Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №285/4342/26 — Житомирський апеляційний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 285/4342/26 Головуючий у 1-й інст. Михайловська А.В.

Доповідач Панкеєва В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Панкеєвої В.А.,

суддів Григорусь Н.Й.

Галацевич О.М.,

за участю секретаря Добровольської В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 285/4342/26 за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник Осадчук Тетяна Сергіївна,

на ухвалу Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 16 липня 2026 року

встановив:

У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Бевз Тетяна Сергіївна, звернувся до суду із заявою про забезпечення позову до подачі позовної заяви, просив накласти арешт на нерухоме майно, зареєстроване за ОСОБА_2 , а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 .

Ухвалою Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 16 липня 2026 року заяву про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що належать на праві власності ОСОБА_2 . Роз`яснено заявнику ОСОБА_1 , що відповідно до ч.4 ст.152 ЦПК України у разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви вінповинен пред`явити позов протягом десяти днів, якщо інші строки не встановлені законом.

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 - адвокат Осадчук Т.С. подав апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про наявність підстав для забезпечення позову шляхом накладення арешту на два об`єкти нерухомого майна, які належать ОСОБА_2 , не встановивши фактичних обставин, які б свідчили про існування реальної загрози утруднення чи неможливості виконання майбутнього судового рішення.

Апелянт зазначає, що житловий будинок по АДРЕСА_2 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та використовується як постійне місце проживання. Вказаний будинок не використовується у підприємницькій діяльності, не виставлений на продаж та щодо нього не вчиняються будь-які дії, спрямовані на його відчуження. ОСОБА_1 не надано доказів того, що ОСОБА_2 має намір продати, подарувати чи іншим чином відчужити належне їй нерухоме майно або вчиняє дії, спрямовані на ухилення від виконання можливого судового рішення.

На думку апелянта, існування між сторонами спору та належність ОСОБА_2 нерухомого майна не свідчать про наявність реальної загрози його відчуження та не є достатньою підставою для застосування заходів забезпечення позову. Забезпечення позову не може ґрунтуватися виключно на припущеннях заявника щодо можливої поведінки іншої сторони в майбутньому, натомість необхідність його застосування має підтверджуватися конкретними обставинами та належними доказами.

Також вважає, що суд першої інстанції не перевірив співмірності обраного заходу забезпечення позову із вимогами, які ОСОБА_1 мав намір заявити. На час постановлення оскаржуваної ухвали позовна заява до суду ще не була подана, а тому, на переконання апелянта, суд не мав достатніх відомостей щодо остаточного змісту та обсягу майбутніх позовних вимог, вартості спірного майна, частки майна, на яку претендує заявник, та обсягу можливого судового захисту.

Незважаючи на це, суд першої інстанції наклав арешт одночасно на квартиру по АДРЕСА_1 та житловий будинок по АДРЕСА_2 , не навівши належного обґрунтування необхідності обмеження прав власника щодо обох об`єктів нерухомості та не встановивши, чи відповідає такий обсяг забезпечення позову принципу співмірності, передбаченому статтями 149, 150 ЦПК України.

Крім того, апелянт заперечує обставини, якими ОСОБА_1 обґрунтовував майбутній позов, зокрема твердження про те, що спірні квартира та житловий будинок були придбані за спільні кошти сторін під час їх спільного проживання. ОСОБА_2 зазначає, що протягом тривалого часу мала власні стабільні доходи, що підтверджується відомостями про застраховану особу з 2006 року. До придбання спірної квартири вона мала у власності іншу квартиру у м. Новограді-Волинському, яку відчужила у 2018 році, а також була власником житлового будинку у с. Жолобне, який продала у 2022 році. Отримані від відчуження належного їй майна кошти, за твердженням апелянта, були одним із джерел фінансування придбання спірного нерухомого майна.

Також посилається на отримання фінансової допомоги від свого рідного брата ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , який систематично надавав їй грошові кошти. На підтвердження цих обставин до апеляційної скарги додано відомості про здійснені грошові перекази, у тому числі через платформу Binance. Зазначені обставини підтверджують наявність у неї власних джерел коштів та спростовують твердження заявника про придбання спірного майна виключно за рахунок спільних коштів сторін.

Посилаючись на положення статей 149, 150 ЦПК України та правові висновки Верховного Суду щодо застосування заходів забезпечення позову, апелянт наголошує, що їх застосування допускається за умови існування достатньо обґрунтованого припущення про те, що невжиття відповідних заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього судового рішення або ефективний захист порушених прав позивача. Особа, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна довести обставини, з якими пов`язує необхідність застосування відповідного заходу.

Вважає, що таких обставин у цій справі заявником не доведено, а оскаржувана ухвала не містить посилань на конкретні докази, які б підтверджували існування реального ризику відчуження нерухомого майна або вчинення ОСОБА_2 інших дій, здатних ускладнити виконання можливого рішення суду.

За таких обставин апелянт вважає, що накладення арешту одночасно на два належні ОСОБА_2 об`єкти нерухомого майна ґрунтується на припущеннях, створює надмірне обмеження її права власності та не відповідає вимогам необхідності, обґрунтованості і співмірності заходів забезпечення позову.

Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 11 серпня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 11:00 год 17 вересня 2026 року.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заявник в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином та вчасно.

За приписами ст.372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

ОСОБА_2 та її представник апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Представник заявника заперечила щодо задоволення апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 має намір звернутися до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ. Предметом майбутнього спору є квартира по АДРЕСА_1 та житловий будинок по АДРЕСА_2 , право власності на які зареєстровано за ОСОБА_2 .

Врахувавши характер майбутніх позовних вимог та те, що право власності на спірні об`єкти нерухомості зареєстровано за ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов висновку, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання майбутнього судового рішення у разі задоволення позову, а також ефективний захист прав та інтересів заявника.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів з огляду на таке.

Згідно ч.1 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених цим Кодексом заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч.2 ст.149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно п.1 ч.1 ст.150 ЦПК України позов може забезпечуватися накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч.3 ст.150 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 дійшла висновку, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Заява представника позивача обґрунтована тим, що ОСОБА_1 має намір звернутися до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Заявник зазначає, що з 2016 року до 2025 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, мають спільну дитину, а в період спільного проживання за спільні кошти придбали квартиру по АДРЕСА_1 та житловий будинок по АДРЕСА_2 . Право власності на обидва об`єкти нерухомості зареєстровано виключно за ОСОБА_2 .

Необхідність вжиття заходів забезпечення позову заявник пов`язує з наявністю між сторонами конфлікту та припиненням спільного проживання. Зокрема, вказує, що 03 червня 2026 року його та підопічного ОСОБА_4 без їх відома було знято з реєстрації місця проживання у спірному житловому будинку, що, на його думку, свідчить про фактичне усунення його від користування майном та підтверджує існування реального конфлікту між сторонами щодо прав на нього.

Заявник наголошує, що оскільки право власності на спірні квартиру та житловий будинок зареєстровано виключно за ОСОБА_2 , остання як титульний власник має можливість самостійно розпорядитися цим майном, у тому числі відчужити його на користь третіх осіб без його згоди. Крім того, після припинення спільного проживання ОСОБА_2 фактично контролює спірне майно та правовстановлюючі документи на нього. На його переконання, у разі відчуження спірного нерухомого майна третім особам виконання можливого рішення суду про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ буде істотно ускладнене, оскільки виникне необхідність оспорювати відповідні правочини, залучати до спору нових власників та заявляти додаткові вимоги щодо повернення майна.

У зв`язку з цим заявник вважає, що існує достатньо обґрунтоване припущення про можливість утруднення ефективного захисту його прав у разі невжиття заходів забезпечення позову, а тому просить накласти арешт на спірні квартиру та житловий будинок з метою збереження їх у незмінному правовому стані до вирішення майбутнього спору по суті.

З наведених обставин справи вбачається, що предметом майбутнього спору між сторонами у даній справі є квартира по АДРЕСА_1 та житловий будинок по АДРЕСА_2 .

На стадії вирішення питання про забезпечення позову суд не встановлює обґрунтованість майбутніх позовних вимог та не вирішує питання про належність спірного майна до спільної сумісної чи особистої приватної власності сторін, оскільки такі обставини підлягають встановленню під час розгляду справи по суті на підставі належних та допустимих доказів.

Тому доводи апеляційної скарги про те, що спірне нерухоме майно придбане ОСОБА_2 за її особисті кошти, отримані від трудової діяльності, продажу належного їй раніше майна та як фінансова допомога від брата, стосуються безпосередньо обґрунтованості майбутніх позовних вимог та правового режиму спірного майна. На цій стадії провадження такі доводи не можуть бути підставою для відмови у забезпеченні позову, оскільки їх перевірка потребує дослідження та оцінки доказів під час розгляду спору по суті.

Вирішальним для застосування заходів забезпечення позову є наявність достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення прав заявника у разі задоволення майбутнього позову, а також наявність зв`язку між конкретним заходом забезпечення та предметом майбутніх позовних вимог.

У цій справі такий зв`язок є безпосереднім, оскільки арешт накладено саме на ті об`єкти нерухомого майна, щодо яких ОСОБА_1 має намір заявити вимоги про визнання їх спільною сумісною власністю та поділ.

