Постанова від 22 вересня 2026 р. у справі №904/3217/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.09.2026 м. Дніпро Справа № 904/3217/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Левшиної Г.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 (суддя Перова О. В.)

у справі № 904/3217/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОКОЛЕСО" м. Дніпро

до Фізичної особи Северина Дмитра Івановича Дніпропетровська область, село Кривобокове

про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРОКОЛЕСО» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Северина Дмитра Івановича про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 28 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у жовтні 2024 року у нього виникла необхідність у розробці вебсайту для рекламування своїх послуг та ведення господарської діяльності, у зв`язку з чим ТОВ «АГРОКОЛЕСО» здійснювало пошук потенційних виконавців відповідних робіт (послуг) та отримувало цінові пропозиції.

Від Северина Дмитра Івановича позивач отримав рахунок-фактуру № UA-14308-1 від 14.10.2024 на розробку вебсайту на загальну суму 62 540 грн.

Позивач стверджував, що внаслідок бухгалтерської помилки на користь відповідача були перераховані грошові кошти на загальну суму 28 000 грн, а саме: 13 000 грн згідно з платіжною інструкцією № 6436 від 23.10.2024 та 15 000 грн згідно з платіжною інструкцією № 6517 від 07.11.2024. У призначенні обох платежів зазначено: «Оплата за ІТ послуги, згідно рах. UA-14308-1 від 14.10.2024 р. Без ПДВ».

За твердженням ТОВ «АГРОКОЛЕСО», письмовий договір на розробку вебсайту між сторонами укладений та підписаний не був, а будь-яких послуг чи результату робіт з розробки вебсайту на суму перерахованих коштів позивач від відповідача не отримав.

16.04.2026 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» звернулося до відповідача із заявою про повернення безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 28 000 грн, однак зазначені кошти повернуті не були.

Посилаючись, зокрема, на положення статті 1212 Цивільного кодексу України, позивач вважав, що відповідач без достатньої правової підстави набув та зберігає належні позивачу грошові кошти, у зв`язку з чим просив суд стягнути з Северина Дмитра Івановича на користь ТОВ «АГРОКОЛЕСО» 28 000 грн безпідставно набутих грошових коштів, а також покласти на відповідача судові витрати.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОКОЛЕСО» задоволено у повному обсязі.

Стягнуто з Северина Дмитра Івановича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОКОЛЕСО» грошові кошти у розмірі 28 000 грн та судовий збір у розмірі 2 662,40 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд встановив, що 14.10.2024 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» отримало від ФОП Северина Д.І. рахунок-фактуру № UA-14308-1 на розробку вебсайту на загальну суму 62 540 грн.

На виконання зазначеного рахунку позивач платіжною інструкцією № 6436 від 23.10.2024 перерахував відповідачу 13 000 грн, а платіжною інструкцією № 6517 від 07.11.2024 у розмірі 15 000 грн. У призначенні обох платежів зазначено, що кошти сплачуються за ІТ-послуги згідно з рахунком № UA-14308-1 від 14.10.2024.

Оцінивши виставлення відповідачем рахунку-фактури та подальшу часткову оплату цього рахунку позивачем, суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами було досягнуто домовленості щодо надання послуг на умовах попередньої оплати, а договір про надання послуг укладено у спрощений спосіб відповідно до статті 181 Господарського кодексу України, чинної на момент виникнення спірних правовідносин, та положень статей 205, 642 Цивільного кодексу України.

При цьому суд зазначив, що неузгодження сторонами строку надання послуг саме по собі не свідчить про неукладеність договору.

Водночас місцевий господарський суд встановив, що відповідач не надав доказів фактичного надання позивачу ІТ-послуг на суму отриманої попередньої оплати у розмірі 28 000 грн.

Суд виходив із того, що аванс (попередня оплата) є сумою, яка перераховується наперед у рахунок майбутнього виконання зобов`язання, а у випадку невиконання зобов`язання, в рахунок якого такий аванс сплачувався, відповідна сума підлягає поверненню особі, яка її сплатила.

Разом із тим суд першої інстанції не погодився з наведеною позивачем правовою кваліфікацією спірних відносин як таких, що регулюються виключно положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України. Суд зазначив, що дії сторін виставлення відповідачем рахунку-фактури на розробку вебсайту та здійснення позивачем платежів із прямим посиланням на цей рахунок свідчать про виникнення між сторонами договірних правовідносин з надання послуг.

Пославшись на принцип jura novit curia («суд знає закони») та правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо обов`язку суду самостійно надати правильну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, місцевий господарський суд зазначив, що посилання позивача не на ті норми матеріального права, які фактично регулюють спірні правовідносини, саме по собі не є підставою для відмови у позові та не перешкоджає суду застосувати належні норми права.

З огляду на встановлення факту укладення між сторонами договору про надання послуг у спрощений спосіб, відсутність доказів надання відповідачем відповідних послуг та сплату позивачем 28 000 грн попередньої оплати, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для повернення позивачу суми попередньої оплати та задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26, Фізична особа-підприємець Северин Дмитро Іванович звернувся до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОКОЛЕСО» до Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 28 000 грн відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Фізична особа-підприємець Северин Дмитро Іванович зазначає, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Апелянт насамперед не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з нього 28 000 грн, звертаючи увагу на те, що позов ТОВ «АГРОКОЛЕСО» був заявлений саме як вимога про повернення безпідставно набутих грошових коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Фактичними підставами такого позову були твердження позивача про помилкове перерахування коштів, відсутність між сторонами договірних відносин та відсутність правової підстави для отримання відповідачем спірних коштів.

Натомість, як наголошує скаржник, надані самим позивачем докази спростовують твердження про випадкове або помилкове перерахування коштів. ТОВ «АГРОКОЛЕСО» отримало від відповідача рахунок-фактуру № UA-14308-1 від 14.10.2024 на розробку вебсайту на загальну суму 62 540 грн із визначеним переліком ІТ-послуг, після чого двічі здійснило платежі на користь відповідача: 13 000 грн за платіжною інструкцією № 6436 від 23.10.2024 та 15 000 грн за платіжною інструкцією № 6517 від 07.11.2024. При цьому в обох платіжних документах позивач самостійно зазначив призначення платежу оплата за ІТ-послуги згідно з рахунком № UA-14308-1 від 14.10.2024. На переконання апелянта, такі обставини свідчать, що спірні грошові кошти були перераховані не випадково та не внаслідок бухгалтерської помилки, а на виконання конкретної домовленості сторін та в оплату конкретного рахунку.

Апелянт звертає особливу увагу на те, що суд першої інстанції фактично погодився з доводами відповідача щодо існування між сторонами договірних правовідносин. Місцевий господарський суд встановив факт отримання позивачем рахунку-фактури, здійснення двох платежів із прямим посиланням на цей рахунок, досягнення сторонами домовленості щодо надання послуг на умовах попередньої оплати та укладення договору про надання послуг у спрощений спосіб.

Крім того, суд першої інстанції безпосередньо зазначив у мотивувальній частині рішення, що не погоджується з обраною позивачем правовою кваліфікацією вимог із посиланням на статтю 1212 ЦК України, оскільки встановлені дії сторін свідчать про виникнення між ними правовідносин з надання послуг. Суд також зазначив, що договірний характер правовідносин виключає застосування частини першої статті 1212 ЦК України до майна, набутого на виконання відповідного зобов`язання, у тому числі щодо повернення попередньої оплати.

За таких обставин апелянт вважає оскаржуване рішення внутрішньо суперечливим. На його думку, встановивши наявність правової підстави для перерахування коштів укладений у спрощений спосіб договір про надання послуг та одночасно визнавши неприйнятною правову кваліфікацію позивача за статтею 1212 ЦК України, місцевий господарський суд мав відмовити у задоволенні заявленого позову про стягнення безпідставно набутих коштів. Натомість суд задовольнив ці вимоги, у зв`язку з чим, як стверджує скаржник, висновки мотивувальної частини рішення не узгоджуються з його резолютивною частиною.

Окремою підставою для скасування рішення апелянт називає вихід суду першої інстанції за фактичні межі заявленого позову. Скаржник зазначає, що ТОВ «АГРОКОЛЕСО» звернулося до суду саме з кондикційним позовом, посилаючись на помилковість платежів, відсутність договору та відсутність правової підстави для отримання коштів. Проте місцевий господарський суд фактично вирішив інший за своєю правовою природою спір щодо повернення попередньої оплати в межах договірного зобов`язання у зв`язку з ненаданням послуг.

Апелянт наголошує, що позивач не заявляв вимог про розірвання договору, відмову від договору, повернення авансу у зв`язку з припиненням договірних відносин, стягнення заборгованості внаслідок невиконання договірного зобов`язання чи застосування інших правових наслідків порушення договору про надання послуг.

Скаржник визнає, що відповідно до принципу jura novit curia суд має право самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію встановлених правовідносин та застосувати ті норми матеріального права, які фактично їх регулюють. Водночас, на його думку, таке повноваження суду не дозволяє змінювати фактичну підставу позову або вирішувати замість заявленої позивачем одну матеріально-правову вимогу іншу. Апелянт вважає, що в даній справі суд не обмежився іншою юридичною кваліфікацією тих самих правовідносин, а фактично замінив правову конструкцію спору, перейшовши від питання про наявність умов для застосування статті 1212 ЦК України до питання про повернення попередньої оплати за договором. Такі дії суду скаржник вважає порушенням принципу диспозитивності, закріпленого статтею 14 Господарського процесуального кодексу України.

Фізична особа-підприємець Северин Дмитро Іванович зазначає, що місцевий господарський суд встановив відсутність погодженого сторонами строку надання послуг. За таких обставин, на думку скаржника, підлягала застосуванню частина друга статті 530 ЦК України, відповідно до якої, якщо строк виконання обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги.

При цьому, за твердженням апелянта, матеріали справи не містять доказів звернення ТОВ «АГРОКОЛЕСО» до відповідача з вимогою виконати договірне зобов`язання та надати передбачені рахунком-фактурою № UA-14308-1 від 14.10.2024 послуги. Наявний у справі лист позивача про повернення 28 000 грн, на думку скаржника, не є вимогою про виконання зобов`язання з надання послуг і не може ототожнюватися з такою вимогою.

У зв`язку із цим апелянт зазначає, що, встановивши існування між сторонами договірних правовідносин та відсутність погодженого строку виконання, суд першої інстанції мав встановити, чи була належним чином пред`явлена вимога про виконання зобов`язання, коли настав строк його виконання та чи сплив передбачений частиною другою статті 530 ЦК України семиденний строк. Без встановлення наведених обставин висновок місцевого господарського суду про невиконання відповідачем свого зобов`язання та виникнення у нього обов`язку повернути попередню оплату апелянт вважає передчасним.

Також скаржник не погоджується з розподілом судом першої інстанції обов`язку доказування між сторонами. Посилаючись на статтю 74 ГПК України, апелянт зазначає, що саме позивач, який заявив вимогу про стягнення коштів за правилами статті 1212 ЦК України, повинен був довести сукупність умов для виникнення кондикційного зобов`язання, зокрема набуття відповідачем коштів за рахунок позивача та відсутність правової підстави для такого набуття або подальше відпадіння такої підстави.

На переконання апелянта, позивач цього обов`язку не виконав. Навпаки, наданими самим ТОВ «АГРОКОЛЕСО» документами підтверджується, що кошти були перераховані за конкретним рахунком-фактурою та за визначені у ньому ІТ-послуги. Позивач, за твердженням скаржника, не довів, що номер та дата рахунку були помилково зазначені у двох окремих платіжних інструкціях, що сам рахунок не стосувався господарської діяльності позивача або що правова підстава здійснених платежів у подальшому була припинена, скасована, визнана недійсною чи з інших причин відпала.

Водночас суд першої інстанції, як зазначає апелянт, обмежився констатацією того, що відповідач не надав доказів фактичного надання послуг. На думку скаржника, такий підхід фактично призвів до покладення на відповідача обов`язку спростувати позов, тоді як саме позивач повинен був довести обставини, які становлять фактичну підставу заявлених ним вимог.

Ще одним недоліком оскаржуваного рішення апелянт вважає невстановлення судом конкретного обсягу зобов`язань, якому відповідала сплачена позивачем сума 28 000 грн. Скаржник звертає увагу, що рахунок-фактура № UA-14308-1 від 14.10.2024 був виставлений на загальну суму 62 540 грн, тоді як позивач сплатив лише 28 000 грн.

При цьому суд першої інстанції, за доводами скаржника, не встановив, які саме позиції рахунку-фактури охоплювалися частковою оплатою у сумі 28 000 грн, які саме роботи чи послуги мали бути виконані в межах отриманої суми, які конкретно послуги позивач вважає ненаданими, у чому саме полягало невиконання відповідачем своїх зобов`язань та чи відповідає вся заявлена до повернення сума фактичному обсягу невиконаних зобов`язань. На думку апелянта, без встановлення цих обставин висновок про необхідність повернення всієї суми 28 000 грн не може вважатися достатньо обґрунтованим.

