Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №908/1857/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2026 року м.Дніпро Справа № 908/1857/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Висоцького А.М. (доповідач у справі)

суддів: Андрейчука Л.В., Чус О.В.

секретар судового засідання: Гетьманенко С.М.

за участю представників сторін у справі:

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" – Пясецький Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026, суддя суду першої інстанції Зінченко Н.Г., м. Запоріжжя, повний текст рішення складено та підписано 13.07.2026

у справі № 908/1857/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (м. Київ)

до Приватного акціонерного товариства "Мелітопольгаз" (м. Мелітополь, Запорізька область)

про стягнення 20 078 118,88 грн.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

У липні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Господарського суду Запорізької області із позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Мелітопольгаз" про стягнення 20 078 118,88 грн заборгованості за договором постачання природного газу постачальником "останньої надії", з яких 13 701 673,52 грн заборгованості за спожитий природний газ за травень – червень 2022 року, 3 453 572,49 грн пені, 788 643,96 грн 3 % річних та 2 134 228,91 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до постанови НКРЕКП від 04.07.2017 № 880 позивач здійснює ліцензійне постачання природного газу на території України, а за результатами державного конкурсу та згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 917-р визначений постачальником "останньої надії" на ринку природного газу.

У зв`язку з відсутністю у відповідача як споживача природного газу постачальника на підставі п. 2 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС такого споживача автоматично включено (зареєстровано) в Реєстрі споживачів постачальника "останньої надії", а обсяги спожитого ним газу віднесено до портфеля позивача; в інформаційній платформі споживач з ЕІС-кодом 56X150000000001Х (відповідач) був закріплений за постачальником "останньої надії" ТОВ "ГК "Нафтогаз України" (ЕІС-код 56Х930000008780В), у тому числі у період з 01.05.2022 по 29.06.2022. Обсяг використаного відповідачем природного газу становив: з 01.05.2022 по 31.05.2022 – 296,88190 тис. мі; з 01.06.2022 по 29.06.2022 – 2,50439 тис. мі. На виконання п. 4.3 Договору позивачем направлено на відому електронну адресу відповідача рахунки на оплату на загальну суму 13 701 673,52 грн, які відповідачем не оплачені, внаслідок чого утворилась заборгованість на яку також нараховано 3 453 572,49 грн пені, 788 643,96 грн 3 % річних та 2 134 228,91 грн інфляційних втрат.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" відмовлено повністю.

Місцевий господарський суд зазначив, що позивачем виставлялися та направлялися відповідачу засобами електронної пошти рахунки на оплату за спожитий природний газ за спірний період на загальну суму 13 701 673,52 грн, а доказів оплати спожитого природного газу відповідач не надав.

Разом із цим суд першої інстанції виходив з того, що місцезнаходженням відповідача є: 72318, Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Чкалова, буд. 47-А, а згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженим наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022, Мелітопольська міська територіальна громада Запорізької області входить до переліку тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України (з 25.02.2022 по теперішній час).

Суд першої інстанції із посиланням на частини першу, другу статті 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Закон № 1207-VII) зазначив, що на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено, за винятком випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.

Крім того, місцевий господарський суд урахував висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, зокрема, висновок про те, що правовий статус тимчасово окупованої території Російською Федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1207-VII не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив – то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою, а таке рішення має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація почалася чи припинилася

Додатково суд першої інстанції зазначив, що матеріали справи не містять доказів того, що саме відповідач споживав природний газ протягом травня – червня 2022 року, а відтак позивач не мав законодавчих підстав правомірно поставляти відповідачу природний газ у спірний період. Оскільки окупація території України, куди здійснювалося постачання природного газу, розпочалась 25.02.2022, то саме з цього періоду відсутні підстави для стягнення основного боргу.

За наведених обставин, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення даного позову.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погодившись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Апелянт наводить, що до 19 березня 2022 року згідно з частиною першою статті 3 Закону про ТОТ тимчасово окупованою територією визначалися виключно території, пов`язані з Кримським півостровом, його акваторією та прилеглим морським простором, а положення статей 3, 13 та 13-1 Закону у зазначеній редакції визначали виключно територію Кримського півострова як зону дії особливого режиму тимчасової окупації та встановлювали конкретні заборони й обмеження для здійснення господарської діяльності саме на цій території, не поширюючи відповідних обмежень на інші регіони України.

З 20.03.2022 внесеними Законом № 2138-IX змінами пункт 3 частини першої статті 3 Закону викладено в редакції "інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України", а статтю доповнено пунктом 4; водночас зазначені законодавчі зміни самі по собі не встановлювали безпосереднього та універсального правового визнання всіх територій України, окупованих Російською Федерацією після 24.02.2022, як тимчасово окупованих у розумінні Закону про ТОТ, а лише запроваджували спеціальний нормативно визначений механізм, реалізація якого передбачала необхідність ухвалення компетентним державним органом (РНБО) окремого індивідуального рішення щодо віднесення відповідної території до категорії тимчасово окупованої.

Відтак, на думку скаржника, сам по собі факт фактичної окупації певної території після 24.02.2022 не породжував автоматичного поширення на неї спеціального правового режиму, встановленого Законом про ТОТ, без дотримання визначеної законом процедури її офіційного визнання тимчасово окупованою, а за відсутності такого рішення РНБО відповідна територія не набувала статусу тимчасово окупованої у спеціальному законодавчому розумінні, і передбачені Законом обмеження економічної діяльності не могли застосовуватися автоматично.

Окремо апелянт наводить доводи щодо фізичної можливості обмежити споживання природного ресурсу, зазначаючи, що права та обов`язки постачальників і споживачів визначаються Законом України "Про ринок природного газу", Цивільним і Господарським кодексами України, правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами, а також договором постачання природного газу; згідно зі статтею 13 Закону України "Про ринок природного газу" споживач зобов`язаний, зокрема, не допускати несанкціонованого відбору природного газу та припиняти (обмежувати) споживання природного газу відповідно до вимог законодавства та умов договорів.

ТОВ "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" наголошує, що відповідачем не надано жодного доказу (наказу, розпорядження тощо), що він призупинив свою діяльність або що він не користувався майном (обладнанням тощо), за яким відбувалось споживання природного газу у спірний період; відповідачем не спростовано факт споживання природного газу за умовами договору, а також не надано доказів оплати отриманого природного газу, тоді як позивач сумлінно виконував свої обов`язки з постачання відповідачу природного газу і до матеріалів справи не надано жодного доказу на підтвердження протилежного.

Перелічені вище обставини, на думку скаржника, служать підставою для скасування рішення суду першої інстанції із постановленням нового про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України".

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

Відзив на апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на адресу Центрального апеляційного господарського суду не надходив.

Відповідно до частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Рух справи у суді апеляційної інстанції

20.07.2026 до Центрального апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України".

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 20.07.2026 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Висоцького А.М. (доповідач), суддів - Андрейчука Л.В., Чус О.В.

На момент надходження апеляційної скарги матеріали справи № 908/1857/24 на адресу Центрального апеляційного господарського суду не надходили.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 22.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24; розгляд справи призначено у судовому засіданні на 15.09.2026 о 11 год. 30 хв.; встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань; витребувано у Господарського суду Запорізької області матеріали справи № 908/1857/24.

До Центрального апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи.

15.09.2026 у судовому засіданні взяв участь представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" – Пясецький Д.В.

Відповідач у справі – Приватне акціонерне товариство "Мелітопольгаз" в судове засідання явку представника не забезпечив, про розгляд справи повідомлений шляхом розміщення 23.07.2026 відповідного повідомлення на офіційному веб-сайті Судової влади України на сторінці Центрального апеляційного господарського суду.

Таким чином, колегія суддів вважає, що в даному судовому засіданні повинен відбутися розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24, незважаючи на відсутність представника відповідача, повідомленого про судове засідання належним чином, відсутність якого, за цих обставин, не повинна перешкоджати здійсненню правосуддя.

Фактичні обставини, встановлені судом

Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (далі – Постачальник "останньої надії") відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі – НКРЕКП) від 04.07.2017 № 880 здійснює ліцензійне постачання природного газу на території України.

За результатами державного конкурсу та відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 917-р Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" визначено Постачальником "останньої надії" на ринку природного газу.

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 1 Закону України "Про ринок природного газу" постачальник "останньої надії" – визначений Кабінетом Міністрів України постачальник, який не має права відмовити в укладенні договору постачання природного газу на обмежений період часу.

Крім того, згідно з частин першої, третьої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов`язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов`язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Однак, постачання природного газу постачальником "останньої надії" здійснюється на підставі типового договору, що затверджується Регулятором, а Договір на постачання природного газу постачальником "останньої надії" є публічним.

У відповідності до положень пункту 2 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС оператори газорозподільних систем, оператор газотранспортної системи (щодо прямих споживачів) протягом трьох діб зобов`язані надати постачальнику "останньої надії" через інформаційну платформу інформацію щодо споживачів, які були зареєстровані в Реєстрі споживачів постачальника "останньої надії", за формою оператора газотранспортної системи, погодженою Регулятором. Інформація скріплюється електронним підписом уповноваженої особи оператора газорозподільної системи/ оператора газотранспортної системи (щодо прямих споживачів) та повинна містити: ЕІС-код споживача або ЕІС-код точки комерційного обліку споживача; назву та ЄДРПОУ (для споживачів, що не є побутовими); поштову адресу об`єкта споживача. Зазначена інформація надається через інформаційну платформу, за допомогою відправки повідомлення на поштову скриньку постачальника останньої надії в інформаційній платформі дані скриньки G_MAIL_PLR.

24.12.2019 Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнято постанову № 3011 "Про видачу ліцензії з транспортування природного газу ТОВ "Оператор ГТС України", на право провадження господарської діяльності з транспортування природного газу Товариству з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України".

Правове регулювання технічних, організаційних, економічних та правових засад функціонування газотранспортної системи України здійснюється Кодексом Газотранспортної системи, затвердженим постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2493, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за № 1378/27823 (далі – Кодекс ГТС).

Відповідно до положень пункту 5 глави 1 розділу І Кодексу ГТС інформаційна платформа - електронна платформа у вигляді веб-додатка в мережі Інтернет, функціонування та керування якою забезпечується оператором газотранспортної системи, яка використовується для забезпечення надання послуг транспортування природного газу відповідно до вимог цього Кодексу.

Оператор газотранспортної системи виконує функції адміністратора інформаційної платформи (пункт 5 глави 3 розділу IV Кодексу ГТС).

Отже, суб`єкти ринку природного газу (в даному випадку - позивач та відповідач, як продавець та покупець природного газу відповідно) користуються ресурсами інформаційної платформи, адміністратором якої є Оператор ГТС.

У зв`язку з тим, що відповідач не перебував у реєстрі споживачів жодного постачальника природного газу, відповідно до пункту 2 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС об`єми природного газу, спожитого Приватним акціонерним товариством "Мелітопольгаз" у травні та червні 2022 року, автоматично включено до портфеля постачальника "останньої надії" — Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України".

Положеннями абзацу 11 пункту 2 глави 5 вказаного розділу Кодексу ГТС визначено, що дата початку постачання природного газу споживачу постачальником "останньої надії" визначається в Реєстрі споживачів постачальника "останньої надії" на інформаційній платформі.

Тож, Оператором ГТС об`єми природного газу, спожитого відповідачем (ЕІС-код 56X150000000001Х), автоматично включено до портфеля постачальника "останньої надії" - позивача і, відповідно, спожитий природний газ віднесено до об`ємів, поставлених позивачем, у тому числі у період з 01.05.2022 по 29.06.2022.

Відповідно до пункту 1 розділу VI Правил постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП № 2496 від 30.09.2015 (далі - Правила) договір постачання природного газу постачальником "останньої надії" укладається у випадках, передбачених пунктом 3 розділу VI, з урахуванням вимог статей 205, 633, 634, 641, 642 Цивільного кодексу України шляхом публічної оферти постачальника "останньої надії" та її акцептування споживачем через факт споживання газу за відсутності іншого постачальника.

