Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №607/5611/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/5611/26Головуючий у 1-й інстанції Дзюбич В.Л.

Провадження № 22-ц/817/905/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Гірський Б. О., Костів О. З.,

секретар - Ліщак І.С.

з участю ОСОБА_1 та її представника - адвоката Вальчук М.М., представника ОСОБА_2 - адвоката Губіна О.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — адвоката Кирієнко Віри Володимирівни на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2026 року, постановлену суддею Дзюбичем В.Л. у цивільній справі №607/5611/26 за позовом ОСОБА_1 до Edward Ronald Boney (Едвард Роналд Боні), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Великоберезовицької селищної ради, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Edward Ronald Boney ( ОСОБА_2 ), у якому просила визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю та стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, з дня пред`явлення позову до досягнення дитиною повноліття.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2026 року провадження у справі в частині позовних вимог про визначення місця проживання дитини закрито.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Кирієнко В.В. просить скасувати ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2026 року, якою закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визначення місця проживання дитини, та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Вказує, що спір про визначення місця проживання дитини є сімейним спором, який за предметом належить до цивільної юрисдикції, тому, на її думку, суд помилково застосував пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України та фактично ототожнив предметну цивільну юрисдикцію з міжнародною юрисдикцією. Посилається на взаємопов`язаність вимог про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів і вважає непослідовним висновок суду про наявність юрисдикції судів України щодо вимоги про аліменти та її відсутність щодо іншої вимоги, заявленої між тими самими сторонами стосовно тієї самої дитини.

Зазначає, що позивачка і дитина є громадянами України, дитина проживає разом із матір`ю на території України, а відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи та бере участь у ній через представника. Вважає, що ці обставини у сукупності зі статтями 66, 75, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», зокрема пунктом 12 частини першої статті 76 цього Закону, дають підстави для розгляду спору судами України.

Також посилається на Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, вважаючи, що міжнародна юрисдикція повинна визначатися за звичайним місцем проживання дитини. Також апеляційна скарга містить посилання на принцип найкращих інтересів дитини, право на доступ до суду, відсутність на час постановлення ухвали тотожного спору в суді іншої держави та на положення статті 28 ЦПК України щодо територіальної підсудності.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення ОСОБА_1 та її представника - адвоката Вальчук М.М., які підтримали доводи апеляційної скарги, представника ОСОБА_2 - адвоката Губіна О.Т., який заперечив проти задоволення апеляційної скарги, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про визначення місця проживання дитини, суд першої інстанції виходив із того, що спір у цій частині обтяжений іноземним елементом, оскільки відповідач є громадянином Канади та не має місця проживання (перебування) на території України. З огляду на відсутність чинного для України та Канади міжнародного договору, який встановлював би правила міжнародної юрисдикції щодо вирішення по суті спору про визначення місця проживання дитини та відсутність передбаченої статтями 75-77 Закону України «Про міжнародне приватне право» підстави для його розгляду судами України, суд дійшов висновку, що вимога про визначення місця проживання дитини не підлягає розгляду національним судом України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Обставини справи.

Сторони є батьками дитини ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Ванкувер, Канада, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 від 20.12.2024 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували та не перебувають у шлюбі.

Відповідач ОСОБА_2 не є громадянином України та не має в Україні місця проживання.

Згідно довідки №6144/19-536-10880, виданої 22.08.2025 року тимчасово повіреним у справах України в ОСОБА_4 , ОСОБА_3 набув громадянства України з 17.12.2024 року.

Дитина ОСОБА_3 з народження проживав на території Канади.

Едвард ОСОБА_5 надав письмовий дозвіл на виїзд дитини ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_6 за кордон на період з 21 лютого 2026 року до 8 березня 2026 року, пункти призначення Європа: Франція, Польща, Україна, Німеччина, Нідерланди.

25 лютого 2026 року місце проживання дитини ОСОБА_3 зареєстровано у селищі Велика Березовиця Тернопільської області.

