Вирок від 17 вересня 2026 р. у справі №523/16207/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 11-кп/813/1063/26

Справа № 523/16207/24

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач ОСОБА_2

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючий – суддя ОСОБА_2 ,

судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю:

секретаря судового засідання – ОСОБА_5 ,

прокурорів – ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

потерпілого – ОСОБА_8 ,

представника потерпілого – адвоката ОСОБА_9

захисника – ОСОБА_10

обвинуваченого – ОСОБА_11 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №12017160490003090 від 28.06.2017 рокуза апеляційними скаргами прокурора Пересипської окружної прокуратури м. Одеси ОСОБА_12 та потерпілого ОСОБА_8 на вирок Пересипського районного суду м. Одеси від 05.08.2025 року, яким:

ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Гвоздівка, Миколаївського району, Одеської області, громадянина України, з вищою освітою, одруженого, маючого на утриманні двох неповнолітніх дітей, не працюючого, раніше не судимого, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживає за адресою: АДРЕСА_2 ,

засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України,

встановив:

Оскарженим вироком суду першої інстанції ОСОБА_11 визнаний винуватим у скоєні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та йому призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 4 (чотири) роки, без позбавлення права керування транспортними засобами.

На підставі ст. 75 КК України, ОСОБА_11 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком на 2 (два) роки та покладено обов`язки, передбачені ч.1 ст.76 КК України, а саме:

- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;

- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.

Запобіжний захід обвинуваченому вироком суду не обирався.

Вироком суду відмовлено в задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 .

Вироком суду вирішено долю речових доказів, заходів забезпечення та процесуальних витрат у кримінальному провадженні.

Оскарженим вироком суду, ОСОБА_13 визнаний винуватим в тому, що 27.06.2017 року, приблизно о 20 год. 30 хв., він керуючи належним йому, технічно справним автомобілем марки «BMW 520i», з реєстраційним номером НОМЕР_1 , рухався зі швидкістю не менше 95.2 - 96.5 км/год., у світлий час доби, при необмеженій видимості, по сухій проїзній частині пр. Добровольського, зі сторони вул. Державіна, в напрямку вул. Марсельської у місті Одесі, на якій організований двосторонній, з двох смуг у кожному з напрямків, рух, що розділений подвійною суцільною смугою, у лівій смузі свого напрямку руху.

В цей же час, у зустрічному напрямку, по проїзній частині пр. Добровольського, зі сторони вул. 4-та Суворівська, в напрямку вул. Кишинівська у місті Одесі, у лівій смузі, рухався автомобіль «Audi A6», з реєстраційним номером НОМЕР_2 , під керуванням водія Богдан Ради, яка наближаючись до регульованого перехрестя з вул. Кишинівською, у порушення вимог п.п. 10.1 та 16.6 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001 (далі - Правила дорожнього руху), не надавши дорогу автомобілю марки «BMW 520i», з реєстраційним номером НОМЕР_1 , який рухався у зустрічному напрямку, почала здійснювати маневр повороту ліворуч на вказану вище вулицю.

Рухаючись у обраному напрямку та наближаючись до регульованого перехрестя з вул. Кишинівською, водій ОСОБА_13 , діючи необережно, у порушення вимог п.п. 2.3 «б», 12.1, 12.3, 12.4, 12.9 «б» Правил дорожнього руху, проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змінам, хоча зобов`язаний був постійно її контролювати і мав таку можливість, не обрав безпечної швидкості руху, яка б дозволяла безпечно керувати транспортним засобом, постійно контролювати його рух та вчасно реагувати на можливу зміну дорожньої обстановки, рухаючись з перевищенням встановленої швидкості в населених пунктах, під час виявлення перешкоди для руху, а саме, автомобіля марки «Audi А6», з реєстраційним номером НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_14 , яка виконувала в цей час маневр повороту ліворуч, не вжив належних заходів для зменшення швидкості, аж до зупинки транспортного засобу, хоча об`єктивно мав таку можливість за умови обрання безпечної швидкості руху, в результаті чого відбулось зіткнення вказаних транспортних засобів, внаслідок якого відбулось руйнування кузову автомобіля марки «Audi A», з реєстраційним номером НОМЕР_2 , навпіл, та неконтрольований виїзд задньої частини кузову вказаного автомобіля на тротуар з подальшим наїздом на пішохода ОСОБА_8 , який в цей час перебував на тротуарі.

