Рішення від 14 вересня 2026 р. у справі №175/17126/25 — Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 175/17126/25

Провадження № 2/175/3562/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 року с-ще. Слобожанське

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області

в складі: головуючого судді – Бойко О.М.

із секретарем судового засідання – Грицай К.С.

за участі:

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – ОСОБА_2 ,

відповідача – ОСОБА_3 ,

представника відповідача – ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про визначення одноосібного виховання та утримання дитини матір`ю,–

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Дніпровського районного суду Дніпропетровської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про визначення одноосібного виховання та утримання дитини матір`ю.

22 жовтня 2025 року до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про визначення одноосібного виховання та утримання дитини матір`ю.

Згідно до автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільну справу за вищевказаним позовом розподілено до провадження судді Бойка О.М.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2025 року дану справу прийнято до розгляду судді Бойка О.М.

В позовних вимогах просить суд визнати факт, що ОСОБА_1 одноосібно виховувала та утримувала свого сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до його повноліття та стягнути судові витрати з відповідача.

Обґрунтовує свої вимоги тим, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб 29.12.1998 року. Після реєстрації одруження ОСОБА_6 , взяла прізвище чоловіка, змінивши своє прізвище на « ОСОБА_7 ».

Під час шлюбу у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка стверджує, що після народження, син став мешкати за адресою реєстрації позивача у квартирі АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 від 28.12.2011 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2012 року з відповідача ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_8 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 600 грн. щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Однак, за ствердженнями позивача, відповідач ОСОБА_3 рішення суду по сплаті аліментів не виконував, аліменти на утримання спільного сина не сплачував, жодних подарків не дарив, фінансово не допомагав, участі у вихованні не приймав. З 06 липня 2012 року та по дату звернення до суду відповідач ОСОБА_3 свої батьківські обов`язки відносно сина ОСОБА_5 не виконував, з сином не проживав, не був пов`язаний з ним спільним побутом, фактично самоусунувся від його виховання, матеріальної допомоги не надавав, тому, вважає, що існують ознаки ухилення від виконання обов`язків щодо утримання та виховання дитини ОСОБА_5 .

На теперішній час, з 22.11.2024 року молодший сержант ОСОБА_5 , військовослужбовець військової частини НОМЕР_2 , вважається зниклим в районі н.п. Загризове, Ізюмського району Харківської області.

Відповідач ОСОБА_3 надав до суду заяву про застосування строків позовної давності та відмови у позовних вимогах.

У судовому засіданні позивач та її представник підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити

Відповідач та його представник просили суд відмовити в задоволенні позову та застосувати строки позовної давності.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, давши їм оцінку, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для залишення без задоволення позовних вимог.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши наданні докази, суд встановив, що наявні підстави для залишення без задоволення позовних вимог.

Судом фактично встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб 29.12.1998 року. Після реєстрації одруження ОСОБА_6 , взяла прізвище чоловіка, змінивши своє прізвище на « ОСОБА_7 ».

Під час шлюбу у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивачка стверджує, що після народження, син став мешкати за адресою реєстрації позивача у квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2012 року з відповідача ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_8 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 600 грн. щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Однак, за ствердженнями позивача, відповідач ОСОБА_3 рішення суду по сплаті аліментів не виконував, аліменти на утримання спільного сина не сплачував, жодних подарків не дарив, фінансово не допомагав, участі у вихованні не приймав.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, обхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

На теперішній час, з 22.11.2024 року молодший сержант ОСОБА_5 , військовослужбовець військової частини НОМЕР_2 , вважається зниклим в районі н.п. Загризове, Ізюмського району Харківської області.

З огляду на позовні вимоги, позивачка прямо не зазначає для чого саме вона намагається встановити цей факт, зокрема враховуючи, що спільній дитині ОСОБА_5 на дату звернення до суду вже більше 18 років.

З наданої до суду заяви про забезпечення позову вбачається, що відповідач ОСОБА_3 звернувся до в/ч НОМЕР_2 із заявою про виплату йому грошового забезпечення як батьку військовослужбовця, який зник безвісті, а тому позивачка просила суд заборонити уповноваженим особами в/ч НОМЕР_2 здійснювати на користь ОСОБА_3 будь-які виплати, що є частиною грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_5 , який є зниклим безвісти, до ухвалення рішення у цивільній справі.

Ухвалою суду від 07 липня 2026 року заява про забезпечення позову була залишена без задоволення.

З огляду на вищезазначене, судом вбачається, що підставою звернення до суду із позовом є позбавлення відповідача ОСОБА_3 виплат, що є частиною грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_5 , який є зниклим безвісти.

Саме для цього позивачці й необхідно встановити факт самостійного утримання сина.

У судовому засіданні сторонами по справі було повідомлено суд, що військовослужбовець ОСОБА_5 (син сторін) наразі перебуває у військовому полоні на території рф.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків шодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Керуючись ч. 1 ст. 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини. яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Позивач стверджує, що з того моменту, як вони почали проживати окремо, ОСОБА_3 ніяким чином не допомагав у вихованні, утриманні та догляді за дитиною з 06 липня 2012 року та по дату звернення до суду відповідач ОСОБА_3 свої батьківські обов`язки відносно сина ОСОБА_5 не виконував, з сином не проживав, не був пов`язаний з ним спільним побутом, фактично самоусунувся від його виховання, матеріальної допомоги не надавав, тому, вважає, що існують ознаки ухилення від виконання обов`язків щодо утримання та виховання дитини ОСОБА_5 .

Вказане, на думку позивача підтверджується наступними документами:

-Довідкою №2792 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, де вказано, що ОСОБА_5 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 з 02.02.2016 року; (а.с. 9)

-Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2012 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліментів; (а.с. 13)

-Постановою про відмову у відкритті виконавчого провадження ВП №35104831 від 06.11.2012 року; (а.с. 18)

-Листом Відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції від 06.11.2012 року про роз`яснення про право повторного звернення до ВДВС для виконання рішення суду після усунення недоліків; (а.с. 19)

-Листом Слобожанського відділу Державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) від 04.09.2025 року, з якого вбачається, що з 2012 року після винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження ВП №35104831 від 06.11.2012 року до виконавчої служби ніхто не звертався та виконавчий лист повторно не надходив; (а.с. 20)

-Рукописними заявами свідків, в яких зазначається, що ОСОБА_5 проживав із матір`ю. (а.с. 21-26)

За приписами ч. 1, 2 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті (ч. 1 ст. 157 СК України).

Одним із проявів принципу диспозитивності у цивільному судочинстві є те, що сторони вільно розпоряджаються наданими їм процесуальними правами, за допомогою яких вони можуть впливати на хід процесу. Зокрема, відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 18 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

По справі встановлено, що фактично спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю дитини, вже після того, як дитині виповнилось 18 років та він мав статус безвісти зниклого військовослужбовця із правом батьків такого військовослужбовця отримувати грошові виплати передбаченні законодавством.

Як вбачається із Постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження ВП №35104831 від 06.11.2012 року (а.с. 18) Листа Відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції від 06.11.2012 року про роз`яснення про право повторного звернення до ВДВС для виконання рішення суду після усунення недоліків (а.с. 19) та Листа Слобожанського відділу Державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Одеса) від 04.09.2025 року, з якого вбачається, що з 2012 року після винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження ВП №35104831 від 06.11.2012 року до виконавчої служби ніхто не звертався та виконавчий лист повторно не надходив (а.с. 20), то до вересня 2025 року факт, який просить встановити позивачка їй не був необхідний.

Також, слід зауважити, що зверненню до суду з позовом про встановлення факту місця проживання дитини та її утримання має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

Фактично, судом встановлено, що докази наданні позивачкою є недостатніми та з них не вбачається того, що ОСОБА_3 дійсно ухилявся від утримання та допомоги дитині. Саме лише твердження сторони не може бути підставою для задоволення позовних вимог.

Суд вважає, що у даній справі сторони, як це і передбачено положеннями статті 160 Сімейного кодексу України, дійсно могли визначити місце проживання дитини з матір`ю за взаємною згодою ще до виповнення повноліття ОСОБА_5 , що не потребує втручання з боку органу опіки та піклування, а також будь-якого судового захисту прав позивача.

Спір у цій справі ініціювала мати дитини, вже після того, як спільній дитині виповнилось 18 років.

Зокрема слід вказати, що позивачкою надано до суду заяву відповідача ОСОБА_3 від 04.12.2024 року на ім`я командира в/ч НОМЕР_2 про те, що він відмовляється від виплат на користь матері військовослужбовця ОСОБА_1 (а.с. 16)

Суд повинен вирішувати спір, що реально виник, і не робить припущень щодо обставин і фактів, які ще не виникли, та не регулює правовідносин щодо обставин проживання дитини, які не існують.

Окрім того, сторона позивача не навела будь-яких доводів, що рішення суду про задоволення позову якимось чином впливатиме на краще на права та інтереси вже повнолітньої дитини й відповідатиме її інтересам – а це основна, пріоритетна обставина, що підлягає доказуванню у цьому спорі. Навпаки, з дослідження матеріалів цивільної справи вбачається, що фактично умови життя дитини будуть незмінні та у її житті жодних змін не відбудеться.

З наведених обставин, судом встановлено, що спір щодо місця проживання та утримання дитини у минулому був ініційований матір`ю дитини.

Щодо стверджень відповідача та його представника відповідача, про необхідність застосування строків позовної давності, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з підстав необґрунтованості позову.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановленні інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, то суд не може задовольнити клопотання представника відповідача, щодо застосування строків позовної давності.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов?язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява №38722/02). Ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен

забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, могла би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, свідків, та діючи у вищих інтересах дітей, вважає, що позовні вимоги слід залишити без задоволення.

Отже, на підставі вищезазначеного, та керуючись ст.ст. 2, 4, 76, 80, 81, 89, 263, 265, 268, 272, 273 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про визначення одноосібного виховання та утримання дитини матір`ю – залишити без задоволення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів до Дніпровського апеляційного суду з дня складання повного судового рішення.

Суддя Бойко О.М.