Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №160/8758/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

23 вересня 2026 року м. Дніпросправа № 160/8758/26

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача: Шальєвої В.А.,

суддів: Чередниченка В.Є., Іванова С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Дніпрі апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року (суддя Голобутовський Р.З.) в справі №160/8758/26 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про:

визнання протиправними дій щодо застосування розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 01 січня 2018 року, для визначення розміру його окладу в період військової служби з 01 січня 2019 року по 31 травня 2023 року;

зобов`язання нарахувати та виплатити недоотримане грошове забезпечення з урахуванням прожиткового, встановленого станом на 01 січня 2019 року, за період з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року включно, з урахуванням прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01 січня 2020 року, за період 01 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року включно, з урахуванням прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01 січня 2021 року, за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01 січня 2022 року за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01 січня 2023 року за період з 01 січня 2023 року по 31 травня 2023 року включно;

визнання протиправними дій щодо не застосування норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 в частині вирішення питання про наявність підстав для виплати йому індексації грошового забезпечення у місяці підвищення доходу (березень 2018 року) та не встановлення, чи перевищує розмір підвищення грошового доходу суму індексації, що склалася у місяці підвищення такого доходу за посадою, яку він займав з 01 березня 2018 року;

зобов`язання нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення із урахуванням норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 за період з 01 березня 2018 року по 31 травня 2023 року у розмірі 258961,50 грн.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправними дій військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо застосування розміру прожиткового мінімуму встановленого на 01.01.2018 для визначення розміру окладу військовослужбовця ОСОБА_1 в період військової служби з 29.01.2020 по 31.05.2023.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити недоотримане грошове забезпечення ОСОБА_1 з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2020 за період з 29.01.2020 по 31.12.2020 включно, з урахуванням встановленого прожиткового мінімуму станом на 01.01.2021 за період з 01.01.2021 по 31.12.2021 включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2022 за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2023 за період з 01.01.2023 по 31.05.2023 включно, з урахуванням виплачених сум.

Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не застосування норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 в частині вирішення питання про наявність підстав для виплати ОСОБА_1 індексації його грошового забезпечення у місяці підвищення доходу (березень 2018 року) та не встановлення чи перевищує розмір підвищення грошового доходу ОСОБА_1 суму індексації, що склалася у місяці підвищення такого доходу за посадою, яку займав ОСОБА_1 з 01.03.2018.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із урахуванням норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 за період з 01.03.2018 по 31.12.2022, з урахуванням виплачених сум.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення з підстав неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, порушення процесуального права, залишити позовну заяву без розгляду.

Апелянт вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду.

Зазначає, що з моменту переміщення до військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (08.06.2023) позивачу було відомо про зміст і розмір виплаченого грошового забезпечення, йому був виданий грошовий атестат, зі змісту якого позивач знав про обсяг і характер виплачених йому сум при виключенні зі списків особового складу частини.

Позивачем не наведено підстав, що обмежували його у зверненні до суду упродовж одного місяця (або трьох місяців, оскільки на момент переміщення позивача діяла частина 1 статті 233 КЗпП) після переміщення до іншої військової частини.

Справа судом розглянута без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_3 .

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 від 17.05.2018.

Позивач проходив військову службу проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 НГУ з 26.06.2017 по 31.05.2023.

Наказом командира частини (по стройовій частині) від 08.06.2023 №180 позивач з 08.06.2023 виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, для подальшого проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_2 НГУ.

Позивач вказує, а відповідачем не заперечується, що в спірний період з 01.01.2019 по 31.05.2023 відповідач розраховував грошове забезпечення позивача із застосуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, та не здійснював індексацію грошового забезпечення із урахуванням норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078.

Суд першої інстанції вважав, що грошове забезпечення позивача та додаткові види грошового забезпечення повинні обчислюватися: з 29.01.2020 по 31.12.2020 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2020 згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; з 01.01.2021 по 31.12.2021 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2021 згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік"; з 01.01.2022 по 31.12.2022 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022 згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2022 рік"; з 01.01.2023 по 31.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023 згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік".

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги про перерахунок грошового забезпечення за період з 01.01.2019 по 28.01.2020 задоволенню не підлягають, оскільки з 29.01.2020 була відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладом за військовим званням, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладом за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом станом на 01.01.2018 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18.

Відтак, суд першої інстанції вважав, що підлягають задоволенню вимоги про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, щодо застосування розміру прожиткового мінімуму встановленого на 01.01.2018 для визначення розміру окладу військовослужбовця ОСОБА_1 в період військової служби з 29.01.2020 по 31.05.2023; та про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити недоотримане грошове забезпечення ОСОБА_1 з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2020 за період з 29.01.2020 по 31.12.2020 включно, з урахуванням встановленого прожиткового мінімуму станом на 01.01.2021 за період з 01.01.2021 по 31.12.2021 включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2022 за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 включно, з урахуванням встановленого прожиткового встановленого станом на 01.01.2023 за період з 01.01.2023 по 31.05.2023 включно.

Врахувавши, що з березня 2018 року відбулось підвищення грошового забезпечення позивача, при цьому сума підвищення грошового забезпечення становить 2895,81 грн, тобто не перевищує суму можливої індексації в розмірі 4463,15 грн, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач мав виплачувати позивачу індексацію-різницю.

Щодо нарахування позивачу індексації грошового забезпечення (індексації-різниці) з 01.01.2023 по 31.12.2023 судом першої інстанції враховано, що відповідно до абзацу 18 пункту 3 Прикінцевих положень Закону України від 03.11.2022 №2710-IX "Про Державний бюджет України на 2023 рік" (далі - Закон №2710-IX) зупинено на 2023 рік дію Закону №1282-XII.

Оскільки вказана норма є чинною та не визнавалась неконституційною, тому суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за 2023 рік задоволенню не підлягають.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не застосування норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 в частині вирішення питання про наявність підстав для виплати ОСОБА_1 індексації його грошового забезпечення у місяці підвищення доходу (березень 2018 року) та не встановлення чи перевищує розмір підвищення грошового доходу ОСОБА_1 суму індексації, що склалася у місяці підвищення такого доходу за посадою, яку займав ОСОБА_1 з 01.03.2018; та про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплати громадянину ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із урахуванням норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 за період з 01.03.2018 по 31.12.2022.

Суд першої інстанції зазначив, що не визначає конкретної суми до виплати, оскільки нарахування індексації покладається на відповідача в межах його дискреційних повноважень.

Спірним під час апеляційного перегляду справи є виключно питання дотримання позивачем строку звернення до суду.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у складі військової частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 26 червня 2017 року по 31 травня 2023 року, наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08 червня 2023 року №180 з 08 червня 2023 року виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення для подальшого проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_2 НГУ.

В період, в межах якого судом першої інстанції задоволено позовні вимоги, а саме з 29 січня 2020 року по 31 травня 2023 року грошове забезпечення позивача розраховувалось із застосуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, в період з 01 березня 2018 року по 31 грудня 2022 року не здійснювалась індексація грошового забезпечення із урахуванням норми абзацу 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.

З цим позовом позивач звернувся до суду 08 квітня 2026 року.

Надаючи оцінку доводам апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Таким чином, для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року (далі - Закон № 2352-ІХ), частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

В подальшому частину другу статті 233 КЗпП викладено в наступній редакції: «Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.».

Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Конституційний Суд України розмежував:

тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Відповідно до установлених судом обставин в цій справі позивач проходив військову службу за контрактом у складі військової частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 26 червня 2017 року по 31 травня 2023 року.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 08 червня 2023 року №180 з 08 червня 2023 року виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення для подальшого проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_2 НГУ.

Частиною дев`ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) визначено, що військовослужбовці - особи, які проходять військову службу.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-XII визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону №2232-Х11 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

- у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6- 12 місяців;

- у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-Х11 визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

З огляду на наведені обставини та нормативне регулювання правовідносин щодо проходження військової служби суд наголошує, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частині НОМЕР_1 Національної гвардії України саме по собі не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої.

Натомість ці обставини свідчать виключно про припинення проходження служби (службових правовідносин) у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України у зв`язку з подальшим проходженням служби з 08 червня 2023 року за іншим місцем - у складі військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не завершена, оскільки він не звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

У зв`язку з тим, що позивач з 08 червня 2023 року не припинив проходження військової служби, а лише переміщений для проходження військової служби до іншої військової частини Національної гвардії України, до спірних правовідносин мають застосовуватися приписи частини першої статті 233 КЗпП щодо тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

При цьому приписи частини першої статті 233 КЗпП України Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Отже, з урахуванням визнання неконституційними приписів частини першої статті 233 КЗпП України, зважаючи на те, що позивач продовжує проходити військову службу, суд доходить до висновку, що позивач не пропустив строк звернення до суду з цим позовом, а тому відсутні підстави для залишення позовної заяви без розгляду.

Відповідачем не наведено жодних доводів у спростування висновків суду першої інстанції щодо суті позовних вимог, тому судом не надається оцінка таким висновкам суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.

Оскільки ця справа є справою незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС України, розглянута за правилами спрощеного позовного провадження та не відноситься до справ, які відповідно до КАС України розглядаються за правилами загального позовного провадження, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Керуючись ст. ст. 6, 7, 8, 9, 242, 243, 308, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року в справі №160/8758/26 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року в справі №160/8758/26 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати ухвалення 23 вересня 2026 року та відповідно п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Повне судове рішення складено 23 вересня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Шальєва

суддя В.Є. Чередниченко

суддя С.М. Іванов