Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №620/10941/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/10941/25 Суддя (судді) першої інстанції: Петро ПАЛАМАР

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.

Суддів: Беспалова О.О., Кузьмишиної О.М.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:

- визнати незаконною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка проявилася у тому, що посадові особи зазначеної Військової частини НОМЕР_1 не надали у встановлений чинним законодавством України термін відповідь на запит на інформацію від 10 вересня 2025 року (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов`язує із 21 вересня 2025 року - датою, коли йому за його розрахунками мала би надійти відповідь на запит на інформацію від 10 вересня 2025 року, дану бездіяльність останній не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 21 березня 2026 року);

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 надати відповідь на запит на інформацію від 10 вересня 2025 року (початок перебігу строку звернення до суду позивач пов`язує із 21 вересня 2025 року - датою, коли йому за його розрахунками мала би надійти відповідь на запит на інформацію від 10 вересня 2025 року, дану бездіяльність позивач не оскаржував в позасудовому порядку, шестимісячний строк оскарження в судовому порядку спливає 21 березня 2026 року).

В обґрунтування позову зазначено, що відповідач всупереч вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації" не надав у встановлений термін інформації на запит.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Суд виснував, що військові частини є складовою Сил оборони України згідно Закону України «Про Збройні Сили України» та відповідно залучені до забезпечення захисту суверенітету, територіальної цілісності України, надання інформації на запит позивача (відсутність порушеного права), а тому підстави для визнання протиправними дій відсутні.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить прийняти постанову, якою рішення суду першої інстанції скасувати, вимоги адміністративної позовної заяви задовільнити.

Скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що відповідачем порушено строк для надання відповіді, а також що суд вважає безпідставним посилання відповідача про те, що електронна адреса ІНФОРМАЦІЯ_1 не закріплена, як офіційна електронна адреса військової частини НОМЕР_1 (абзац 13 та 14 аркушу 4 рішення суду першої інстанції), і разом з тим відмовив у задоволенні позову повністю. З огляду на зазначене вище, рішення суду першої інстанції є таким, що прийнято з порушенням норм права, а отже є необґрунтованим та незаконним, а тому підлягає скасуванню.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, просить відмовити у задоволені апеляційної скарги.

Апелянт подав додаткові пояснення.

Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, 10 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернувся з інформаційним запитом до Військової частини НОМЕР_1 на електронну пошту: ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив надати:

- завірену належним чином копію речового атестату, який видавався під час переводу з Військової частини НОМЕР_1 ;

- завірені належним чином копії роздавальних відомостей, якими видавалося речове майно під час проходження служби у Військовій частині НОМЕР_1 ;

- завірені належним чином копії здавальних відомостей, якими повернуто речове майно перед переведенням з Військової частини НОМЕР_1 .

Відповідь просив надати на паперових носіях на поштову адресу.

17 грудня 2025 року листом № 2629/17/104 Військова частина НОМЕР_1 надала відповідь засобами поштового зв`язку (ідентифікатор №1650102877509) на інформаційний запит ОСОБА_1 , в додатках до якого долучено: копію Атестату №3 на речове майно; копію Роздавальних відомості №53 від 26 червня 2025 року; копію Здавальної відомості №52 від 26 червня 2025 року.

Вказані обставини слугували підставою звернення до суду з цим позовом.

Переглядаючи оскаржуване рішення в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою та другою статті 7 Закону України від 02.10.1992 № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII) передбачено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (стаття 34 Конституції України).

Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (стаття 5 Закону № 2657-XII).

Відповідно до статті 1 Закону України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє (пункти 1 та 2 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI). Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (пункт 2 частини першої статті 5 Закону № 2939-VI).

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання (пункт 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI).

Відповідно до частини четвертої статті 13 Закону № 2939-VI усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.

Кожна особа має право знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом (пункт 1 частини першої статті 10 Закону № 2939-VI). Оскільки Закон № 2939-VI гарантує відповідне право кожній особі, то його реалізація не залежить від того, чи така особа є приватною, чи перебуває на публічній службі.

Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина друга статті 6 Закону № 2657-XII).

Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (пункт 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція)). Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (пункт 2 статті 10 Конвенції).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на свободу вираження поглядів із гарантіями статті 10 Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 вказаної статті, а також чи є відповідний захід необхідним у демократичному суспільстві з метою досягнення такої мети, зокрема чи є він пропорційним останній. Втручання становитиме порушення гарантій статті 10 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

Стаття 10 Конвенції не надає фізичним особам права на доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні держави. Але таке право може виникнути, по-перше, якщо поширення інформації передбачається судовим рішенням (яке у цій справі відсутнє), і, по-друге, коли доступ до інформації має важливе значення для реалізації права на свободу вираження поглядів, і відмова в її наданні є втручанням у це право (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, заява № 18030/11, пункт 156) і від 26.03.2020 у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine, заява № 10090/16, пункт 96)).

Велика Палата Європейського суду з прав людини у рішенні від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» («Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary») (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати у кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (§ 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (§ 158-170):

- Мета запитувача. Необхідно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії з суспільно важливих питань, і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;

- Характер запитуваної інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;

- Особлива роль запитувача інформації в отриманні та поширенні її серед громадськості. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть, насамперед, журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;

- Готовність і доступність запитуваної інформації. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання й обробки даних.

Доведення дотримання вказаних критеріїв покладається на позивача-запитувача інформації. Особа, у розпорядженні якої знаходиться відповідна інформація та якій адресований запит на інформацію, має перевірити останній на предмет наявності в ньому відповідного обґрунтування.

Частинами першою-другою статті 19 Закону № 2939-VI визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту, але з дотриманням, зокрема, пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 2939-VI.

Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону (частина перша статті 22 Закону № 2939-VI).

Відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою (пункт 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VІ), тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність підстав для обмеження у доступі до публічної інформації, встановлені шляхом застосування «трискладового тесту», передбаченого частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (частина друга статті 6 Закону № 2939-VI).

Обмеження доступу до конкретної інформації, яка є в її розпорядника, допускається за умови застосування цим розпорядником вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VІ у сукупності. Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 9901/510/18 та від 10.12.2019 року у справі № 9901/249/19).

У справі, що розглядається, 10 вересня 2025 року позивач звернувся до відповідача із запитом на отримання копії речового атестату, роздавальних відомостей та здавальних відомостей.

Відповідний запит надіслано на електронну пошту відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1.

Належність вказаної електронної адреси Військовій частині НОМЕР_1 підтверджується відповіддю Військової частини НОМЕР_2 від 20 грудня 2025 року №501/7/408.

Надалі, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо надання відповіді на вказаний запит у десятиденний строк, 30 вересня 2025 року позивач звернувся до суду.

Як встановлено судом, та не є спірним, 17 грудня 2025 року листом № 2629/17/104 відповідач надав відповідь на вказаний запит.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

З огляду на належність електронної адреси відповідачу, що підтверджується документально, подальше надання відповіді на запит позивача, колегія суддів критично оцінює твердження відповідача про те, що вказаний запит на отримання інформації він не отримував.

Відповідно, з досліджених обставин справи вбачається, що строк для надання такої відповіді пропущено.

Отже, доводи позивача щодо недотримання встановленого законом строку надання інформації на запит від 10 вересня 2025 року є обґрунтованим, натомість суд першої інстанції не надав належної оцінки цим обставинам та помилково виснував відсутність підстав для визнання протиправними дій.

Відповідно до вимог статті 55 Конституції України з урахуванням положень статей 20, 24 Закону № 2939-VI, у разі встановлення порушень, до повноважень суду відноситься визнання дії або бездіяльності протиправними.

Керуючись наведеним, судова колегія дійшла послідовного висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у недотриманні встановленого Законом № 2939-VI строку розгляду запиту на інформацію ОСОБА_1 від 10 вересня 2025 року, та відповідно задоволення позовних вимог у такій частині.

У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2021 року у справі №460/1684/19 у подібних правовідносинах колегія суддів виснувала: «факт своєчасного ненадання відповіді слід розуміти як бездіяльність; не надавши відповідь на запит у встановлений Законом № 2939-VI п`ятиденний строк, відповідач допустив протиправну бездіяльність, тому захистити порушене право позивача на своєчасне отримання інформації можливо лише шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача.»

Позовні вимоги щодо зобов`язання відповідача надати відповідь на запит на інформацію від 10 вересня 2025 року, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки така відповідь отримана позивачем, що не є спірним. Відповідно, предмет спору у вказаній частині вимог відсутній.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи пунктів 1, 4 частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також неправильно застосовані норми матеріального права, що стали підставою для невірного вирішення справи.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у недотриманні встановленого Законом України "Про доступ до публічної інформації" строку розгляду запиту на інформацію ОСОБА_1 від 10 вересня 2025 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович

Судді: О.О. Беспалов

О.М. Кузьмишина