Договір постачання природного газу постачальником "останньої надії" не потребує двостороннього підписання. Договір постачання між постачальником "останньої надії" і споживачем вважається укладеним з дня, визначеного на інформаційній платформі оператора газотранспортної системи днем початку постачання природного газу споживачу в Реєстрі споживачів постачальника "останньої надії" відповідно до Кодексу газотранспортної системи.

Так, відповідно до підпункту 4.2 розділу IV Договору об`єм (обсяг) постачання та споживання природного газу споживачем за розрахунковий період визначається за даними оператора ГРМ за підсумками розрахункового періоду, що містяться в базі даних Оператора ГТС та доведені споживачу Оператором ГРМ відповідно до умов договору розподілу природного газу.

Отже, позивач проводить нарахування вартості спожитого Споживачем природного газу виключно на підставі даних Оператора ГРМ про об`єм (обсяг) розподіленого/ спожитого Споживачем природного газу, які отримує в процесі доступу до інформаційної платформи оператора ГТС.

У відповідності до п. 4.1 Договору постачання природного газу здійснюється за ціною, оприлюдненою Постачальником на своєму сайті, тож ціна природного газу (з урахуванням ПДВ) відповідно до умов Договору опублікована/оприлюднена на сайті позивача за посиланням https://gas.ua/uk/business/news/pon-archive-price (Архів ціни ПОН для непобутових споживачів доданий до позовної заяви у вигляді роздруківки на паперовому носії).

Разом із цим, відповідно до пункту 4.3 Договору Постачальник зобов`язаний надати Споживачу рахунок на оплату природного газу за цим Договором не пізніше 10 числа календарного місяця, наступного за місяцем постачання природного газу, в обумовлений між Постачальником і Споживачем спосіб (поштою за замовчуванням, через електронний кабінет споживача тощо - якщо Сторонами це окремо обумовлено).

Як стверджує позивач, обсяг природного газу, використаний відповідачем у спірний період та внесений в алокацію позивача як Постачальника "останньої надії" ТОВ "ГК "Нафтогаз України" (ЕІС-код 56Х930000008780В), становить:

- з 01.05.2022 по 31.05.2022 – 296,88190 тис.м3;

- з 01.06.2022 по 29.06.2022 – 2,50439 тис.м3.

На виконання пункту 4.3 Договору позивачем направлялись на адресу відповідача (відому електронну адресу) рахунки на оплату поставленого природного газу, зокрема № 17840 від 13.06.2022 за період з 01 по 31 травня 2022 року на суму 13 576 221,10 грн, № 19671 від 12.07.2022 за період з 01 по 29 червня 2022 року на суму 125 452,42 грн, однак відповідач вказані рахунки не оплатив, що і стало підставою для звернення позивача із відповідним позовом до суду.

Мотивувальна частина.

Відповідно до статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта).

Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні, виходячи з таких підстав.

Згідно зі статтею 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами першою-другою статті 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Спеціальні засади постачання природного газу визначені Законом України "Про ринок природного газу".

Частиною першою статті 12 цього Закону передбачено, що постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов`язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості в порядку, передбаченому договором, а споживач - оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" права та обов`язки постачальників і споживачів визначаються цим Законом, Цивільним кодексом України, Правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами та договором постачання природного газу. Правила постачання природного газу є обов`язковими для виконання всіма постачальниками і споживачами.

Пунктом 2 розділу ІІ Правил постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2496, передбачено, що постачання природного газу споживачу здійснюється за договором, за яким постачальник зобов`язаний поставити природний газ у необхідних для споживача об`ємах (обсягах), а споживач - своєчасно оплатити його вартість у розмірі, строки та порядку, визначених договором.

Пунктом 10 розділу ІІ Правил постачання природного газу покладено на споживача обов`язок самостійно контролювати власне газоспоживання. Постачальнику, зі свого боку, надано право оперативно контролювати обсяг споживання природного газу з використанням інформаційної платформи Оператора ГТС, інформації споживача, а також шляхом контролю обсягів споживання на об`єкті споживача.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, в інформаційній платформі відповідач (споживач з ЕІС-кодом 56X150000000001Х) у період з 01.05.2022 по 29.06.2022 був закріплений за постачальником "останньої надії" - ТОВ "ГК "Нафтогаз України".

За спожиті об`єми природного газу позивачем виставлялися та направлялися відповідачу рахунки на оплату за спірний період на загальну суму 13 701 673,52 грн, проте останній оплату за ними не здійснив.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом ( стаття 612 Цивільного кодексу України).

Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України, невиконання зобов`язання або його виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, є порушенням зобов`язання.

В свою чергу, апеляційний суд вважає за необхідне визначити, що обставини даної справи підпадають під ознаки, наведені у частині другій статті 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України"; окрім того, в даній справі йдеться про території, окуповані з лютого 2022 року, за відсутності окремого рішення Кабінету Міністрів України щодо територій, тимчасово окупованих, починаючи з 24 лютого 2022 року.

Існуючі міжнародні правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положеннях IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, учасницею якої є Україна (дата набрання чинності для України 24.08.1991). Стаття 42 Положення про закони і звичаї війни на суходолі, що є додатком до цієї Конвенції, встановлює, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Як частина законодавства України положення IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року мають застосовуватися у сукупності із нормами законодавства України, в тому числі для тлумачення останніх та потреб правозастосовної практики.

За визначенням, наданим у статті 1-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 1207-VII (далі - Закон № 1207-VII) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

Водночас, виходячи зі статті 2 Закону № 1207-VII, метою цього закону є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Вказівка на мету закону визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України міститься також у його преамбулі в чинній редакції.

Тобто, колегія суддів зазначає, що як за міжнародними правовими нормами, так і за законодавством України територія визнається окупованою в силу наявних фактичних обставин; натомість закон не може змінювати цього факту, а встановлює правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території.

Частиною першою статті 1 Закону № 1207-VII (у чинній редакції) визначено, зокрема, що:

- тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав;

- тимчасово окупована Російською Федерацією територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

- правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права;

- за державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб`єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.

За частиною другою статті 1 Закону № 1207-VII:

- датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року;

- окремі об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об`єктів визначається Кабінетом Міністрів України;

- Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року;

- окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) - починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Законом № 2138-IX від 15.03.2022; в редакції Законів № 2764-IX від 16.11.2022, № 3050-IX від 11.04.2023 статтю 1 Закону № 1207-VII доповнено частиною третьою, якою визначено, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Чинна редакція Закону № 1207-VII містить диференціацію правового режиму тимчасово окупованих територій України в контексті здійснення на них економічної діяльності та переміщення товарів, робіт та послуг (статті 13 та 13-1 Закону 1207-VII), а саме:

- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються просто в силу приписів абзацу першого частини першої кожної з вказаних статей;

- до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, правила статей 13, 13-1 Закону застосовуються лише у разі, якщо рішенням Кабінету Міністрів України ці правила (тобто визначений ними правовий режим) поширені на такі тимчасово-окуповані території.

Це розмежування запроваджено Законом України від 15.03.2022 № 2138-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України", який набрав чинності 20.03.2022 шляхом доповнення статей 13, 13-1 Закону). Цим самим законом доповнено абзац другий частини третьої статті 4 Закону № 1207-VII.

Враховуючи відсильний характер наведених вище положень законодавства, Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23 було наведено аналіз розвитку та зміни в часі регулювання, наведеного в статті 1, частині першій статті 3, статтях 13 та 13-1 Закону № 1207-VII та зазначено наступне.

Так діюча до набрання чинності Законом України від 15.03.2022 № 2138-ІХ редакція Закону № 1207-VII містила таке:

- статті 13 та 13-1 Закону № 1207-VII визначали особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території та особливості переміщення товарів на/з тимчасово окупованої території;

- частина перша статті 1 Закону № 1207-VII вказувала, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

- частина другої цієї ж статті визначала дату початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - 20 лютого 2014 року;

- частина перша статті 3 цього Закону для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначала:

1) сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Закон України від 15.03.2022 № 2138-ІХ станом на 20.03.2022, зокрема:

- доповнив статтю першу Закону № 1207-VII частиною третьою, за якою дата початку тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;

- доповнив частину третю статті 4 Закону абзацом другим, за яким в умовах воєнного стану правовий режим тимчасово окупованої території, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначається, змінюється і скасовується рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;

- доповнив статті 13, 13-1 Закону № 1207-VII новими частинами першими, за абзацом другим яких в умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цих статей можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.

У частині першій статті 3 цього Закону було викладено іншу редакцію пункту 3 та доповнено її пунктом 4, відтак:

І. Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України;

4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і З цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

З наведеного вище аналізу регулювання у сукупності колегія суддів вбачає, що за відповідними законодавчими змінами для застосування правового режиму економічної діяльності на різних тимчасово окупованих територіях України окремого рішення про визнання тієї чи іншої її частини окупованою для визначення такого статусу за пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, вимагає будь-яка частина території України, крім Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, які були окуповані іще в 2014 році та визнаються такими просто в силу закону (пункт 1 частини першої статті 3 Закону).

Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України" (набрав чинності 07.05.2022) до Закону № 1207-VII в свою чергу були внесені численні зміни, зокрема:

- частину другу статті 1 було викладено в такій редакції:

Датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.

Окремі об`єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України є окупованими Російською Федерацією з 19 лютого 2014 року. Перелік таких об`єктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року. Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України;

- Закон був доповнений статтею 1-1 Визначення термінів, пункт 7 частини першої якої містить визначення поняття тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія), як частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації;.

- пункт 1 частини третьої статті 3 Закону був викладений у такій редакції: сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях.

Однак частина третя статті 1, пункт 3 частини першої статті 3, а так само частини перші статей 13, 13- 1 Закону при цьому залишилися незмінними.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 № 2764-ІХ частину третю статті 1 Закону було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно" № 3050-IX від 11.04.2023) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Апеляційний господарський суд зауважує, що ані пункт 7 частини першої статті 1-1, ані пункт 1 частини третьої статті 3 Закону не містили і не містять жодних посилань на те, що зазначені в них території набувають статусу тимчасово окупованих залежно від наявності чи відсутності (а так само і дати ухвалення) будь-якого рішення того чи іншого повноважного органу державної влади України - РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого органу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

не містили і не містять жодних посилань на те,

06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією", відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.12.2022 за № 1668/39004, Мелітопольська міська територіальна громада Запорізької області є тимчасово окупованою Російською Федерацією територією України з 25.02.2022.

Однак, у відповідності до регулювання запровадженого Законом України від 21.04.2022 № 2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України" правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.

Загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні, є факт окупації Мелітопольської міської територіальної громади Запорізької області з 25.02.2022.

Частиною другою статті 13 Закону передбачено, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 13-1 Закону на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.

Враховуючи наведене колегія суддів виснує про те, що позивач з моменту тимчасової окупації м. Мелітополя Запорізької області не мав права здійснювати господарську діяльність з постачання природного газу відповідачу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23 Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

З приводу доводів апелянта щодо обов`язку споживача самостійно припинити або обмежити споживання природного газу в установленому порядку, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що загальний обов`язок контролювати та припиняти споживання не доводить ані факту споживання саме відповідачем на окупованій території, ані конкретного порушення ним встановленої законом процедури припинення газопостачання, а тим більше не усуває заборони постачальника здійснювати господарську діяльність на тимчасово окупованій території.

Таким чином, доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків, до яких дійшла колегія суддів та не доводять неправильність чи незаконність рішення, прийнятого судом першої інстанції.

Висновки апеляційного господарського суду

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Будь-яких підстав для скасування чи зміни рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24, за результатами його апеляційного перегляду, колегією суддів не встановлено.

За вказаних обставин оскаржуване рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга залишенню без задоволення із віднесенням витрат на оплату судового збору за подання апеляційної скарги на апелянта.

Керуючись статтями 269-271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24 – залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/1857/24 – залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені статтями 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 22.09.2026.

Головуючий суддя Висоцький А.М.

Судді Андрейчук Л.В.

Чус О.В.