Колегія суддів враховує, що право власності на обидва об`єкти зареєстровано виключно за ОСОБА_2 . Відтак до вирішення спору по суті вона як титульний власник має юридичну можливість розпорядитися цим майном. Його відчуження на користь третіх осіб під час розгляду справи може призвести до зміни правового статусу спірного майна, залучення до участі у справі інших осіб та істотно ускладнити ефективний захист прав заявника у разі задоволення його позовних вимог.

При цьому інститут забезпечення позову не вимагає встановлення того, що відповідач уже вчиняє конкретні дії з відчуження майна. Вирішуючи це процесуальне питання, суд оцінює, чи існує з урахуванням характеру спору та обраного способу захисту достатньо обґрунтована ймовірність утруднення ефективного захисту права у разі невжиття відповідних заходів.

Водночас відсутність доказів вчинення ОСОБА_2 конкретних дій, спрямованих на відчуження спірного майна, не свідчить про відсутність підстав для забезпечення позову. Вирішуючи це питання, суд має оцінити сукупність обставин справи, характер майбутнього спору, обраний позивачем спосіб захисту та можливі наслідки зміни власника спірного майна до вирішення спору по суті.

Ураховуючи, що предметом майбутніх позовних вимог є безпосередньо спірні об`єкти нерухомості, право власності на які зареєстровано виключно за ОСОБА_2 , їх відчуження до вирішення спору може призвести до зміни суб`єктного складу спірних правовідносин та істотно ускладнити ефективний захист прав заявника у разі задоволення майбутнього позову.

Тому доводи апеляційної скарги про відсутність доказів виставлення спірного майна на продаж, його дарування чи вчинення ОСОБА_2 інших конкретних дій, спрямованих на відчуження майна, самі по собі не спростовують необхідності його збереження у незмінному правовому стані до вирішення майбутнього спору.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги про неможливість визначення співмірності забезпечення позову через те, що на час постановлення оскаржуваної ухвали позовна заява ще не була подана.

Частина друга статті 149 ЦПК України прямо передбачає можливість забезпечення позову до його пред`явлення. Зміст поданої ОСОБА_1 заяви дозволяв визначити характер майбутнього спору, його сторони, предмет майбутніх позовних вимог та конкретне майно, щодо якого заявник має намір заявити вимоги. Тому обставина подання заяви про забезпечення позову до пред`явлення позову не свідчить про неможливість визначення характеру майбутнього спору та оцінки співмірності обраного заходу забезпечення.

Колегія суддів також вважає, що накладення арешту саме на обидва об`єкти нерухомості відповідає предмету майбутнього спору, оскільки заявник має намір заявити вимоги щодо правового режиму та поділу як квартири, так і житлового будинку. Відтак застосований захід не виходить за межі майбутніх позовних вимог та має безпосередній зв`язок із предметом спору.

Накладення арешту має тимчасовий характер, не вирішує питання про право власності на спірне майно по суті, не означає визнання за ОСОБА_1 права на нього та не позбавляє ОСОБА_2 можливості володіти і користуватися нерухомістю, а лише тимчасово обмежує можливість розпорядження нею з метою збереження існуючого становища до вирішення спору.

Посилання апелянта на те, що житловий будинок є її постійним місцем проживання, також не свідчить про неспівмірність застосованого заходу, оскільки накладений арешт не перешкоджає ОСОБА_2 проживати у ньому та користуватися ним за призначенням.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив наявність зв`язку між заявленим заходом забезпечення позову та предметом майбутнього спору, врахував характер майбутніх позовних вимог і дійшов обґрунтованого висновку, що невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити ефективний захист та поновлення прав заявника у разі задоволення майбутнього позову.

Накладення арешту на квартиру по АДРЕСА_1 та житловий будинок по АДРЕСА_2 є належним, необхідним та співмірним заходом забезпечення майбутнього позову, спрямованим на збереження спірного майна у незмінному правовому стані до вирішення спору по суті.

Колегія суддів ураховує, що застосовані заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, не вирішують спір про право та не позбавляють ОСОБА_2 права володіти і користуватися належним їй майном, а лише тимчасово обмежують можливість розпорядження ним до вирішення спору по суті.

Таке тимчасове обмеження суб`єктивних прав відповідача ОСОБА_2 на період спору зупиняє можливість відчуження нерухомого майна, має запобіжний характер, є співмірним позовним вимогам, достатнім і спрямоване на забезпечення можливості виконання рішення суду, недопущення порушень прав осіб, інтересів яких стосується спір, а також прав третіх осіб.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про порушення судом норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

Згідно ст.375 ЦПК України апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною і обґрунтованою, судом першої інстанції додержано вимоги процесуального права, а тому ухвалу суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Ухвалу Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 16 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий В.А. Панкеєва

Судді Н.Й. Григорусь

О.М. Галацевич

Повне судове рішення складено 22 вересня 2026 року.