Крім того, апелянт стверджує, що місцевий господарський суд не надав належної оцінки рахунку-фактурі та платіжним інструкціям саме в контексті заявленого позивачем кондикційного позову. На думку скаржника, отримання ТОВ «АГРОКОЛЕСО» рахунку, який містив конкретний перелік ІТ-послуг, та його подальша дворазова часткова оплата із зазначенням номера і дати рахунку свідчать про усвідомлену поведінку позивача, спрямовану на оплату відповідних послуг, та спростовують його твердження про випадковість і помилковість платежів.

Підсумовуючи наведене, апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам статті 236 ГПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, оскільки місцевий господарський суд одночасно встановив існування між сторонами договірних правовідносин та задовольнив позов про стягнення безпідставно набутих коштів; визнав неприйнятною правову кваліфікацію позивача за статтею 1212 ЦК України, однак задовольнив заявлену на цій підставі вимогу; фактично змінив площину спору з безпідставного збагачення на повернення попередньої оплати за договором; не встановив пред`явлення належної вимоги про виконання зобов`язання в порядку статті 530 ЦК України; не встановив, які конкретно послуги мали бути надані в межах сплачених 28 000 грн та які з них не були надані; не надав, на думку скаржника, належної оцінки двом платежам позивача з прямим посиланням на рахунок-фактуру та призначення платежів.

За наведених обставин ФОП Северин Д.І. вважає, що допущені судом першої інстанції порушення призвели до неправильного вирішення спору та відповідно до статті 277 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, вважає доводи Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича безпідставними та необґрунтованими, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 законним, ухваленим за результатами повного дослідження обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Позивач зазначає, що твердження апелянта про неможливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 Цивільного кодексу України лише з огляду на встановлення судом першої інстанції існування між сторонами правовідносин щодо надання послуг у спрощений спосіб ґрунтуються, на його думку, на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» наголошує, що судом першої інстанції встановлено відсутність доказів фактичного виконання відповідачем робіт або надання ІТ-послуг на суму отриманих від позивача коштів у розмірі 28 000 грн.

При цьому позивач звертає увагу, що письмовий договір між сторонами не укладався, а сама по собі наявність рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024, на думку ТОВ «АГРОКОЛЕСО», не надає відповідачу права безстроково утримувати отримані за цим рахунком кошти за відсутності доказів надання відповідних послуг.

Позивач вважає, що навіть якщо первісно отримання відповідачем 28 000 грн мало певну правову підставу у вигляді домовленості сторін про майбутнє надання ІТ-послуг, така обставина сама по собі не виключає подальшого застосування статті 1212 ЦК України. На переконання ТОВ «АГРОКОЛЕСО», якщо послуги, в рахунок яких сплачувався аванс, фактично не надані та їх надання не доведене, правова підстава для подальшого утримання відповідачем отриманих коштів відпадає.

На підтвердження зазначеної позиції позивач посилається, зокрема, на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13.02.2019 у справі № 910/14441/17 та від 03.06.2020 у справі № 913/362/19, зазначаючи, що після припинення договірних відносин або відпадіння правової підстави, на якій були отримані кошти, такі кошти можуть підлягати поверненню відповідно до положень статті 1212 ЦК України.

Також ТОВ «АГРОКОЛЕСО» посилається на висновки Верховного Суду у справах № 910/3395/19, № 918/47/18 та № 904/2444/18 щодо змісту поняття відсутності правової підстави для набуття або збереження майна.

Окремо позивач наводить постанову Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 904/5330/18, посилаючись на висновок щодо можливості використання механізму, передбаченого статтею 1212 ЦК України, у разі відсутності правових підстав для подальшого утримання отриманих коштів.

Крім того, ТОВ «АГРОКОЛЕСО» посилається на постанову Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 465/5790/17, відповідно до наведеної у відзиві правової позиції якої сторона, що здійснила виконання, однак не отримала відповідного зустрічного надання та надалі відмовилася від договору, може вимагати повернення переданого майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

Позивач також наводить правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 922/3412/17 та № 320/5877/17 щодо субсидіарного характеру інституту безпідставного збагачення та зазначає, що сутність відповідного зобов`язання полягає у поверненні набувачем майна, яке перебуває у нього поза межами належної правової підстави, у тому числі якщо така підстава існувала первісно, але згодом відпала.

На підтвердження цих же міркувань ТОВ «АГРОКОЛЕСО» додатково посилається на постанови Верховного Суду у справах № 201/6498/20, № 206/2212/18, № 910/16664/18, № 910/1531/18 та № 760/18229/15-ц.

Таким чином, за позицією позивача, ключове значення має не лише питання про існування підстави для отримання коштів у момент їх перерахування, а й наявність правової підстави для їх подальшого утримання відповідачем. Оскільки доказів надання ІТ-послуг на суму 28 000 грн відповідачем не надано, ТОВ «АГРОКОЛЕСО» вважає подальше збереження ним цих коштів безпідставним.

Заперечуючи проти доводів апелянта про порушення судом першої інстанції принципу диспозитивності та фактичну зміну предмета позову, ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зазначає, що місцевий господарський суд не виходив за межі заявлених позовних вимог.

Позивач посилається на положення частини третьої статті 237 Господарського процесуального кодексу України та правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, відповідно до якого саме на суд покладений обов`язок надати належну правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із встановлених обставин та визначити правові норми, які підлягають застосуванню до таких відносин.

На переконання ТОВ «АГРОКОЛЕСО», самостійне застосування судом належних норм матеріального права не означає зміни предмета позову або обраного способу захисту. Позивач зауважує, що предмет його матеріально-правової вимоги протягом розгляду справи залишався незмінним стягнення з відповідача 28 000 грн. Суд першої інстанції не постановив іншого предмета та не вийшов за межі заявленої до стягнення суми, а лише визначив правову природу відносин сторін та перевірив існування підстав для подальшого утримання відповідачем отриманих коштів.

Щодо доводів апеляційної скарги про неправильний розподіл тягаря доказування ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зазначає, що надало суду платіжні інструкції № 6436 та № 6517, якими підтверджується факт перерахування відповідачу загалом 28 000 грн. Факт отримання зазначених коштів відповідачем не заперечується.

На думку позивача, за таких обставин саме відповідач, який стверджує про наявність законної підстави для подальшого утримання отриманих коштів, мав надати докази виконання зустрічного зобов`язання акти наданих послуг, розроблений вебсайт або інші докази фактичного результату виконаних робіт чи наданих послуг, які відповідали б отриманій сумі 28 000 грн.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» наголошує, що таких доказів відповідач не надав ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні разом з апеляційною скаргою. Позивач вважає помилковим фактичне ототожнення апелянтом оплати рахунку із належним виконанням відповідачем своїх зобов`язань, оскільки сам факт отримання попередньої оплати не підтверджує надання послуг.

Стосовно доводів апелянта про відсутність вимоги, передбаченої частиною другою статті 530 ЦК України, ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зазначає, що зверталося до відповідача з письмовою вимогою про повернення грошових коштів.

На переконання позивача, за обставин фактичного ненадання послуг така вимога є належним способом фіксації волевиявлення ТОВ «АГРОКОЛЕСО» щодо повернення сплаченого авансу та відпадіння правової підстави для подальшого утримання відповідачем отриманих коштів. Тому позивач не погоджується з доводами апелянта про необхідність попереднього направлення окремої вимоги саме про надання послуг як обов`язкової передумови для повернення коштів.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» стверджує, що відповідач не надав послуг, не підтвердив виконання свого зустрічного зобов`язання належними доказами та після отримання письмової вимоги добровільно грошові кошти не повернув, у зв`язку з чим, за позицією позивача, суд першої інстанції правомірно захистив його порушене майнове право шляхом стягнення 28 000 грн.

За наведених обставин ТОВ «АГРОКОЛЕСО» просить апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26 без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М. та Левшиної Г.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 17.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26 та витребувано матеріали справи з Господарського суду Дніпропетровської області.

Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить 28 000 грн та є меншою ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а спір не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції відповідно до частини десятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України постановив здійснювати розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

18.08.2026 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» через підсистему «Електронний суд» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у справі № 904/3217/26 без змін.

24.08.2026 матеріали справи № 904/3217/26 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду з Господарського суду Дніпропетровської області.

З огляду на визначений ухвалою від 17.08.2026 порядок розгляду справи, апеляційний перегляд здійснюється за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження без виклику та повідомлення учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, у жовтні 2024 року у Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОКОЛЕСО» виникла потреба у розробці вебсайту для використання у господарській діяльності та рекламування своїх послуг.

У межах відповідних відносин ТОВ «АГРОКОЛЕСО» отримало від Фізичної особи-підприємця Северина Дмитра Івановича рахунок-фактуру № UA-14308-1 від 14.10.2024 на розробку вебсайту та надання відповідних ІТ-послуг на загальну суму 62 540 грн.

На момент виникнення спірних правовідносин Северин Дмитро Іванович був зареєстрований як фізична особа-підприємець. Судом першої інстанції встановлено, що він перебував у статусі фізичної особи-підприємця з 31.10.2023 по 26.02.2025.

Окремий письмовий договір про розробку вебсайту, оформлений у вигляді єдиного документа та підписаний обома сторонами, між ТОВ «АГРОКОЛЕСО» та ФОП Северином Д.І. не укладався.

Водночас факт отримання позивачем рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 сторонами не заперечується.

23.10.2024 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» платіжною інструкцією № 6436 перерахувало на банківський рахунок ФОП Северина Д.І. грошові кошти у розмірі 13 000 грн.

У зазначеній платіжній інструкції позивачем визначено призначення платежу: «Оплата за ІТ послуги, згідно рах. UA-14308-1 від 14.10.2024 р. Без ПДВ».

07.11.2024 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» платіжною інструкцією № 6517 перерахувало на банківський рахунок ФОП Северина Д.І. грошові кошти у розмірі 15 000 грн.

У призначенні цього платежу також зазначено: «Оплата за ІТ послуги, згідно рах. UA-14308-1 від 14.10.2024 р. Без ПДВ».

Таким чином, загальна сума перерахованих ТОВ «АГРОКОЛЕСО» на користь ФОП Северина Д.І. грошових коштів становила 28 000 грн, що є частиною загальної суми рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 у розмірі 62 540 грн.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що виставлення відповідачем рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 передувало здійсненню позивачем обох платежів, а в кожному з платіжних документів позивач безпосередньо послався на зазначений рахунок та визначив платежі як оплату за ІТ-послуги.

При цьому в документах, якими оформлювалися взаємовідносини сторін, конкретний строк надання послуг сторонами не визначено.

Під час розгляду справи відповідач посилався на те, що ним було виконано погоджений сторонами обсяг робіт та направлено позивачу електронною поштою акт виконаних робіт.

Разом із тим доказів на підтвердження зазначених обставин до матеріалів справи відповідачем не надано.

Зокрема, матеріали справи не містять самого акта виконаних робіт, підписаного сторонами, доказів направлення такого акта позивачу електронною поштою, відповідного електронного листа, технічних відомостей про його відправлення чи доставлення адресату або інших доказів отримання такого акта ТОВ «АГРОКОЛЕСО».

Також відповідачем не надано документів, які б підтверджували прийняття позивачем результату виконаних робіт або наданих послуг.

Матеріали справи не містять доказів передачі ТОВ «АГРОКОЛЕСО» створеного вебсайту чи іншого результату робіт, вихідного коду, технічної документації, доступів до відповідного вебресурсу, доказів його розміщення, листування щодо передання результату виконаних робіт або інших документів, які б підтверджували фактичне надання відповідачем ІТ-послуг у межах отриманих 28 000 грн.

Будь-яких первинних документів бухгалтерського обліку, підписаних сторонами та таких, що підтверджували б фактичне надання відповідачем позивачу послуг на суму 28 000 грн, матеріали справи також не містять.

За результатами дослідження наданих сторонами доказів суд першої інстанції встановив відсутність доказів фактичного надання відповідачем позивачу послуг на суму отриманих грошових коштів у розмірі 28 000 грн.

16.04.2026 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» звернулося до Северина Д.І. із письмовою заявою про повернення грошових коштів у розмірі 28 000 грн.

Направлення зазначеної заяви відповідачу підтверджується наявними у матеріалах справи описом вкладення до цінного листа № R491070015327 від 16.04.2026, поштовою накладною № R491070015327 від 16.04.2026, фіскальним чеком від 16.04.2026 та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Доказів надання відповідачем відповіді на зазначену вимогу матеріали справи не містять.

Грошові кошти у розмірі 28 000 грн позивачу повернуті не були.

Таким чином, на час звернення ТОВ «АГРОКОЛЕСО» до суду матеріалами справи підтверджувалися: виставлення ФОП Северином Д.І. рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 на загальну суму 62 540 грн; перерахування ТОВ «АГРОКОЛЕСО» на користь відповідача двома платежами загалом 28 000 грн із прямим зазначенням у призначенні платежів рахунку № UA-14308-1 та оплати за ІТ-послуги; відсутність підписаного сторонами окремого письмового договору; відсутність погодженого сторонами конкретного строку надання послуг; відсутність у матеріалах справи належних доказів фактичного надання відповідачем послуг на суму 28 000 грн; звернення позивача до відповідача із письмовою вимогою від 16.04.2026 про повернення зазначених коштів та неповернення відповідачем даної суми.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом частини другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та/або відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, відповідно до частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Водночас згідно з частиною четвертою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Наведене законодавче регулювання свідчить, що апеляційний перегляд поєднує перевірку доводів конкретної апеляційної скарги з обов`язком суду забезпечити правильне застосування норм матеріального права до встановлених у справі правовідносин, водночас не допускаючи розгляду нового позову або нових фактичних підстав позову, які не були предметом судового розгляду в першій інстанції.

Аналогічний підхід до застосування статті 269 Господарського процесуального кодексу України викладений, зокрема, об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 15.05.2020 у справі № 17/32, в якій зазначено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги у разі встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права або відповідного порушення норм процесуального права.

Разом з тим принцип диспозитивності господарського судочинства, закріплений статтею 14 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що суд розглядає справу в межах заявлених особою вимог та на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у випадках, встановлених законом.

Тому правильне визначення норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не повинно призводити до зміни судом фактичних підстав позову, предмета заявленої матеріально-правової вимоги чи вирішення вимоги, яка позивачем не заявлялася.

Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законність судового рішення передбачає його ухвалення відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, тоді як обґрунтованість передбачає ухвалення рішення на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених дослідженими судом доказами, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, здійснюючи апеляційний перегляд рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24.07.2026 у даній справі, колегія суддів має перевірити не лише правильність кінцевого висновку місцевого господарського суду про наявність підстав для стягнення з відповідача 28 000 грн, а й правильність визначення правової природи спірних правовідносин та норм матеріального права, на підставі яких такий результат може бути досягнутий.

З урахуванням змісту апеляційної скарги ФОП Северина Д.І. та заперечень ТОВ «АГРОКОЛЕСО» предметом перевірки суду апеляційної інстанції у даній справі є, зокрема: чи існувала на момент перерахування 28 000 грн правова підстава для отримання відповідачем цих коштів та чи підтверджують рахунок-фактура № UA-14308-1 від 14.10.2024 і дві платіжні інструкції виникнення між сторонами договірних правовідносин; якою є належна правова кваліфікація відносин сторін з огляду на зміст рахунку-фактури та характер передбаченого ним результату; яке правове значення має встановлений судом першої інстанції факт укладення договору у спрощений спосіб для можливості застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України; чи існувала первісна правова підстава для отримання відповідачем коштів та, якщо така підстава існувала, чи була вона в подальшому припинена або чи відпала; яке правове значення має направлена ТОВ «АГРОКОЛЕСО» заява від 16.04.2026 про повернення 28 000 грн та чи може вона свідчити про припинення подальших договірних відносин сторін; чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин положення частини другої статті 530 Цивільного кодексу України та чи була необхідною попередня вимога позивача саме про виконання робіт (надання послуг); чи підтверджено матеріалами справи фактичне виконання відповідачем робіт або надання послуг, у рахунок яких отримано 28 000 грн; чи правильно судом першої інстанції розподілено між сторонами обов`язок доказування відповідних обставин; яке значення має те, що 28 000 грн є лише частиною загальної суми рахунку-фактури у розмірі 62 540 грн, та чи встановлений доказами конкретний обсяг фактично виконаних відповідачем робіт у межах отриманої суми; чи вийшов суд першої інстанції за межі заявленого позову, самостійно надавши спірним правовідносинам іншу юридичну кваліфікацію, ніж та, на яку посилався позивач; а також чи узгоджуються між собою мотиви оскаржуваного рішення щодо існування договірних правовідносин, неможливості застосування статті 1212 Цивільного кодексу України до майна, отриманого на виконання чинного зобов`язання, та кінцевий висновок про стягнення з відповідача 28 000 грн.

Щодо доводів апелянта про помилковість перерахування коштів та наявність між сторонами договірних правовідносин

Апелянт зазначає, що рахунок-фактура № UA-14308-1 від 14.10.2024 був виставлений на виконання досягнутих між сторонами домовленостей, після чого ТОВ «АГРОКОЛЕСО» двічі здійснило часткову оплату цього рахунку із безпосереднім зазначенням його номера, дати та призначення платежу «Оплата за ІТ послуги».

Колегія суддів вважає цей довід апеляційної скарги обґрунтованим у частині заперечення твердження позивача про відсутність будь-якої правової підстави для перерахування спірних коштів на момент здійснення платежів.

Так, із матеріалів справи встановлено та сторонами фактично не заперечується, що у жовтні 2024 року ТОВ «АГРОКОЛЕСО» мало намір замовити розробку вебсайту для використання у своїй господарській діяльності.

14.10.2024 ФОП Северином Д.І. було сформовано та передано ТОВ «АГРОКОЛЕСО» рахунок-фактуру № UA-14308-1 на розробку вебсайту та надання ІТ-послуг на загальну суму 62 540 грн. Сам відповідач у відзиві на позов зазначав, що рахунок містив перелік ІТ-послуг та їх вартість. Факт отримання цього рахунку позивачем не заперечується.

Після отримання зазначеного рахунку ТОВ «АГРОКОЛЕСО» 23.10.2024 платіжною інструкцією № 6436 перерахувало відповідачу 13 000 грн, а 07.11.2024 платіжною інструкцією № 6517 ще 15 000 грн.

При цьому в обох платіжних документах самим платником було зазначено однакове призначення платежу оплата за ІТ-послуги згідно з рахунком № UA-14308-1 від 14.10.2024. Отже, обидва платежі були документально пов`язані саме з раніше отриманим від відповідача рахунком-фактурою.

Таким чином, у справі має місце не одиничне перерахування невстановленому отримувачу без будь-якого зазначення його призначення, а два окремі платежі, здійснені у різні дати після отримання конкретного рахунку, в кожному з яких ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зазначило номер і дату цього рахунку та визначило призначення коштів як оплату за ІТ-послуги.

Відповідно до частини другої статті 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

За змістом статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх його істотних умов.

Відповідно до статті 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір може зробити кожна зі сторін майбутнього договору, при цьому така пропозиція повинна містити істотні умови договору та виражати намір особи вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Частиною другою статті 642 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до зазначених у пропозиції умов, зокрема сплатила відповідну суму грошей, така дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не встановлено пропозицією або законом.

Аналогічний підхід щодо значення фактичної поведінки сторін при вирішенні питання про укладення договору у спрощений спосіб відображений у практиці Верховного Суду. Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, застосовуючи статті 641, 642 ЦК України, виходила з того, що пропозиція, яка містить відповідні умови правочину, разом із діями іншої сторони, спрямованими на її прийняття, може підтверджувати укладення договору у спрощений спосіб.

Крім того, на момент виникнення спірних правовідносин частиною першою статті 181 Господарського кодексу України допускалося укладення господарських договорів у спрощений спосіб, зокрема шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлення, якщо законом не було встановлено спеціальних вимог до форми та порядку укладення відповідного виду договору.

Таким чином, сама по собі обставина, що ТОВ «АГРОКОЛЕСО» та ФОП Северин Д.І. не підписали окремого договору у вигляді єдиного документа, не є достатньою для висновку про відсутність між ними будь-яких договірних правовідносин.

Вирішальне значення має сукупність поведінки сторін: попереднє виникнення у позивача потреби у розробці вебсайту; отримання ним від відповідача рахунку із визначенням відповідних ІТ-послуг та їх вартості; подальше здійснення не одного, а двох платежів; пряме посилання у кожній платіжній інструкції саме на рахунок № UA-14308-1 від 14.10.2024 та визначення платежів як оплати за ІТ-послуги.

Зазначені обставини у своїй сукупності підтверджують наявність взаємопов`язаних дій сторін, спрямованих на виникнення майново-господарських прав та обов`язків, а не випадкове переміщення грошових коштів від позивача до відповідача.

Щодо тверджень ТОВ «АГРОКОЛЕСО» про те, що перерахування 13 000 грн та 15 000 грн було наслідком бухгалтерської помилки через значний обсяг платежів та навантаження на працівників товариства, колегія суддів зазначає таке.

Позивач дійсно виклав відповідні обставини у позовній заяві, вказавши, що після проведення бухгалтерської перевірки нібито було виявлено помилкове здійснення обох платежів.

Разом із тим саме твердження учасника справи про наявність бухгалтерської помилки не є тотожним доказуванню відповідної обставини.

Матеріали справи не містять документів внутрішньої бухгалтерської перевірки, актів інвентаризації чи звірки, службових записок або пояснень працівника, який допустив відповідну помилку, документів про виправлення бухгалтерської операції або інших доказів, які б дозволяли встановити, що два платежі із зазначенням одного й того самого рахунку та одного й того самого господарського призначення були здійснені саме внаслідок технічної або бухгалтерської помилки.

Крім того, твердження про випадковість платежів повинно оцінюватися у взаємозв`язку з їх об`єктивними характеристиками.

Перший платіж був здійснений 23.10.2024, тобто після отримання рахунку від 14.10.2024, а другий 07.11.2024. В обох випадках ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зазначило саме той рахунок, який воно до цього отримало від відповідача, та однаковий характер господарської операції оплату за ІТ-послуги.

За таких обставин твердження про суто випадкове перерахування коштів не узгоджується з об`єктивною послідовністю документально підтверджених дій позивача та саме по собі не спростовує наявності волевиявлення на здійснення платежів у рахунок запропонованих відповідачем ІТ-послуг.

Колегія суддів у цій частині погоджується з висновком суду першої інстанції, який, оцінивши рахунок-фактуру № UA-14308-1 від 14.10.2024 разом із платіжними інструкціями № 6436 від 23.10.2024 та № 6517 від 07.11.2024, дійшов висновку про досягнення сторонами домовленості щодо надання відповідних послуг на умовах попередньої оплати та виникнення між ними договірних правовідносин у спрощений спосіб.

При цьому та обставина, що загальна сума рахунку становила 62 540 грн, тоді як позивач перерахував лише 28 000 грн, не спростовує факту існування правової підстави для здійснених платежів як таких. Питання про те, який саме обсяг робіт або послуг відповідав фактично сплаченій частині ціни та чи був такий обсяг виконаний відповідачем, є самостійним питанням оцінки виконання зобов`язання і підлягає дослідженню окремо.

Таким чином, довід апеляційної скарги про те, що матеріали справи не підтверджують первісної безпідставності перерахування ТОВ «АГРОКОЛЕСО» грошових коштів у розмірі 28 000 грн, є обґрунтованим.

Наявні у справі рахунок-фактура № UA-14308-1 від 14.10.2024 та дві здійснені позивачем оплати із прямим посиланням на цей рахунок свідчать про те, що на момент перерахування спірних коштів їх отримання відповідачем мало правову підставу, пов`язану з виникненням між сторонами зобов`язальних правовідносин щодо розробки вебсайту та/або надання відповідних ІТ-послуг.

Щодо правової природи укладеної сторонами домовленості

Судом встановлено, що перерахування ТОВ «АГРОКОЛЕСО» на користь ФОП Северина Д.І. грошових коштів у розмірі 28 000 грн відбулося не за відсутності будь-яких правовідносин між сторонами, колегія суддів вважає необхідним надати належну правову кваліфікацію відповідній домовленості, оскільки від її правової природи залежить визначення змісту прав та обов`язків сторін, підстав і наслідків припинення зобов`язання, а також можливості повернення сплаченої попередньої оплати.

Суд першої інстанції кваліфікував правовідносини сторін як договір про надання послуг, укладений у спрощений спосіб, та послався, зокрема, на статтю 901 Цивільного кодексу України.

Разом із тим при визначенні правової природи договору суд має виходити не лише з найменування документа, використання сторонами у платіжних документах терміна «послуги» чи запропонованої ними юридичної кваліфікації, а насамперед зі змісту фактично погоджених прав та обов`язків сторін, мети відповідного зобов`язання та характеру результату, який мав бути одержаний замовником.

Чинний Цивільний кодекс України передбачає можливість існування як договорів про виконання робіт, так і договорів про надання послуг, а також змішаних договорів, які містять елементи різних договорів. Цивільний кодекс України станом на час апеляційного розгляду є чинним у редакції від 05.08.2026.

Відповідно до частин першої та другої статті 837 Цивільного кодексу України за договором підряду підрядник зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням замовника, а замовник прийняти та оплатити виконану роботу; договір підряду може укладатися, зокрема, на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Натомість за змістом частини першої статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг виконавець зобов`язується надати замовникові послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.

Таким чином, принципова відмінність між зазначеними видами зобов`язань полягає у характері очікуваного результату: у підрядних відносинах виконання спрямоване на створення результату роботи, який може бути відокремлений від самого процесу його створення та переданий замовникові, тоді як при наданні послуг корисний ефект, як правило, споживається у процесі діяльності виконавця.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду.

Так, у постанові Верховного Суду від 04.09.2023 у справі № 910/5352/21 наголошено, що розмежування договору підряду та договору про надання послуг здійснюється з урахуванням характеру результату виконання: для підряду визначальним є індивідуалізований результат роботи, тоді як при наданні послуг основним є корисний ефект нематеріального характеру, який споживається в процесі відповідної діяльності.

Водночас особливого значення для спірних правовідносин має правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19.

