Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №400/1114/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/1114/26

Перша інстанція: суддя Ярощук В.Г.

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду

у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.

суддів – Бойка А.В., Тарновецького І.І.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу 2 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до 2 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до 2 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області (далі – відповідач, 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме: ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 14.04.2020 по 18.07.2022 у повному обсязі та у період з 19.07.2022 по 16.01.2026 – не більш як за шість місяців відповідно до приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі – Порядок № 100);

- зобов`язати відповідача виплатити середнє забезпечення з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 14.04.2020 по 18.07.2022 у повному обсязі та у період з 19.07.2022 по 16.01.2026 – не більш як за шість місяців відповідно до Порядку № 100;

- визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 16.01.2026 – день фактичної виплати індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 16.01.2026 – день фактичної виплати індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.04.2020 по 16.01.2026.

Зобов`язано відповідача виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку (нарахування та виплати індексації грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 14.04.2020 по 16.01.2026 в розмірі 101851,64 грн.

Визнано протиправною бездіяльність 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 16.01.2026.

Зобов`язано відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 16.01.2026.

В задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права просить рішення суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Апелянт зазначає про помилковість висновку суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльність, оскільки виплата грошового забезпечення здійснюється лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату, затверджених для бюджетних установ у кошторисах. Також апелянт зауважує на тому, що виплата індексації грошового забезпечення не є правовою підставою для проведення виплати середнього заробітку у розумінні переліку підстав, визначеного у Порядку №100.

Окрім цього, мотивуючи свою позицію апелянт зазначає, що під час ухвалення рішення суд першої інстанції не врахував, що на військовослужбовців, які проходять військову службу в органах ДСНС у Миколаївській області, норми КЗпП України не розповсюджуються.

Далі апелянт що під час ухвалення рішення суд не врахував, що відповідно до положень статей 3, 4 Закону №2050-ІІІ підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: нарахування громадянину належних йому доходів; доходи не повинні носити разовий характер; порушення встановлених строків їх виплати; затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

При цьому, за твердженням скаржника, виплата індексації грошового забезпечення носить разовий характер, а тому не є підставою для виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку порушення строків її виплати.

Отже, на переконання скаржника підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

ОСОБА_1 своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційні скарги не скористався.

Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За такого правового регулювання, колегія суддів переглядає висновки суду першої інстанції тільки в межах доводів апеляційної скарги та не вступає в обговорення та оцінку судового рішення суду першої інстанції, в тій частині, яка не оскаржена.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм процесуального права, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційних скарг, з огляду на таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах ДСНС у Миколаївській області, зокрема у період з 01.03.2018 по 14.04.2020 в 2 ДПРЧ ГУ ДСНС у Миколаївській області, яка перебувала на фінансовому забезпеченні 3 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області, що підтверджується рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 у справі № 400/2181/25.

Згідно з пунктом 7 наказу ГУ ДСНС у Миколаївській області від 13.04.2020 № 76 «Про кадрові питання» ОСОБА_1 звільнений зі служби з виключенням з кадрів ДСНС з 14.04.2020.

Під час звільнення та виключення зі списків особового складу позивачу не виплачене в повному обсязі грошове забезпечення, а тому позивач звернувся за захистом порушеного права у судовому порядку.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 у справі № 400/2181/25 позов ОСОБА_1 до 3 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області задоволено частково.

Відповідно до наказу Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 31.03.2025 № НС-382 «Про припинення юридичних осіб шляхом приєднання» 3 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області припинений шляхом приєднання до 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2025 змінено рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 шляхом викладення абзацу третього його резолютивної частини в іншій редакції, згідно з якою : « 2 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області (колишній 3 ДПРЗ ГУ ДСНС у Миколаївській області) зобов`язано здійснити нарахування та виплату позивачу щомісячної індексації-різниці (фіксованої індексації) грошового забезпечення за період з 01.03.2018 до 14.04.2020 в загальній сумі 101 851,64 грн (із розрахунку 3999,41 грн. щомісячно).

На виконання вищевказаного рішення суду відповідач нарахував і виплатив 16.01.2026 ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 14.04.2020 в розмірі 96759,06 грн, що підтверджується банківською випискою АТ «РАЙФАЙЗЕНБАНК» від 21.01.2026.

Вважаючи, що одночасно з виплатою індексації грошового забезпечення відповідач зобов`язаний був виплатити йому середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку і компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що на день звільнення позивача з ним не проведений розрахунок у повному обсязі, а тому відповідно до положень статті 117 КЗпП останній має право на виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку.

Суд зазначив, що на підприємство, установу, організацію покладений обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Не виконання такого обов`язку, як указав суд, спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас, керуючись позицією Верховного Суду, наведеною в постановах від 19.07.2021 у справі № 480/3354/19 та від 02.02.2023 у справі № 460/10582/21, суд прийшов до висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а тому задовольнив позов частково.

Також суд дійшов висновку, що відповідно до норм Закону№2050-ІІІ, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Суд зазначив, що факт несвоєчасної виплати позивачу сум індексації грошового забезпечення, встановлений судовим рішенням у справі №420/33650/23, а відтак, наведене свідчить про набуття позивачем права на компенсацію втрати частини доходу, у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідаючи на доводи апелянта, в яких він заперечує порушення прав позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із посиланням на те, що на останнього не поширюється дія КЗпП України, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Ця стаття також передбачає, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно статті 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати № 95», ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Стаття 12 цієї Конвенції встановлює, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведений відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Відповідно до частини першої статті 101 Кодексу цивільного захисту України, служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Статтею 115 Кодексу цивільного захисту України визначено, що держава забезпечує соціальний та правовий захист осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, працівників органів управління та сил цивільного захисту і членів їхніх сімей відповідно до Конституції України, цього Кодексу та інших законодавчих актів.

Держава гарантує достатнє грошове забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту з метою створення умов для належного та сумлінного виконання ними службових обов`язків.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частина 1 статті 117 КЗпП України (у редакції чинній на час звільнення позивача) визначає, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати середнього заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення відповідно до статей 116, 117 КЗпП України.

Повертаючись до обставин справи, колегія суддів враховує, що згідно пункту 7 наказу ГУ ДСНС у Миколаївській області від 13.04.2020 № 76 «Про кадрові питання» ОСОБА_1 звільнений зі служби з виключенням з кадрів ДСНС з 14.04.2020.

16.01.2026, на виконання рішенням суду у справі № 400/2181/25, ОСОБА_1 нарахована і виплачена індексація грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 14.04.2020 в розмірі 96 759,06 грн, що підтверджується банківською випискою АТ «РАЙФАЙЗЕНБАНК» від 21.01.2026.

Тобто остаточний розрахунок з позивачем проведений лише 16.01.2026.

Отже, оскільки позивачу усі належні йому суми не були виплачені під час звільнення, слід констатувати, що останній набув право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Середній заробіток працівника згідно частини 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100(далі - Порядок № 100).

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, довідки відповідача про розмір нарахованого і виплаченого грошового забезпечення грошове забезпечення ОСОБА_1 за лютий і березень 2020 року становив 15567,32 грн. Кількість днів служби за період у лютому і березні 2020 року становить 59( 28 і 31) днів.

Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача становить 518,91 грн. (15567,32 + 15567,32)/59. Отже, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат з 14.04.2020 по 18.07.2022 (826 днів) становить 428 619,66грн. (518,91 х 826 = 428 619,66).

Водночас, варто зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Колегія суддів враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц де суд виснував, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статтею 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, керуючись численними позиціями Верховного Суду, обґрунтовано застосував наведені принципи та дійшов правильного висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України та визначив, що середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у цій справі становить 101851,64 грн.

Відповідаючи на доводи апеляційної скарги про необґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо обов`язку нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, колегія суддів виходить з такого.

Питання, пов`язані зі здійсненням виплати компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати врегульоване України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі і вище – Закон №2050-ІІІ).

Стаття 1 Закону №2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

У розумінні Закону № 2050-ІІІ заробітна плата (грошове забезпечення) є доходом громадянина, вона не носить разового характеру навіть у випадку її присудження за рішенням суду.

При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Використане у статтях 3, 4 Закону №2050-ІІІ формулювання доводить, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, та означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України прийняв Порядок №159, відповідно до пункту 2 якого компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Отже, пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ та конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2020 у справі №240/11882/19 дійшов висновку, що зміст і правова природа спірних правовідносин, у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ, дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Тому, у випадку ненарахування та невиплати відповідачем сум грошового забезпечення, позивач має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови покладення на відповідача відповідним нормативно - правовим актом або судовим рішенням обов`язку здійснити виплату належних сум.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, на виконання рішення суду у справі №400/2181/25 позивачу виплачена індексація грошового забезпечення, а відтак, останній, набув право на компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.

При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи, у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Доводи апелянта колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вищенаведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування таких доходів.

Разом з тим, посилання апелянта на те, що нараховані позивачу на виконання судового рішення кошти були виплачені своєчасно, є безпідставним, оскільки компенсація, передбачена Законом №2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованих сум індексації), а не виконання рішення суду.

Оскільки вказані кошти нараховані в результаті відновлення права позивача, порушеного при неналежному проведенні виплати грошового забезпечення, вказана сума є доходом в розумінні статті 2 Закону №2050-ІІІ.

Такий висновок суду першої інстанції узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що наведена у постанові від 04.09.2024 у справі №420/16557/24, у постанові від 04.09.2025 у справі №380/8640/24.

Отже, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не спростовують, є необґрунтованими та суперечать наведеним вище нормам права та висновкам Верховного Суду, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, надавши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Колегія суддів вважає, що надала відповідь на ключові доводи апеляційної скарги.

Відповідно до вимог статті 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення відсутні.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу 2 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області – залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до 2 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії– залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуюча суддя О. А. Шевчук

суддя А. В. Бойко

суддя І. І. Тарновецький