Вирок від 20 вересня 2026 р. у справі №538/356/25 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 538/356/25 Номер провадження 11-кп/814/1436/26Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року м. Полтава

Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ

Полтавського апеляційного суду у складі:

головуючого суддіОСОБА_2

суддів: за участю секретаря судового засідання прокурора захисника обвинуваченого ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_7 ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції кримінальне провадження №12024170560000757 від 01 листопада 2024 року за апеляційними скаргами прокурора ОСОБА_9 та обвинуваченого ОСОБА_8 на вирок Лохвицького районного суду Полтавської області від 12 травня 2026 року,

ВСТАНОВИЛА:

Цим вироком

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Піски Миргородського р-ну Полтавської обл., проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , одруженого, маючого на утриманні двох малолітніх дітей, із середньо-спеціальною освітою, монтера колії 3 розряду у виробничому підрозділі "Роменська дистанція колії" Регіональної філії "Південної залізниці" АТ "Укрзалізниця", не судимого,

визнано винуватим і засуджено за ч.1 ст.286 КК України на 1 рік обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст.75 КК України звільнено ОСОБА_8 від покарання з випробувальним терміном тривалістю 1 рік і покладено на нього обов`язки, передбачені ст.76 КК України: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів.

За вироком місцевого суду ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за те, що він 31 жовтня 2024 року приблизно о 08 годині 10 хвилин, керуючи автомобілем "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по вул. Київській у м. Заводське Миргородського р-ну Полтавської обл., біля господарства №72, порушивши вимоги п.п.10.1, 10.4 ПДР України, не впорався з керуванням транспортного засобу та допустив виїзд керованого ним вказаного вище автомобіля на зустрічну смугу руху, де відбулося його зіткнення з автомобілем "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_10 , який у момент зіткнення рухався в зустрічному йому напрямку. Унаслідок даної ДТП ОСОБА_10 було спричинено середньої тяжкості тілесне ушкодження.

За змістом апеляційної скарги прокурор просить скасувати вирок Лохвицького районного суду Полтавської області від 12 травня 2026 року в частині призначеного ОСОБА_8 покарання та ухвалити новий вирок, яким призначити обвинуваченому покарання за ч.1 ст.286 КК України у вигляді 1 року обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, на підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_8 від відбування основного покарання у вигляді обмеження волі з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік і покласти на обвинуваченого обов`язки, передбачені ст.76 КК України, в іншій частині оскаржуваний вирок залишити без зміни. Такі вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, оскільки безпідставно застосував положення ст.75 КК України при звільненні ОСОБА_8 від відбування додаткового покарання.

В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_8 , посилаючись на невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження , істотне порушення вимог кримінального процесуального закону , неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок суворості, просить змінити вирок Лохвицького районного суду Полтавської області від 12 травня 2026 року в частині призначення йому покарання та виключити з резолютивної частини оскаржуваного вироку рішення про призначення йому додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, в іншій частині вирок місцевого суду залишити без зміни. Свої вимоги мотивує тим, що суд першої інстанції не врахував те, що: встановлені у висновку експерта порушення не узгоджуються з інкримінованими йому ( ОСОБА_8 ) обставинами; висновок експерта базувався на вихідних даних слідчого, які сам же експерт у дослідницькій частині визнав технічно неспроможними, експерту не надавався відеозапис із відеореєстратора автомобіля «Сузукі» та експерт врахував неправильну швидкість транспортного засобу, під керуванням потерпілого, що призвело до помилкового висновку, наданого за результатами проведення експертизи, про його ( ОСОБА_8 ) винуватість у вчиненні зіткнення, яку не було доведено поза розумним сумнівом; він не судимий, із самого початку сприяв розкриттю злочину, сплатив потерпілому кошти, в день ДТП відвідав потерпілого та щиро пропонував йому допомогу на лікування, за місцем роботи та місцем проживання характеризується позитивно, має на одноосібному утриманні двох малолітніх дітей, офіційно працевлаштований у виробничому підрозділі «Роменська дистанція колії» Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді монтера колії 3 розряду й специфіка його роботи потребує наявності в нього посвідчення водія.

Колегія суддів заслухала суддю-доповідача, доводи обвинуваченого та його захисника на підтримку апеляційної скарги обвинуваченого й висловлені ними заперечення проти задоволення апеляційної скарги прокурора, думку прокурора, який підтримав апеляційну скаргу сторони обвинувачення, вивчила матеріали кримінального провадження, обговорила доводи апеляційних скарг та дійшла висновку про те, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а апеляційна скарга обвинуваченого – залишенню без задоволення, з огляду на таке.

