Рішення від 07 вересня 2026 р. у справі №127/38238/25 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/38238/25

Провадження 2/127/9075/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2026 року

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Вохмінової О.С.

з участю секретаря судових засідань Сєдінкіної Ю.В.

розглянувши в загальному провадженні у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу № 127/38238/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог – приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Домбровська Інесса Євгенівна про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и в:

05.12.2025 року судом зареєстровано позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог – приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Домбровська Інесса Євгенівна про визнання договору дарування недійсним, яку мотивовано тим, що ОСОБА_1 була власником 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 , в якій проживає разом з іншим співвласником - сином ОСОБА_3 . Син не має сім`ї, дітей, притягувався до кримінальної відповідальності, неодноразово вчиняв щодо неї сімейне насильство протягом 2015-2018 років, ображав її. Вона боялась зайти в квартиру, знаючи, що він вдома. Оскільки її життя з сином в одній квартирі було нестерпним, вона зверталась до правоохоронних органів. Після судових засідань та накладення стягнень він був ще більше агресивним, тому вона шукала підтримки в інших людей. Вона була налякана, жила в страху за своє життя та здоров`я.

Перебуваючи в матеріальній скруті та потребуючи коштів на лікування, прожиття, оплату житлово-комунальних послуг, будучи особою похилого віку, вона була змушена влаштуватись на роботу. Саме в той період позивачку підтримувала її рідна сестра – ОСОБА_4 , у якої вона також ночувала.

Сестра запропонувала, що її донька ОСОБА_2 , буде доглядати позивачку, допомагати їй, оплачувати житлово-комунальні послуги, якщо син її ображатиме – буде тією людиною, до якої позивач зможе звернутись за допомогою. Також сама ОСОБА_2 підтвердила ці обставини і запевнила, що доглядатиме її, буде приносити продукти, вживатиме заходи щодо її сина ОСОБА_5 , що мало велике значення для позивачки, адже син їй не допомагав.

Оформленням договору довічного утримання та збором документів займалась сестра та ОСОБА_2 , якій вона передала оригінали правовстановлюючих документів на квартиру.

В кінці грудня 2017 року вона з паспортом прийшла до нотаріуса, її запросили в кабінет нотаріуса, племінниця показала графу, де потрібно поставити підпис. Умов договору нотаріус не роз`яснювала, позивач умов договору не читала, адже сестра і племінниця запевнили її, що вона може покластись на них у старості.

Після того вони продовжували гарно спілкуватись, підтримували зв`язок, відповідач привозила позивачці картоплю, овочі, крупи.

В 2018 році син ОСОБА_6 знову почав ображати позивачку, вимагав гроші, погрожував фізичною розправою. 26.03.2018 року, 05.11.2018 року сина притягували до відповідальності за ст. 173-2 ч.1, ч. 2 КУпАП.

Вона звернулась до відповідачки, проте та порадила подати заяву в поліцію. Почали приходити рахунки про заборгованість за комунальні послуги, на що ОСОБА_2 сказала, що позивач з сином живуть в квартирі і вони мають платити. ОСОБА_2 , припинила надання будь-якої допомоги і сестра також припинила з нею спілкування. Позивач звернулась до відповідачки та сестри, щоб віддали їй документи, в тому числі на квартиру, але їй відмовили, все супроводжувалось криками і агресією.

В 2024 році вона вирішила заповісти частку квартиру своєму онуку, який згодився їй допомагати, але нотаріус повідомила, що власником 5/6 часток квартири є ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 онук приніс їй документ, в якому було вказано, що 28.12.2017 року між нею, ОСОБА_1 і відповідачем ОСОБА_2 , був укладений договір дарування 5/6 часток квартири. Вона нічого не розуміла, адже вважала, що укладала договір довічного утримання взамін того, що ОСОБА_2 буде її доглядати.

Вважає, що договір підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 229 ЦК України, який укладений внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення: природи правочину, прав і обов`язків сторін, наслідків тощо. Похилий вік, стан здоров`я і потреба у зв`язку з цим у догляді та сторонній допомозі, вплинули на її волевиявлення, в зв`язку з чим вона розпорядилась своїм єдиним житлом. Умови договору дарування не були виконані, оскільки квартира фактично не передавалась ОСОБА_2 , вона ніколи не мала ключів від квартири і не проживала у ній. Позивач залишилась проживати в квартирі, оплачувати житлово-комунальні послуги.

Відповідно до ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України позивач ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ВМНО Домбровською І.Є. за реєстровим номером 637.

Відзив на позов відповідач не подала.

Ухвалою від 12.01.2026 року відкрите загальне провадження у справі

Ухвалою від 05.02.2026 року витребувані докази у справі.

26.03.2026 року закрите підготовче провадження у справі.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала обставини, викладені в позовній заяві, додатково повідомила, що внаслідок систематичних образ і знущань сина ОСОБА_7 вона потребувала захисту, тому звернулась до сестри і до племінниці ОСОБА_2 , яка сказала, що буде допомагати, сплачувати комунальні послуги, забезпечувати продуктами, а потім поховає. Взамін зобов`язалась передати квартиру, але вона розуміла такий договір як довічне утримання, а не дарування. Між ними ніколи не було домовленості про дарування житла і наміру відчужувати квартиру вона не мала, оскільки це її єдине житло. Передала відповідачці всі документи на квартиру для того, щоб підготувати договір, а також особисті документи на зберігання. Договір у нотаріуса підписала, не читаючи, нотаріус при цьому нічого не пояснювала. Після підписання договору вона залишилась проживати в своїй квартирі. Через деякий час ОСОБА_2 припинила надавати допомогу. Вона змушена була влаштуватись на роботу і самостійно оплачувати комунальні послуги. Також неодноразово приходила до сестри і до ОСОБА_2 , але та її вигнала і сказала вирішувати проблеми із сином самостійно та за допомогою правоохоронних органів, а документи не повернула. Про те, що вона підписала договір дарування, а не договір довічного утримання, вона дізналась від нотаріуса, коли хотіла оформити заповіт на онука, який приїхав з-за кордону і взяв на себе обов`язок по її догляду і матеріальному забезпеченню. Просила позов задоволити.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_8 позов підтримала, суду пояснила, що внутрішньої волі позивачки ОСОБА_1 на укладення договору дарування квартири не було. Вона неправильно сприймала фактичні обставини правочину і вважала, що укладає договір довічного утримання. Такі істотні обставини як вік позивача, стан її здоров`я, систематичні конфлікти із сином і потреба у догляді і допомозі вплинули на волевиявлення, але ОСОБА_1 помилялась щодо природи правочину, тому на підставі ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України представник просила визнати договір дарування від 28.12.2017 року недійсним.

Представник відповідача ОСОБА_9 позов не визнала, оскільки позивач не довела правових підстав для визнання договору недійсним відповідно до ст. 229 ЦК України і що помилка мала місце. Сама ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 з метою дарування квартири, оскільки у неї були складні стосунки із сином, який знав, що є єдиним спадкоємцем, а вона побоювалась за своє життя і здоров`я. Про догляд, захист, оплату комунальних послуг мова не йшла, оскільки за станом здоров`я потреби у постійному догляді ОСОБА_1 не мала. Між ними були хороші родинні стосунки і вони завжди допомагали одна одній. Нотаріусом були роз`яснені положення договору, вона розуміла правові наслідки і підписувала крім договору ще дві заяви. Позивач і на даний час живе в своїй квартирі, між сторонами ніколи не ставало питання про її виселення. В 2024 році вона звернулась до відповідача ОСОБА_2 , щоб та їй повернула документи, але між ними виникла сварка, ОСОБА_1 звинувачувала ОСОБА_2 , що остання забрала квартиру, і з того часу вони не розмовляють.

07.09.2026 року від представника відповідача надійшла письмова заява про розгляд справи у її відсутність, в якій вона також письмово виклала підстави заперечень.

07.09.2026 року відповідач ОСОБА_2 також подала письмову заяву про розгляд справи у її відсутність, оскільки за станом здоров`я не могла бути в судовому засіданні. Суду письмово повідомила, що ініціатива на укладення договору дарування надійшла саме від позивача ОСОБА_1 і у нотаріуса вона підтвердила, що розуміє значення своїх дій і наслідки укладення договору дарування. Стосунки між ними були родинні і вони завжди підтримували ОСОБА_1 , привозили їй продукти, вітали зі святами, вона залишилась проживати в квартирі. Після того, як з-за кордону повернувся онук, вона почала сваритись, ображати і звинувачувати, що сестра і племінниця її обманули. Просила врахувати, що ОСОБА_1 сама запропонувала подарувати квартиру і вона прийняла її у дар, ніяких інших домовленостей не було.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що 28.12.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом ВМНО Домбровською І.Є., згідно якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_10 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 (а.с. 71-72).

Право власності зареєстроване за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 13).

Співвласником 1/6 частки квартири є син ОСОБА_1 – ОСОБА_11 .

ОСОБА_1 зареєстрована в квартирі з 13.08.2004 року і постійно проживає разом з ОСОБА_11 , оплачує житлово-комунальні послуги (а.с. 26-33).

В судовому засіданні також встановлено, що протягом 2015-2018 років ОСОБА_11 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за ст.173-2 КУпАП за вчинення насильства в сім`ї психологічного та фізичного характеру відносно матері – ОСОБА_1 . Будучи в стані алкогольного сп`яніння вчиняв сварки, що супроводжувались образами, нецензурними словами, погрозами, застосуванням фізичної сили (а.с. 16-22). Неодноразово судами призначались адміністративні стягнення у виді громадських робіт і адміністративного арешту.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначила, що договір дарування є недійсним, оскільки даний договір вона укладала під впливом помилки і її волевиявлення не відповідало внутрішній волі, а було спрямоване на укладення договору довічного утримання.

Між сторонами виникли договірні правовідносини, тому при вирішенні спору суд застосовує відповідні норми ЦК України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної у позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Саме істотна помилка призводить до укладення правочину, за її відсутності правочин не був би укладений. Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. До обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, не відноситься мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 вказав: "Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування».

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 05 листопада 2025 року у справі № 638/9300/19.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

На підставі пояснень сторін і наданих суду доказів, суд вважає, що позивач довела наявність підстав, передбачених частиною першою статті 229 ЦК України, з якими закон пов`язує недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки.

Так, на момент укладення договору позивач була пенсіонеркою, особою похилого віку, потребувала сторонньої допомоги, оскільки зазнавала систематичного психологічного і фізичного насильства від свого сина – ОСОБА_11 і опинилась в складних життєвих обставинах. ОСОБА_2 надавала таку допомогу у виді моральної підтримки, забезпеченні продуктами тощо. Суд вважає, що дані обставини об`єктивно вплинули на волевиявлення ОСОБА_1 під час укладення оспорюваного правочину, оскільки вона мала намір укласти договір довічного утримання.

Фактична передача майна не відбулась. ОСОБА_2 ніколи не користувалась спірною квартирою і не ставила вимог до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житлом.

Також при ухваленні рішення суд враховує, що відчужена квартира є єдиним місцем проживання позивачки і після укладення договору вона продовжувала там жити та оплачувати житлово-комунальні послуги, вважаючи, що квартира перебуває у її власності.

Сукупність вказаних обставин та поведінка сторін дає підстави для висновку, що зовнішнє волевиявлення ОСОБА_1 під час укладення оспорюваного договору дарування не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

Саме по собі нотаріальне посвідчення договору не спростовує наявності помилки ОСОБА_1 щодо природи договору, прав та обов`язків сторін.

Отже, оспорюваний правочин від 28.12.2017 року не відповідає загальним підставам дійсності правочинів (частина третя статті 203 ЦК України), порушує права позивача, а тому відповідно до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

При ухваленні такого рішення суд оцінює реальний баланс інтересів сторін, а також враховує, що відповідно до ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 1211,20 грн.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 229 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 10, 12, 76-82, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в :

позов задоволити.

Визнати недійсним договір дарування 5/6 часток квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Домбровською І.Ю. 28.12.2017 року за реєстровим номером 637.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 1211,20 грн.

Рішення може бути оскаржене. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до вимог ст.ст. 354, 355 ЦПК України.

Учасники справи:

- позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1

- відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2

- третя особа без самостійних вимог - приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Домбровська Інесса Євгенівна, 21100 м. Вінниця, вул. Визволення, 10/1,

Повне судове рішення складене 18 вересня 2026 року.

Суддя: