Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №552/7659/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2026 р.Справа № 552/7659/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Любчич Л.В.,

Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,

за участю секретаря судового засідання Нерубацької А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 26.08.2026, головуючий суддя І інстанції: Яковенко Н.Л., пров. Хорольський, 6, м. Полтава, Полтавська, 36034, по справі № 552/7659/26

за позовом ОСОБА_1

до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області

про визнання протиправними та скасування рішення про примусове повернення до країни походження,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (надалі – позивач, ОСОБА_3 , апелянт) звернувся до Київського районного суду м. Полтави з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (надалі – відповідач, УДМС України в Полтавській області), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Хорольського сектору УДМС України в Полтавській області від 27.07.2026 № 5339130100021890 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина. іноземця або особи без громадянства, яким зобов`язано громадянина Республіки Молдова ОСОБА_4 ( ОСОБА_5 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 покинути територію України у термін до 24.08.2026.

26.08.2026 Київський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6 ..

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити постанову, якою задовольнити позов.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Зазначає, що у спірному рішенні наведена “надрукована” представником відповідача фраза, що позивач не потребує перекладача. Проте указана обставина не підтверджує відмову від перекладача так, як позивач не розумів на достатньому рівні мову, самостійно дану фразу не писав, що свідчить про не обізнаність позивача зі змістом оскаржуваного рішення та порушення з боку суб`єкта владних повноважень.

Зазначає, що позивач власноруч зробив напис на рішенні про примусове повернення від 27.07.2026, про те, що оскаржувати вказане рішення не планує, послуг перекладача не потребує та претензій до працівників ДМС не має, Проте дане твердження спростовується фактичними обставинами, оскільки вважає, що позивач, не розуміючи змісту складеного рішення та його наслідків, через знайомих звернувся за правничою допомогою. Після зрозуміння позивачем наслідків оскаржуваного рішення, ним було прийнято рішення, про його оскарження.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу – без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) у справах, визначених статтями 273 - 277, 280 - 283, 285 - 289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур`єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв`язку.

Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду (ч. 2 ст. 268 КАС України).

Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій (ч. 3 ст. 268 КАС України).

Представник позивача 16.09.2026 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду повідомлений відповідно до положень ч.2 ст. 268 КАС України. До суду 16.09.2026 від представника позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи через неможливість його, з об`єктивних причин, явки в судове засідання.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду, постановленої без винесення окремого процесуального документу, клопотання представника позивача задоволено. Справу відкладено на 23.09.2026 о 15 год.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2026 задоволено клопотання представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Допущено представника позивача Богославського В. А. до участі в судових засіданнях у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою Електронного кабінету та власних технічних засобів.

В судове засідання 23.09.2026 представник позивача, позивач не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином відповідно до ч.2 ст. 268 КАС України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які сторони посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини, які не оспорено сторонами.

27.07.2026 у м. Хорол виявлено факт порушення громадянином Республіки Молдова ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Перевіркою встановлено, що вищевказаний іноземний громадянин є уродженцем Республіки Молдова, який прибув в Україну 05.05.2026 в приватних справах. В`їзд здійснено через КПП “Старокозаче” по паспортному документу громадянина Республіки Молдова НОМЕР_1 , виданий 21.04.2026, терміном дії до 21.04.2036.

Порушивши терміни перебування в Україні, передбачені підпунктом 2 пункту 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012 № 150 (в редакції постанови КМУ від 12.09.2023 № 979), громадянин Республіки Молдова ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не виїхав за межі України в установлений законодавством строк.

Встановлено, що 27.07.2026 відносно позивача Хорольським сектором УДМС у Полтавській області складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МПТ № 004191 за виявлене порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, відповідальність за яке передбачена ч. 1 ст. 203 КУпАП.

27.07.2026 за результатами розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення відносно позивача Хорольським сектором УДМС винесено постанову серії ПН МПТ № 004186 про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 2465,00 грн. Постанова іноземним громадянином не виконана.

Також позивач повідомив орган міграційної служби про те, що проживав за адресою: АДРЕСА_1 , офіційного джерела доходів та власного житла в Україні не має.

Встановлено, що до органів ДМС України з заявою про продовження строку перебування в Україні та про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту – не звертався, документального підтвердження підстав для подальшого перебування в Україні та документів на право проживання в Україні вищезазначена особа не надала.

Обставини, які б заборонили примусово повернути позивача з України, визначені ч. 8 ст. 26, ч. 1 ст. 31 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” та відповідно п. 8 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої спільним наказом МВС України, Адміністрацією Державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (зі змінами), відсутні.

27.07.2026 прийнято рішення № 5339130100021890 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Республіки Молдови ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язано його покинути територію України у термін до 24.08.2026.

Наданими до суду матеріалами підтверджено, що позивача ознайомлено з вказаним рішенням та надано йому один примірник, попереджено про наслідки невиконання в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, визначені ст. 30 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, про що свідчить його особистий підпис на примірнику відповідного рішення.

Підставою для прийняття рішення про примусове повернення позивача є дії, що порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства та підтверджуються матеріалами справи.