Статтею 404 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.

Згідно зі ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України – порушення ним як особою, яка керувала транспортним засобом, правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, є обґрунтованим, його зроблено на підставі об`єктивного з`ясування обставин, підтверджених доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду з дотриманням ст.23 КПК України й оціненими відповідно до ст.94 КПК України.

Факт того, що 31 жовтня 2024 року приблизно о 08 годині 10 хвилин по вул. Київській, 72 у м. Заводське Миргородського р-ну Полтавської обл. ОСОБА_8 керував автомобілем "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 , ОСОБА_10 керував автомобілем "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 , рухаючись у зустрічному щодо обвинуваченого напрямку, й у зазначеному місці відбулося зіткнення названих транспортних засобів, унаслідок якого ОСОБА_10 було спричинено середньої тяжкості тілесне ушкодження, в апеляційних скаргах не оспорюється та підтверджується сукупністю доказів у матеріалах кримінального провадження, яким судом першої інстанції надана правильна юридична оцінка.

Між тим, доводи обвинуваченого щодо його невинуватості у вчиненні ДТП є неспроможними.

Диспозицією ч.1 ст.286 КК України передбачено відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Об`єктивна сторона цього кримінального правопорушення включає три ознаки: діяння - порушення правил безпеки дорожнього руху; наслідки - заподіяння потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження; причинний зв`язок між порушенням правил безпеки дорожнього руху і зазначеними наслідками.

Використання правил встановлення необхідного причинного зв`язку, які покладено в основу практичного застосування теорії необхідного спричинення, дозволяє встановити, що в процесі послідовного розвитку протиправної дії в часі суспільно небезпечний наслідок із необхідністю походить від конкретного діяння, вчиненого особою, а не знаходиться щодо нього у випадковому відношенні. Діяння повинно породжувати наслідки як результат негативного, руйнівного впливу на об`єкт кримінально-правової охорони, коли діяння є головною і визначальною умовою настання суспільно небезпечного наслідку. Це правило, в тих ситуаціях, коли в розвиток причинного ряду втілюються дії інших осіб, що, відповідно, обумовлює необхідність наступної юридичної оцінки декількох чинників, які певною мірою впливають на настання передбачених законом наслідків, є ключем до розв`язання питання про наявність (відсутність) підстави кримінальної відповідальності конкретної особи. Порушення водієм вимог ПДР України, яке є головною умовою заподіяння суспільно небезпечних наслідків і перебуває з ними в необхідному причинному зв`язку, свідчить про наявність у діях цього водія складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідною частиною ст.286 КК України.

Відповідно до вимог п.10.1 ПДР України перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху.

Приписи п.10.1 ПДР України передбачають повну відповідальність водія, який починає рух, перестроювання або змінює напрямок, за безпеку дорожнього руху від початку й до закінчення маневру. При цьому, не слід розраховувати на дії інших водіїв щодо попередження можливих наслідків у результаті виникнення небезпечних ситуацій.

Більше того, необхідно враховувати, що згідно з п.1.4 ПДР України кожен учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що й інші учасники виконують ці Правила.

Вимогами ж п.10.4 ПДР України унормовано, що перед поворотом праворуч та ліворуч, у тому числі в напрямку головної дороги, або розворотом водій повинен завчасно зайняти відповідне крайнє положення на проїзній частині, призначеній для руху в цьому напрямку.

Водій, що виконує поворот ліворуч або розворот поза перехрестям з відповідного крайнього положення на проїзній частині цього напрямку, повинен дати дорогу зустрічним транспортним засобам, а при виконанні цих маневрів не з крайнього лівого положення на проїзній частині - і попутним транспортним засобам. Водій, що виконує поворот ліворуч, повинен дати дорогу попутним транспортним засобам, які рухаються попереду нього і виконують розворот.

Як убачається зі змісту технічного носія інформації, на якому міститься відеозапис із відеореєстратора автомобіля «Сузукі», н.з. НОМЕР_3 , та протоколу огляду цього технічного носія від 10 листопада 2024 року з фототаблицею, автомобіль "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 (під керуванням ОСОБА_8 ) та автомобіль "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 (під керуванням ОСОБА_10 ) рухалися назустріч один одному, кожен у межах своєї смуги руху. Затим водій автомобіля "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 ( ОСОБА_8 ), здійснив раптовий, різкий маневр повороту ліворуч і виїхав на зустрічну смугу руху, повністю перегородивши її, та, створивши небезпеку для руху автомобіля "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 , не дав дорогу цьому транспортному засобу (під керуванням ОСОБА_10 ), який рухався прямо в межах своєї смуги руху, в результаті чого відбулося зіткнення даних транспортних засобів. При цьому, водій автомобіля "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 ( ОСОБА_10 ) при виникненні небезпеки для руху почав вживати заходів для уникнення ДТП, скеровуючи свій автомобіль у ліву сторону, однак уникнути зіткнення не вдалося.

У будь-якому випадку переконання в безпечності свого маневру, своєчасна відмова від виконання маневру ліворуч і надання переваги в русі зустрічному транспортному засобу, що повинен був зробити ОСОБА_8 відповідно до вимог п.п.10.1, 10.4 ПДР України, незалежно від його чи ОСОБА_10 швидкісного режиму, виключала можливість зіткнення, а характер допущених обвинуваченим порушень вимог ПДР України вказує на те, що вони були головною і єдиною умовою виникнення ДТП. Окрім того, з відеозапису вбачається, що відрізок проїзної частини, де мало місце зіткнення, був тривалий час прямолінійним і мав достатню видимість, що давало ОСОБА_8 належну можливість ще завчасно бачити автомобіль "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_10 , особливо враховуючи те, що за цим автомобілем рухався ще й інший транспортний засіб.

Зафіксовані відеозаписом обставини ДТП безумовно підтверджують порушення обвинуваченим вимог п.п.10.1, 10.4 ПДР України й те, що ці порушення перебувають у прямому причинному зв`язку з ДТП. ОСОБА_8 мав технічну можливість уникнути зіткнення шляхом виконання ним зазначених вище вимог ПДР України й перевіркою матеріалів провадження не встановлено наявності в нього об`єктивних перешкод для цього.

Наведені вище обставини підтверджено й висновками судових інженерно-транспортних експертиз №СЕ-19/117-24/21470-ІТ від 13 грудня 2024 року та №СЕ-19/117-24/22867-ІТ від 27 грудня 2024 року, в кожній із яких установлено те, що в даній дорожній обстановці в діях водія автомобіля "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 - ОСОБА_8 , убачаються невідповідності вимогам п.п.10.1, 10.4 ПДР України, порушення яких із технічної точки зору перебувають у причинному зв`язку з подією даної ДТП. Водій автомобіля "ГАЗ 5204", н.з. НОМЕР_1 - ОСОБА_8 , мав технічну можливість запобігти зіткненню з автомобілем "VOLKSWAGEN TRANSPORTER", н.з. НОМЕР_2 , шляхом виконання ним вимог п.п.10.1, 10.4 ПДР України (т.1 а.п.201-207, 212-219).

Як убачається з матеріалів справи, в ході проведення цих експертиз експертом, зокрема, було здійснено детальні аналіз і дослідження об`єктивних вихідних розмірних і слідових даних із місця ДТП, зафіксованих у відповідних процесуальних джерелах доказів, проаналізовано твердження водіїв щодо обставин ДТП та свідка, що детально викладено у дослідницьких частинах висновків експерта, повно та всебічно вивчено обставини ДТП, та об`єктивні підстави ставити під сумнів правильність цих висновків експертиз, які підтверджуються змістом відеозапису, відсутні.

Аналогічний механізм вчинення ДТП і конкретні порушення вимог ПДР України (п.п.10.1, 10.4), що були встановлені у висновку експерта, й інкримінувалися ОСОБА_8 відповідно до змісту обвинувального акту та були встановлені судом першої інстанції в обвинувальному вироку, а тому посилання обвинуваченого в апеляційній скарзі на протилежне позбавлені підстав.

На переконання колегії суддів, установивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані по справі докази, надавши їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України. Підстав для висновку про неналежність, недопустимість чи недостовірність наданих стороною обвинувачення доказів, на підставі яких судом першої інстанції зроблено висновок про винуватість ОСОБА_8 , не встановлено.

Також необґрунтованими є і доводи обвинуваченого про непризначення йому додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Санкцією ч.1 ст.286 КК України передбачено покарання у вигляді штрафу від трьох тисяч до п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправних робіт на строк до двох років, арешту на строк до шести місяців, обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

Якщо додаткове покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК України, то порядок його призначення залежить від особливостей конструкції цієї санкції. У випадку, коли додаткове покарання передбачається як обов`язкове до призначення, то це вже вирішено самим законодавцем, який, створюючи таку санкцію, тим самим покладає на суд обов`язок призначити додаткове покарання. Водночас при застосуванні таких санкцій відмова від призначення обов`язкового додаткового покарання можлива лише за наявності підстав, передбачених ч.2 ст. 69 КК України.

Відповідно до ч.1 ст.69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. За вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Положеннями ч.2 ст.69 КК України визначено, що на підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов`язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Норма ч.2 ст.69 КК України є застосовною, якщо дотримані умови, передбачені ч.1 ст.69 КК України. Проте сама ж диспозиція ч.2 ст.69 КК України містить виняток щодо її застосування, а саме її положення не поширюються на випадки призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У даній справі ОСОБА_8 визнано винуватим і засуджено за ч.1 ст.286 КК України, в санкції якої визначено штраф у розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян як одне з основних покарань, а, отже, положення ч.2 ст.69 КК України є незастосовними в цьому кримінальному провадженні. Тому доводи апеляційної скарги обвинуваченого про необхідність виключення з резолютивної частини оскаржуваного вироку рішення про призначення йому додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік не ґрунтуються на вимогах закону.

При цьому, оскільки: судом першої інстанції призначено ОСОБА_8 за ч.1 ст.286 КК України додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік, тобто в мінімальному розмірі; санкцією ч.1 ст.268 КК України цей вид додаткового покарання передбачений як обов`язковий; положення ч.2 ст.69 КК України щодо призначеного ОСОБА_8 додаткового покарання не можуть бути застосовані в даному кримінальному провадженні, то визначені законом підстави для пом`якшення обвинуваченому додаткового покарання є відсутніми.

Водночас наведені в апеляційній скарзі прокурора доводи про неправильне застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність є слушними.

Відповідно до ч.1 ст.75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Згідно з положеннями ст.77 КК України в разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення державної нагороди України.

За змістом п.2 ч.4 ст. 374 КПК України у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначається покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.

Вирок суду є найважливішим актом правосуддя, повинен бути законним і обґрунтованим, складеним юридично грамотно, з коротким, чітким і зрозумілим формулюванням висновків, щоб при його виконанні не виникало питань і сумнівів, що потребують уточнення.

У абз.1, 5 п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 наголошено, що судам необхідно мати на увазі, що частиною 1 статті 75 КК України передбачено звільнення від відбування покарання з випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином вмотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом додаткового покарання за цією нормою закону не допускається.

При звільненні з випробуванням від відбування основного покарання суд відповідно до ст.77 КК України може призначити додаткові покарання: штраф (за умови, що він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що суд зазначає в резолютивній частині вироку.

Отже, звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо застосувати лише щодо основного покарання.

Так, у разі звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України із застосуванням додаткового покарання (крім конфіскації майна) суд у резолютивній частині вироку повинен чітко вказати, що таке звільнення стосується тільки основного покарання, а додаткове має обов`язково виконуватися реально.

Проте суд першої інстанції зазначених вище вимог закону не дотримався, оскільки ухвалюючи обвинувальний вирок, звільнив на підставі ст.75 КК України обвинуваченого ОСОБА_8 як від основного покарання у вигляді 1 року обмеження волі, так і додаткового покарання у вигляді 1 року позбавлення права керувати транспортними засобами.

Таким чином, місцевим судом закон України про кримінальну відповідальність застосовано неправильно, а саме застосовано закон, який не підлягає застосуванню.

Тому оскаржуваний вирок у частині призначення ОСОБА_8 покарання належить скасувати та ухвалити в цій частині новий вирок, яким застосувати положення ст.ст.75, 76 КК України лише щодо призначеного місцевим судом обвинуваченому основного покарання у вигляді 1 року обмеження волі, оскільки призначене ОСОБА_8 судом першої інстанції додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік підлягає реальному виконанню.

Отже, апеляційну скаргу прокурора слід задовольнити, а апеляційну скаргу обвинуваченого – залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст.404, 405, 407, 409, 420 КПК України, колегія суддів апеляційного суду,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_8 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_9 задовольнити.

Вирок Лохвицького районного суду Полтавської області від 12 травня 2026 року щодо ОСОБА_8 в частині призначення йому покарання скасувати та ухвалити в цій частині новий вирок.

Вважати ОСОБА_8 засудженим за ч.1 ст.286 КК України до покарання, призначеного судом першої інстанції, у вигляді 1 року обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_8 від відбування призначеного йому покарання у вигляді 1 року обмеження волі з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік і покласти на ОСОБА_8 обов`язки, передбачені п.п.1, 2 ч.1 ст.76 КК України: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання.

В іншій частині вирок місцевого суду залишити без зміни.

Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений у касаційному порядку безпосередньо до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.

С у д д і:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4