Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №240/15125/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/15125/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Семенюк М.М.

Суддя-доповідач - Слободонюк М.В.

22 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Слободонюка М.В.

суддів: Кузьмишина В.М. Канигіної Т.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Зокрема, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області, яка полягає в невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який був здійснений 29.05.2025.

Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 51671,91 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Окрім того судом здійснено розподіл судових витрат та стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати по оплаті судового збору в сумі 605,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Житомирській області.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, що згідно ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість судового рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з такого.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач з 07.11.2015 проходив службу в Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області та був звільнений зі служби 26 лютого 2021 року.

На момент звільнення середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становив 544,17 грн, а при звільненні йому було виплачено грошове забезпечення у загальному розмірі 201 478,53 грн.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року у справі № 240/15816/24, яке набрало законної сили, зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткових відпусток за період з 2015 по 2020 роки.

На виконання зазначеного рішення суду 29 травня 2025 року позивачу виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпусток у розмірі 51 671,91 грн.

Таким чином, загальна сума грошового забезпечення, що підлягала виплаті позивачу при звільненні, становила 253 150,44 грн, а остаточний розрахунок з ним було проведено лише 29 травня 2025 року.

Вважаючи, що відповідач проводячи остаточний розрахунок безпідставно не виплатив йому середній заробіток згідно зі ст. 117 КЗпП України, позивач звернувся з позовом до суду.

Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення про часткове задоволення позову, виходив з того, що спеціальне законодавство, яке регулює проходження служби в органах внутрішніх справ та поліції, не врегульовує питання відповідальності роботодавця за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, а тому до спірних правовідносин підлягають субсидіарному застосуванню положення статей 116 та 117 КЗпП України.

Суд встановив, що відповідач здійснив повний розрахунок із позивачем лише 29 травня 2025 року, тоді як останнього було звільнено 26 лютого 2021 року, у зв`язку з чим позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Разом з тим, з врахуванням компенсаційного характеру такої відповідальності, принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також меж заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 51671,91 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

У відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи, що відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог, суд апеляційної інстанції здійснює перевірку законності та обґрунтованості цього рішення виключно в межах оскарженої частини та доводів апеляційної скарги.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та другою статті 94 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон № 580) поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

На підставі пункту 3 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260 (далі – Порядок № 260) грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання.

До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260 поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі невикористані під час проходження служби дні: щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського; щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

Згідно з пунктом 1 розділу ІХ Порядку № 260 у разі переміщення по службі (переведення, відрядження, переходу), а також звільнення поліцейського зі служби в поліції орган поліції, ЗВО, орган, до якого був відряджений поліцейський, зобов`язаний виплатити йому належні види грошового забезпечення, про що зробити відповідні записи в грошовому атестаті за формою, визначеною у додатку 2 до цих Порядку та умов.

Аналіз правових норм свідчить, що у випадку звільнення поліцейського зі служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення речового та грошового забезпечення.

Законом № 580 та Порядком № 260 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення поліцейського.

За загальним правилом у правовідносинах, що є предметом розгляду даної справи, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на поліцейських стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Такі питання врегульовано нормами загального трудового законодавства - КЗпП України.

За правилами статті 9 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 01.03.2018 в справі № 806/1899/17, від 29.03.2018 в справі № 815/1767/17 та від 19.04.2018 в справі № 803/1210/2018 щодо не проведення розрахунку при звільненні з публічної служби.

Враховуючи, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Щодо посилань відповідача на правову позицію Верховного суду у постанові від 25.05.2023 у справі № 620/3663/19, колегія суддів зазначає, що у цій справі суд дійшов висновку, що зміни в спеціальному законодавстві з питань проходження служби в поліції, що відбулися з 01 травня 2022 року, виключили можливість субсидіарного застосування норм трудового законодавства до регулювання порядку переміщення поліцейських, усунувши таким чином неоднозначне застосування відповідних норм права у подібних правовідносинах, що мало місце в судовій практиці, зокрема, постановах Верховного Суду, на які посилалися сторони і суди попередніх інстанцій під час вирішення цієї справи.

З аналізу наведеного виходить, що Верховним Судом в рамках справи № 620/3663/19 досліджувалась можливість субсидіарного застосування норм трудового законодавства до регулювання порядку переміщення поліцейських. Водночас в рамках даної справи, предметом спору є відповідальність відповідача за статтею 117 КЗпП та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивача.

Тобто, обставини у справі № 620/3663/19 та справі що розглядається не є подібними, а висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 25.05.2023 у справі № 620/3663/19 не є застосовними до даної справи.

Як уже наголошувалось судом вище, спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За правилами статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Вказана редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19.07.2022.

Отже період затримки розрахунку при звільненні у цій справі розпочався з 26.02.2021 по 29.05.2025 (остаточний розрахунок з позивачем).

Таким чином, період з 26.02.2021 до 18.07.2022 регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ.

Проте період з 19.07.2022 до 29.05.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги в частині незгоди з визначенням судом першої інстанції розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні, Апеляційний суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, неможливо.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 Кодексу законів про працю України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача - 26.02.2021, не виплачено всіх належних йому сум, а кінцева виплата мата місце лише 29.05.2025, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Таким чином, оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку за період з 26.02.2021 до 18.07.2022 (без обмеження строку) та з 19.07.2022 до 29.05.2025 (в межах шестимісячного строку).

За змістом заявлених у цій справі позовних вимог слідує, що позивач просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 51671,91 грн. Водночас судом першої інстанції встановлено, що розмір відшкодування, обчислений із застосуванням критеріїв пропорційності за періоди затримки розрахунку при звільнення, перевищував заявлену до стягнення суму.

За таких обставин суд першої інстанції, діючи в межах заявлених позовних вимог та з урахуванням принципу диспозитивності адміністративного судочинства, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача саме 51671,91 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як про те просив позивач.

Таким чином, враховуючи, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення в тій частині, в якій воно переглядається, відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

При цьому, обставини справи, встановлені судом першої інстанції, а також його висновки, які не були предметом оскарження та щодо яких апеляційна скарга не містить доводів, не входили до предмета апеляційного перегляду, у зв`язку з чим окремій правовій оцінці судом апеляційної інстанції не підлягали.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Слободонюк М.В.

Судді Кузьмишин В.М. Канигіна Т.С.