Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №580/11394/24 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/11394/24 Суддя (судді) першої інстанції: Валентина ОРЛЕНКО

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Вівдиченко Т.Р., Файдюка В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної гвардії України, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо невиплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби;

- зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 207 416,25 грн;

- зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 276 555,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що його звільнено з військової служби через сімейні обставини, при цьому календарна вислуга становить 32 роки, у зв`язку із чим він має право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Оскільки така допомога при звільненні виплачена не була, позивач також вважав, що наявні підстави для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, зокрема, що судом першої інстанції неправильно визначено нормативне регулювання, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Апелянт наголошує, що Законом України від 06 вересня 2023 року №3379-IX було змінено положення пункту 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а відповідні зміни набрали чинності 05 жовтня 2023 року.

Натомість правові висновки Верховного Суду, покладені судом першої інстанції в основу оскаржуваного рішення, сформовані у правовідносинах, що виникли до набрання чинності вказаними законодавчими змінами.

Так, апелянт звертає увагу, що у справі №140/1143/23 військовослужбовця звільнено 26 серпня 2022 року, у справі №280/7090/22 - 03 листопада 2022 року, у справі №520/3474/23 - 07 листопада 2022 року, а у справі №380/14051/23 - 20 березня 2023 року.

Водночас ОСОБА_1 звільнено з військової служби 03 травня 2024 року, тобто вже після набрання чинності Законом №3379-IX.

З огляду на викладене апелянт вважає, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин правові висновки, сформовані за іншого нормативного регулювання.

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів доходить таких висновків.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що наказом командувача Національної гвардії України від 03 травня 2024 року №120 о/с ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - через сімейні обставини або інші поважні причини.

Безпосередньою підставою звільнення визначено необхідність здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком.

Наказом від 28 травня 2024 року №107 позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 28 травня 2024 року.

Календарна вислуга позивача становить 32 роки.

19 липня 2024 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.

Листом від 06 серпня 2024 року Головне управління Національної гвардії України відмовило позивачу у виплаті зазначеної допомоги.

Позиція відповідача ґрунтувалася, серед іншого, на тому, що після набрання чинності 18 травня 2024 року Законом України №3633-IX законодавче регулювання підстав виплати одноразової грошової допомоги було змінено, а станом на дату виключення позивача зі списків особового складу підстав для здійснення такої виплати відповідач не вбачав.

Суд першої інстанції погодився з позицією відповідача.

При цьому суд послався на висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 24 січня 2024 року у справі №140/1143/23, від 02 травня 2024 року у справі №280/7090/22, від 30 травня 2024 року у справі №520/3474/23, від 13 червня 2024 року у справі №380/14051/23 та від 17 жовтня 2024 року у справі №420/26319/23.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Підстави звільнення військовослужбовців з військової служби визначені статтею 26 Закону №2232-XII.

У цій справі правомірність звільнення ОСОБА_1 через сімейні обставини сторонами не оспорюється, наказ про його звільнення є чинним.

Правові засади соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII).

Відповідно до статті 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців є діяльністю (функцією) держави, спрямованою на встановлення системи правових і соціальних гарантій, які забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод військовослужбовців відповідно до особливого характеру їх службової діяльності.

За змістом статті 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби та стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні встановлені статтею 15 Закону №2011-XII.

Визначаючи редакцію зазначеної норми, яка підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів ураховує наступне.

Законом України від 06 вересня 2023 року №3379-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення соціального захисту військовослужбовців, поліцейських та деяких інших осіб», який набрав чинності 05 жовтня 2023 року, було змінено правове регулювання виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.

Пунктом 2 статті 15 Закону №2011-XII у редакції, чинній на час видання наказу про звільнення ОСОБА_1 , передбачалося право військовослужбовців, які мають вислугу 10 календарних років і більше та звільняються з військової служби, зокрема через сімейні обставини або інші поважні причини, за умови, що вони не виявили бажання продовжувати військову службу, на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Таким чином, після 05 жовтня 2023 року законодавче регулювання підстав виплати одноразової грошової допомоги при звільненні через сімейні обставини було змінено.

Наказ про звільнення ОСОБА_1 виданий 03 травня 2024 року, тобто після набрання чинності Законом №3379-IX.

Натомість правовідносини, які були предметом розгляду Верховного Суду у справах №140/1143/23, №280/7090/22, №520/3474/23 та №380/14051/23, виникли у 2022- 2023 роках, тобто до 05 жовтня 2023 року.

Аналогічне стосується правовідносин, оцінених Верховним Судом у постанові від 17 жовтня 2024 року у справі №420/26319/23, оскільки звільнення військовослужбовця у тій справі також відбулося до набрання чинності Законом №3379-IX.

Отже, відповідні висновки Верховного Суду сформовані щодо іншого нормативного регулювання і не могли бути механічно поширені судом першої інстанції на правовідносини ОСОБА_1 , які виникли у травні 2024 року.

Сам факт того, що постанова Верховного Суду прийнята після набрання чинності Законом №3379-IX, не означає, що сформований у ній правовий висновок стосується нової редакції закону, оскільки при вирішенні питання про подібність правовідносин визначальними є зміст правовідносин та нормативне регулювання, чинне на час їх виникнення.

Таким чином, суд першої інстанції, пославшись на наведені постанови Верховного Суду, не врахував істотної зміни нормативного регулювання спірних правовідносин.

Окремої оцінки потребують доводи відповідача щодо набрання чинності Законом України від 11 квітня 2024 року №3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку».

Вказаний Закон набрав чинності 18 травня 2024 року, тобто після прийняття наказу від 03 травня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 , проте до його виключення зі списків особового складу 28 травня 2024 року.

Колегія суддів зазначає, що юридичний факт звільнення військовослужбовця з військової служби та виключення його зі списків особового складу не є тотожними за своїм змістом організаційними та юридичними діями.

У цій справі рішення уповноваженого суб`єкта про звільнення ОСОБА_1 з військової служби прийнято 03 травня 2024 року. Цим рішенням одночасно визначено юридичну підставу припинення військової служби позивача - сімейні обставини.

Наказом від 28 травня 2024 року реалізовано вже прийняте рішення про звільнення шляхом виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Водночас колегія суддів вважає, що для вирішення цього спору немає необхідності пов`язувати результат справи виключно з відповіддю на питання про те, яка з указаних дат є визначальною для вибору редакції пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII.

Це обумовлено тим, що застосування законодавства як станом на 03 травня 2024 року, так і станом на 28 травня 2024 року не змінює висновку щодо наявності у позивача права на спірну допомогу.

Законом №3633-IX законодавець не скасував такої підстави звільнення, як сімейні обставини або інші поважні причини, а змінив законодавчу конструкцію нормативного закріплення відповідних підстав, систематизувавши їх безпосередньо у статті 26 Закону №2232-XII.

Відповідні сімейні обставини та інші поважні причини під час дії особливого періоду та воєнного стану визначені частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-XII.

Одночасно законодавець узгодив із зазначеними змінами положення статті 15 Закону №2011-XII.

Таким чином, у редакції Закону №2011-XII, чинній після 18 травня 2024 року, право на одноразову грошову допомогу також пов`язувалося зі звільненням через передбачені законом сімейні обставини або інші поважні причини, визначені частиною дванадцятою статті 26 Закону №2232-XII під час дії особливого періоду та воєнного стану.

Отже, Закон №3633-IX не усунув соціальної гарантії для військовослужбовців, звільнених з передбачених законом сімейних підстав, а змінив спосіб нормативного визначення відповідних підстав.

У цьому контексті визначальне значення має правова природа фактичної підстави звільнення ОСОБА_1 , а не лише номер структурного елемента статті 26 Закону №2232-XII, зазначений у наказі про його звільнення до внесення Законом №3633-IX відповідних змін.

Матеріалами справи підтверджено, що позивача звільнено у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворим членом сім`ї.

Така обставина має сімейний характер та належить до законодавчо визначених сімейних підстав звільнення з військової служби.

Правомірність самого наказу про звільнення відповідачем не заперечується.

Тому набрання чинності Законом №3633-IX у проміжку між виданням наказу про звільнення та виключенням позивача зі списків особового складу не може бути самостійною підставою для позбавлення його встановленої законом соціальної гарантії.

Інше тлумачення призводило б до того, що право військовослужбовця на допомогу залежало б не від передбаченої законом підстави його звільнення та календарної вислуги, а від дати вчинення командуванням наступної організаційної дії щодо виключення особи зі списків особового складу.

Отже, за обох можливих підходів до визначення застосовної редакції законодавства - як станом на 03 травня 2024 року, так і станом на 28 травня 2024 року - результат правової оцінки спірних правовідносин є однаковим.

Такий висновок узгоджується і зі спеціальним підзаконним нормативним регулюванням виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України.

Так, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 березня 2018 року №200 затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам (далі - Інструкція №200).

Відповідно до пункту 1 розділу XXXII Інструкції №200 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби, виплачується одноразова грошова допомога у розмірах, визначених статтею 15 Закону №2011-XII.

Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року №393.

Отже, Інструкція №200 не встановлює самостійного переліку підстав набуття військовослужбовцем Національної гвардії України права на одноразову грошову допомогу, а прямо відсилає в цьому питанні до статті 15 Закону №2011-XII.

Як підзаконний нормативно-правовий акт Інструкція №200 визначає механізм реалізації встановленого законом права та не може встановлювати додаткові, не передбачені Законом №2011-XII підстави для позбавлення військовослужбовця відповідної соціальної гарантії.

Таким чином, для вирішення питання про право ОСОБА_1 на одноразову грошову допомогу визначальними є передбачена законом підстава його звільнення та наявність необхідної календарної вислуги.

Матеріалами справи підтверджено, що календарна вислуга ОСОБА_1 становить 32 роки, тобто перевищує встановлений пунктом 2 статті 15 Закону №2011-XII мінімальний строк 10 календарних років.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 відповідає встановленим законом умовам для отримання одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Відмова відповідача у здійсненні відповідної виплати ґрунтується на неправильному тлумаченні норм матеріального права.

Водночас щодо заявленого позивачем конкретного розміру одноразової грошової допомоги - 207 416,25 грн - колегія суддів зазначає таке.

Визначення остаточного розміру одноразової грошової допомоги відповідно до статті 15 Закону №2011-XII передбачає встановлення належного місячного грошового забезпечення, з якого така допомога обчислюється, а також календарної вислуги, що підлягає врахуванню відповідно до законодавства.

Здійснення такого розрахунку належить до повноважень відповідача як органу, на грошовому забезпеченні якого перебував позивач.

Тому належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Головного управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відповідно до пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII.

Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату компенсації за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 276 555,00 грн колегія суддів зазначає таке.

Спеціальним законодавством, яке регулює проходження військової служби та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України, питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні у повному обсязі не врегульовано.

Відтак до відповідних правовідносин підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України в частині, що не врегульована спеціальним законодавством.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні виплата всіх сум, що належать працівникові від підприємства, установи, організації, проводиться у строки, визначені цією нормою.

Статтею 117 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити відповідне відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування визначає орган, який вирішує спір по суті.

Таким чином, сама наявність між сторонами спору щодо права позивача на отримання певної виплати не виключає застосування статті 117 КЗпП України.

Навпаки, частиною другою цієї статті безпосередньо врегульована ситуація, коли між сторонами існував спір щодо належних звільненій особі сум і такий спір вирішено на її користь.

У цій справі колегія суддів дійшла висновку, що одноразова грошова допомога при звільненні належала ОСОБА_1 , однак відповідач безпідставно її не нарахував та не виплатив.

Отже, встановлення судом права позивача на відповідну виплату одночасно створює правові підстави для оцінки вимоги про відповідальність за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку.

При цьому Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в редакції, якою максимальний період відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні обмежено шістьма місяцями.

Таким чином, до спірних правовідносин, які виникли у 2024 році, застосуванню підлягає саме зазначене шестимісячне обмеження.

Визначення середнього заробітку для цілей застосування статті 117 КЗпП України здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

За змістом пункту 2 Порядку №100 у випадках, не пов`язаних з оплатою часу відпусток та виплатою компенсації за невикористані відпустки, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Таким чином, розрахунковим періодом для визначення середнього грошового забезпечення позивача є березень та квітень 2024 року - два календарні місяці, що передували його звільненню у травні 2024 року.

З наявної у матеріалах справи архівної відомості вбачається, що грошове забезпечення ОСОБА_1 за березень 2024 року становило 46 092,50 грн, а за квітень 2024 року - 46 092,50 грн.

Загальна сума грошового забезпечення за розрахунковий період, таким чином, становить:

46 092,50 грн + 46 092,50 грн = 92 185,00 грн.

Березень та квітень 2024 року разом становлять 61 календарний день.

Відповідно середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить:

92 185,00 грн : 61 календарний день = 1 511,23 грн.

Позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення 28 травня 2024 року.

Отже, починаючи з наступного дня після виключення позивача зі списків особового складу, невиплата належної йому одноразової грошової допомоги утворювала затримку проведення остаточного розрахунку.

При цьому з огляду на редакцію статті 117 КЗпП України, чинну на час виникнення спірних правовідносин, відповідальність відповідача обмежена максимальним періодом у шість місяців.

Колегія суддів враховує, що заявлений ОСОБА_1 розмір компенсації за затримку розрахунку при звільненні - 276 555,00 грн - не перевищує розміру відшкодування, який утворюється виходячи із середньоденного грошового забезпечення позивача у розмірі 1 511,23 грн та встановленої законом максимальної шестимісячної тривалості відповідальності.

Отже, заявлений позивачем розмір відшкодування перебуває в межах установленої статтею 117 КЗпП України відповідальності.

Колегія суддів також враховує, що після внесення Законом №2352-IX змін до статті 117 КЗпП України законодавець самостійно встановив максимальну тривалість відповідальності роботодавця - шість місяців.

Тому до правовідносин, що виникли після 19 липня 2022 року, положення статті 117 КЗпП України мають застосовуватися з урахуванням безпосередньо встановленої законодавцем часової межі відповідальності.

Водночас відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог, крім випадків, коли вихід за межі позовних вимог необхідний для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин.

Позивач самостійно визначив розмір вимоги щодо компенсації за затримку розрахунку при звільненні у сумі 276 555,00 грн.

Оскільки вказаний розмір не перевищує розміру відшкодування, визначеного з урахуванням установленого судом середньоденного грошового забезпечення та максимально допустимого статтею 117 КЗпП України періоду відповідальності, колегія суддів не вбачає підстав для відмови у задоволенні цієї вимоги.

При цьому відсутність фактичної виплати одноразової грошової допомоги до моменту вирішення цієї справи не свідчить про передчасність заявленої вимоги, оскільки частина друга статті 117 КЗпП України прямо передбачає відповідальність і в разі існування спору щодо належних звільненій особі сум, якщо такий спір вирішено на її користь.

Отже, вимога ОСОБА_1 про зобов`язання Головного управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 276 555,00 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив основні фактичні обставини справи, однак неправильно застосував норми матеріального права.

Зокрема, судом не враховано зміну редакції пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII після набрання чинності Законом №3379-IX та помилково застосовано правові висновки Верховного Суду, сформовані у правовідносинах, які виникли за попереднього нормативного регулювання.

Крім того, суд першої інстанції не надав належної оцінки співвідношенню змін, внесених Законами №3379-IX та №3633-IX, із фактичною підставою звільнення позивача та не врахував, що за обох можливих підходів до визначення застосовної редакції законодавства сімейна обставина, з якої звільнено ОСОБА_1 , надавала за встановлених законом умов право на отримання одноразової грошової допомоги.

Внаслідок помилкового висновку щодо відсутності права на основну виплату суд першої інстанції також неправильно вирішив похідну вимогу щодо застосування наслідків несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині.

Згідно з частиною першою статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на встановлені обставини справи та наведене нормативно-правове регулювання колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про задоволення адміністративного позову.

Керуючись статтями 2, 6, 9, 77, 242, 308, 315, 317, 321- 325 КАС України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року- скасувати.

Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, передбаченої пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відповідно до пункту 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зобов`язати Головне управління Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 276 555 (двісті сімдесят шість тисяч п`ятсот п`ятдесят п`ять) гривень 00 копійок.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Т.Р. Вівдиченко

В.В. Файдюк