У зазначеній справі предмет договору сторони формально визначали як надання послуг із налаштування, модифікації та впровадження програмного забезпечення. Однак, дослідивши реальний зміст прав і обов`язків сторін, суди визначили договір за правовою природою як договір підряду, оскільки зобов`язання виконавця передбачало не лише здійснення певної діяльності, а створення та передання замовникові певного відокремленого майнового результату впровадженого програмного продукту з відповідними модифікаціями.

Тобто саме по собі використання сторонами терміна «послуги» не виключає застосування норм про підряд, якщо реальний зміст зобов`язання полягає у створенні результату, який після завершення роботи має бути переданий замовникові.

Подібний підхід простежується й у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.03.2020 у справі № 910/2051/19, де правовідносини щодо створення та передачі науково-технічної продукції були кваліфіковані як підрядні з огляду саме на обов`язок виконавця створити певний результат та передати його замовникові.

У даній справі з матеріалів убачається, що первісною господарською метою ТОВ «АГРОКОЛЕСО» було не саме по собі споживання процесу діяльності ФОП Северина Д.І., а одержання розробленого вебсайту, призначеного для рекламування послуг та ведення господарської діяльності товариства.

У позовній заяві прямо зазначено, що у жовтні 2024 року товариство мало потребу у розробці вебсайту, після чого отримало від відповідача рахунок-фактуру № UA-14308-1 від 14.10.2024 саме на розробку вебсайту на загальну суму 62 540 грн.

Сам відповідач у відзиві на позов підтверджував, що між сторонами обговорювався перелік ІТ-робіт/послуг, після чого ним був сформований зазначений рахунок із деталізацією відповідного комплексу робіт на загальну суму 62 540 грн.

Більше того, обґрунтовуючи власну позицію щодо виконання зобов`язання, відповідач посилався не лише на «надання послуг» як процес, а саме на виконання погодженого обсягу робіт, оформлення акта виконаних робіт та його нібито направлення замовнику для підписання.

Відповідач також посилався на положення статті 853 ЦК України, яка регулює прийняття саме результату робіт за договором підряду, та стверджував, що позивач не повідомив про конкретні недоліки виконаних робіт і не заявив вимоги про їх доопрацювання.

Таким чином, і характер первісної господарської мети позивача, і предмет виставленого рахунку, і зміст заперечень самого відповідача свідчать про те, що істотною складовою домовленості сторін було створення конкретного результату, вебсайту, та передання цього результату замовнику.

Розроблений вебсайт за своєю природою є результатом, який після завершення розробки може існувати окремо від безпосередніх дій програміста: він може бути переданий замовнику, розміщений на відповідному сервері, супроводжуватися переданням доступів, вихідного коду, файлів, технічної документації тощо.

Тому колегія суддів вважає, що кваліфікація спірних правовідносин місцевим господарським судом виключно як договору про надання послуг не повною мірою враховує характер погодженого сторонами результату.

При цьому матеріали справи свідчать, що домовленість могла охоплювати не лише безпосереднє створення вебсайту, але й комплекс пов`язаних із цим ІТ-дій, які за своєю природою можуть мати ознаки послуг.

Згідно з частиною другою статті 628 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір); до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у такому договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Загальний принцип свободи сторін у визначенні змісту договору також закріплений статтями 6, 627, 628 ЦК України.

Таким чином, правовідносини сторін у даній справі за своїм фактичним змістом мають щонайменше істотні ознаки договору підряду, а з огляду на можливу наявність у погодженому комплексі окремих супутніх ІТ-послуг можуть розглядатися як змішані договірні правовідносини, до яких у частині створення та передання результату розробки вебсайту підлягають застосуванню норми глави 61 Цивільного кодексу України про підряд.

Саме такий підхід відповідає наведеній практиці Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/12876/19, де навіть відносини, формально названі сторонами «наданням послуг» щодо програмного продукту, були кваліфіковані як підрядні через наявність визначеного та віддільного результату виконання.

Водночас наведене уточнення правової природи договору не змінює встановленого у висновку про існування правової підстави для первісного одержання відповідачем коштів.

Воно має інше правове значення: якщо правовідносини щодо розробки вебсайту охоплюються положеннями про підряд, до визначення прав замовника та правових наслідків припинення відповідного зобов`язання підлягають застосуванню, серед іншого, спеціальні приписи статей 846, 849 Цивільного кодексу України.

Зокрема, стаття 846 ЦК України регулює строки виконання роботи за договором підряду та передбачає спеціальне правило на випадок, коли строк сторонами не встановлений: робота повинна бути виконана у розумний строк відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягу роботи і звичаїв ділового обороту. Саме такий підхід Верховний Суд застосовував і щодо робіт із впровадження програмного продукту.

Це має безпосереднє значення для доводу апелянта про необхідність застосування виключно частини другої статті 530 ЦК України у зв`язку з відсутністю погодженого строку: питання строку підрядних робіт має оцінюватися з урахуванням також спеціальної статті 846 ЦК України, а не лише загальної норми статті 530 ЦК України.

Крім того, стаття 849 ЦК України встановлює спеціальні права замовника на відмову від договору підряду, у тому числі передбачене частиною четвертою вказаної статті право замовника до закінчення роботи відмовитися від договору з оплатою підряднику фактично виконаної частини роботи та відшкодуванням збитків, завданих такою відмовою.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 02.06.2023 у справі № 914/2355/21 підтвердила, що частини друга, третя та четверта статті 849 ЦК України передбачають різні самостійні підстави реалізації замовником права на відмову від договору підряду, а частина четверта надає право відмовитися від договору до закінчення роботи із визначеними цією нормою майновими наслідками.

Таким чином, для правильного вирішення даної справи недостатньо констатувати, як це зробив місцевий господарський суд, що між сторонами існував «договір про надання послуг».

За характером домовленості щодо розробки вебсайту правовідносини сторін мають суттєвий підрядний елемент, оскільки їх метою було створення та передання замовникові індивідуалізованого результату розробленого вебсайту. У частині супутніх ІТ-операцій вони можуть містити також елементи договору про надання послуг.

Щодо співвідношення договірних правовідносин та положень статті 1212 Цивільного кодексу України

ФОП Северина Д.І. стверджує про те, що встановлення судом першої інстанції факту виникнення між сторонами договірних правовідносин саме по собі виключало можливість застосування до спірних коштів положень статті 1212 Цивільного кодексу України, а відтак мало наслідком відмову у заявленому позові.

Апелянт у цьому контексті звертає увагу на те, що сам місцевий господарський суд встановив існування правової підстави для перерахування 28 000 грн домовленості сторін щодо розробки вебсайту, досягнутої у спрощений спосіб шляхом виставлення рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 та його часткової оплати позивачем.

Як уже встановлено колегією суддів, з наведеною частиною доводів апелянта слід погодитися: матеріали справи не дають підстав вважати, що спірні 28 000 грн були отримані відповідачем без будь-якої правової підстави вже у момент їх перерахування.

Водночас із самого лише встановлення первісної правової підстави для набуття коштів не випливає висновок про неможливість застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України за будь-якого подальшого розвитку договірних відносин сторін.

Відповідно до частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Ця ж норма прямо передбачає обов`язок повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Частина друга статті 1212 ЦК України встановлює, що положення глави 83 цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Крім того, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення вказаної глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Таким чином, стаття 1212 ЦК України передбачає щонайменше дві юридично відмінні ситуації: коли достатньої правової підстави для набуття майна не існувало від самого початку та коли така підстава існувала на момент набуття майна, однак у подальшому припинилася або відпала.

Саме другий із наведених механізмів має принципове значення для оцінки доводів сторін у даній справі.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 16.09.2022 у справі № 913/703/20 детально розмежувала зазначені правові ситуації.

Верховний Суд зазначив, що загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України дійсно звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних правовідносинах, оскільки майно, отримане стороною в порядку виконання чинного договірного зобов`язання, не є безпідставно набутим. Водночас положення статті 1212 ЦК України можуть бути застосовані після того, як відповідна правова підстава в встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Таким чином, правова позиція Верховного Суду не полягає у тому, що сам факт існування договору назавжди і за будь-яких обставин виключає можливість виникнення кондикційного зобов`язання.

Визначальним є інше: чи продовжує існувати та правова підстава, на якій відповідне майно було отримане та зберігається набувачем на час виникнення спору.

Показовими для розмежування зазначених ситуацій є безпосередньо обставини справи № 913/703/20.

У тій справі замовник перерахував підряднику аванс за договором підряду та вимагав його повернення. Об`єднана палата дійшла висновку про незастосування статті 1212 ЦК України саме тому, що встановила: незважаючи на закінчення строку дії договору, зобов`язання сторін не припинилися, а правова підстава, на якій підрядник отримав аванс, не перестала існувати. За таких обставин повернення невикористаної частини авансу мало здійснюватися відповідно до спеціальних положень законодавства про підряд та умов самого договору, а не за правилами статті 1212 ЦК України.

При цьому об`єднана палата окремо відмежувала цю ситуацію від справи № 910/17235/20, в якій ішлося про повернення авансу у зв`язку з достроковим припиненням договору. Верховний Суд наголосив, що саме відмінність у наявності чи відсутності припинення договірної правової підстави зумовлює різний підхід до можливості застосування статті 1212 ЦК України.

Тому посилання апелянта на сам факт існування договірних правовідносин не є достатнім для остаточного вирішення цього спору.

Необхідно встановити не лише те, чи існував договір на момент здійснення платежів, що вже встановлено колегією суддів, але й те, чи залишалася відповідна договірна підстава чинною на момент пред`явлення позивачем вимоги про повернення коштів.

Такий висновок узгоджується й з актуальною практикою Великої Палати Верховного Суду.

У постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає безпосередньо з припису статті 1212 ЦК України з моменту безпідставного набуття майна або з моменту, коли правова підстава такого набуття відпала. Судове рішення не створює відповідного обов`язку, а лише забезпечує його примусове виконання, якщо набувач добровільно майно не повертає.

Це додатково підтверджує, що для застосування статті 1212 ЦК України не обов`язково, щоб майно було безпідставно набутим уже в момент його отримання. Закон прямо охоплює випадки, коли первісно правомірне набуття майна внаслідок наступної юридичної події перетворюється на його збереження без достатньої правової підстави.

Крім того, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 465/5790/17 сформульовано правовий висновок щодо співвідношення договірних відносин та пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

Верховний Суд виходив із того, що якщо одна сторона передала іншій стороні майно або сплатила кошти, однак не отримала еквівалентного зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання іншою стороною своїх обов`язків, а згодом правомірно відмовилася від договору, вона може вимагати повернення переданого майна або коштів у тій частині, в якій відсутнє відповідне зустрічне надання, на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.

Таким чином, з наведених правових висновків Верховного Суду вбачається необхідність чіткого розмежування трьох ситуацій.

Перша - майно отримане без правової підстави від самого початку. У такому випадку кондикційне зобов`язання виникає безпосередньо в момент такого набуття.

Друга - майно отримане на підставі чинного договору і відповідний договір та зобов`язання продовжують існувати. У такій ситуації спір, як правило, має вирішуватися за спеціальними нормами, що регулюють відповідний вид договірного зобов`язання, а не за статтею 1212 ЦК України.

Третя - майно первісно отримане на належній правовій підставі, однак відповідна підстава у подальшому припинилася або відпала, а майно чи частина отриманого виконання залишилися у набувача без належного зустрічного надання. За таких умов положення статті 1212 ЦК України, зокрема пункту 3 частини третьої вказаної статті, можуть бути застосовані залежно від конкретного способу та правових наслідків припинення відповідного зобов`язання.

Саме із цих позицій підлягає оцінці висновок суду першої інстанції у даній справі.

Місцевий господарський суд правильно зазначив, що саме по собі набуття відповідачем коштів у порядку виконання договірного зобов`язання не може вважатися безпідставним, а стаття 1212 ЦК України не застосовується до майна, одержаного на підставі чинного договору, доки відповідна правова підстава продовжує існувати.

Разом із тим наведений у рішенні висновок про те, що «договірний характер правовідносин виключає можливість застосування» положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі щодо повернення попередньої оплати, потребує уточнення.

У такій категоричній редакції цей висновок не повною мірою відображає зміст статті 1212 ЦК України та наведену практику Верховного Суду.

Договірний характер правовідносин виключає кондикцію доти, доки існує належна та чинна договірна правова підстава для набуття або подальшого збереження відповідного майна.

Натомість після припинення договору або іншого юридичного відпадіння правової підстави сама лише обставина, що майно було первісно передано на виконання договору, не є безумовною перешкодою для застосування статті 1212 ЦК України.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що саме по собі невиконання або неналежне виконання договору ще не означає автоматичного перетворення всіх переданих за ним коштів на безпідставно набуте майно.

Якщо договір продовжує існувати і врегульовує правову долю відповідного авансу, застосовуються насамперед спеціальні норми договірного права. Саме такий підхід продемонстровано об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у справі № 913/703/20: незважаючи на невиконання частини робіт, стаття 1212 ЦК України не застосовувалася, оскільки правова підстава отримання авансу не припинилася.

Таким чином, ненадання послуг або невиконання робіт та відпадіння правової підстави для збереження попередньої оплати не є тотожними юридичними фактами.