16 березня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

Як вбачається з повідомлення Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України №9.3-31/677-26 від 06.07.2026 року, адресованого Тернопільському апеляційному суду, 26.03.2026 року до Міністерства юстиції України на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року надійшла заява ОСОБА_2 від 26.03.2026 року про забезпечення повернення дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до Канади (провінція Британська Колумбія).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

За частинами першою, третьою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Отже, у справі, правовідносини в якій обтяжені іноземним елементом, до вирішення спору по суті суд зобов`язаний встановити, чи поширюється на відповідний спір міжнародна юрисдикція судів України. Належність спору за його предметом до цивільних, зокрема сімейних, правовідносин сама по собі не означає, що такий спір підлягає вирішенню саме судом України.

Такий підхід узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19, згідно з яким одним із питань, що підлягає з`ясуванню судом, є наявність повноважень національного суду на розгляд спору, а у разі помилкового відкриття провадження з порушенням правил міжнародної юрисдикції таке провадження підлягає закриттю.

Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17 також зазначив, що процесуальним питанням, яке має бути вирішено судом у спорі з іноземним елементом, є те, чи відноситься його вирішення до юрисдикції саме національного суду України та за яких умов особа має право звернутися з відповідною вимогою до суду України.

Відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» у редакції, чинній на момент відкриття провадження у цій справі, підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює підстави, за наявності яких суди України розглядають справи з іноземним елементом. Зокрема, пунктом 4 частини першої цієї статті прямо передбачено міжнародну юрисдикцію судів України у справах про сплату аліментів або встановлення батьківства, якщо позивач має місце проживання в Україні.

Водночас стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» не містить аналогічної спеціальної підстави для розгляду судами України спору про визначення місця проживання дитини, якщо відповідач є іноземним громадянином, який не має місця проживання чи перебування на території України.

Пунктом 2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено виключну підсудність судам України справ з іноземним елементом, які стосуються правовідносин між дітьми та батьками, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні.

У цій справі відповідач є громадянином Канади та на момент відкриття провадження не мав місця проживання чи перебування в Україні, що сторонами не заперечується.

Тому передбачена пунктом 2 частини першої статті 77 Закону умова виключної міжнародної юрисдикції судів України відсутня.

Саме з такого розмежування виходив Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17. У тій справі позивач разом із дитиною проживали в Україні, тоді як відповідач був громадянином Арабської Республіки Єгипет і не проживав в Україні. Верховний Суд погодився із закриттям провадження в частині вимоги, що стосувалася батьківських прав, зазначивши, що норми Закону України «Про міжнародне приватне право» не передбачають можливості національних судів розглядати таку вимогу до іноземного громадянина, який не має місця проживання в Україні, тоді як вимога про стягнення аліментів має окрему передбачену законом підставу міжнародної юрисдикції.

Отже, доводи апеляційної скарги про внутрішню суперечливість оскаржуваної ухвали через те, що суд закрив провадження щодо визначення місця проживання дитини, але продовжив розгляд вимоги про стягнення аліментів, є необґрунтованими. Такі висновки не є взаємовиключними, оскільки міжнародна юрисдикція щодо кожної із заявлених вимог визначається окремо. Для вимоги про стягнення аліментів пункт 4 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює самостійну підставу міжнародної юрисдикції, тоді як для вимоги про визначення місця проживання дитини за встановлених у цій справі обставин такої підстави закон не передбачає.

Подібний підхід застосований Верховним Судом і у постанові від 26 квітня 2022 року у справі № 200/421/19, у якій в одному провадженні були заявлені, зокрема, вимоги про стягнення аліментів та визначення місця проживання дитини. Верховний Суд погодився із закриттям провадження в частині визначення місця проживання дитини та з продовженням розгляду вимоги про стягнення аліментів.

Отже, саме по собі об`єднання взаємопов`язаних сімейних вимог в одній позовній заяві не поширює міжнародну юрисдикцію, передбачену законом для однієї вимоги, на іншу вимогу.

Не спростовують висновку місцевого суду й посилання апеляційної скарги на статтю 66 Закону України «Про міжнародне приватне право». Зазначена норма визначає право, яке застосовується до прав та обов`язків батьків і дітей, тобто вирішує колізійне питання застосовного права, однак не встановлює міжнародної юрисдикції судів України. Питання права, що підлягає застосуванню до матеріальних правовідносин, і питання компетенції суду певної держави є різними правовими категоріями.

Не встановлено у цій справі й передбаченої пунктом 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» підстави міжнародної юрисдикції судів України. Сам факт перебування дитини разом із матір`ю на території України на час звернення до суду не є тією дією або подією, яка у розумінні наведеної норми стала підставою для виникнення спірних правовідносин та пред`явлення вимоги про визначення місця проживання дитини.

Спір виник із правовідносин між батьками щодо визначення місця проживання їхньої спільної дитини, а матеріали справи не містять відомостей про таку юридично значиму дію або подію, що відбулася на території України та сама по собі утворювала б передбачену пунктом 7 частини першої статті 76 Закону підставу міжнародної юрисдикції судів України.

Так само пункт 12 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», який передбачає розгляд судами України справ з іноземним елементом в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України, не є самостійною універсальною підставою міжнародної юрисдикції. Для його застосування необхідна інша норма закону або міжнародного договору, яка прямо відносить відповідну категорію спорів до компетенції судів України.

Загальні положення Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства» та норми про забезпечення найкращих інтересів дитини регулюють зміст і способи захисту прав дитини, однак не встановлюють правил міжнародної юрисдикції.

Необґрунтованими є й доводи апеляційної скарги про необхідність застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року як міжнародного договору, що визначає компетенцію судів України у цьому спорі.

Канада підписала зазначену Конвенцію 23 травня 2017 року, однак не ратифікувала її та не є її Договірною Державою.

Відтак, твердження апеляційної скарги про те, що Україна та Канада є Договірними Державами Гаазької конвенції 1996 року, є помилковим.

З огляду на це, процесуальне питання міжнародної юрисдикції підлягає вирішенню на підставі Закону України «Про міжнародне приватне право».

З наведеного випливає, що посилання скаржника на статтю 5 Гаазької конвенції 1996 року та на критерій звичайного місця проживання дитини не створює у цій справі самостійної договірної підстави для міжнародної юрисдикції судів України.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку цим доводам апеляційної скарги і з огляду на фактичні обставини, на які посилається скаржник.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Ванкувер, Канада. У справі також міститься письмова згода батька Edward Ronald Boney на подорож дитини разом із матір`ю за кордон, у якій визначено маршрут, що охоплює Францію, Польщу, Україну, Німеччину та Нідерланди, а також період подорожі з 21 лютого 2026 року до 8 березня 2026 року. Як місце перебування дитини в Україні у цьому документі вказана адреса у селищі Велика Березовиця Тернопільського району.

25 лютого 2026 року місце проживання дитини зареєстровано за цією ж адресою у селищі Велика Березовиця, а з позовом про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів ОСОБА_1 звернулася до суду 16 березня 2026 року.

Наведена послідовність обставин не дає підстав для висновку, що саме на момент звернення до суду Україна вже набула для дитини характеру її звичайного місця проживання. Факт реєстрації місця проживання та фактичне перебування дитини на території України самі по собі не є тотожними поняттю «звичайне місце проживання», яке передбачає оцінку тривалості, регулярності, умов і причин перебування дитини у певній державі та її інтеграції у відповідне сімейне і соціальне середовище.

При цьому надана батьком згода стосувалася саме подорожі дитини за межі Канади протягом визначеного строку, а Україна була однією з декількох зазначених у ній держав перебування. Реєстрацію місця проживання дитини в Україні здійснено через чотири дні після початку визначеного в цій згоді періоду подорожі, а позов подано через нетривалий проміжок часу після її завершення.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що дитина на час звернення до суду вже мала в Україні сталий центр життєвих інтересів і що Україна безумовно була її звичайним місцем проживання, належними матеріалами справи не підтверджені.

Наведені обставини оцінюються виключно в межах доводів апеляційної скарги про наявність міжнародної юрисдикції судів України та про звичайне місце проживання дитини.

Посилання скаржника на громадянство України у ОСОБА_1 та дитини, фактичне проживання дитини разом із матір`ю в Україні, участь у справі українського органу опіки та піклування, а також належне повідомлення відповідача і здійснення ним представництва адвокатом не створюють міжнародної юрисдикції судів України, якщо така юрисдикція не передбачена законом або міжнародним договором.

Зокрема, участь відповідача в судовому процесі через представника не може бути прирівняна до угоди сторін про підсудність справи судам України у розумінні пункту 1 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». Матеріали справи не містять угоди сторін, якою вони визначили б підсудність цього спору судам України.

Доводи апеляційної скарги про відсутність на час постановлення оскаржуваної ухвали тотожного спору у суді Канади або іншої держави також не спростовують висновку місцевого суду.

Відсутність паралельного іноземного провадження не є позитивною підставою міжнародної юрисдикції судів України. Наявність компетенції національного суду повинна випливати із закону або міжнародного договору, а не з самого факту відсутності спору в іншій державі.

Посилання сторін на Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року не змінює цього висновку.

Процедура, врегульована цією Конвенцією, має інший предмет — вирішення питання про повернення дитини — і сама по собі не встановлює міжнародної юрисдикції суду України для вирішення по суті вимоги про визначення місця проживання дитини.

Не заслуговують на увагу і доводи про застосування статті 28 ЦПК України. Правила цієї статті визначають територіальну підсудність справи між судами України, однак можуть застосовуватися лише після встановлення того, що відповідний спір у принципі належить до міжнародної юрисдикції судів України.

У постанові від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17 Верховний Суд прямо зазначив, що територіальна підсудність за статтею 28 ЦПК України є похідною від наявності міжнародної юрисдикції. Тому встановлена статтею 28 ЦПК України можливість пред`явлення певних вимог за місцем проживання позивача не може самостійно наділити суд України міжнародною компетенцією щодо спору з іноземним елементом.

Так само принцип забезпечення найкращих інтересів дитини та гарантії права на судовий захист не можуть тлумачитися як підстава для розширення компетенції національного суду поза межі, встановлені законом. Право на доступ до суду передбачає право на розгляд справи компетентним судом, установленим законом, а додержання правил міжнародної юрисдикції є складовою цієї вимоги.

Отже, сукупність наведених норм дає підстави для висновку, що на момент відкриття провадження у справі не існувало передбаченої Законом України «Про міжнародне приватне право» або чинним для України та Канади міжнародним договором правової підстави для розгляду судом України вимоги ОСОБА_1 до Edward Ronald Boney про визначення місця проживання дитини.

Тому суд першої інстанції правильно виходив із відсутності міжнародної юрисдикції судів України щодо зазначеної позовної вимоги.

Встановлення такої обставини після відкриття провадження є підставою для закриття провадження відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у справах № 200/421/19 та № 712/7235/17.

Доводи апеляційної скарги не спростовують цього висновку, а зводяться до ототожнення факту проживання позивачки та дитини в Україні, територіальної підсудності, застосовного матеріального права та принципу найкращих інтересів дитини з наявністю міжнародної юрисдикції, хоча кожне з цих питань має самостійне правове регулювання.

Ухвала є законною та обґрунтованою, колегія суддів не вбачає підстав для її скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2026 року в оскаржуваній частині — без змін.

На підставі наведеного та керуючись статтями 141, 367, 375, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — адвоката Кирієнко Віри Володимирівни — залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 22 вересня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Костів О.З.

Гірський Б.О.