Внаслідок зазначеної дорожньо-транспортної пригоди, потерпілий ОСОБА_8 отримав тілесні ушкодження у вигляді закритої поєднаної черепно-мозкової травми у формі забою головного мозку середнього ступеня, субдуральної гематоми лобно-тім`яно-скроневої ділянки зліва головного мозку, закритого переламу голівки малогомілкової кістки правої гомілки із зміщенням уламків, забою грудної клітини, саден нижніх кінцівок, які відповідно до п.п. 2.1.6 «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених Наказом №6 МОЗ України від 17.01.1995, відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень за критерієм розладу здоров`я, поєднаного зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на третину (не менш 33%).

В умовах даної дорожньо-транспортної пригоди дії водія ОСОБА_11 регламентувалися вимогами п.п. 12.3, 12.4 та 12.9 «б» Правил дорожнього руху, відповідно до яких в населеному пункті він повинен був здійснювати рух зі швидкістю, яка не перевищувала, на той час, дозволену 60 км/г, а у разі виникнення небезпеки для руху, яку водій об`єктивно спроможний виявити, він повинен був негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу.

Належним виконанням вищевказаних вимог Правил дорожнього руху водій автомобіля марки «BMW 520i», з реєстраційним номером НОМЕР_1 , ОСОБА_11 мав технічну можливість запобігти зіткненню з автомобілем марки «Audi A6», з реєстраційним номером НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_14 , а тому його дії знаходяться в причинному зв`язку з настанням даної пригоди.

Суд першої інстанції визнав ОСОБА_11 винуватим у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, за кваліфікуючими ознаками: порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.

Не погоджуючись з вироком суду прокурор та потерпілий ОСОБА_8 подали апеляційні скарги.

Прокурор в апеляційній скарзі, не оспорюючи фактичні обставини справи та кваліфікацію дій ОСОБА_11 , просить скасувати вирок в частині призначеного покарання та призначити ОСОБА_11 покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 2 (два) роки.В інший частині прокурор просить вирок залишити без змін.

Прокурор посилається на невірне застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого через м`якість. Прокурор вважає, що місцевим судом помилково зроблені висновки щодо повного визнання ОСОБА_11 своєї вини в інкримінованому злочині, оскільки під час судового розгляду останній хоч і не заперечував факту перевищення ним швидкості руху вказуючи, що рухався приблизно 90 км/год, проте стверджував, що перед зіткненням він не встиг застосувати заходи екстреного гальмування через незначну відстань до автомобіля «Audi A6». Вказані покази не узгоджуються з дослідженими в судовому засіданні доказами, зокрема описовою частиною висновку авто-технічної експертизи №21-810 від 19.04.2021 року, відповідно до якої швидкість автомобіля «BMW 520i» перед ДТП становила не менше 140-142,5 км/год.

Прокурор вважає помилковим рішення суду першої інстанції в частині врахування як обставини, що пом`якшує покарання обвинуваченого – його щире каяття, оскільки з моменту вчинення кримінального правопорушення, понад 8 років, останній не вжив належних заходів для відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому, який після ДТП тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні та унаслідок отриманих тілесних ушкоджень йому було встановлено інвалідність 2-ї групи. Тобто маючи можливість добровільно вжити заходів для відшкодування шкоди потерпілому, ОСОБА_11 цього не зробив, що свідчить про відсутність у нього щирого каяття за скоєне.

Також прокурор вказує, що місцевим судом не враховано позицію потерпілого, який з огляду на обставини вчинення щодо нього кримінального правопорушення та відсутність відшкодування завданої шкоди, наполягав на призначенні обвинуваченому покарання, пов`язаного з реальним позбавленням волі. Вказані обставини, на переконання прокурора, свідчать про відсутність підстав для застосування положень ст.75 КК України.

Крім того, з урахуванням обставин кримінального правопорушення, посилання у вироку суду на те, що для обвинуваченого керування транспортним засобом є способом забезпечення сім`ї та утримання дітей, здійснення волонтерської діяльності, на переконання прокурора, не може бути безумовною підставою для незастосування для ОСОБА_11 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

Потерпілий ОСОБА_8 , не оспорюючи доведеності вини обвинуваченого та правильності кваліфікації його дій, просить змінити вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалити в цій частині новий вирок, яким призначити ОСОБА_11 покарання за скоєння злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, у виді позбавлення волі строком на 4 роки та задовольнити позовну заяву про стягнення з обвинуваченого матеріальної шкоди на суму 921334 грн 26 коп. та моральної шкоди в сумі 700000. В інший частині вирок потерпілий просить залишити без змін.

Потерпілий вважає, що призначене обвинуваченому покарання із застосуванням положень ст.75 КК України є необґрунтованим та занадто м`яким з огляду на обставини справи. Потерпілий стверджує про відсутність підстав, які пом`якшують покарання та призначене покарання є несправедливим внаслідок його м`якості, оскільки ДТП сталася внаслідок дій обвинуваченого, та призвела до тяжких наслідків. Той факт, що обвинувачений визнав свою вину не може свідчить про щире каяття з приводу вчиненого, тому потерпілий вважає, що реальне покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі досягне мети його застосування.

Також потерпілий посилається на необґрунтованість рішення місцевого суду про відмову в задоволенні цивільного позову про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

В обґрунтування вимог щодо цивільного позову потерпілий долучив висновок комісійної судово-медичної експертизи №444 від 03.09.2026 року, з якого вбачається, що «…ушкодження від ДТП запустили механізми формування тромбів. Патологія суттєво погіршує функції нижніх кінцівок та потребує спец лікування та призвело до втрати загальної працездатності внаслідок ДТП 55 %».

Іншими особами, які мають право на апеляційне оскарження, вирок суду першої інстанції не оскаржений.

Заслухавши суддю-доповідача; прокурора, потерпілого та його представника, які підтримали апеляційні скарги; обвинуваченого та захисника, які заперечували проти задоволення апеляційних скарг; вивчивши матеріали кримінального провадження; обговоривши доводи апеляційних скарг; провівши судові дебати та надавши останнє слово обвинуваченому; колегія суддів дійшла висновку про таке.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК України (далі – КПК), вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.

Згідно з вимогами ст.370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Оскільки фактичні обставини вчинення злочину, встановлені судом першої інстанції, а також доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_11 та правильність кваліфікації його дій за ч.2 ст.286 КК України, в апеляційних скаргах прокурора та потерпілого не оспорюються, колегія суддів не переглядає оскаржений вирок в цій частині.

Стосовно доводів апеляційних скарг прокурора та потерпілого щодо невідповідності призначеного обвинуваченому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого з підстав його м`якості, зокрема необґрунтованого застосування положень ст. 75 КК України при призначенні покарання, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.ст. 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Розглядаючи доводи прокурора та потерпілого, колегія суддів враховує, що визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Прокурор та потерпілий порушують питання про недотримання місцевим судом визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання пов`язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст.12 КК України) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують покарання тощо.

Вирішуючи питання про те, яке покарання має бути призначене обвинуваченому ОСОБА_11 та чи повинен він його відбувати в умовах реальної ізоляції від суспільства, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, наявність обставин, які у відповідності до ст.66 КК України пом`якшують покарання обвинуваченого. Зокрема місцевий суд врахував: щире каяття обвинуваченого; відсутність судимостей; наявність на утриманні неповнолітніх дітей; його волонтерську діяльність; час, який пройшов з моменту вчинення кримінального правопорушення до ухвалення вироку; позитивну характеристику обвинуваченого; а також відсутність обставин, що обтяжують покарання.

З урахуванням конкретних обставин кримінального провадження та особи обвинуваченого, існування обставин, що пом`якшують покарання та відсутність обставин, що обтяжують покарання, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про можливість призначення обвинуваченому ОСОБА_11 покарання виді позбавлення волі без реального його відбуття в умовах ізоляції від суспільства та можливості звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України.

Ключовою обставиною, яка враховується колегією суддів при вирішенні питання щодо обґрунтованості доводів прокурора та потерпілого стосовно незаконності вироку суду першої інстанції в частині застосування ст. 75 КК України, є те, що на утриманні обвинуваченого перебувають дві неповнолітні дитини.

Колегія суддів також враховує час, який пройшов з моменту вчинення кримінального правопорушення та відсутність даних про вчинення обвинуваченим за цей час інших правопорушень, а також відшкодування обвинуваченим збитків, пов`язаних з ремонтом транспортного засобу потерпілого, що підтвердив потерпілий ОСОБА_8 в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи обставини даної справи, колегія суддів вважає, що у разі призначення обвинуваченому ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі, яке він має відбувати в місцях позбавлення волі, про що просить прокурор та потерпілий, таке покарання суттєво вплине на подальшу долю та життя, як неповнолітніх дітей обвинуваченого, які є повністю залежними від нього, оскільки з огляду вік дітей, вони потребують постійної турботи з боку обвинуваченого

За встановлених обставин, на думку колегії суддів, у даній справі, при призначенні покарання, безперечно мають враховуватися умови відбування призначеного судом покарання не тільки для обвинуваченого, а й для інших осіб, які залежать від обвинуваченого, зокрема можливості його перебування на волі, що було вірно враховано місцевим судом.

Також, на думку колегії суддів, за встановлених обставин даного кримінального провадження, при призначенні покарання, безперечно мають враховуватися причини, умови, обстановка вчинення обвинуваченим злочину, та його поведінка після скоєння ним кримінально протиправного діяння.

Під час апеляційного розгляду встановлено, що обвинувачений ОСОБА_11 відшкодував завдану потерпілому шкоду в частині відшкодування збитків, пов`язаних з ремонтом транспортного засобу останнього.

Окрім цього, на стадії апеляційного розгляду обвинувачений добровільно перераховував шляхом поштових переказів на ім`я потерпілого грошові кошти, в рахунок відшкодування завданої шкоди в загальному розмірі 38820 (тридцять вісім тисяч вісімсот двадцять) гривень, що підтверджується відповідними чеками переказу коштів від 07.12.2025 року, 08.12.2025 року, 18.12.2025 року, 16.03.2026 року, 15.05.2026 року.

Таким чином, на час апеляційного перегляду справи, колегією суддів встановлено наявність ще одної пом`якшуючої покарання обставини – добровільне часткове відшкодовування завданої шкоди.

За таких обставин та з огляду на досить тривалий період часу, який сплив від дня події злочину, та враховуючи той факт, що обвинувачений не притягувався за вказаний період до кримінальної відповідальності, колегія суддів вважає, що суспільна небезпека обвинуваченого значно знизилась.

Таким чином, враховуючи обставини даного кримінального провадження, відсутність обставин, що обтяжують покарання, наявність обставин, що пом`якшують покарання, особу обвинуваченого, який раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, після притягнення до кримінальної відповідальності по даній справі не вчиняв кримінально караних діянь, має позитивні характеристики, визнав свою провину у вчиненні злочину, має критичну оцінку своїй протиправній діяльності, добровільно відшкодував спричинену шкоду, пов`язану з ремонтом транспортного засобу потерпілого, а також частково відшкодував спричинену шкоду у сумі 38820 гривень, утримує неповнолітніх дітей 2015 та 2024 року народження, колегія суддів вважає, що виправлення обвинуваченого ОСОБА_11 можливе без відбування ним реального покарання на підставі ст. 75 КК України.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що місцевий суд, при призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_11 не в повній мірі врахував вимоги ст. 65 КК України та положення п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року №7, згідно з якими, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

На думку колегії суддів, місцевий суд, не застосувавши при призначенні покарання додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, яке передбачене санкцією ч.2 ст.286 КК України, не мотивував свого рішення в цій частині, не врахував фактичні обставини вчиненого ОСОБА_11 злочину та наслідки його вчинення.

У даній справі ОСОБА_11 вчинив необережний злочин, який відповідно до положень ст.12 КК України, є тяжким.

Суд першої інстанції вірно врахував, що причиною ДТП є порушення ОСОБА_11 правил дорожнього руху, однак не в повній мірі врахував характер вчинення злочину та його наслідки.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що ОСОБА_11 грубо порушив правила безпеки дорожнього руху з використанням джерела підвищеної небезпеки – автомобіля, а також те, що від вказаних дій потерпілому спричинено тяжкі тілесні ушкодження.

Вказані обставини, на переконання колегії суддів, свідчать про відсутність підстав для призначення обвинуваченому покарання за ч.2 ст.286 КК України без застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

Колегія суддів звертає увагу на те, що кримінальне правопорушення, яке вчинене ОСОБА_11 зазіхає на суспільну складову безпечного життя, оскільки формує думку суспільства про незахищеність та уразливість до вчинення відносно них злочинних дій у сфері безпеки дорожнього руху.

Разом з цим, належна правова охорона будь-яких соціальних цінностей, у тому числі й таких найбільш соціально значимих, як життя та здоров`я людини, забезпечується лише тоді, коли застосовується ефективний кримінально-правовий засіб, яким є кримінальна відповідальність.

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Також необхідно зазначити, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням права керування транспортними засобами є джерелом доходу, необхідністю забезпечувати сім`ю та утримувати дітей.

При цьому, Правилами дорожнього руху України регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки.

У рішенні по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» («O’Halloran and Francis v. the United Kingdom») від 29 червня 2007 року, Європейський Суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.

За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку апеляційний суд приходить до висновку про те, що суд першої інстанції безпідставно не призначив ОСОБА_11 додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, що передбачене санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, тому апеляційна скарга прокурора в цій частині є обґрунтованою.

Стосовно доводів потерпілого про незаконність вироку місцевого суду в частині вирішення цивільного позову, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Згідно ч.5 ст.128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до вимог ч.2 ст.127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Згідно ч.1 ст.129 КПК, суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, залежно від доведеності підстав та розміру цивільного позову задовольняє його повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Також у ч.1 ст.368, ч.ч.3, 4 ст.374 КПК передбачено, що при ухваленні вироку суд повинен вирішити, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов, і якщо так, то на чию користь, в якому розмірі та порядку, а в мотивувальній та резолютивній частинах вироку зазначаються підстави для задоволення цивільного позову або відмови у ньому, залишення його без розгляду, рішення про цивільний позов.

При цьому, суд зобов`язаний усебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати характер і розмір витрат, зумовлених злочином, установити причинний зв`язок між діянням і шкодою, що настала, й дати у вироку належну оцінку таким обставинам.

Наведені вимоги закону судом першої інстанції при вирішенні цивільного позову про стягнення з обвинуваченого на користь потерпілого матеріальної та моральної шкоди не були виконанні, з огляду на таке.

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що внаслідок вчинення ОСОБА_11 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, потерпілому ОСОБА_8 було заподіяно матеріальну та моральну шкоду. Із метою відшкодування цієї шкоди потерпілий ОСОБА_8 звернувся із цивільним позовом.

Захисником ОСОБА_10 було подано відзив на цивільний позов потерпілого, з якого вбачається, що автомобіль марки «BMW 520i», з реєстраційним номером НОМЕР_1 , яким керував обвинувачений ОСОБА_11 , був застрахований у Публічному акціонерному товаристві Страхова компанія «Саламандра-Україна», відповідно до страхового поліса цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АК №5828046, строком дії до 27.03.2018 року. Крім того, про факт дорожньо-транспортної пригоди, яка відбулась 28.06.2017 року було повідомлено страхову компанію, а 29.06.2017 року ОСОБА_11 з`явився до страхової компанії, де заповним та надав всі необхідні документи, в тому числі, в яких зазначив про травмованих внаслідок ДТП, зокрема ОСОБА_8 , що підтверджується заявою про страховий випадок від 29.06.2027 року (т.2 а.с. 140-142).

Тобто на час події злочину, автомобіль марки «BMW 520i», реєстраційний номер НОМЕР_1 був застрахований у страховій компанії ПАТ «СК «Саламандра-Україна», що свідчить про те, що зазначений транспортний засіб страховик прийняв на страхування на випадок заподіяння шкоди третім особам під час ДТП за його участю.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, судом першої інстанції під час розгляду цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 та прийняття рішення про відмову в його задоволенні, вказані захисником обставини, не були прийняті до уваги, зокрема судом не було залучено страхову компанію, яка в межах страхових сум, зазначених у страховому полісі виступає зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому виплачується страхове відшкодування замість завдавача шкоди.

Відповідно до положень закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 року №1961-IV, до сфери обов`язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів.

Метою здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон №1961-IV (ст.3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих унаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст.5 закону №1961-IV).

Згідно ст.6 Закону №1961-IV - страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.

За змістом закону №1961-IV (ст.ст. 9, 22-31, 35, 36), настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи, у тому числі й шкода, пов`язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати розміру оціненої шкоди, але, якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.

Статтею 1194 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

З огляду на вищенаведене сторонами договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому, договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року (справа №755/18006/15-ц), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди в передбаченому Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку.

Покладання обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного вироку не врахував положень процесуального законодавства, належним чином не врахував положення цього закону, не залучив до провадження страховика, з достатньою повнотою не надав оцінки позовним вимогам потерпілого та доводам відзиву захисника на позовну заяву, та передчасно прийняв рішення про відмову в задоволенні цивільного позову потерпілого.

Оскільки розглядаючи цивільний позов потерпілого, місцевий суд не дотримався вимог процесуального закону, а також з огляду на надання потерпілим додаткових доказів в цій частині, які не були предметом розгляду судового провадження в суді першої інстанції, оскільки отримані потерпілим після винесення оскаржуваного вироку, вирок місцевого суду в частині вирішення цивільного позову підлягає скасуванню, з призначенням нового розгляду цивільного позову потерпілого в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.

Відповідно до положень п. 4 ч. 1 ст. 409 КПК, підставою для скасування вироку є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Згідно роз`яснень, що містяться у Постанові Пленуму Верховного суду України від 15.05.2006 року №1 «Про практику постановлення судами вироків при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», у разі коли в апеляційній скарзі ставиться питання про погіршення становища обвинуваченого шляхом призначення йому більш суворого покарання, то у разі задоволення апеляційної скарги, вирок суду першої інстанції скасовується та ухвалюється новий вирок.

З огляду на викладене, вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання та вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 не відповідає вимогам закону, тому підлягає скасуванню в частині призначеного покарання з ухваленням нового вироку в цій частині, та призначенням нового розгляду цивільного позову потерпілого в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 409, 420, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційні скарги прокурора Пересипської окружної прокуратури м. Одеси ОСОБА_12 та потерпілого ОСОБА_8 – задовольнити частково.

Вирок Пересипського районного суду м. Одеси від 05.08.2025 рокув кримінальному провадженні №12017160490003090 від 28.06.2017 року, яким ОСОБА_11 засуджено за ч.2 ст.286 КК України – скасувати в частині призначення покарання та вирішення цивільного позову.

Ухвалити в цій частині новий вирок, яким ОСОБА_11 призначити за ч.2 ст.286 КК України покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 2 (два) роки.

На підставі ст. 75, п.п. 1,2 ч.1, п.2 ч.3 ст.76 КК України звільнити ОСОБА_11 від відбування основного покарання з випробуванням, з іспитовим строком на 2 (два) роки, із покладенням обов`язків:

1)періодично з`являтись для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

2)повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;

3)не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

Призначити новий розгляд цивільного позову потерпілого ОСОБА_8 про стягнення з ОСОБА_11 моральної та матеріальної шкоди в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишити без змін.

Вирок набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту набрання ним законної сили.

Копії вироку після його проголошення негайно вручити засудженому та прокурору, інші учасники судового провадження мають право отримати копію вироку в суді.

Копія вироку не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається учасникам судового провадження, які не були присутні в судовому засіданні.

Судді Одеського апеляційного суду

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4