Для виникнення кондикційного обов`язку за обставин первісно правомірного одержання коштів необхідно встановити юридичний факт, унаслідок якого правова підстава їх подальшого збереження припинилася або відпала.

Ця обставина має безпосереднє значення у справі, що переглядається.

Колегія суддів встановила, що отримання відповідачем 28 000 грн первісно ґрунтувалося на договірній правовій підставі.

Таким чином, твердження ТОВ «АГРОКОЛЕСО» про відсутність будь-якої правової підстави вже у момент здійснення платежів не знаходить підтвердження матеріалами справи.

Щодо правового значення заяви ТОВ «АГРОКОЛЕСО» від 16.04.2026 та припинення договірної підстави для подальшого утримання коштів

Як встановлено матеріалами справи, 16.04.2026 ТОВ «АГРОКОЛЕСО» направило Северину Д.І. письмову заяву про повернення грошових коштів у розмірі 28 000 грн. Факт направлення відповідної заяви підтверджується описом вкладення до цінного листа № R491070015327 від 16.04.2026, поштовою накладною, фіскальним чеком та рекомендованим повідомленням про вручення.

У переліку додатків до позовної заяви цей документ безпосередньо визначений як «заява від 16.04.2026 року про повернення безпідставно отриманих грошових коштів в розмірі 28 000 грн»; окремо долучені докази його направлення відповідачу.

Таким чином, незалежно від правової кваліфікації, яку сам позивач надав здійсненим раніше платежам, матеріалами справи підтверджено виражене ним до звернення до суду волевиявлення, спрямоване не на отримання від відповідача результату розробки вебсайту, а на повернення у повному обсязі сплаченої попередньої оплати.

Як встановлено колегією суддів, правовідносини сторін у частині розробки вебсайту мають істотні ознаки підрядних правовідносин, у зв`язку з чим при визначенні правового значення такого волевиявлення підлягають урахуванню положення статті 849 Цивільного кодексу України.

Частина друга статті 849 ЦК України надає замовникові право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим.

Частина третя вказаної статті регулює іншу ситуацію коли під час виконання роботи стає очевидним, що вона не буде виконана належним чином.

Водночас частина четверта статті 849 ЦК України встановлює самостійну підставу припинення підрядних правовідносин: замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 13.09.2019 у справі № 911/1433/18 наголосила, що частини друга та четверта статті 849 ЦК України містять різні самостійні підстави односторонньої відмови від договору та передбачають різні правові наслідки.

Відмова за частиною другою залежить від доведення конкретного порушення підрядника. Натомість право, передбачене частиною четвертою статті 849 ЦК України, є безумовним: його реалізація не поставлена законом у залежність від установлення вини чи порушення з боку підрядника.

Це розмежування має принципове значення у справі, що переглядається.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» при зверненні з позовом виходило з того, що договору між сторонами взагалі не існувало, а тому не формулювало свою заяву від 16.04.2026 як відмову від договору з посиланням на конкретну частину статті 849 ЦК України.

Однак неправильне визначення стороною юридичної природи вже вчиненої нею дії саме по собі не змінює об`єктивного змісту такої дії.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована, зокрема, на припинення цивільних прав та обов`язків, а правочини можуть бути односторонніми. Стаття 214 ЦК України передбачає можливість відмови від дво- або багатостороннього правочину у випадках, установлених законом, та встановлює, що така відмова вчиняється у формі, в якій було вчинено відповідний правочин.

Згідно з частиною третьою статті 651 ЦК України у разі односторонньої відмови від договору, якщо право на таку відмову встановлене договором або законом, договір є відповідно розірваним.

Таким чином, правове значення заяви від 16.04.2026 повинно визначатися не виключно за тим, якою статтею ЦК України позивач назвав свою вимогу, а передусім за об`єктивним змістом вираженого ним волевиявлення.

Практика Верховного Суду підтверджує можливість саме такого підходу.

Так, у справі № 910/2051/19 предметом оцінки був лист замовника, в якому останній, посилаючись на недоцільність подальшого виконання робіт, вимагав повернення авансового платежу. Суди розглядали такий лист саме як волевиявлення замовника про відмову від договору. Об`єднана палата КГС ВС при перегляді справи наголосила, що суд повинен встановити, чи є відповідний лист відмовою від договору та на якій саме підставі статті 849 ЦК України така відмова здійснена, а не обмежуватися формальним найменуванням документа.

У такий спосіб, для кваліфікації повідомлення як односторонньої відмови від договору не є визначальним використання стороною саме словосполучення «відмовляюся від договору» або правильне зазначення номера норми матеріального права. Вирішальним є те, чи виражає поведінка особи достатньо визначену волю на припинення подальшого договірного виконання.

У даній справі ТОВ «АГРОКОЛЕСО» вимагало повернути всю суму здійсненої ним попередньої оплати 28 000 грн, а після незадоволення даної вимоги звернулося до суду саме з вимогою про стягнення повної суми коштів.

Позивач не вимагав після 16.04.2026 продовжити розробку вебсайту, завершити певний етап робіт, передати проміжний результат чи усунути недоліки. Навпаки, його послідовна поведінка була спрямована на повернення всього здійсненого ним грошового виконання.

Така поведінка об`єктивно не узгоджується з наміром зберегти договірні відносини щодо подальшої розробки вебсайту та одночасно отримати результат роботи.

За цих обставин вимога про повне повернення попередньої оплати, оцінена разом із подальшою поведінкою ТОВ «АГРОКОЛЕСО», свідчить про достатньо визначене волевиявлення замовника не продовжувати договірні відносини та повернути надане ним виконання.

При цьому помилкове переконання ТОВ «АГРОКОЛЕСО» в тому, що договір взагалі не був укладений, та наведена ним кваліфікація коштів як первісно «безпідставно отриманих» не усувають самого факту вчинення дії, зміст якої полягав у припиненні подальшої співпраці та вимозі повернути попередню оплату.

Водночас колегія суддів має враховувати висновок об`єднаної палати КГС ВС у справі № 911/1433/18 про неприпустимість автоматичного «переведення» відмови, здійсненої за частиною другою статті 849 ЦК України, у відмову за частиною четвертою даної статті лише тому, що порушення з боку підрядника не доведене.

Однак обставини даної справи відрізняються.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» у заяві від 16.04.2026 не обґрунтовувало припинення правовідносин конкретною частиною статті 849 ЦК України та не формулювало юридичну конструкцію відмови саме за частиною другою даної статті, яка тепер могла б бути судом замінена іншою.

Позивач взагалі заперечував наявність договору.

Таким чином, застосування частини четвертої статті 849 ЦК України в цьому випадку означає не заміну заявленої стороною однієї нормативної підстави односторонньої відмови іншою, а юридичну кваліфікацію фактично вчиненого волевиявлення з урахуванням правовідносин, які суд встановив незалежно від помилкової правової оцінки сторін.

Для застосування частини четвертої статті 849 ЦК України необхідно також встановити, що відмова здійснена до закінчення роботи.

Відповідач у суді першої інстанції стверджував, що погоджений обсяг робіт ним був виконаний і акт виконаних робіт направлений позивачу електронною поштою.

Проте, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, відповідач не надав належних доказів фактичного завершення відповідних робіт: самого акта з доказами його направлення, електронного листа, підтвердження доставки, доказів передання вебсайту, вихідного коду, доступів, технічної документації чи іншого індивідуалізованого результату роботи матеріали справи не містять. Заперечуючи твердження відповідача, позивач окремо звертав увагу на відсутність електронного листа, технічної інформації про його відправлення, самого акта та підтвердження його отримання.

Відтак матеріали справи не підтверджують, що станом на 16.04.2026 роботи, в рахунок яких відповідач отримав 28 000 грн, були завершені та їх результат був переданий замовнику.

За таких обставин встановлені у справі факти не виключали реалізації ТОВ «АГРОКОЛЕСО» права, передбаченого частиною четвертою статті 849 ЦК України.

Окремо слід врахувати, що відповідно до висновків об`єднаної палати КГС ВС у справі № 911/1433/18 реалізація безумовного права за частиною четвертою статті 849 ЦК України не залежить від попередньої виплати підряднику вартості фактично виконаної частини роботи та збитків. Такі суми становлять майнові наслідки реалізованої відмови, але їх попередня виплата не є умовою чинності самої відмови.

Тому аргумент про те, що позивач перед направленням заяви від 16.04.2026 не визначив та не оплатив певну виконану частину робіт, сам по собі не означає, що договірні правовідносини не могли бути припинені.

Водночас ця обставина має значення для визначення розміру коштів, які можуть бути повернуті замовнику.

Частина четверта статті 849 ЦК України захищає також майнові інтереси підрядника: замовник, який відмовився від договору до закінчення роботи, зобов`язаний оплатити фактично виконану частину та відшкодувати передбачені законом збитки.

У такий спосіб, реалізація права на односторонню відмову не означає автоматично, що замовник за будь-яких обставин має право отримати назад усі сплачені кошти. Якщо підрядником до припинення договору фактично виконано певну частину роботи, відповідна вартість має бути врахована при остаточних розрахунках сторін.

Саме тому Верховний Суд у спорах про повернення авансу після відмови від договору звертає увагу на необхідність встановлювати, яку частину робіт фактично виконав підрядник і чи існують правові підстави для утримання ним відповідної частини отриманої попередньої оплати.

У постанові від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що відмова замовника від договору відповідно до частини четвертої статті 849 ЦК України є підставою для вимоги про повернення невикористаної частини авансу як виконаного однією стороною у припиненому зобов`язанні відповідно до статті 1212 ЦК України.

У цьому ж напрямі Верховний Суд у справі № 913/703/20 відмежував ситуацію, коли договірна підстава не припинилася, від справи № 910/17235/20, у якій вимога про повернення авансу була пов`язана саме з достроковим припиненням договору.

Таким чином, наслідком належної односторонньої відмови замовника від договору є припинення правової підстави для майбутнього виконання договору.

З моменту такої відмови підрядник не може обґрунтовувати право на утримання всієї отриманої попередньої оплати лише тим, що на момент її перерахування існував договір.

Він має право залишити за собою кошти у тій частині, яка відповідає належним чином виконаній до припинення договору роботі, а також реалізувати передбачене частиною четвертою статті 849 ЦК України право щодо відповідних збитків за наявності підстав для цього.

Разом із тим у даній справі, як встановлено судом першої інстанції, належних доказів фактичного виконання відповідачем робіт на суму 28 000 грн не подано.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що заява ТОВ «АГРОКОЛЕСО» від 16.04.2026 про повернення всієї суми попередньої оплати, оцінена у сукупності з встановленою правовою природою відносин та подальшою поведінкою позивача, за своїм об`єктивним змістом свідчить про волевиявлення замовника на припинення подальших договірних відносин.

Таке волевиявлення підлягає правовій оцінці як реалізація передбаченого частиною четвертою статті 849 ЦК України права замовника відмовитися від договору до закінчення роботи.

При цьому відсутність у заяві правильної юридичної кваліфікації відповідного волевиявлення або посилання позивача на помилкову правову конструкцію первісної безпідставності платежу не змінює його об`єктивної спрямованості на припинення взаємовідносин та повернення переданого виконання.

Відповідно, після набуття такою відмовою юридичного значення первісна договірна підстава, на якій відповідач отримав кошти як попередню оплату за майбутній результат роботи, припинилася щодо невиконаної частини зобов`язання.

Саме з цього моменту питання про подальше утримання ФОП Северином Д.І. 28 000 грн повинно вирішуватися не шляхом заперечення самого факту первісного договору, а шляхом з`ясування того, чи існує підтверджене зустрічне виконання, яке дає відповідачу право залишити за собою всю або частину отриманої суми.

Тому довід апелянта про те, що правова підстава для утримання 28 000 грн продовжувала існувати лише внаслідок самого факту первісного укладення договору, не враховує правових наслідків подальшого одностороннього припинення підрядних відносин замовником.

Щодо доводів апелянта про застосування статті 530 ЦК України та відсутність вимоги про виконання робіт

Апелянт окремо зазначає, що суд першої інстанції, встановивши відсутність погодженого сторонами строку виконання зобов`язання, мав застосувати частину другу статті 530 Цивільного кодексу України.

За позицією скаржника, оскільки ТОВ «АГРОКОЛЕСО» не зверталося до відповідача з вимогою саме про виконання робіт або надання послуг за рахунком-фактурою № UA-14308-1 від 14.10.2024, строк виконання відповідного зобов`язання не настав, а тому висновок суду першої інстанції про його невиконання та необхідність повернення попередньої оплати є передчасним. Апелянт при цьому правильно звертає увагу, що вимога про повернення коштів сама по собі не є вимогою про виконання робіт у розумінні частини другої статті 530 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що наведений довід потребує розмежування двох різних правових питань: по-перше, питання про настання строку виконання зобов`язання та наявність прострочення підрядника; по-друге, питання про реалізацію замовником права на односторонню відмову від договору до закінчення роботи.

Змішування цих двох правових конструкцій призводить до неправильного висновку про те, що відсутність попередньої вимоги про виконання робіт за будь-яких обставин унеможливлює припинення договору та повернення невідпрацьованої частини попередньої оплати.

Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

Разом із тим колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини сторін у частині створення та передання вебсайту мають істотні ознаки підрядних правовідносин.

Для договору підряду Цивільний кодекс України містить спеціальне регулювання строків виконання роботи.

Так, відповідно до частини першої статті 846 ЦК України строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Частина друга вказаної статті передбачає, що якщо у договорі підряду строки виконання роботи не встановлені, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи і звичаїв ділового обороту.

Саме такий зміст статті 846 ЦК України застосовував Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, зокрема, у постанові від 25.11.2019 у справі № 926/1493/18.

Таким чином, після встановлення підрядного характеру істотної частини спірних правовідносин висновок про необхідність застосування виключно частини другої статті 530 ЦК України є надмірно спрощеним.

До питання строку виконання роботи насамперед підлягає застосуванню спеціальна норма статті 846 ЦК України.

Це означає, що відсутність у рахунку-фактурі конкретної календарної дати завершення розробки вебсайту сама по собі не означає, що підрядник міг не виконувати роботу необмежений час до отримання окремої семиденної вимоги за статтею 530 ЦК України.

За відсутності погодженого строку закон покладає на підрядника обов`язок виконати роботу у розумний строк, який визначається з урахуванням суті, характеру та обсягу відповідної роботи.

Водночас матеріали даної справи не містять достатніх даних, які давали б можливість точно встановити конкретний календарний день, коли такий розумний строк сплив.

Сторони не погодили технічного завдання із календарним графіком, окремих етапів виконання робіт та строків їх завершення.

Тому колегія суддів погоджується з апелянтом у тій частині, що самого лише факту ненадання результату роботи без встановлення строку його виконання недостатньо для висновку про прострочення відповідача за правилами статті 530 ЦК України.

У цій частині мотивування рішення суду першої інстанції справді потребує уточнення.

Місцевий господарський суд, встановивши, що строк надання послуг сторонами не погоджувався, одночасно дійшов висновку про невиконання відповідачем зобов`язання та необхідність повернення авансу, фактично не встановивши моменту настання прострочення.

Проте зазначений недолік мотивування не має того правового наслідку, на якому наполягає апелянт.

Причина полягає в тому, що право ТОВ «АГРОКОЛЕСО», оцінене колегією суддів за частиною четвертою статті 849 ЦК України, не залежить від попереднього встановлення прострочення підрядника.

Частина четверта статті 849 ЦК України надає замовникові право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду із визначеними законом майновими наслідками.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 13.09.2019 у справі № 911/1433/18 прямо розмежувала відмову за частиною другою статті 849 ЦК України, яка залежить від порушення підрядником строків або темпу виконання роботи, та відмову за частиною четвертою вказаної статті, яка є самостійним безумовним правом замовника.

Аналогічне розмежування підтверджене об`єднаною палатою КГС ВС у постанові від 02.06.2023 у справі № 914/2355/21.

Таким чином, якщо замовник відмовляється від договору саме на підставі частини четвертої статті 849 ЦК України, він не зобов`язаний попередньо доводити: що підрядник уже перебував у простроченні; що замовник направляв йому вимогу про виконання в порядку статті 530 ЦК України; що після такої вимоги минув семиденний строк; або що строк виконання роботи став явно неможливим.

Такі обставини були б принциповими для відмови від договору за частиною другою статті 849 ЦК України, але не для реалізації безумовного права, передбаченого частиною четвертою вказаної статті.

Саме тому Об`єднана палата КГС ВС у справі № 911/1433/18 наголосила, що різні частини статті 849 ЦК України встановлюють різні юридичні підстави і не можуть автоматично підміняти одна одну.

У даній справі колегія суддів не виходить із того, що договір був припинений унаслідок доведеного прострочення відповідача за частиною другою статті 849 ЦК України.

Навпаки, заява ТОВ «АГРОКОЛЕСО» від 16.04.2026 оцінюється як волевиявлення замовника на припинення подальших договірних відносин на підставі частини четвертої статті 849 ЦК України.

За такої правової кваліфікації вимога апелянта спочатку встановити пред`явлення окремої вимоги про виконання робіт за статтею 530 ЦК України фактично означала б встановлення додаткової передумови для реалізації безумовного права замовника, якої частина четверта статті 849 ЦК України не містить.

Тому колегія суддів погоджується з апелянтом лише в одному: лист ТОВ «АГРОКОЛЕСО» від 16.04.2026 про повернення коштів не є вимогою про виконання робіт у розумінні частини другої статті 530 ЦК України.

Сам позивач цього у своїх запереченнях фактично не спростовує, а надає листу інше правове значення як волевиявленню щодо припинення подальшого утримання авансу.

Однак із цієї обставини не випливає висновок про збереження договору всупереч волі замовника або про неможливість повернення невідпрацьованого авансу.

Стаття 530 ЦК України регулює строк виконання існуючого обов`язку, тоді як частина четверта статті 849 ЦК України регулює право замовника припинити договірне зобов`язання на майбутнє.

Це різні за предметом правового регулювання норми.

Якби ТОВ «АГРОКОЛЕСО» вимагало саме завершення розробки вебсайту та посилалося на прострочення відповідача, питання про належне пред`явлення вимоги, строк виконання та його порушення мало б визначальне значення.

Проте після реалізації права на відмову від договору предмет правової оцінки змінюється: необхідно встановити, який обсяг робіт був фактично виконаний до припинення договору та яку частину отриманого авансу підрядник має право залишити за собою.

Верховний Суд у постанові ОП КГС ВС від 16.03.2020 у справі № 910/2051/19 також розглядав вимогу про повернення авансу після односторонньої відмови замовника від договору підряду та виходив із необхідності встановлення належної підстави такої відмови та фактичного обсягу виконання, а не з обов`язковості попередньої вимоги про виконання за статтею 530 ЦК України.

Таким чином, довід апеляційної скарги про відсутність вимоги ТОВ «АГРОКОЛЕСО» про виконання робіт за правилами частини другої статті 530 ЦК України не спростовує висновку про припинення договірних відносин унаслідок реалізації замовником права, передбаченого частиною четвертою статті 849 ЦК України.

Щодо фактичного виконання відповідачем робіт та розподілу тягаря доказування

Апелянт виходить із того, що саме ТОВ «АГРОКОЛЕСО», заявивши вимогу про повернення 28 000 грн, повинно було довести відсутність правової підстави для збереження відповідачем цих коштів, тоді як місцевий господарський суд, пославшись на ненадання відповідачем доказів виконання робіт, фактично переклав на останнього обов`язок спростовувати позов.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому частина друга статті 74 ГПК України прямо передбачає, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншою стороною певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого учасника надати відповідні докази вчинення дій або наявності події; у разі ненадання таких доказів суд вправі визнати відповідну негативну обставину встановленою.

За статтями 76– 79 ГПК України докази мають бути належними, допустимими, достовірними та вірогідними, а наявність обставини вважається доведеною тоді, коли докази на її підтвердження є більш вірогідними, ніж докази, подані на її спростування. Суд відповідно до статті 86 ГПК України оцінює кожен доказ та їх сукупність за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні матеріалів справи.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 18.11.2022 у справі № 914/993/21 наголосила, що принцип змагальності покладає тягар доказування на сторони, але не означає, що суд повинен вважати доведеною будь-яку обставину лише тому, що сторона її заявила. Відповідна обставина має бути підтверджена доказами, які за стандартом переваги більш вагомих доказів роблять її існування більш вірогідним, ніж протилежний висновок.

Цей же підхід підтверджено у новішій практиці Верховного Суду. У постанові від 09.02.2026 у справі № 910/10897/24 Касаційний господарський суд повторно зазначив, що стандарт доказування за статтею 79 ГПК України вимагає співставлення доказів обох сторін та встановлення, яка версія подій є більш вірогідною.

Таким чином, правильний розподіл тягаря доказування у даній справі не може бути зведений до формули, за якою позивач повинен самостійно довести «негативний факт» невиконання робіт, тоді як відповідач, стверджуючи про фактичне виконання, може обмежитися самим поясненням про таке виконання.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» повинно було довести ті позитивні обставини, на яких ґрунтується його вимога, зокрема факт передання відповідачу 28 000 грн та обставини, з якими позивач пов`язує припинення підстави для подальшого утримання цих коштів.

Факт перерахування відповідачу 13 000 грн та 15 000 грн підтверджений платіжними інструкціями та не заперечується відповідачем.

Після встановлення цих обставин предметом доказування стає, зокрема, інша обставина чи існувало на стороні відповідача до моменту припинення договору реальне зустрічне виконання, яке давало б йому право зберегти всю або частину отриманих 28 000 грн.

Саме на фактичне виконання робіт посилався відповідач як на підставу своїх заперечень проти позову.

Так, у відзиві на позов ФОП Северин Д.І. прямо стверджував, що виконав погоджений сторонами обсяг робіт, після чого нібито направив ТОВ «АГРОКОЛЕСО» електронною поштою акт виконаних робіт. За версією відповідача, позивач ухилявся від подальшої співпраці, не підписав цей акт та не надав мотивованої відмови від його підписання.

У подальших запереченнях від 28.06.2026 відповідач знову наполягав уже не лише на існуванні правової підстави платежу, а й на фактичному виконанні ним частини робіт, визначених у рахунку-фактурі.

Таким чином, виконання робіт є не припущенням, яке суд першої інстанції повинен був самостійно спростовувати, а конкретною позитивною обставиною, на яку посилався саме відповідач на обґрунтування свого права зберегти отриману попередню оплату.

Відповідно, згідно з частиною першою статті 74 ГПК України саме на відповідача покладався обов`язок подати докази такої обставини.

Колегія суддів звертає увагу, що факт виконання робіт за своїм характером є обставиною, яка перебуває переважно у сфері доказової доступності виконавця.

Якщо відповідач дійсно розробив вебсайт або виконав окремі його елементи, у нього об`єктивно могли бути наявні створені файли, програмний код, макети, посилання на ресурс, відомості про хостинг, технічна документація, листування із замовником, електронні повідомлення про передання результату, сам акт виконаних робіт або електронні докази його направлення.

Проте таких доказів відповідач суду не надав.

Позивач у відповіді на відзив прямо зазначив, що до матеріалів справи не подано створеного вебсайту, результатів виконаних робіт, вихідного коду, технічної документації, листування щодо передання результату, доказів розміщення вебсайту, передачі доступів або прийняття робіт замовником.

Так само, попри твердження відповідача про направлення акта електронною поштою, матеріали справи не містять самого електронного листа, технічної інформації про його відправлення, підтвердження доставки, підтвердження отримання такого листа позивачем або самого акта з доказами його направлення.

Особливого значення має те, що й після отримання відповідних заперечень позивача відповідач не усунув цей доказовий дефіцит.

У запереченнях від 28.06.2026 він повторно заявив про виконання частини робіт, однак до самого процесуального документа додав лише документи щодо повноважень представника та квитанції про надсилання процесуальних документів сторонам. Жодного акта виконаних робіт, електронного листування, результату розробки чи іншого доказу виконання до цих заперечень не додано.

Аналогічно матеріали апеляційної скарги не містять нових доказів фактичного виконання робіт, на які посилається апелянт.

Відтак суд має оцінювати не протиставлення «слово позивача проти слова відповідача», а цілком конкретну доказову ситуацію: факт передання коштів підтверджений документально, факт припинення подальшої співпраці підтверджений письмовою вимогою, тоді як твердження відповідача про створення та передання результату роботи належними доказами не підтверджені.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне окремо зазначити, що сама відсутність підписаного двостороннього акта не могла б автоматично означати відсутність фактичного виконання робіт.

Верховний Суд у постанові від 04.09.2023 у справі № 910/5352/21 наголосив, що визначальним є реальне виконання господарської операції, а первинні документи є лише одним із доказів такого виконання. Непідписання замовником акта саме по собі не виключає можливості довести виконання іншими належними доказами. Суд повинен оцінювати всі обставини, які можуть свідчити про реальне виконання або невиконання робіт.

Зазначений підхід є важливим і для даної справи.

Тобто колегія суддів не виходить із формального правила «немає підписаного акта - роботи не виконані».

Проблема полягає в іншому: крім відсутності акта, у матеріалах справи відсутній будь-який інший переконливий доказ реального створення та передання замовнику результату робіт.

Немає ні самого вебсайту або його копії, ні електронного листування про його передачу, ні посилання на створений ресурс, ні доказів надання доступу до нього, ні результатів окремих етапів роботи, ні документів, що дозволяли б ідентифікувати створений відповідачем результат.

Таким чином, правовий підхід Верховного Суду у справі № 910/5352/21 не підтримує позицію апелянта, а навпаки вимагає перевірити саме реальність виконання, яка в даній справі доказами не підтверджена.

Крім того, Об`єднана палата КГС ВС у постанові від 20.03.2026 у справі № 914/2625/23 ще раз наголосила, що правові наслідки створює реальне надання послуг або виконання робіт, а не саме по собі виставлення рахунку чи оформлення платіжних документів.

Це має значення для доводу відповідача про те, що рахунок-фактура разом із платежами підтверджують його право зберегти отримані кошти.

Рахунок-фактура та платіжні інструкції дійсно підтверджують, як уже встановлено колегією суддів, існування первісної договірної підстави та факт здійснення попередньої оплати.

Однак ці документи самі по собі не підтверджують наступного юридично відмінного факту виконання відповідачем оплаченої роботи.

Навіть якщо рахунок містить перелік робіт або послуг та їх ціну, він фіксує запропонований предмет і вартість майбутнього виконання, а не доводить, що таке виконання фактично відбулося.

У такий спосіб, довід апелянта про неправильне покладення на нього тягаря доказування не може бути прийнятий.

Позивач не був звільнений від доказування обставин, на яких ґрунтував свої вимоги, і суд апеляційної інстанції не перекладає на відповідача обов`язок доводити відсутність підстав позову.

Разом із тим відповідач, посилаючись на фактичне виконання роботи як самостійну підставу для збереження отриманої попередньої оплати, відповідно до статті 74 ГПК України повинен був довести саме цю позитивну обставину.

Такого доказування ним здійснено не було.

За стандартом вірогідності доказів, передбаченим статтею 79 ГПК України, наявні у справі докази не дають підстав для висновку, що станом на припинення договірних відносин відповідач фактично передав ТОВ «АГРОКОЛЕСО» будь-який результат роботи, який відповідав би отриманій попередній оплаті.

Твердження про виконання робіт та направлення акта залишилися процесуальними поясненнями сторони, не підтвердженими відповідними доказами.

Тому колегія суддів погоджується із судом першої інстанції в частині висновку про недоведеність фактичного виконання відповідачем робіт, хоча уточнює мотивування цього висновку: він випливає не з автоматичного покладення на відповідача всього тягаря доказування у справі, а з розподілу обов`язку доказування щодо конкретної позитивної обставини заявленого самим відповідачем факту виконання робіт.

Щодо доводу апелянта про часткову оплату рахунку на 62 540 грн та невстановлення конкретних робіт, які охоплювалися сумою 28 000 грн

Апелянт зазначає, що рахунок-фактура № UA-14308-1 від 14.10.2024 був виставлений на загальну суму 62 540 грн, тоді як ТОВ «АГРОКОЛЕСО» здійснило лише часткову оплату в загальному розмірі 28 000 грн.

На думку скаржника, суд першої інстанції не встановив, які саме позиції рахунку охоплювалися сплаченими 28 000 грн, які конкретно роботи або послуги повинні були бути виконані в межах вказаної суми, які з них фактично не виконані та чи відповідає вся заявлена до повернення сума фактичному обсягу невиконаних зобов`язань. Саме з цих мотивів апелянт вважає необґрунтованим висновок про повернення всієї суми 28 000 грн.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що сама різниця між загальною ціною рахунку 62 540 грн та фактично сплаченою сумою 28 000 грн потребує належної оцінки та не може бути залишена поза увагою.

Водночас зазначена обставина сама по собі не свідчить про наявність у відповідача права зберегти всю суму отриманої попередньої оплати.

Як встановлено колегією суддів, ТОВ «АГРОКОЛЕСО» двома платежами перерахувало відповідачу 13 000 грн та 15 000 грн із посиланням на один і той самий рахунок № UA-14308-1 від 14.10.2024. Загальна сума здійсненого позивачем грошового виконання становить 28 000 грн і сторонами не заперечується. Апелянт також визнає, що ці кошти були частковою оплатою рахунку на 62 540 грн.

Таким чином, предметом цього спору є не повернення всієї ціни, зазначеної у рахунку, а виключно правова доля фактично отриманих відповідачем 28 000 грн.

За встановленої колегією суддів правової кваліфікації відповідних правовідносин істотне значення має припис частини четвертої статті 849 ЦК України, відповідно до якого замовник, відмовляючись від договору підряду до закінчення роботи, повинен виплатити підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувати збитки, завдані розірванням договору.

Таким чином, закон пов`язує право підрядника на одержання або збереження частини договірної ціни не із самим фактом існування загального рахунку чи отримання авансу, а з наявністю фактично виконаної частини роботи.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 13.09.2019 у справі № 911/1433/18 підтвердила, що за частиною четвертою статті 849 ЦК України наслідком односторонньої відмови замовника є, з одного боку, припинення договору, а з іншого обов`язок замовника оплатити саме виконану до такого припинення частину роботи та відшкодувати відповідні збитки підрядника.

Цей самий нормативний зміст частини четвертої статті 849 ЦК України підтверджений Об`єднаною палатою КГС ВС у постанові від 02.06.2023 у справі № 914/2355/21.

Таким чином, для вирішення спору необхідно розмежовувати два різні питання.

Перше які саме роботи або послуги загалом були запропоновані відповідачем у рахунку на 62 540 грн.

Друге які з таких робіт відповідач фактично виконав до припинення договірних відносин, який результат цього виконання створений та переданий замовнику і яку вартість має відповідна виконана частина.

Для вирішення питання про суму, яку відповідач має право залишити за собою після припинення договору, визначальним є саме друге питання.

Тому колегія суддів не погоджується з тим, що лише відсутність встановленої наперед прив`язки кожної гривні із 28 000 грн до конкретної позиції рахунку автоматично унеможливлює повернення відповідної суми.

Такий висновок був би обґрунтованим, якби матеріалами справи підтверджувалося виконання відповідачем певних конкретних етапів або позицій рахунку, однак залишалося спірним лише питання їх вартості чи співвідношення з внесеним авансом.

Проте доказова ситуація у даній справі є іншою.

Як встановлено судом, ФОП Северин Д.І., стверджуючи про виконання робіт, не подав суду ні створеного вебсайту, ні окремих його елементів, ні вихідного коду, ні технічної документації, ні доказів передачі доступів, ні електронного листування щодо передання результату, ні самого акта виконаних робіт з доказами його направлення. Позивач прямо звертав на це увагу у відповіді на відзив.

Більше того, відповідач не лише не довів вартості певної виконаної частини, але й не конкретизував належними доказами: яку саме позицію рахунку він фактично виконав; коли саме відповідна робота була виконана; який матеріалізований або електронний результат даної роботи був створений; коли та яким способом результат був переданий ТОВ «АГРОКОЛЕСО»; якою була вартість фактично виконаної частини; та яку саме частину із отриманих 28 000 грн слід зарахувати в оплату такого виконання.

Натомість у запереченнях від 28.06.2026 відповідач обмежився загальним твердженням про те, що ним «фактично виконувалася частина робіт», не надавши доказів, які дозволяли б ідентифікувати відповідну частину робіт або визначити її вартість.

При цьому така обставина має принципове значення саме з огляду на правовий наслідок, передбачений частиною четвертою статті 849 ЦК України.

Якщо підрядник претендує на збереження певної частини отриманого авансу як плати за фактично виконану роботу, він повинен довести існування відповідного зустрічного виконання та його обсяг.

Такий підхід не є неправильним перекладенням загального тягаря доказування на відповідача.

Це є застосуванням загального правила статті 74 ГПК України до конкретної позитивної обставини, на яку посилається саме відповідач: наявності фактично виконаної частини роботи, що надає йому право на відповідну частину договірної ціни.

Об`єднана палата КГС ВС у справі № 910/2051/19, аналізуючи вимогу про повернення авансу після односторонньої відмови від договору підряду, також виходила з того, що для правильного вирішення спору має значення фактичне виконання підрядником робіт та правова природа отриманого авансу. Суд звернув увагу, що частина четверта статті 849 ЦК України прямо передбачає оплату саме виконаної частини роботи.

Звідси випливає, що сама загальна ціна договору чи рахунку не створює презумпції виконання певної пропорційної частини робіт на суму отриманого авансу.

Так само немає підстав механічно визначати виконану частину пропорційно співвідношенню 28 000 грн до 62 540 грн, оскільки жодна норма матеріального права не дозволяє суду замінити доказування фактичного обсягу виконання арифметичним припущенням.

Суд не може самостійно припустити, що, наприклад, отримані 28 000 грн відповідали першим позиціям рахунку, певному відсотку загального обсягу розробки або конкретному етапу створення вебсайту, якщо таких обставин сторони належними доказами не підтвердили.

Разом із тим із відсутності такої деталізації не можна зробити і протилежний припущений висновок, що відповідач неодмінно виконав роботи саме на 28 000 грн.

Господарський процес ґрунтується на доказах, а не на припущеннях.

У даній справі факт отримання відповідачем 28 000 грн доведений.

Водночас обставина, яка могла б юридично обґрунтувати збереження ним після припинення договору хоча б частини вказаної суми, фактичне виконання певної частини робіт належними доказами не підтверджена.

Саме тому відсутність встановленого судом розподілу 28 000 грн між конкретними позиціями рахунку не може бути використана на користь відповідача як самостійна підстава для утримання коштів, оскільки такий розподіл мав би правове значення лише за умови доведеного виконання відповідних позицій.

Колегія суддів також враховує, що частина четверта статті 849 ЦК України не передбачає права підрядника утримувати весь аванс лише через те, що на момент його сплати сторони погодили загальну ціну робіт.

Закон захищає його майновий інтерес іншим способом: підрядник має право на плату за реально виконану частину роботи та на відшкодування збитків, завданих розірванням договору.

Відповідач у даній справі не заявив самостійної зустрічної вимоги про стягнення збитків, спричинених відмовою замовника від договору, а матеріали справи не містять доказів та розрахунку таких збитків.

Так само відсутні належні докази вартості фактично виконаної роботи, яка могла б бути зарахована в рахунок отриманих 28 000 грн.

Тому апеляційний суд не має процесуальних і доказових підстав самостійно визначати гіпотетичну вартість певної частини робіт та зменшувати на неї суму коштів, що підлягає поверненню.

Довід апелянта про те, що саме позивач повинен був визначити, які конкретно позиції рахунку на 62 540 грн охоплювалися платежами на 28 000 грн, також не змінює цього висновку.

Позивач повинен довести обсяг свого виконання і він підтвердив передачу відповідачу саме 28 000 грн.

Натомість якщо відповідач заперечує проти повернення даної суми, посилаючись на те, що отримана попередня оплата була повністю або частково «відпрацьована», саме він повинен довести, яку конкретну частину роботи виконав та яка її вартість.

За відсутності такого доказування немає об`єктивної основи для висновку про те, що хоча б певна частина із 28 000 грн відповідає фактично одержаному ТОВ «АГРОКОЛЕСО» зустрічному виконанню.

Таким чином, колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що суд першої інстанції міг більш докладно дослідити співвідношення загальної суми рахунку 62 540 грн та фактично сплачених 28 000 грн.

Однак цей недолік мотивування не спростовує кінцевого висновку щодо розміру коштів, оскільки відповідач не надав доказів, які дозволили б встановити будь-який фактично виконаний ним обсяг робіт та визначити його вартість.

Відтак за встановленої відсутності доказів зустрічного виконання немає правових підстав для зменшення суми 28 000 грн на будь-яку невизначену судом та недоведену відповідачем суму.

Таким чином, довід апеляційної скарги про неможливість повернення всієї суми 28 000 грн через те, що вона становить лише частину рахунку на 62 540 грн та не була розподілена судом між окремими позиціями рахунку, не є достатнім для скасування оскаржуваного рішення.

Визначальним є не арифметичне співвідношення сплаченого авансу із загальною ціною рахунку, а наявність доказів виконання тієї частини роботи, оплату якої підрядник має право залишити за собою після припинення договору. Таких доказів матеріали справи не містять.

Щодо доводів апелянта про вихід суду першої інстанції за межі позову, порушення принципу диспозитивності та межі застосування принципу jura novit curia

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції, встановивши наявність між сторонами договірних правовідносин та водночас не погодившись із посиланням позивача на статтю 1212 ЦК України як на правову підставу первісної безпідставності платежів, фактично розглянув інший спір не заявлений позивачем спір про повернення попередньої оплати за договором.

За твердженням скаржника, принцип jura novit curia надає суду право самостійно визначити норму матеріального права, однак не дозволяє змінити фактичну підставу позову, предмет позову або замість заявленої вимоги вирішити іншу. У зв`язку із цим апелянт посилається на порушення статті 14 ГПК України та принципу диспозитивності.

В узагальненому вигляді позиція апелянта полягає в тому, що суд першої інстанції, з одного боку, визнав неналежною правову кваліфікацію позивача за статтею 1212 ЦК України, а з іншого замінив кондикційний спір договірним та все одно стягнув 28 000 грн.

Колегія суддів вважає необхідним розмежувати в цьому контексті предмет позову, фактичні підстави позову та правову кваліфікацію спірних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках.

За частиною другою вказаної статті учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Водночас пунктом 3 частини першої статті 237 ГПК України прямо передбачено, що при ухваленні рішення суд самостійно вирішує, яку правову норму належить застосувати до встановлених правовідносин, тоді як частина друга вказаної статті забороняє суду виходити за межі позовних вимог.

Таким чином, принцип диспозитивності не означає, що суд пов`язаний юридичною кваліфікацією, запропонованою позивачем.

Натомість суд пов`язаний заявленою матеріально-правовою вимогою та фактичними обставинами, на яких ця вимога ґрунтується.

