державним виконавцем прийнято постанову про накладення на Головне управління штрафу у розмірі 5100 грн.

В основу цієї постанови покладено висновок про те, що матеріали виконавчого провадження не містять документального підтвердження дослідження під час повторної перевірки всіх питань, викладених у зверненнях від 22 лютого 2024 року, 14 березня 2024 року та 15 березня 2024 року.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог в частині задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо меж повноважень державного виконавця при перевірці виконання рішення колегія суддів зазначає наступне.

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, а виконавець зобов`язаний здійснювати передбачені законом заходи щодо примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, встановлені виконавчим документом і законом.

Пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено закінчення виконавчого провадження у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Водночас відповідно до статті 63 цього Закону за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії, державний виконавець перевіряє виконання такого рішення.

Отже, колегія суддів погоджується з доводами апелянта в тій частині, що державний виконавець при вирішенні питання про закінчення виконавчого провадження не повинен обмежуватися формальною констатацією факту складення боржником певного документа, зокрема акта повторної перевірки.

До компетенції державного виконавця належить встановлення того, чи фактично вчинені боржником дії, до яких його зобов`язано судовим рішенням, та чи охоплюють вони весь обсяг обов`язку згідно з виконавчим документом.

Водночас повноваження державного виконавця щодо перевірки виконання рішення не наділяють його компетенцією органу державного нагляду (контролю).

Тому необхідно розмежовувати встановлення державним виконавцем того, чи було певне питання фактично досліджене під час проведення контрольного заходу, та надання самим державним виконавцем оцінки правильності професійного висновку контролюючого органу за результатами такого дослідження.

Перше належить до повноважень державного виконавця при перевірці виконання судового рішення. Друге виходить за межі таких повноважень.

Щодо змісту скарг, відповідно до яких мала бути проведена повторна перевірка суд зазначає таке.

Рішенням у справі №120/8263/24 Головне управління зобов`язано провести повторну перевірку не абстрактно, а відповідно до скарг ОСОБА_1 .

Тому при визначенні фактичного обсягу виконання судового рішення підлягає врахуванню зміст відповідних звернень у взаємозв`язку з мотивами судового рішення, якими встановлено недоліки первісної перевірки.

Зі змісту звернення від 22 лютого 2024 року вбачається, що заявниця, зокрема, порушувала питання правильності застосування КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго» показника загальної опалювальної площі будинку 2898,3 кв. м, посилалась на інші відомості технічної документації щодо площі будинку, на наявність у квартирі АДРЕСА_2 індивідуального опалення та пов`язувала зазначені обставини з правильністю розподілу теплової енергії і здійснених їй нарахувань.

Звернення від 14 та 15 березня 2024 року стосувалися, зокрема, функціонування вузла комерційного обліку теплової енергії, встановленого у будинку, системи дистанційної передачі його показників, документації щодо відповідного обладнання, а також звіту від 06 березня 2024 року щодо дистанційної передачі даних за період з 01 жовтня 2023 року по 05 березня 2024 року.

Заявник також посилався на розбіжність між даними, які, за його твердженням, випливали із зазначеного звіту за січень 2024 року, та обсягом теплової енергії, використаним підприємством для здійснення нарахувань.

Разом із тим наведені у зверненнях заявників оцінки дій посадових осіб як «шахрайства», «мародерства» тощо не становлять самостійних елементів обов`язку, визначеного виконавчим документом.

Щодо фактичного змісту акта №0050 суд виходить з такого.

Матеріали справи не підтверджують доводів апелянта про те, що проведений у грудні 2025 року захід взагалі не стосувався питань, які були предметом відповідних звернень.

Так, в акті №0050 наведено положення Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг №315 щодо визначення обсягу теплової енергії на загальнобудинкові потреби та застосування коефіцієнта, який враховує площу приміщень з індивідуальним опаленням.

За результатами перевірки встановлено, що КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго» при розрахунку обсягу споживання теплової енергії на загальнобудинкові потреби системи опалення квартири АДРЕСА_2 застосовувало загальну опалювальну площу будинку 2898,3 кв. м.

Водночас за наданими підприємством документами контролюючий орган установив, що площа 2898,3 кв. м є загальною опалювальною площею квартир у будинку та не включає загальну площу будинку.

За результатом дослідження цих обставин зроблено висновок про неналежне визначення ціни продукції.

Отже, твердження про те, що питання застосування площі 2898,3 кв. м та врахування наявності індивідуального опалення взагалі не досліджувалися під час повторної перевірки, спростовуються матеріалами справи.

При цьому те, що контролюючий орган не визначив правильною саме ту величину площі, на якій наполягала ОСОБА_1 , саме по собі не свідчить про невиконання судового рішення, оскільки суд зобов`язав провести повторну перевірку відповідних обставин, але не визначав наперед висновок, якого контролюючий орган повинен дійти за її результатами.

Акт №0050 також містить відомості про безпосередню перевірку функціонування дистанційної передачі показників комерційного приладу обліку.

29 грудня 2025 року працівниками Головного управління відвідано приміщення із засобами комп`ютерної техніки, на які передаються показники комерційного лічильника, встановленого за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, буд. 46.

За результатом цього встановлено, що показники передаються суб`єкту господарювання дистанційно та коректно, у Гкал.

Таким чином, довід про повну відсутність перевірки функціонування системи дистанційної передачі даних також не відповідає змісту акта №0050.

Водночас встановлення факту належного функціонування дистанційної передачі показників станом на 29 грудня 2025 року саме по собі не є тотожним дослідженню історичних даних дистанційної передачі показників за період з 01 жовтня 2023 року по 05 березня 2024 року.

Із самого тексту акта №0050 однозначно не встановлюється, чи був під час повторної перевірки безпосередньо досліджений звіт від 06 березня 2024 року, архів відповідних показників та заявлена у зверненнях розбіжність між такими даними і даними, використаними підприємством для нарахування плати за січень 2024 року.

Проте зазначена обставина не свідчить автоматично про законність постанови державного виконавця про накладення штрафу, а підлягає належному з`ясуванню при вирішенні питання про повноту фактичного виконання судового рішення.

Щодо законності постанови про накладення штрафу від 14 травня 2026 року слід вказати таке.

Відповідно до статей 63 та 75 Закону України «Про виконавче провадження» застосування штрафу за невиконання рішення немайнового характеру передбачає встановлення факту невиконання боржником рішення без поважних причин.

Таким чином, для застосування відповідної санкції недостатньо самого сумніву державного виконавця щодо того, чи підтвердив боржник виконання рішення у повному обсязі.

Має бути встановлено конкретне невиконання покладеного судовим рішенням обов`язку.

Оскаржена постанова від 14 травня 2026 року цій вимозі не відповідає.

Державний виконавець обмежився загальним висновком про відсутність документального підтвердження дослідження всіх питань, зазначених у зверненнях від 22 лютого, 14 березня та 15 березня 2024 року.

При цьому у постанові не конкретизовано, яке саме питання відповідного звернення залишилося неперевіреним, у чому саме полягає невиконана частина судового рішення, якими доказами підтверджується фактичне недослідження цього питання та чому надані боржником матеріали не підтверджують виконання відповідної частини судового обов`язку.

Особливого значення набуває й те, що станом на прийняття оскарженої постанови матеріали виконавчого провадження не містили належного примірника звернення від 22 лютого 2024 року.

За таких обставин загальний висновок про недоведеність дослідження «всіх питань» цього звернення не супроводжувався встановленням державним виконавцем самого повного змісту таких питань та їх предметним зіставленням з матеріалами повторної перевірки.

Подальше отримання відповідного документа під час судового розгляду не змінює фактичних та правових підстав, які існували та були покладені державним виконавцем в основу постанови станом на 14 травня 2026 року.

Наявність обґрунтованого сумніву щодо повноти виконання рішення може бути підставою для продовження виконавчих дій, витребування додаткових документів та, за відсутності підтвердження повного виконання, для незакінчення виконавчого провадження.

Однак така невизначеність сама по собі не є встановленим фактом невиконання судового рішення без поважних причин, необхідним для накладення штрафу.

Тому висновок суду першої інстанції про протиправність та скасування постанови державного виконавця від 14 травня 2026 року є правильним.

Стосовно виходу суду першої інстанції за межі буквально сформульованих позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.

Колегія суддів враховує, що обраний судом першої інстанції спосіб захисту в частині визнання протиправними дій відповідача щодо неналежного розгляду заяви від 20 квітня 2026 року №Вих-10/2547-26 та зобов`язання повторно розглянути цю заяву не повністю відповідає буквальному формулюванню заявлених позивачем вимог.

Фактично суд першої інстанції, встановивши характер порушення, вийшов за межі заявленого позивачем способу захисту.

Разом із тим такий вихід за межі позовних вимог сам по собі не є процесуальним порушенням.

Частиною другою статті 9 КАС України передбачено право суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах застосування судом першої інстанції такого процесуального механізму було обґрунтованим.

Скасувавши постанову про накладення штрафу, суд водночас не мав достатніх підстав підміняти державного виконавця та самостійно констатувати наявність усіх передбачених пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» умов для закінчення виконавчого провадження.

Фактичне виконання рішення в повному обсязі згідно з виконавчим документом є юридичною передумовою для закінчення виконавчого провадження з цієї підстави, а перевірка виконання рішення немайнового характеру належить до повноважень державного виконавця.

Тому безпосереднє зобов`язання відповідача закінчити виконавче провадження за відсутності належної перевірки всіх юридично значущих обставин фактично означало б вирішення судом питання замість компетентного суб`єкта владних повноважень.

За таких обставин обраний судом спосіб захисту — визнання протиправним неналежного розгляду заяви та зобов`язання повторно її розглянути — відповідає характеру встановленого порушення, забезпечує ефективне відновлення порушеного права позивача та водночас не підміняє компетенцію державного виконавця.

Отже, вихід суду першої інстанції за межі буквального формулювання позовних вимог у цій частині відповідає частині другій статті 9 КАС України та не є підставою для скасування судового рішення.

Щодо того, які саме дії має вчинити відповідач на виконання оскаржуваного рішення, то колегія суддів вважає необхідним окремо наголосити, що покладений рішенням суду першої інстанції на відповідача обов`язок повторно розглянути заяву Головного управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області від 20 квітня 2026 року №Вих-10/2547-26 не означає покладення судом на боржника обов`язку провести ще один захід державного нагляду (контролю).

Суд першої інстанції такого обов`язку не встановлював.

Предметом повторного розгляду заяви є встановлення державним виконавцем наявності або відсутності обставини, передбаченої пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а саме — чи відбулося фактичне виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Для цього державний виконавець у межах повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», повинен перевірити, чи охоплювали вже вчинені Головним управлінням Держпродспоживслужби у Вінницькій області на виконання рішення у справі №120/8263/24 дії весь обсяг обов`язку, визначеного цим судовим рішенням та виконавчим документом.

При цьому така перевірка повинна бути предметною, а не формальною.

Державному виконавцю необхідно встановити зміст обов`язку, визначеного рішенням у справі №120/8263/24, з урахуванням установлених цим рішенням обставин, які зумовили необхідність проведення повторної перевірки, та зіставити його з фактично вчиненими боржником діями.

З цією метою державному виконавцю необхідно дослідити належні примірники звернень від 22 лютого, 14 березня та 15 березня 2024 року та визначити ті питання цих звернень, які відповідно до рішення у справі №120/8263/24 входили до предмета повторної перевірки.

Після цього зміст таких питань підлягає зіставленню з наказом від 17 грудня 2025 року №3277-А, посвідченням (направленням) №843, актом №0050 від 29 грудня 2025 року, додатками до нього, документами та поясненнями, отриманими і дослідженими під час контрольного заходу, та іншими матеріалами повторної перевірки.

При такому зіставленні не можуть бути залишені поза увагою вже встановлені актом №0050 обставини щодо застосування КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго» площі 2898,3 кв. м, характеру цієї площі, врахування приміщень з індивідуальним опаленням, а також проведеної 29 грудня 2025 року перевірки дистанційної передачі показників комерційного приладу обліку.

Окремого з`ясування потребує питання, чи був під час проведення повторної перевірки фактично отриманий та досліджений звіт від 06 березня 2024 року щодо дистанційної передачі показників за період з 01 жовтня 2023 року по 05 березня 2024 року, чи досліджувалися відповідні історичні дані та заявлена у зверненнях розбіжність між ними і показниками, використаними підприємством при здійсненні нарахувань.

Водночас сам факт відсутності детального викладення відповідного дослідження безпосередньо в тексті акта №0050 не дає достатніх підстав автоматично вважати, що таке дослідження не проводилося.

Державний виконавець повинен перевірити всі матеріали відповідного контрольного заходу.

Якщо з них буде встановлено, що відповідні документи витребовувалися, отримувалися та фактично досліджувалися контролюючим органом, ця обставина повинна бути врахована при вирішенні питання про повноту виконання рішення.

Якщо ж буде встановлено, що певне питання, яке відповідно до рішення у справі №120/8263/24 входило до обов`язкового предмета повторної перевірки, фактично не досліджувалося, державний виконавець повинен конкретно визначити таку невиконану частину судового обов`язку.

При цьому державний виконавець не вправі підміняти орган державного нагляду та самостійно вирішувати, яка площа будинку є правильною, який обсяг теплової енергії повинен бути визначений, яку формулу належало застосувати або якого остаточного висновку контролюючий орган мав дійти за результатами перевірки.

Для цілей виконавчого провадження істотним є встановлення того, чи було відповідне питання фактично досліджене в обсязі, визначеному судовим рішенням, а не те, чи погоджується стягувач із результатом такого дослідження.

Саме по собі непогодження ОСОБА_1 із висновками повторної перевірки не може ототожнюватися з невиконанням рішення суду.

Водночас і сам факт складення акта №0050 не є безумовним доказом повного виконання судового рішення, якщо буде встановлено, що певне питання, яке відповідно до рішення у справі №120/8263/24 мало бути предметом повторної перевірки, фактично не досліджувалося.

За результатами такого розгляду відповідач повинен прийняти передбачене законом мотивоване процесуальне рішення. В якому зокрема слід чітко вказати про виконання чи не виконання рішення суду, із посиланням на конкретні обставини та докази, що їх підтверджують.

У разі встановлення фактичного виконання рішення у повному обсязі згідно з виконавчим документом відповідач повинен вирішити питання про закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Якщо ж буде встановлено конкретну невиконану частину судового обов`язку, підстави для закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону відсутні, а виконавче провадження підлягає подальшому здійсненню в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», з метою забезпечення виконання первісного виконавчого документа у невиконаній частині.

При цьому колегія суддів окремо наголошує, що такий висновок не означає, що цією постановою на Головне управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області покладається новий обов`язок провести ще одну позапланову перевірку КП ВМР «Вінницяміськтеплоенерго». Однак суд звертає увагу, що в разі необхідності встановлення додаткових обставин, які потребують додаткової перевірки, орган контролю не позбавлений права проведення такої перевірки.

Питання про те, чи виконано первісний судовий обов`язок у повному обсязі та які виконавчі дії необхідні у разі встановлення його невиконаної частини, має вирішуватися державним виконавцем відповідно до змісту виконавчого документа та Закону України «Про виконавче провадження».

Щодо ухвали, постановленої в порядку статті 383 КАС України суд зазначає наступне.

Колегія суддів враховує посилання суду першої інстанції на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 26 березня 2026 року у справі №120/8263/24, постановлену за результатами розгляду заяви в порядку статті 383 КАС України.

Водночас зазначений судовий акт не може тлумачитися як такий, що сам по собі позбавляє державного виконавця передбаченого законом обов`язку перевірити фактичне та повне виконання виконавчого документа при вирішенні питання про закінчення виконавчого провадження.

Значення цієї ухвали полягає, зокрема, в тому, що суд, який ухвалив рішення у справі №120/8263/24, вже надавав оцінку поведінці боржника в контексті виконання рішення та розмежовував питання виконання покладеного судом обов`язку і претензії стягувача до законності, повноти обґрунтування чи результатів проведеного контрольного заходу.

Отже, відповідна ухвала підлягає врахуванню державним виконавцем у сукупності з іншими матеріалами, однак не підміняє передбачену статтями 39 та 63 Закону України «Про виконавче провадження» перевірку виконання рішення.

Стосовно доводів апелянта про підроблення звернення від 22 лютого 2024 року слід вказати наступне.

Апелянт стверджує, що наданий під час судового розгляду документ від 22 лютого 2024 року не відповідає справжньому зверненню, містить інший реєстраційний номер, є неповним, а представниками позивача до суду нібито подано недостовірні матеріали.

Колегія суддів зазначає, що наведені твердження самі по собі не є достатнім доказом підроблення документа.

Наявність розбіжностей у реєстраційних реквізитах, комплектності копії чи способі її долучення підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами, однак не дає суду підстав без належного доказового підтвердження встановлювати факт вчинення конкретною особою кримінального правопорушення.

Крім того, для вирішення цього спору визначальне значення має те, якими документами володів державний виконавець на момент прийняття постанови від 14 травня 2026 року та які конкретні фактичні обставини невиконання рішення були ним встановлені.

Тому наведені апелянтом твердження не спростовують висновку суду першої інстанції про протиправність оскарженої постанови про штраф.

При цьому апеляційний суд звертає увагу, що в судовому засіданні, представник позивача вказав, що можливо через багаточисельні звернення ОСОБА_1 дійсно була допущена помилка при формуванні реквізитів скарг та надання їх до суду. Однак всі скарги мали однаковий зміст.

Тому при вирішенні питання про належне виконання рішення суду, орган ДВС також повинен перевірити аргументи ОСОБА_1 (її представника) про те, чи належна скарга і яка саме перевірялася.

Щодо доводів про неправильність висновків акта №0050 слід вказати, що значна частина доводів апеляційної скарги стосується правильності технічних та правових висновків контролюючого органу щодо площі будинку, показників лічильника, способу дистанційної передачі даних, правильності нарахувань, метрологічних характеристик обладнання та інших питань.

Проте предметом цієї справи не є перевірка законності самого акта №0050, припису від 02 січня 2026 року або інших рішень, прийнятих за результатами повторного контрольного заходу.

У межах цього спору відповідні матеріали досліджуються насамперед як докази вчинення боржником дій на виконання рішення у справі №120/8263/24.

Тому суд та державний виконавець можуть встановлювати, які саме питання фактично були предметом перевірки, однак незгода стягувача з правильністю висновків, зроблених контролюючим органом за результатами їх дослідження, сама по собі не доводить невиконання рішення суду.

Доводи апелянта щодо порушення порядку вирішення заяви про відвід судді Свентуха В.М. також не дають підстав для скасування рішення.

З матеріалів справи встановлено, що заява ОСОБА_1 про відвід була розглянута в установленому процесуальним законом порядку.

Суддя, якому заявлено відвід, дійшов висновку про його необґрунтованість, після чого питання було передано для вирішення іншому судді, визначеному автоматизованою системою.

Ухвалою судді Альчук М.П. від 09 червня 2026 року у задоволенні заяви про відвід відмовлено.

Допущене у резолютивній частині відповідного процесуального документа помилкове зазначення процесуального статусу заявника, за умови що зі змісту документа однозначно встановлюються особа, заява та мотиви її вирішення, саме по собі не свідчить про порушення принципу безсторонності суду.

Повторна заява про відвід, заявлена з тих самих підстав, була оцінена судом з урахуванням установлених КАС України правил щодо повторного заявлення відводу.

Об`єктивних даних, які б свідчили про особисту заінтересованість судді у результаті справи чи інші обставини, що викликали б обґрунтований сумнів у його безсторонності, апелянтом не наведено.

Щодо доводів про недослідження доказів та аудіозапису судового засідання колегія суддів зазначає наступне.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки окремим доказам та поясненням учасників справи, не свідчить саме по собі про неправильне вирішення спору.

Судом було забезпечено учасникам справи можливість надавати пояснення, докази та заперечення.

При цьому для вирішення питання про законність постанови про штраф визначальним є зміст самої постанови від 14 травня 2026 року, встановлені державним виконавцем на момент її прийняття обставини та наявні у нього матеріали.

Подальші пояснення учасників справи або документи, отримані під час судового розгляду, можуть бути враховані при встановленні фактичних обставин спору, проте не можуть доповнювати постанову державного виконавця новими фактичними підставами накладення штрафу, які не були встановлені самим виконавцем під час її прийняття.

Щодо вимоги про постановлення окремої ухвали суд зазначає, що твердження апелянта щодо можливого подання недостовірного документа, неправомірних дій представників позивача та наявності ознак кримінального правопорушення не підтверджені сукупністю належних та достатніх доказів у такому обсязі, який давав би суду підстави для відповідного процесуального реагування.

Саме по собі припущення учасника справи про можливе кримінальне правопорушення не є достатньою підставою для постановлення окремої ухвали.

За таких обставин колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті.

Матеріалами справи підтверджується вчинення Головним управлінням Держпродспоживслужби у Вінницькій області комплексу дій, спрямованих на виконання рішення у справі №120/8263/24, а акт №0050 містить результати фактичного дослідження низки ключових питань, які були предметом звернень ОСОБА_1 .

Водночас наявні матеріали не дають підстав у межах цієї справи наперед констатувати фактичне виконання рішення №120/8263/24 у повному обсязі, оскільки потребує належного з`ясування, зокрема, питання дослідження звіту від 06 березня 2024 року та історичних даних дистанційної передачі показників за період з 01 жовтня 2023 року по 05 березня 2024 року.

Однак така обставина не усуває встановлених недоліків постанови про накладення штрафу від 14 травня 2026 року, оскільки державний виконавець не встановив та не конкретизував у ній невиконану частину судового обов`язку, а обмежився загальним посиланням на відсутність підтвердження дослідження всіх питань трьох звернень.

Тому скасування постанови про штраф є обґрунтованим.

Водночас за відсутності належного встановлення фактичного виконання судового рішення у повному обсязі суд першої інстанції правильно не підмінив державного виконавця та не зобов`язав його безпосередньо закінчити виконавче провадження.

Обравши відповідно до частини другої статті 9 КАС України спосіб захисту у вигляді визнання протиправним неналежного розгляду заяви від 20 квітня 2026 року та зобов`язання повторно її розглянути, суд забезпечив ефективний захист порушеного права, одночасно залишивши вирішення питання, передбаченого пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», компетентному суб`єкту владних повноважень.

При повторному розгляді відповідач повинен не проводити або вимагати проведення нового контрольного заходу як безпосередній наслідок цього судового рішення, а належним чином перевірити, чи забезпечують уже вчинені боржником дії фактичне виконання рішення у справі №120/8263/24 у повному обсязі згідно з виконавчим документом, та залежно від установленого прийняти передбачене законом мотивоване процесуальне рішення.

Доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують та не дають підстав для скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст. 272, 328, 329 КАС України.

Головуючий Ватаманюк Р.В.

Судді Курко О. П. Боровицький О. А.