Рішення від 21 липня 2026 р. у справі №761/49271/25 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/49271/25

Провадження № 2/761/6259/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Аббасової Н.В.,

за участю секретаря судового засідання - Сухини А.С.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 року ОСОБА_3 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 04.06.2010 позивач та відповідач уклали шлюб, який був зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області, актовий запис № 88.

19.07.2019 між сторонами укладено шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Оксаною Віталіїною.

Постановою Київського апеляційного суду від 08.07.2025 у справі № 761/29037/22 шлюб розірвано.

Як вказує позивач, умови, визначені пунктами 1.3., 1.6., та 1.8. ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище. У зв`язку з чим, вважає, що укладений шлюбний договір є недійсним, оскільки зміст та суть однієї з головних умов шлюбного договору суперечать приписам частини п`ятої статті 93 СК України, відповідно до яких, за шлюбним договором заборонено передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації. На переконання позивача, недійсність спірного шлюбного договору в певній частині зумовлює його недійсність в цілому.

Зауважує, що на виконання п.1.3. через свого представника звернулася до ЦНАП Шевченківського району міста Києва із заявою про реєстрацією права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Однак рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Щеглової Л.С. від 03.11.2025 № 81666614 у проведенні реєстраційних дій відмовлено.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.11.2025 справу передано для розгляду судді Аббасовій Н.В.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24.12.2025 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

04.03.2026 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначав, що шлюбний договір був підписаний особисто сторонами та нотаріально посвідчений 19.07.2019 в робочому кабінеті приватного нотаріуса, проект договору було складено останнім. Нотаріусом було встановлено особи сторін та перевірено дієздатність та роз`яснено їм зміст ст.ст. 57-59, 60-74, 75,76,78, ч. 4 ст. 93, 100, 101, 102, 103 СК України. Зауважує, що він ніколи не заперечував проти переоформлення квартири АДРЕСА_1 у рівних частках на колишню дружину та дітей. Зазначає, що відповідно до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому.

Протокольною ухвалою від 22.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав у повному обсязі, просив задовольнити позовні вимоги.

Відповідач проти позову заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, доводи сторін, викладені в заявах по суті спору, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Судом установлено, що 04.06.2010 між позивачем та відповідачем укладено шлюб, який був зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Южноукраїнського міського управління юстиції Миколаївської області, актовий запис № 88.

19.07.2019, у період перебування сторін у шлюбі, подружжя уклало шлюбний договір, що зареєстрований у реєстрі за № 1405 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Оксаною Віталіїною.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09.03.2023 у справі № 761/29037/22 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

Постановою Київського апеляційного суду від 08.07.2025 рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09.03.2023 № 761/29037/22 скасовано та постановлено нове судове рішення, яким шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У частинах першій, дев`ятій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, відповідно до яких домовленість сторін не повинна суперечити вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому контексті слід розуміти імперативні норми, які встановлюють заборону на договірне врегулювання сімейних правовідносин відносин подружжя.

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору, а також положення глав 52 та 53 ЦК України, якими визначено поняття, умови договору, порядок його укладення, зміни та розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Частинами четвертою та п`ятою статті 93 СК України встановлено, що шлюбний договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавчим регулюванням; за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Отже, сторони можуть врегульовувати свої відносини у договорі на власний розсуд, за винятком випадків, коли: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; така заборона випливає зі змісту відповідного акта законодавства; або домовленість сторін суперечить суті правовідносин між ними.

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203 та 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент його вчинення сторонами загальних вимог, установлених законом, зокрема: 1) зміст шлюбного договору не повинен суперечити вимогам законодавства України та моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Відповідно до статті 97 СК України подружжя має право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до шлюбу або під час шлюбу. У частинах другій, третій та п`ятій цієї статті передбачено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та визнати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а також визначити порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу. Крім того, сторони вправі включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Спірні правовідносини виникли на підставі шлюбного договору, який на переконання позивача порушує його право внаслідок несправедливості його умов, визначених у пунктах 1.3., 1.6., 1.8., а отже вважає за можливе поновити порушене право шляхом визнання шлюбного договору недійсними в цілому.

Судом встановлено, що пунктами 1.3., 1.6., 1.8 шлюбного договорусторони погодили договірний правовий режим майна.

Так, відповідно до пункту 1.3 договору сторони домовились, що у разі розірвання шлюбу квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , загальною площею 104,4 кв.м., житловою 55,4 кв.м. право власності зареєстровано на ім`я чоловіка на підставі свідоцтва про право власності, номер НОМЕР_1 , виданого 31.01.2014 реєстраційною службою головного управління юстиції у м. Києві є особистою приватною власністю дружини та дітей ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 у рівних частках.

Згідно з пунктом 1.6. шлюбного договору подружжя домовилося, що кошти які витрачаються згідно попереднього договору купівлі - продажу квартири від 21 січня 2019 року, є особистою приватною власністю чоловіка.

Пунктом 1.8. шлюбного договору передбачено, що цінне майно, рухоме майно, нерухоме майно, майнові права, що буде нажите подружжям під час шлюбу, після укладання цього договору є особистою приватною власністю того з подружжя, в залежності на чиє ім`я буде зареєстровано або придбане. Відносно такого майна не буде поширюватися положення статті 60 Сімейного кодексу України, щодо режиму спільної сумісної власності. Тому подружжя погоджується з тим, що згода чоловіка чи жінки на придбання такого майна або відчуження у майбутньому не буде потрібна.

