Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №597/7/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 597/7/26Головуючий у 1-й інстанції Тренич А.Г.

Провадження № 22-ц/817/921/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Гірський Б. О., Костів О. З.,

секретар - Панькевич Т.І.

з участю представника ОСОБА_1 - адвоката Петренка В.О., представника служби у справах дітей Заліщицької міської ради - Присяжнюк Л.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Петренка Віталія Олександровича на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 7 травня 2026 року, ухвалене суддею Тренич А.Г. у справі №597/7/26 за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , служба у справах дітей Заліщицької міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, в якій просив становити факт повного самостійного утримання та виховання ним малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заяву обґрунтовано тим, що рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 12 жовтня 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, а малолітнього ОСОБА_3 залишено проживати з батьком. 15 серпня 2025 року батьки уклали нотаріально посвідчений договір, відповідно до якого дитина перебуває на повному самостійному утриманні та вихованні батька.

Заявник зазначав, що син постійно проживає разом із ним, а він самостійно забезпечує його житлом, харчуванням, навчанням, медичним обслуговуванням, відпочинком та іншими необхідними потребами. Мати дитини участі в її утриманні та вихованні не бере у зв`язку з утриманням іншого їхнього сина. Необхідність встановлення такого факту ОСОБА_1 пов`язував, зокрема, з необхідністю уникнення у подальшому спорів щодо стягнення з нього аліментів.

Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просив заяву задовольнити.

Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 7 травня 2026 року в задоволенні заяви відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Петренко В.О. просить рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 07 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву про встановлення факту повного самостійного утримання та виховання батьком малолітнього сина задовольнити.

Вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права й не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24, відповідно до якого факт самостійного утримання та виховання дитини одним із батьків за відсутності іншого порядку його підтвердження може встановлюватися в порядку окремого провадження.

Зазначає, що ОСОБА_2 та Служба у справах дітей Заліщицької міської ради заяву підтримали, а надані у справі докази підтверджують самостійне утримання та виховання дитини заявником. Вважає безпідставним посилання суду на положення статей 109, 141, 159, 160 СК України. Також не погоджується з висновком суду про те, що нотаріально посвідчений договір від 15 серпня 2025 року вже підтверджує відповідний факт та робить звернення до суду зайвим, оскільки такий договір лише фіксує домовленість батьків, але не встановлює юридичного факту повного самостійного утримання та виховання дитини.

Крім того, вважає помилковим висновок суду про передчасність заявленої вимоги, посилаючись на те, що мета встановлення юридичного факту була зазначена у заяві, а суд не врахував подані докази та інтереси дитини.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Петренка В.О., який підтримав доводи апеляційної скарги, представника служби у справах дітей Заліщицької міської ради Присяжнюк Л.А., яка при вирішенні справи покладається на думку суду, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Обставини справи.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 12 жовтня 2022 року у справі №597/602/22, яке набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 залишено проживати з матір`ю ОСОБА_2 , а ОСОБА_3 - з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

15 серпня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дітей, умов їх утримання та участі батьків у їх вихованні, відповідно до якого малолітній ОСОБА_3 проживає разом із батьком, а ОСОБА_1 зобов`язався забезпечувати його повне самостійне утримання та виховання. Договором також передбачено право матері, яка проживає окремо, спілкуватися з дитиною та забирати її для спільного дозвілля.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18).

Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому разі між цими особами виникає спір про право.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України сім`я передбачено, що дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він повинен здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Отже, проживання дитини з одним із батьків саме по собі не припиняє та не обмежує обовязків іншого з батьків щодо її виховання та утримання. Так само домовленість батьків про порядок здійснення батьківських прав та виконання обовязків не може бути підставою для відмови одного з них від належних йому прав чи звільнення від установлених законом обов`язків.

У постанові від 09 грудня 2025 року у справі №307/4851/22 Верховний Суд зазначив, що проживання батьків окремо та визначення місця проживання дитини з батьком не можуть самі по собі розцінюватися як самостійне виховання дитини батьком. Укладений між батьками договір щодо проживання, виховання та утримання дитини також не підтверджує здійснення одним із них самостійного виховання й утримання, оскільки таким договором визначаються права та обов`язки обох батьків.

У цій же постанові Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для встановлення відповідного юридичного факту, оскільки питання проживання, виховання та утримання дитини вже були врегульовані нотаріально посвідченим договором між батьками.

Застосовуючи наведені положення законодавства та правові висновки Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для встановлення факту повного самостійного утримання та виховання ОСОБА_1 малолітнього сина.

Як встановлено у справі, рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 12 жовтня 2022 року місце проживання ОСОБА_3 визначено разом із батьком ОСОБА_1 .

Разом із тим, сам факт проживання дитини разом із батьком не свідчить про усунення матері від виконання батьківських обов`язків та не є тотожним самостійному вихованню і утриманню дитини виключно батьком.

Більше того, 15 серпня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дітей, умов їх утримання та участі батьків у їх вихованні, відповідно до якого малолітній ОСОБА_3 проживає разом із батьком, а ОСОБА_1 зобов`язався забезпечувати його утримання та виховання.

При цьому, договором передбачено право матері, яка проживає окремо, спілкуватися з дитиною та забирати її для спільного дозвілля.

Таким чином, зміст цього договору не підтверджує припинення участі ОСОБА_2 у вихованні дитини чи припинення її батьківських прав та обов`язків, а, навпаки, свідчить про врегулювання батьками порядку їх здійснення в умовах окремого проживання.

Матеріали справи не містять відомостей про наявність передбачених законом обставин, які б обмежували чи припиняли батьківську правосуб`єктність ОСОБА_2 , зокрема про позбавлення її батьківських прав, визнання недієздатною, безвісно відсутньою чи померлою.

За таких обставин, виконання ОСОБА_1 обовязків щодо забезпечення сина житлом, харчуванням, навчанням, медичним обслуговуванням, відпочинком та іншими потребами характеризує належне виконання ним власних батьківських обовязків, однак саме по собі не підтверджує факту повного самостійного виховання та утримання дитини за відсутності відповідних прав та обов`язків у матері.

Колегія суддів також враховує мету, з якою заявник звернувся до суду.

Відповідно до статті 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою. Отже, мета встановлення такого факту має значення для з`ясування того, чи породжує його встановлення для заявника юридичні наслідки.

Як вбачається із заяви, необхідність встановлення факту повного самостійного утримання та виховання сина ОСОБА_1 обґрунтовував необхідністю унеможливити в майбутньому звернення ОСОБА_2 з позовом про стягнення з нього аліментів та уникнути можливих аліментних спорів.

Однак, така мета стосується не реалізації існуючого особистого чи майнового права заявника, виникнення, зміна або припинення якого залежить від встановлення відповідного факту, а можливого спору щодо утримання дитини, який може виникнути між батьками в майбутньому.

При цьому, право дитини на належне утримання та передбачений законом обов`язок обох батьків утримувати її до досягнення повноліття не можуть бути наперед обмежені шляхом встановлення в окремому провадженні факту з метою використання такого судового рішення у можливому майбутньому аліментному спорі.

Тому висновок суду першої інстанції про те, що заявлена ОСОБА_1 мета не дає підстав для встановлення відповідного юридичного факту в порядку окремого провадження, є обґрунтованим.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24, висновків суду першої інстанції не спростовують.

У справі №127/3622/24 заявниця була військовослужбовицею та просила встановити факт самостійного виховання дитини з метою реалізації передбаченого законом права на звільнення з військової служби. Верховний Суд виходив із того, що чинна на той час редакція статті 26 Закону України «Про військовий обовязок і військову службу» прямо повязувала відповідну підставу для звільнення з військової служби із самостійним вихованням та утриманням дитини за рішенням суду. Саме з огляду на таке спеціальне законодавче регулювання Верховний Суд визнав необхідним з`ясування фактичних обставин самостійного виховання дитини та направив справу на новий розгляд.

Водночас Верховний Суд у цій постанові звернув увагу на необхідність оцінювати можливість встановлення такого факту з урахуванням конкретних правовідносин, фактичних обставин справи та правової мети звернення заявника.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не пов`язує необхідність встановлення заявленого факту з реалізацією права, для виникнення якого законом прямо передбачено наявність судового рішення про самостійне виховання та утримання дитини. Заявленою ним метою є недопущення можливого предявлення матір`ю дитини аліментної вимоги у майбутньому.

Тому фактичні обставини та правове регулювання у справі №127/3622/24 не є подібними до обставин цієї справи, а посилання представника ОСОБА_1 на зазначену постанову Верховного Суду не свідчить про неправильність рішення суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги про те, що нотаріально посвідчений договір від 15 серпня 2025 року лише засвідчує намір сторін і не встановлює факту самостійного виховання та утримання дитини, також не спростовують правильності висновків суду.

Колегія суддів погоджується, що укладення такого договору саме по собі не є встановленням судом юридичного факту самостійного виховання дитини. Водночас юридичне значення цього договору полягає у тому, що ним врегульовано здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків обома батьками, у тому числі матір`ю, яка проживає окремо. Така обставина суперечить твердженню заявника про повне самостійне виховання ним дитини.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду у справі №307/4851/22 про те, що договір між батьками щодо проживання, виховання та утримання дитини не підтверджує її самостійного виховання одним із батьків, якщо ним визначено права та обов`язки обох батьків.

Доводи апеляційної скарги про безпідставність застосування судом положень СК України колегія суддів відхиляє, оскільки саме ці норми визначають обсяг і невідчужуваний характер прав та обов`язків обох батьків щодо дитини та правове значення укладеного між ними договору

Доводи про достатність наданих заявником доказів також не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки такі докази підтверджують проживання дитини разом із батьком та виконання ним своїх батьківських обов`язків, проте не підтверджують припинення або обмеження прав та обов`язків матері щодо дитини та, відповідно, не свідчать про самостійне виховання й утримання дитини виключно заявником.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи та застосувавши норми матеріального і процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 .

Рішення суду є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування з мотивів, викладених у апеляційній скарзі колегія суддів не вбачає.

На підставі наведеного і керуючись статтями 141, 367, 375, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Петренка Віталія Олександровича - залишити без задоволення.

Рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 7 травня 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 22 вересня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Гірський Б.О.

Костів О.З.