Касаційний господарський суд у постанові від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17 зазначив, що предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення, тоді як підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує відповідну вимогу. Саме позивач визначає та змінює предмет і підстави позову; суд не вправі робити це з власної ініціативи.

Разом із тим правові норми, на які посилається позивач, не є тотожними фактичним підставам позову.

Саме на цьому ґрунтується принцип jura novit curia «суд знає закони».

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 сформулювала послідовний підхід: якщо учасник справи послався не на ті норми права, які фактично регулюють встановлені судом правовідносини, суд зобов`язаний самостійно надати їм правильну юридичну кваліфікацію та застосувати належні норми матеріального права. Самостійне застосування правильної норми права саме по собі не змінює предмет позову та способу захисту.

Цей підхід не є лише давньою практикою.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22 повторно підтвердила, що самостійне застосування судом належних норм матеріального права не є зміною предмета позову або обраного позивачем способу захисту, пославшись при цьому на усталену практику Великої Палати Верховного Суду.

Так само у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24 Верховний Суд наголосив, що обов`язок надати правильну юридичну кваліфікацію встановленим фактам покладений саме на суд; невдала чи неповна правова характеристика заявленої вимоги не повинна перетворюватися на суто формальну підставу для відмови, якщо зміст того захисту, якого фактично прагне позивач, є зрозумілим.

При цьому принцип jura novit curia не є необмеженим.

Він дозволяє суду змінити юридичну кваліфікацію встановлених фактів, але не дозволяє: самостійно сформувати нову матеріально-правову вимогу; присудити те, чого позивач не просив; замінити одні фактичні обставини, покладені в основу позову, іншими; створити за позивача нову фактичну підставу позову; або вирішити спір на підставі юридичних фактів, які сторонами взагалі не заявлялися і не були предметом доказування.

Саме в цьому полягає баланс між статтею 14 ГПК України та обов`язком суду правильно застосовувати матеріальне право.

Застосовуючи наведене до даної справи, колегія суддів виходить із такого.

Предмет позову протягом розгляду справи не змінювався.

ТОВ «АГРОКОЛЕСО» звернулося до суду з однією матеріально-правовою вимогою стягнути з Северина Д.І. 28 000 грн.

Саме 28 000 грн суд першої інстанції і стягнув.

Суд не стягнув іншого майна, не визнав договір недійсним, не розірвав його судовим рішенням, не зобов`язав відповідача виконати роботи, не стягнув збитки, штрафні санкції чи будь-яку іншу суму.

Таким чином, матеріальний результат судового захисту, якого вимагав позивач, залишився незмінним повернення 28 000 грн.

Не було судом першої інстанції сформовано й цілком нової фактичної основи спору.

Із самого початку позивач посилався, зокрема, на такі факти: отримання від відповідача рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024; перерахування відповідачу 13 000 грн та 15 000 грн із прямим посиланням на зазначений рахунок; відсутність підписаного сторонами окремого письмового договору; ненадання, за твердженням позивача, результату розробки вебсайту; направлення відповідачу письмової заяви від 16.04.2026 про повернення 28 000 грн; неповернення відповідачем зазначених коштів.

Саме ці обставини становили фактичний спір.

Те, що позивач помилково вважав, що відсутність підписаного єдиного документа означає відсутність договору як такого, є його правовою оцінкою встановлених ним самим фактів, а не окремим фактом, яким суд був безумовно зв`язаний.

Аналогічно твердження позивача про те, що спірні кошти є «безпідставно набутими», є правовою характеристикою наслідків встановлених обставин, а не самостійною фактичною обставиною.

Тому, встановивши на підставі того самого рахунку та тих самих платіжних документів, що між сторонами все ж виникли договірні відносини у спрощений спосіб, місцевий господарський суд не створив нового факту, якого не було у матеріалах справи.

Він інакше юридично оцінив ті самі дії сторін.

Саме з цих підстав суд першої інстанції послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 924/1473/15 та № 487/10128/14-ц і зазначив, що неправильна юридична кваліфікація учасниками справи не звільняє суд від обов`язку застосувати належне матеріальне право.

У цій частині підхід суду першої інстанції відповідає принципу jura novit curia.

Більше того, формулювання місцевого господарського суду про те, що він «не погоджується з обраним позивачем способом захисту з посиланням на норми статті 1212 ЦК України», є не цілком точним.

Стаття 1212 ЦК України у цьому контексті є насамперед запропонованою позивачем матеріально-правовою кваліфікацією підстави повернення коштів, тоді як безпосередньо заявлений спосіб захисту полягав у стягненні 28 000 грн.

Тому заміна судом неналежної правової кваліфікації належною за умови збереження тієї самої вимоги про стягнення коштів не є автоматично зміною способу захисту.

Водночас колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що сам принцип jura novit curia не усуває необхідності встановити всі юридичні факти, які потрібні для застосування норми, обраної судом.

І саме тут мотивування оскаржуваного рішення є неповним.

Місцевий господарський суд, правильно визнавши наявність договірних правовідносин, далі фактично виходив із конструкції повернення попередньої оплати через ненадання послуг, однак не здійснив повного дослідження юридичного механізму припинення відповідної договірної підстави.

Зокрема, суд не визначив: яку саме правову природу мала домовленість сторін з огляду на створення конкретного результату вебсайту; чи припинився відповідний договір; яку правову природу мала заява позивача від 16.04.2026; які правові наслідки вона мала для договірного зобов`язання; та якою конкретно нормою матеріального права врегульовано повернення авансу після припинення правової підстави.

Натомість місцевий господарський суд обмежився висновком, що оскільки договір існував, а доказів надання послуг відповідач не подав, попередня оплата підлягає поверненню.

Тобто проблема оскаржуваного рішення полягає не в самому факті застосування судом інших норм права, ніж ті, на які посилався позивач, а в неповноті юридичного обґрунтування переходу від встановленого договірного характеру відносин до висновку про виникнення права на повернення всієї попередньої оплати.

Саме ця неповнота і підлягає усуненню судом апеляційної інстанції.

Відповідно до частини четвертої статті 269 ГПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги у разі встановлення неправильного застосування норм матеріального права.

Тому колегія суддів при апеляційному перегляді не лише перевіряє юридичні аргументи першої інстанції, а й зобов`язана застосувати до встановлених обставин ті норми матеріального права, які дійсно їх регулюють.

При цьому апеляційний суд так само не може змінювати предмет чи фактичні підстави позову.

У даній справі такої зміни не відбувається.

Колегія суддів виходить із тих самих обставин, які входили до предмета дослідження у першій інстанції: рахунку від 14.10.2024, платежів на загальну суму 28 000 грн, характеру домовленості щодо розробки вебсайту, відсутності доказів фактичного передання результату роботи та заяви позивача від 16.04.2026 про повернення всієї суми коштів.

Норми статей 837, 846, 849 ЦК України та положення статті 1212 ЦК України у частині наслідків відпадіння правової підстави лише надають належну юридичну кваліфікацію цим уже заявленим і досліджуваним фактам.

Застосування таких норм не перетворює вимогу про стягнення 28 000 грн на іншу матеріально-правову вимогу.

Не змінюється і кінцева мета судового захисту повернення саме тих 28 000 грн, які позивач фактично передав відповідачу та повернення яких вимагав до звернення до суду.

Таким чином, колегія суддів не приймає довід апелянта про те, що сама по собі правова перекваліфікація відносин сторін із заявленої позивачем конструкції первісного безпідставного збагачення на відносини, пов`язані з поверненням коштів після припинення договірної підстави, обов`язково є виходом суду за межі позову.

За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду суд зобов`язаний правильно кваліфікувати встановлені факти незалежно від помилкової правової кваліфікації сторони.

Водночас довід апелянта є частково слушним у тій частині, що принцип jura novit curia не дозволяв місцевому господарському суду обмежитися простою заміною посилання на статтю 1212 ЦК України загальним висновком про повернення авансу.

Суд повинен був повністю встановити та мотивувати юридичний механізм припинення договірної підстави і правові наслідки такого припинення.

Зазначений недолік мотивувальної частини не свідчить автоматично про необхідність відмови у позові, якщо встановлені у справі факти дають можливість апеляційному суду надати їм повну та правильну правову кваліфікацію без зміни предмета і фактичних підстав позову.

Саме це колегія суддів і встановила, що саме первісне отримання 28 000 грн мало договірну підставу, однак подальша вимога про повернення всієї попередньої оплати за встановлених обставин підлягає оцінці через правові наслідки односторонньої відмови замовника від договору та відпадіння підстави для збереження невідпрацьованого авансу.

Таким чином, порушення принципу диспозитивності у вигляді вирішення судом іншої, не заявленої позивачем матеріально-правової вимоги у даній справі не встановлено.

Щодо внутрішньої суперечності мотивів рішення суду першої інстанції та процесуальних наслідків неправильного застосування норм матеріального права

Апелянт окремо наголошує на внутрішній суперечності оскаржуваного рішення.

На його думку, суд першої інстанції, з одного боку, встановив наявність між сторонами договірних правовідносин та прямо зазначив про неможливість застосування частини першої статті 1212 ЦК України до коштів, отриманих на виконання чинного договору, а з іншого задовольнив заявлену вимогу про стягнення 28 000 грн, визначивши відповідну суму як попередню оплату, що підлягає поверненню у зв`язку з ненаданням послуг.

Матеріали справи підтверджують наявність такої особливості мотивування.

Так, місцевий господарський суд зазначив, що дії сторін щодо виставлення рахунку-фактури № UA-14308-1 від 14.10.2024 та його часткової оплати свідчать про виникнення між сторонами договірних правовідносин. Суд також вказав, що договірний характер правовідносин виключає застосування частини першої статті 1212 ЦК України до майна, одержаного на відповідній правовій підставі. Водночас після цього місцевий господарський суд дійшов висновку про необхідність повернення 28 000 грн як попередньої оплати у зв`язку з ненаданням послуг.

Таким чином, суд першої інстанції правильно виявив проблему первісної правової кваліфікації позивача, але не завершив юридичний ланцюг, необхідний для обґрунтування стягнення коштів.

Саме по собі встановлення того, що послуги чи роботи не підтверджені належними доказами, ще не пояснює, чому попередня договірна підстава для отримання авансу перестала існувати.

Для переходу від висновку «кошти первісно отримані на виконання договору» до висновку «кошти підлягають поверненню» необхідно встановити відповідний юридичний факт припинення або відпадіння підстави та визначити норму, яка регулює майнові наслідки такого припинення.

Саме цього місцевий господарський суд у необхідному обсязі не зробив.

Як встановлено колегією суддів, спірні правовідносини не можуть бути зведені лише до договору про надання послуг, оскільки їх основною метою було створення та передання замовнику визначеного результату вебсайту, що зумовлює застосування до відповідної частини правовідносин положень про підряд.

Відповідно, при визначенні правової долі попередньої оплати суд повинен був оцінити не лише положення статей 901, 903 та 1212 ЦК України, а й спеціальні приписи статей 846 та 849 ЦК України, зокрема правові наслідки відмови замовника від договору до завершення роботи.

Місцевий господарський суд таких норм до спірних правовідносин не застосував.

Він також не визначив правового значення заяви ТОВ «АГРОКОЛЕСО» від 16.04.2026 як волевиявлення на припинення подальших договірних відносин та не встановив момент, з якого правова підстава для збереження невідпрацьованої частини попередньої оплати могла припинитися.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про необхідність повернення 28 000 грн у цілому відповідає встановленим у справі фактичним обставинам, однак мотивувальна конструкція, на якій такий висновок побудований, є неповною та частково юридично неточною.

Відповідно до статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин із наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У такий спосіб, правильність самого резолютивного результату не усуває необхідності правильно визначити матеріально-правову підставу такого результату.

Це має безпосереднє значення для вибору судом апеляційної інстанції процесуального способу реагування.

За статтею 276 ГПК України апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення без змін лише тоді, коли суд апеляційної інстанції визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Натомість відповідно до частини першої статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, невідповідність висновків встановленим обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Частина друга статті 277 ГПК України визначає неправильне застосування норм матеріального права як неправильне тлумачення закону, застосування закону, який не підлягав застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

При цьому частина четверта статті 277 ГПК України прямо передбачає, що зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та/або резолютивної частини.

Таким чином, процесуальний закон дозволяє апеляційному суду зберегти правильний по суті резолютивний результат, але змінити мотиви, якщо саме мотивування ґрунтується на неправильному або неповному застосуванні норм матеріального права.

Такий підхід узгоджується і з усталеною практикою Верховного Суду.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, дійшовши висновку про правильність кінцевого результату розгляду спору, але інші належні мотиви його вирішення, змінила судові рішення саме в мотивувальній частині, залишивши їх резолютивні частини без змін.

Аналогічний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 17.04.2025 у справі № 921/144/24: у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права суд змінив мотивувальну частину рішення, не змінюючи правильного кінцевого результату.

У такий спосіб, не кожна помилка в мотивуванні зумовлює необхідність скасування рішення та ухвалення протилежного за змістом рішення.

Визначальним є те, чи дозволяють встановлені судом фактичні обставини за умови їх належної правової кваліфікації дійти того самого матеріально-правового результату. У даній справі така можливість є.