Тобто у даному випадку сторони по суті погодилися, що все майно, набуте сім`єю під час шлюбу, вважається особистою приватною власністю того з подружжя, за ким воно зареєстроване. При цьому встановлені умови мають взаємний характер, застосовуються однаковою мірою як до позивача, так і до відповідача, а отже, не можуть вважатися такими, що надають перевагу будь-якій зі сторін договору.

Крім того, у розділі «Прикінцеві положення» шлюбного договору зазначено, що подружжя було ознайомлене нотаріусом із правовими наслідками обрання ними відповідного правового режиму майна.

Варто зазначити, що аналіз оспорюваних пунктів шлюбного договору дає підстави для висновку про те, що сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, придбаного за весь період шлюбу, до певного режиму права власності (особиста приватна чи спільна сумісна) з фактом реєстрації прав щодо нього, тобто сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною зі сторін.

Критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

Відповідно до частини п`ятої статті 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір не може передбачати передачу одному з подружжя у власність нерухомого майна або іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації. Водночас положення статті 97 цього Кодексу допускають визначення шлюбним договором правового режиму майна, набутого подружжям у період шлюбу.

У даному випадку оспорювані положення шлюбного договору за своїм змістом не встановлюють передачу одним із подружжя іншому у власність нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації. Натомість ними визначено правовий режим майна та порядок його належності одному з подружжя залежно від факту його придбання чи державної реєстрації.

За таких умов суд приходить до висновку, що положення пунктів 1.3, 1.6 та 1.8 шлюбного договору не суперечать вимогам частини п`ятої статті 93 Сімейного кодексу України, узгоджуються з положеннями статті 97 цього Кодексу та не свідчать про порушення прав чи законних інтересів позивача. Встановлений сторонами правовий режим майна є результатом їх вільного волевиявлення та відповідає передбаченій законом можливості договірного врегулювання майнових відносин подружжя.

Разом з тим, судом не встановлено обґрунтованості посилань позивача на те, що укладений договір ставить його у невигідне становище. Для визнання договору недійсним з цієї підстави необхідною є наявність обставин, за яких саме умови договору змінюють матеріальний стан сторони та призводять до її істотно невигідного становища.

Пояснення позивача фактично зводяться до того, що її права були порушені не в момент укладення договору, а під час подальшого віднесення набутого майна до особистої власності сторін.

Доводи позивача про те, що остання після розірвання шлюбу з відповідачем не змогла ефективно реалізувати умови шлюбного договору у зв`язку з відмовою державного реєстратора у проведенні реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , що призвело до несприятливого для неї майнового результату, не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки наведені обставини самі по собі не свідчать про те, що на момент укладення шлюбного договору його умови об`єктивно ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Крім того, посилання позивача на те, що після укладення шлюбного договору, починаючи з 19.07.2019, під час перебування сторін у шлюбі відповідач за спільні кошти придбав (набув) квартиру, земельну ділянку та автомобіль, зареєструвавши їх як свою особисту приватну власність, не підтверджують доводів про перебування позивача у надзвичайно невигідному матеріальному становищі. Сам по собі факт набуття та реєстрації майна за одним із подружжя не свідчить про те, що умови шлюбного договору поставили іншого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище у розумінні частини четвертої статті 93 Сімейного кодексу України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 18.02.2026 № 369/15420/23.

Водночас, як наявність підстав для визнання шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і факт порушення або оспорювання суб`єктивного цивільного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, мають встановлюватися саме станом на момент вчинення оспорюваного правочину, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 та від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20.

Поняття «надзвичайно невигідне матеріальне становище», передбачене частиною четвертою статті 93 Сімейного кодексу України, є оціночним та підлягає встановленню судом з урахуванням конкретних обставин справи і на підставі належних та допустимих доказів. Сама по собі відмова державного реєстратора у проведенні державної реєстрації права власності на спірну квартиру не може свідчити про перебування позивача у надзвичайно невигідному матеріальному становищі, а також не є достатньою підставою для висновку про недійсність чи незаконність шлюбного договору.

Крім того, згідно норм статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

Вказане кореспондується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 30.11.2022 № 334/7687/21.

У справі, що розглядається, позивач посилалась на те, що пункти 1.3., 1.6., 1.8. є недійсними з підстав того, що: 1) зміст головних умов спірного шлюбного договору суперечать частині пятій стітт 93 СК України; 2) ставлять позивача (дружину) в невигідне матеріальне становище; 3) недійсність окремих частин договору зумовлює його недійсність в цілому.

Наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.

Судом не встановлено, які саме приватні права або інтереси позивача порушені (не визнані або оспорювані) на момент вчинення шлюбного договору.

Слід зазначити, що норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права; сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно); оспорюваними умовами шлюбного договору визначено правовий режим щодо прав кожного з подружжя на майно та перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся.

Позивачем не доведено, що без включення до шлюбного договору оспорюваних умов сторони не уклали б цей договір, а також не підтверджено, що такі умови поставили її у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Зокрема, позивачем не надано належних і допустимих доказів вчинення відповідачем будь-яких дій, спрямованих на перешкоджання реалізації позивачем прав щодо оформлення квартири, передбаченої пунктом 1.3 шлюбного договору.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, а отже у їх задоволенні належить відмовити.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в :

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Суддя: