Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №295/5170/26 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/5170/26 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.

Категорія 62 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Бондар О.О., Шевчук А.М.

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/5170/26 за позовом ОСОБА_1 до Житомирської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – державний нотаріус Житомирської державної нотаріальної контори Поліщук Андрій Ігорович про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на майно, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 10 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Полонця С.М. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- встановити факт, що він фактично прийняв спадщину після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та складається з: 1/3 частини спільної квартири АДРЕСА_1 ; земельної ділянки №1011, 1012, з кадастровим номером: 1822083000:06:000:1350, загальною площею 0,0900 га, передана для ведення садівництва, що знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Іванівська сільська рада, Барашівський масив, с.т. «Екран»; вкладу в сумі 72 502,98 грн з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією, що зберігаються у АТ КБ «ПриватБанк» на картковому рахунку НОМЕР_1 (номер договору: НОМЕР_2 , дата відкриття: 15 лютого 2024 року), з залишком коштів – 72 502,98 грн., що належить померлій згідно з повідомленням АТ КБ «ПриватБанк» від 05 листопада 2025 року за №20.1.0.0.0/7-251105/75249-БТ; вкладів з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією, що зберігаються у АТ «Укрексімбанк» на рахунках: НОМЕР_3 з залишком коштів – 0,00 USD; НОМЕР_4 з залишком коштів – 1,93 USD; НОМЕР_5 з залишком коштів – 1 758,57 USD;

- визнати право власності на вказане вище майно.

В обґрунтування позову зазначав, що йому на праві власності належить 1/3 частини спільної квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва приватизації від 17.05.1994 та свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.07.2010. Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в результаті пожежі, яка сталася у вищевказаній квартирі його мати та брат загинули. Стверджував, що він постійно проживав з матір`ю та братом, оскільки був призначений опікуном недієздатного брата. Вказував, що після смерті матері відкрилася спадщина, яку він фактично прийняв, а саме: 1/3 частини спільної квартири АДРЕСА_1 ; земельної ділянки №1011, 1012, з кадастровим номером: 1822083000:06:000:1350, загальною площею 0,0900 га, передана для ведення садівництва, що знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Іванівська сільська рада, Барашівський масив, с.т. «Екран»; вкладу в сумі 72 502,98 грн з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією, що зберігаються у АТ КБ «ПриватБанк» на картковому рахунку НОМЕР_1 (номер договору: НОМЕР_2 , дата відкриття: 15 лютого 2024 року), з залишком коштів – 72 502,98 грн., що належить померлій згідно з повідомленням АТ КБ «ПриватБанк» від 05 листопада 2025 року за №20.1.0.0.0/7-251105/75249-БТ; вкладів з відповідними відсотками та нарахованою компенсацією, що зберігаються у АТ «Укрексімбанк» на рахунках: НОМЕР_3 з залишком коштів – 0,00 USD; НОМЕР_4 з залишком коштів – 1,93 USD; НОМЕР_5 з залишком коштів – 1 758,57 USD.

Зазначав, що постановою державного нотаріуса Житомирської державної нотаріальної контори Житомирської області Поліщуком А.І. №2209/0231 від 24.11.2025 йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері. Вказував, що він дійсно зареєстрований за іншою адресою, проте фактично з січня 2023 року постійно проживав з матір`ю та братом. Стверджував, що він є єдиним спадкоємцем після смерті матері. Враховуючи вищевикладене просив задовольнити позов в повному обсязі.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 10 червня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що відсутність реєстрації місця проживання за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням даної обставини. Вважає, що висновки суду першої інстанції про те, що ним обраний невірний спосіб захисту є помилковими та безпідставними. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Богунського районного суду м. Житомира від 10 червня 2026 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_1 в рівних частках на підставі свідоцтва № НОМЕР_6 про право власності на житло від 17.05.1994.

ОСОБА_3 (батько позивача) помер – ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину після смерті якого прийняли ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_1 (син) та ОСОБА_1 (син), що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.07.2010, зареєстрованого в реєстрі за №1-54.

ОСОБА_2 (мати позивача) та ОСОБА_1 (брат позивача) померли – ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцт про смерть серії НОМЕР_7 від 05.12.2024 та серії НОМЕР_8 від 05.12.2024.

Згідно довідки ГУ Пенсійного фонду України в Житомирській області №0600-0207-8/60317 від 22.08.2022 ОСОБА_2 отримувала пенсію за віком з 10.08.1992 і мала інвалідність, друга група загального захворювання з 26.06.2000 довічно.

Постановою державного нотаріуса Житомирської державної нотаріальної контори Житомирської області Поліщука А.І. №2209/02-31 від 24 листопада 2025 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 на спадкове майно у зв`язку з тим, що заява від імені ОСОБА_1 про прийняття спадщини до шести місяців з дня смерті ОСОБА_2 подана не була. На день смерті спадкодавця за однією адресою з нею заявник не був зареєстрований, а отже, спадщину у встановлений законом строк не прийняв.

Відповідно до акту про фактичне проживання осіб за адресою, складеного головою правління ОСББ «Поліський квартал» від 04.07.2025 ОСОБА_1 не зареєстрований, але фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 з 2023 року.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що спадкоємець першої черги за законом ОСОБА_1 на час відкриття спадщини після смерті матері ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований за місцем проживання за різними зі спадкодавцем адресами і не подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини протягом встановленого законом шестимісячного строку після відкриття спадщини. Тому, позивач має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини. Відтак, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, не передбачений законом. Позовних вимог про визначення ОСОБА_1 додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини, позивачем не заявлено. Також не підлягає до задоволення позовна вимога про визнання за позивачем права власності на спадкове майно, оскільки позивачем спадщину після смерті матері у встановлені законом строк та спосіб, не прийнято.

Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами першою та другою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, провадження №12-161гс19).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21, провадження №61-20968сво21).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, провадження №12-187гс18 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15, провадження №14-338цс18, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14, провадження №14-364цс19 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16, провадження №14-499цс19 (пункт 7.23).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі №910/10784/16, провадження №12-30гс21).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі №761/42030/21, провадження №61-12101св23, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №607/20787/19, провадження №61-11625сво22).

Юридичні факти - це життєві обставини чи факти, з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Частиною першою статті 315 ЦПК України передбачено перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені у судовому порядку.

Встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб в судовому порядку можливо лише тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Суд вправі розглядати справи про встановлення факту, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину.

Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави для висновку про те, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявності фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрації місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі №569/15147/17, від 18 листопада 2020 року у справі №523/19010/15, від 02 квітня 2021 року у справі №191/1808/19, від 28 квітня 2021 року у справі №204/2707/19.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи в санаторії тощо).

Згідно з пунктами 3.21, 3.22 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.

Отже, породжує юридичні наслідки лише факт постійного проживання разом із спадкодавцем.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду викладеними у постанові від 09 грудня 2020 року, справа №554/3192/16-ц (провадження №61-114св20) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2024 року у справі №461/7330/15-ц (провадження № 61-2984св23).

У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просив встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За змістом норм статей 1268-1269 ЦК України факт прийняття спадщини тісно пов`язується з постійним проживанням разом із спадкоємцем на час відкриття спадщини, проте окремо встановити факт прийняття спадщини без встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини чинним законодавством не передбачено.

Тому факт прийняття спадщини є похідним від встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем.

Разом з тим, ОСОБА_1 не заявляв вимог про встановлення факту постійного проживання разом із матір`ю ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Таким чином, суд першої інстанції вірно виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, не передбачений законом, а тому вимога про встановлення факту прийняття спадщини не підлягає задоволенню.

Колегія суддів підкреслює, що право власності на спадкове майно може бути визнане лише за тими спадкоємцями, які в установлені законом строк та спосіб прийняли спадщину. Якщо спадкоємець не прийняв спадщину, його вимоги про визнання права власності на спадкове майно не підлягають задоволенню судом.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Враховуючи, що ОСОБА_1 не доведено прийняття спадщини після смерті матері у встановлені законом строк та спосіб, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволені позовної вимоги про визнання права власності на спадкове майно.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції повно з`ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих сторонами доказів, правильно визначені правовідносини, що склалися між сторонами, їх об`єктивний склад, права та обов`язки сторін, вірно застосовані норми матеріального права та не порушені норми процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають достатніх підстав для скасування рішення суду.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться в ній є власним трактуванням норм законодавства, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується колегія суддів.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 10 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 22 вересня 2026 року.

Головуючий Павицька Т. М.

Судді Бондар О. О.

Шевчук А. М.