Не погодившись з таким рішенням позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, оскаржуване рішення прийняте Хорольським сектором УДМС у Полтавській області правомірно, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки позивач є нелегальним мігрантом та проживає без документів на право проживання в Україні.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначений Законом України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” (надалі - Закон № 3773-VI).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 3773-VI у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Статтею 23 Закону № 3773-VI визначено, що нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Статтею 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно 5 додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Статтею 9 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до пп. 2 п. 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 р. № 150 (надалі – Порядок № 150), іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:

не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач здійснив в`їзд на територію України 21.04.2026. 05.05.2026 о 17:54 позивач виїхав з України та 05.05.2026 о 18:17, тобто через 23 хвилини, знов в`їхав в України.

Отже, всупереч вимог пп. 2 п. 2 Порядку № 150, станом на день ухвалення спірного рішення, позивач перебував на території України понад 90 днів.

Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150 (далі - “Інструкція”).

Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.

Відповідно до пункту 10 розділу І Інструкції після оголошення іноземцю рішення про примусове повернення посадові особи з`ясовують у іноземця намір оскаржити згадане рішення. У разі висловлення іноземцем наміру оскаржити це рішення негайно повідомляється центр надання правової допомоги, якщо іноземець самостійно не уклав угоду з адвокатом.

Зі спірного рішення колегія суддів встановила, що у ньому позивач власноруч зробив напис про те, що оскаржувати вказане рішення не планує, послуг перекладача не потребує та претензій до працівників ДМС не має.

Враховуючи вказаний власноручний напис, факт порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення прийняте Хорольським сектором УДМС у Полтавській області правомірно, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки позивач є нелегальним мігрантом та проживає без відповідних документів на право проживання в Україні.

Враховуючи встановлені судом обставини, колегія суддів вважає правомірними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Щодо доводів позивача про порушення органом міграційного контролю процедури прийняття й оголошення оскаржуваного рішення, з огляду на відсутність перекладача, колегія суддів зазначає таке.

Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.12.1985 на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.

У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі “Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН” від 28.11.1978, у справі “Камазінскі проти Австрії” від 19.12.1989, у справі “Артіко проти Італії” від 30.05.1980).

Варто зазначити, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.

Аналіз законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства дає підстави для висновку, що правовий статус іноземця передбачає обов`язок суб`єктів владних повноважень забезпечити йому реальну можливість реалізувати свої права, зокрема право на перекладача, яке перебуває у взаємозв`язку з правом знати за що він притягається до адміністративної відповідальності і яка саме санкція до нього застосовується, оскільки від цього безпосередньо залежить наявність у нього чіткої практичної можливості оскаржити дії, які становлять втручання в його права.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 522/14605/17, від 04 березня 2020 року у справі № 813/2417/18 та від 08 листопада 2018 року у справі № 750/8187/16-а, про які вказав апелянт.

Водночас доводи апелянта щодо відсутності перекладача в контексті порушення міграційним органом права іноземця, колегія суддів відхиляє, оскільки хоча й у графі спірного рішення “перекладач” надруковано, що “послуг перекладача не потребує”, однак на цій саме сторінці позивач власноручно написав, зокрема “послуг перекладача не потребую”.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства.

Отже, перекладач та/або законний представник надаються на вимогу особи (іноземця), як то передбачено пунктом 2 Інструкції, якої в даному випадку не було.

Колегія суддів наголошує, що залучення перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно іноземця є правом особи, а не його обов`язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов`язаний його забезпечити.

Оскільки у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від участі перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішення відносно нього, колегія суддів не вважає його право за такої обставини порушеним.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16-а, від 07.02.2023 у справі № 522/7918/22, від 13.11.2024 у справі № 522/20164/23-Е, від 08.11.2024 по справі № 539/2085/22 тощо.

Тож, з урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність порушень у процедурі прийняття й оголошення оскаржуваного рішення міграційним органом в аспекті незалучення до цієї процедури перекладача.

Стосовно покликання апелянта на висновки Верховного Суду, викладені постановах від 31.03.2026 по справі № 580/1623/25 та від 22.12.2025, колегія суддів зауважує на таке.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналіз вказаної норми свідчить, що врахуванню підлягають висновки Верховного Суду лише щодо застосування конкретних норм права.

Відповідно до правового висновку, висловленого у пункті 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц: висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формуються виходячи із конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. При цьому під судовим рішенням в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, у яких є аналогічними предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

У постанові Верховного Суду від 31.03.2026 по справі № 580/1623/25 предметом судової перевірки було податкове повідомлення-рішення, ухвалене податковим органом.

У постанові Верховного Суду від 22.12.2025 по справі № 200/3307/25 предметом судової перевірки було питання правильності зарахування органом пенсійного фонду періодів роботи фізичної особи у кратному розмірі для призначення пенсії.

Вказане свідчить про відсутність у наведених судових рішеннях висновків щодо застосування норм права, які підлягаю застосуванню саме у цій справі.

Тобто доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а вимоги апеляційної скарги такими, що не підлягають задоволенню.

Ухвалюючи це судове рішення колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України”) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України” (п. 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції, у частині, що оскаржується, ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. 242, 243, 250, 288, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 26 серпня 2026 року по справі № 552/7659/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Л.В. Любчич

Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко