Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №643/1570/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

22 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 643/1570/25

провадження № 22-ц/818/993/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Тичкової О.Ю.,

суддів: Маміна О.В., Мальований Ю.М.

за участю секретаря: Риндіч О.Б.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2 ,

третя особа: Ізюмська державна нотаріальна контора Харківської області в особі Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року у складі судді Латки І.П.

в с т а н о в и в:

У січні 2025 року представник ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу зі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у період з 08.03.2004 по 07.05.2022. Просила визнати спільною сумісною власністю позивачки та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 житловий будинок з господарськими та надвірними будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських та надвірних будівель і споруд площею 1000 кв. м ( надалі Нерухоме майно); визнати за ОСОБА_1 право власності на частину Нерухомого майна та внести зміни до свідоцтва про право на спадщину серія та номер:1-980, виданого 15.11.2024, виданого ОСОБА_2 , Ізюмською державною нотаріальною конторою Харківської області, зазначивши, що спадкоємицею Нерухомого майна ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дочка ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 08 березня 2003 року проживала однією сім`єю без реєстрації разом зі ОСОБА_4 . У 2006 році вони спільно придбали Нерухоме майно. Будинок був придбаний частково на спільні кошти, частково в рахунок кредиту, який вони виплачували разом із заробітних плат. Позивач разом із ОСОБА_4 , а також із дочками позивача від попереднього шлюбу переїхали проживати у придбане Нерухоме майно. У ОСОБА_4 також є дитина від попереднього шлюбу – ОСОБА_2 , якій він завжди допомагав, придбав їй квартиру м. Харкові. У 2020 році ОСОБА_4 захворів, позивач за ним доглядала весь час. З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України місто Ізюм було окуповане російськими військами. У квітні 2022 року позивач евакуювалася з м. Ізюма, в той час як ОСОБА_4 відмовився від евакуації. Згодом зв`язок зі ОСОБА_4 було втрачено, а у вересні 2024 року, вийшовши на роботу, від колег дізналася, що ОСОБА_4 ймовірно загинув. Крім цього, позивачу стало відомо про те, що колишня дружина ОСОБА_4 приносила до КЗОЗ «ХОБСМЕ» свідоцтво про його смерть. 13.12.2024 позивач звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 , проте їй було відмовлено з підстав відсутності документів, які підтверджують родинні зв`язки. Крім того, у нотаріуса позивач дізналася про те, що спадщину після батька прийняла ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що оскільки вона з березня 2004 до травня 2022 проживала зі ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, а саме вони вели спільне господарство, піклувались один за одним, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, спільно виховували дітей позивачки, тому наявні підстави стверджувати про те, що між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. У зв`язку з викладеним позивач вважає, що Нерухоме майно, набуте нею разом із ОСОБА_4 у вказаний період, є їх спільною сумісною, як таке що набуте у період фактичних шлюбних відносин. Оскільки нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину на майно, яке не належало спадкодавцеві, а саме на 1/2 частину житлового будинку з господарськими та надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , а також на частину земельної ділянки, тому наявні підстави для внесення змін до відповідного свідоцтва про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення обґрунтовано тим, що позивачем належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами не доведено, що вона та ОСОБА_4 на час придбання останнім спірного будинку у листопаді 2006 року спільно проживали, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, притаманні подружжю, у зв`язку з чим відсутні підстави для встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у період з 08 березня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права просить рішення скасувати та постановити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не повно встановив обставини у справі, зробив висновки що не відповідають дійсним обставинам у праві та вимогам закону. Зазначила, що суд дослідив не всі докази наявні в матеріалах справи, а саме: не дослідив пам`ятку про процесуальні права та обов`язки потерпілого ОСОБА_4 та паспорт позивачки. Судом задоволено клопотання про допит свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , проте допитані зазначені свідки не були. У призначене на 21.07.2025 судове засідання усі свідки прибули, незважаючи на значну відстань, але суд відклав розгляд справи, а в судове засідання 08.09.2025 свідки прибути не змогли у зв`язку з загостренням бойових дій поблизу м. Ізюм, Харківської області, про що повідомлено суду. Суд критично поставився до показань свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , проте зазначені особи є належними свідками, яким достеменно були відомі обставини спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ..

27.10.2025 представник ОСОБА_11 , який діє в інтересах ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу в якому просив, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Зазначив, що суд повно та всебічно дослідив надані позивачем докази та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог. Наведені апелянтом доводи висновків суду не спростовують.

У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін у справі, перевіривши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2006 року, який посвідчений приватним нотаріусом Ізюмського міського нотаріального округу Харківської області Банніковим С.І., зареєстрованим в реєстрі за № 6160, ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , купив у ОСОБА_12 цілий жилий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 1000 кв.м (т.1 а.с. 69).

Згідно з даними витягу з Державного реєстру речових прав від 10.10.2024 № 398621750, 08 жовтня 2024 року державним реєстратором Мітіною В.В. проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_4 , номер відомостей про речове право: 57043212 (т.1 а.с.165).

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть виданим Четвертим відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції складено відповідний актовий запис № 10, що підтверджується свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_2 від 19 липня 2024 року (т.1 а.с. 16).

15 листопада 2024 року державним нотаріусом Четвертої Харківської міської державної нотаріальної контори, виконуючою обов`язки державного нотаріуса Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області, видано ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , Свідоцтво про право на спадщину за законом, відповідно до якого спадщина, на яку видано свідоцтво, складається з: житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 54,3 кв.м, загальною площею 146,0 кв.м (т.1 а.с. 172).

Постановою Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області від 13.12.2024 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 . Постанова вмотивована тим, факт родинних відносин спадкодавця та спадкоємцем документально не підтверджено, відсутні документи на спадкове майно та не підтверджений факт прийняття спадщини (т.1 а.с.62).

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 ОСОБА_13 та позивач розлучились 15.06.1999 року (т.1 а.с. 17).

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу Серії НОМЕР_5 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розлучились 20.03.1996 року (т.1. а.с. 18).

Відповідно до довідки про склад сім`ї, виданої квартальним комітетом кварталу № 9 Ізюмської міської ради Харківської області, ОСОБА_1 проживає у АДРЕСА_1 , разом із ОСОБА_4 (загинув під час окупації ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та доньками ОСОБА_10 , ОСОБА_9 з листопада 2006 року (т.1 зворот а.с. 24).

З довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги міста Ізюм від 18.10.2024, вбачається, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 обслуговувались сімейним лікарем з 2018 року за адресою місця проживання: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 25).

Згідно копій квитанції про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , за період 2016-2018 роки платником послуг зазначений ОСОБА_4 (т.1 а.с. 27-33).

ОСОБА_1 працювала в Комунальному закладі охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» на посаді лаборанта відділення судово-медичної гістології, що підтверджується довідкою №02-09/175 від 21.10.2024 з 04.10.2004 (т.1 а.с. 20).

Згідно листа Комунального закладу охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» №02-06/2441 від 21.10.2024 ОСОБА_4 займав посаду завідувача Ізюмського відділення КЗОЗ ХОБСМЕ з 12.09.2003 (т.1 а.с. 23).

В матеріалах справи наявні копії спільних фотокарток, з яких вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 спільно проводили час, свята, відпочинок протягом тривалого часу (т.1 а.с.34 - 44).

Відповідно до копії паспорта громадянина України ОСОБА_4 , що містить відомості про реєстрацію місця проживання, останній зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 20.12.2012 (т.1 а.с.14).

Згідно витягу з реєстру територіальної громади сформованим 28.12.2024, ОСОБА_14 зареєстрована з 14.07.1997 за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. зворот 63).

В суді першої інстанції допитана свідок ОСОБА_8 яка повідомила суду, що вона є племінницею позивачки. По суті предмету спору зазначила, що про стосунки позивачки і померлого ОСОБА_4 дізналася в 2003 року, коли останні почали мешкати разом в орендованій квартирі з доньками позивачки. Вказала, що позивачка і ОСОБА_4 мешкали разом багато років. Позивачка зайняла у неї 8 тисяч доларів для купівлі будинку. Після придбання будинку останні мешкали разом з дітьми у вказаному будинку, зробили в ньому косметичний ремонт, побудували надвірні будівлі.

Свідок ОСОБА_15 зазначила, що вона є колегою позивачки, разом працювала з позивачкою та померлим ОСОБА_4 . Повідомила, що сприймала останніх як сім`ю, оскільки останні мешкали разом як чоловік та дружина років 20, вони завжди приїжджали на роботу разом. Коли ОСОБА_4 хворів, то позивачка піклувалася про нього, привозила від нього необхідні документи на роботу. Про загибель ОСОБА_4 вона також дізналась від позивачки.

Допитана в якості свідка в суді ОСОБА_16 , повідомила суду, що вона є колегою позивачки, вони працювали разом з позивачкою та померлим ОСОБА_4 . Знайома з останніми з вересня 2005 року, по декілька разів на рік вони зустрічалися на роботі та із позивачкою вони також підтримували спілкування в телефонному режимі. Зі слів позивачки знає, що вона та померлий ОСОБА_4 мешкають разом з доньками позивачки в будинку, який купили в 2006-2007 роках. У вказаному будинку вона ніколи не була.

Свідок ОСОБА_9 , 1997 року народження яка є донькою позивачки, повідомила суду, що з 2003 році вони приїжджали на квартиру до ОСОБА_4 . Мати та померлий ОСОБА_4 збирали кошти на будинок. В 2006 році вони придбали будинок та почали мешкати разом. Вона сприймала ОСОБА_4 як батька. Вони весь час мешкали разом, подорожували разом, вели спільне господарство, відносини були родинні, майно та бюджет були спільними. Також зазначила, що з 2017 року вона зареєстрована в спірному будинку як член родини власника, сімейний лікар знає їх як родину.

Допитана в якості свідка в суді першої інстанції ОСОБА_10 , 1993 року народження, яка є донькою позивачка, в своїх показах зазначила, що вона з сестрою, мати та ОСОБА_4 почали мекати разом як родина з 2003 року. Спочатку вони мешкали на орендованих квартирах, а в 2006 році на накопичені кошти купили будинок. Вони вели спільне господарство, сплачували їх з сестрою навчання, усі разом відвідували родичів та їздили на відпочинок.

Свідок ОСОБА_17 надав до суду нотаріально посвідчення пояснення в яких зазначив, що працює автослюсарем і одним із постійних клієнтів був ОСОБА_4 з яким познайомився у 2010 році. В той же сам познайомився з ОСОБА_1 . Зазначив, що спірний будинок купували за спільні кошти, частково в кредит. В будинку проживали разом спільно з доньками ОСОБА_18 та ОСОБА_19 . ОСОБА_4 та ОСОБА_1 жили однією сімєю, вели спільне господарство, за спільний кошт утримували будинок (т.2 а.с. 14).

В суді апеляційної інстанції допитаний свідок ОСОБА_20 , яка працювала разом з ОСОБА_4 та ОСОБА_14 , зазначила, що позивач та ОСОБА_4 почали проживати разом та знімати квартиру з 2003 році. У 2006 році ОСОБА_14 та ОСОБА_4 за спільні кошти придбали будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Свідок проживала на сусідній вулиці та зазначила, що ОСОБА_14 та ОСОБА_4 вели спільне господарство, мали спільний бюджет та проживали як сім`я.

Свідок ОСОБА_21 допитана в суді апеляційної інстанції зазначила, що вона разом з ОСОБА_14 та ОСОБА_4 працювала в Комунальному закладі охорони здоров`я «Харківське обласне бюро судово-медичної експертизи» у листопаді 2016 року. Зі слів ОСОБА_4 вони спільно придбали будинок в якому проживали разом з доньками ОСОБА_14 , яких ОСОБА_4 виховував як рідних. Вона один раз була на подвір`ї будинку де мешкали ОСОБА_14 та ОСОБА_4 оскільки купувала у ОСОБА_4 вирощену ним сільськогосподарську продукцію. Після 2016 року спілкувалась з ОСОБА_14 та ОСОБА_4 по телефону, приїздила на свята в м. Ізюм, що святкували колеги по роботі в експертній установі. Від ОСОБА_14 їй стало відомо, що ОСОБА_4 захворів, тому ОСОБА_14 , його доглядала, їздила у лікарню. Про обставини загибелі ОСОБА_4 їй не відомо.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Тобто і для «фактичного подружжя» повинні бути характерними усі ознаки сім`ї, передбачені 3 СК України, а саме: спільне проживання, спільний побут та наявність взаємних прав та обов`язків.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Саме лише встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без вирішення питання виникнення, зміни або припинення юридичних наслідків чинним законодавством не передбачено.

Вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачкою заявлена з певною правовою метою – визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання, як такого, що є спільним майном сторін.

Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.

Для визначення осіб такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбане спірне майно.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц виснувала, що відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати в сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування в таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року в справі 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду України в постанові від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15, Верховного Суду від 29 січня 2025 року в справі № 175/1233/18 28 серпня 2024 року в справі № 756/5826/21 та ін.

Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року в справі № 361/5996/19, від 18 грудня 2024 року в справі № 185/11061/21, від 18 жовтня 2023 року в справі № 201/11673/20 та ін.

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі собою, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 694/1540/20, від 23 вересня 2021 року в справі № 204/6931/20 та ін.).

За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.

Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частинах першій–третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а першочергово їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Колегія суддів погоджується, що із наданих суду письмових доказів не можна беззаперечно встановити, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживали однією сім`єю у період з 08.03.2004 року по листопад 2006 року ( час придбання ОСОБА_4 ) будинку , оскільки суду не надано документальних підтверджень придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі, доказів реєстрації місця проживання за однією адресою, доказів участі в утриманні майна один одного тощо.

Із наданих позивачкою фотографій та показів свідків неможливо достеменно встановити, чи проживали ОСОБА_14 та ОСОБА_4 як подружжя протягом усього заявленого позивачкою періоду.

Судова колегія критично оцінює довідку про склад сім`ї, видану квартальним комітетом кварталу № 9 Ізюмської міської ради Харківської області, оскільки запис на зворотному боці довідки про проживання ОСОБА_1 разом із ОСОБА_4 та доньками ОСОБА_10 і ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з листопада 2006 року, зроблений від руки особою не уповноваженою на фіксацію зазначених обставин.

Отже, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази в справі, зокрема й показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд обґрунтовано виснував, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факту її спільного проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки зі ОСОБА_4 , ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету, подружніх взаємних прав та обов`язків, та інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю, до дня смерті ОСОБА_4 у період з 08 березня 2003 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 08 березня 2003 року до 07 травня 2022 року, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати спірне майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_14 , як чоловіку та жінці, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення.

З наданих позивачкою копій квитанцій про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , за 2016 - 2018 роки вбачається, що платником зазначено ОСОБА_4 . За таких обставин вказані квитанції не підтверджують понесення позивачкою витрат на утримання спірного домоволодіння, а відтак не можуть бути враховані судом як належні докази.

Надані позивачкою докази спільного проживання у період з липня 2017 по 2022 роки, а саме довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги міста Ізюм від 18.10.2024, з якої вбачається, що ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 , ОСОБА_9 отримували медичні послуги за адресою: АДРЕСА_1 починаючи з 2018 року, медичні документацію щодо лікування ОСОБА_4 з 2020 року та копію паспорта ОСОБА_9 , яка є донькою позивача, з якого вбачається, що ОСОБА_9 зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 11.07.2017 дають підстави для висновку про знаходження ОСОБА_14 та ОСОБА_4 у фактичних шлюбних відносинах у період з липня 2017 по квітень 2022 роки.

Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц дійшла до висновків що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

За умови прийняття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_4 спадкоємцем першої черги за законом – ОСОБА_2 встановлення факту перебування ОСОБА_14 та ОСОБА_4 у фактичних шлюбних відносинах у період з липня 2017 по квітень 2022 роки не має самостійного правового значення, оскільки не є підставою для задоволення позову про визнання набутого ОСОБА_4 у 2006 році нерухомого майна спільним сумісним майном.

З огляду на викладене судова колегія вважає, що суд повно та всебічно встановив обставини у справі, дав належну оцінку наданим позивачем доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду про вітсутність підстав для задоволення позовних вимог і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суд без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ІІПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року- залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Ю.М. Мальований