Рішення від 15 вересня 2026 р. у справі №757/671/26-ц — Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/671/26-ц

пр. № 2-129/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Литвинової І. В.,

за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління Апарату Верховної Ради України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про стягнення заборгованост за надання житлово-комунальних послуг,

УСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі.

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з відповідачів суму боргу за надані житлово-комунальні послуги у розмірі 14 603, 93 грн, яка складається з 11 602, 65 грн основного боргу; 2 340, 41 грн - інфляційного збільшення, 660, 87 грн - штрафних санкцій, та судовий збір у розмірі 3 028, 00 грн.

В обґрунтування вказано, що відповідачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Розпорядженням по Управлінню справами Апарату Верховної Ради України № 100 від 31 грудня 2015 року з балансу Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України на баланс позивача було передано житловий будинок АДРЕСА_2 , котрий перебуває на балансі, утриманні та обслуговуванні позивача. Позивачем відповідачам надана житлова послуга з управління багатоквартирним будинком. У свою чергу свої зобов`язання відповідачі не виконують, внаслідок чого за період з 01 лютого 2022 року виникла заборгованість у розмірі 14 603, 93 грн, яка складається із основної заборгованості, інфляційного збільшення, штрафних санкцій.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_4 подали до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечували проти задоволення позовних вимог, зокрема посилаючись на повне погашення заборгованості, а також на неправильний розрахунок позивачем штрафних санкцій.

ІІ. Процесуальні дії і рішення суду.

08 січня 2026 року вказана позовна заява надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої визначено суддю Головко Ю.Г. та передано для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

03 лютого 2026 року судом отримано відповідь з Єдиного державного демографічного реєстру з інформацією про зареєстроване місце проживання (перебування) відповідача фізичної особи.

04 лютого 2026 року ухвалою судді у справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін у судове засідання.

04 березня 2026 року від представника позивача Воронова Є.Є. через Електронний Суд надійшла заява про розгляд справи без участі представника, в якій останній позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

26 березня 2026 року на підставі розпорядження керівника апарату суду Ліннік Н.В. здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями, згідно якого головуючим суддею визначено суддю Литвинову І.В.

07 квітня 2026 року від відповідачів через Електронний Суд надійшов відзив на позовну заяву.

01 червня 2026 року від представника позивача Коткової А.О. через Електронний Суд надійшла заява про розгляд справи без участі представника, в якій остання позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

Представник позивача Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління Апарату Верховної Ради України в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце розгляду справи, з урахуванням раніше поданої заяви про розгляд справи у відсутність позивача, в якій позовні вимоги підтримував в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судове засідання не зявилися, направили на адресу суду відзив на позовну заяву, в якому заперечували протии задоволення позовних вимог, поилаючись на погашення заборгованості, що є предметом спору в даній справі.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

ІІІ. Фактичні обставини справи і позиція суду.

Розпорядженням по Управлінню справами Апарату Верховної Ради України № 100 від 31 грудня 2015 року з балансу Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України на баланс позивача - ДП «Управління житловими будинками» Управління справами Апарату Верховної Ради України - було передано зокрема житловий будинок АДРЕСА_2 .

Відповідачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором міни квартир від 09 липня 1996 року.

За розрахунками, наданими позивачем, період з 01 лютого 2022 року у відповідачів утворилася заборгованість за несплату послуг з утримання багатоквартирного будинку в розмірі 14 603, 93 грн, з яких: 11 602, 65 грн - сума боргу, 2 340, 41 грн - інфляційне збільшення, 660, 87 грн - штрафні санкції.

Відповідно до квитанції № 4645/7837 від 10 березня 2026 року, відповідачами здійснено оплату за житлово-комунальні послуги у розмірі 16 418, 31 грн, в тому числі і погашено основну заборгованість у розмірі 11 602, 65 грн.

IV. Позиція суду та оцінка аргументів сторін.

Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Згідно із статтею 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Відповідно до частини першої ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом першим частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Із зазначених положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» випливає, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, а відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Таким чином, під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу, відповідачам), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги згідно з існуючими тарифами.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому право прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Статтями 20, 21 Закону визначені обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обов`язком споживача є укладення договору на надання житлово-комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом, а обов`язки виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення зі споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

За пунктом 6 частини сьомої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач має право на неоплату вартості комунальних послуг (крім постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг.

Відповідно до ст. 322 Цивільного кодексу України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до ч. 7 ст. 81 УПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як вбачається, відповідачі у ході судового розгляду заявили про повне погашення заборгованості, яка є предметом спору та на підтвердження вказаного подали квитанції про сплату заборгованості.

Позивач в свою чергу не спростував твердження відповідачів про погашення боргу, не надав жодних доказів наявності непогашеного залишку заборгованості на дату розгляду справи, не скористався правом на витребування доказів, не отримав інформації стосовно погашення заборгованості.

За таких обставин, тягар доказування наявності та розміру заборгованості лежить на позивачеві.

На підставі вищенаведеного, суд приходить до висновку, що на момент ухвалення рішення заборгованість відповідачами погашена в повному обсязі.

Враховуючи вищевикладене, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими судом, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача щодо стягнення основної заборгованості, підлягають відмові.

Стосовно позовних вимог позивача про стягнення з відповідачів інфляційного збільшення та штрафних санкцій, суд зазначає наступне.

Так, відповідно ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться й одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускаються.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.

Відповідно до ст.ст. 610, 612 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом строк.

Частиною третьою ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Аналіз наведених обставин та вимог закону дозволяє суду зробити висновок про те, що представником позивача надані достатні докази того, що позивач є балансоутримувачем, який обслуговує будинок АДРЕСА_2 , у період часу, який досліджується судом, та був виконавцем житлово-комунальних послуг, які надавались власникам квартир зазначеного будинку у зазначений період, в тому числі відповідачам.

Так, згідно з наданим позивачем розрахунком, за період з 01 січня 2024 року по 24 листопада 2025 року позивачем було нараховано інфляційне збільшення на основну суму боргу - у розмірі 2 340,41 грн та 3% річних у сумі 660,87 грн.

Як вбачається, відповідачі заперечують у цій частині вимог позивача, посилаючись на те, що позивач використав як основу для нарахування не фактично прострочену заборгованість, а «загальне сальдо» станом на 24 листопада 2025 року у сумі 11 602,65 грн, яке включає поточні нарахування листопада 2025 року, строк оплати яких на дату формування довідки ще не настав. Вказували, що згідно з власною довідкою позивача прострочений борг становив 10 619,77 грн і виник у 2022-2024 роках, а за січень-листопад 2025 року заборгованість становить 0,00 грн. Поряд з цим зазначали, що позивач застосував індекси інфляції та 3% річних за 2024-2025 роки до всієї суми сальдо, у тому числі до сум, які у 2025 році не були простроченими, та те, що 3% річних за своєю правовою природою не є штрафною санкцією, а компенсаційною мірою відповідальності за ст. 625 ЦК України, і мають нараховуватися на конкретну прострочену суму за період її прострочення, а не на бухгалтерське сальдо.

Таким чином, суд, беручи до уваги доводи позивача та заперечення відповідачів, аналізуючи зміст розрахунку позивача, довідки про нарахування та оплату послуг, приходить до наступного висновку.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, з наведеного слід зробити висновок, що нарахування інфляційних втрат і 3% річних є особливою компенсаційною мірою відповідальності за прострочення грошового зобов`язання і за своєю правовою природою не є штрафною (неустойкою).

Тому суд погоджується з доводами відповідачів, що використання позивачем у прохальній частині позову термінів «штрафні санкції» щодо сум, обчислених за ст. 625 ЦК України, є неправильним, однак вказане саме по собі не позбавляє кредитора права на такі нарахування за умови їх належного доведення.

Водночас обов`язок довести розмір інфляційних втрат і 3% річних покладено на позивача, чим позивач не скористався, ніяким чином не спростував та не заперечив доводів відповідачів.

Разом з тим, основою для такого нарахування може бути лише сума, строк сплати якої настав і яка є простроченою на відповідну дату, а не загальне сальдо особового рахунку, що може включати поточні нарахування, строк оплати яких ще не настав.

Із розрахунку представника позивача вбачається, що прострочена заборгованість за період 2022-2024 років становить 10 619,77 грн (2022 рік - 3 478,80 грн, 2023 рік - 4 291,07 грн, 2024 рік - 2 849,90 грн), тоді як за січень-листопад 2025 року заборгованість зазначена як 0,00 грн. Натомість у розрахунку позивач взяв за основу сальдо 11 602,65 грн станом на 24 листопада 2025 року і нарахував інфляційне збільшення та 3% річних, зокрема, за період 2025 року.

Суд зазначає, що станом на 24 листопада 2025 року нарахування за листопад 2025 року не могли вважатися простроченими, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату щомісяця, якщо інший строк не встановлений договором, а строк оплати за розрахунковий місяць настає після його закінчення.

Таким чином, включення до бази нарахування сум, строк сплати яких не настав, суперечить ст. 625 ЦК України.

Крім того, позивач застосував добуток індексів інфляції за січень 2024 року - жовтень 2025 року до всієї суми сальдо як до єдиної простроченої величини, що існувала з 01 січня 2024 року.

Проте, інфляційні втрати та 3% річних підлягають нарахуванню не на кінцеве сальдо на дату складення довідки, а на ту суму, яка була прострочена в конкретний період. Застосування індексів пізніших місяців до сум, які в ці місяці не прострочувалися, призводить до завищення заявлених вимог і робить розрахунок недостовірним.

Таким чином, перевіривши наданий розрахунок, суд не визнає його належним доказом у розумінні статті 76-80 ЦПК України.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення інфляційного збільшення у розмірі 2 340,41 грн та 3% річних у розмірі 660,87 грн є недоведеними, ґрунтуються на недостовірному розрахунку і задоволенню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1, 13, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст.ст. 1-16, 322, 525, 526, 549, 610, 612, 625 Цивільного кодексу України; ст.ст. 3-5, 7-13, 17, 43, 49, 76-81, 141, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов Державного підприємства «Управління житловими будинками» Управління Апарату Верховної Ради України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про стягнення заборгованост за надання житлово-комунальних послуг, залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Суддя І. В. Литвинова