Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №400/8259/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/8259/25

Перша інстанція: суддя Біоносенко В. В.,

повний текст судового рішення

складено 21.05.2026, м. Миколаїв

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Джабурія О.В.

суддів - Вербицької Н.В.

- Кравченка К.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА

НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

04 серпня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд :

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 24.06.2025 року по виплаті грошового забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,35 грн, грошової компенсації за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 грн, загалом 116668,81 грн;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 24.06.2025 по виплаті грошового забезпечення за червень 20025 року у розмірі 13891,76 гривень., грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, у розмірі 21934, 35 грн, грошової компенсації за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 грн, всього 116668,81 грн, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 року №100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 провадження №11-1329апп18 та постанові Верховного Суду від 30.04.2024 року у справі №400/8493/23.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 17.06.2025 року він був звільнений з військової частини. 24.06.2025 військовою частиною НОМЕР_1 позивачу було виплачено грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,354 грн, грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошову компенсацію за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 гривень, загалом 116668,81 грн. 27.06.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку 24.06.2025 по виплаті грошового забезпечення у розмірі 116668,81 грн, однак листом від 14.07.2025 №350/174/308/1355/пс йому було відмовлено. Не погоджуючись з цим, позивач звернувся до суду, вважаючи, що відповідно до ст. 116, 117 КзпП України, відповідач повинен здійснити йому нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Представник відповідача, заперечував проти задоволення позовних вимог, в обґрунтування своєї правової позиції зазначив, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки згідно витягу з розрахунково-платіжної відомості №262 від 20.06.2025 року, платіжної інструкції №847 від 20.06.2025 позивачу на картковий рахунок перераховано 589 566,89 гривень, в тому числі: грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошова допомога на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,354 грн, грошова компенсація за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошова компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 гривень. Також, відповідач зазначив, що листом від 14.07.2025 позивачу було повідомлено, що при звільненні після надходження коштів на рахунок військової частини відповідно до розрахунково-платіжної відомості №262 від 20.06.2025 кошти в сумі 118445,50 ( за мінусом військового збору -116668,81 грн), надійшли на картковий рахунок 24.06.2025. Отже, в діях військової частини НОМЕР_1 відсутня протиправність.

В додаткових поясненнях відповідач доповнив, що відповідачем дотримано вимоги чинного законодавства, позивач виключений зі списків частини 19.06.2025, а розрахунок при звільненні з ним повністю проведений 20.06.2025.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 - відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Обґрунтовуючи подану апеляційну скаргу, апелянтом посилався на невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.09.2019 по 19.06.2025 року.

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 17.06.2025 № 67-РС ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за пп. «г» п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.06.2025 №153 ОСОБА_1 з 19.06.2025 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

24.06.2025 згідно розрахунково-платіжної відомості №262 позивачу надійшли кошти у сумі 116668,81 гривень, з яких: грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошова допомога на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,354 грн, грошова компенсація за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошова компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 гривень.

27.06.2025 позивач звернувся до військової частини із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні 24.06.2025 по виплаті грошового забезпечення у розмірі 166668,81 грн.

Військова частина НОМЕР_1 листом від 14.07.2025 №350/174/308/1355/пс повідомила позивача про відсутність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку.

Позивач вважає, що відповідачем несвоєчасно нараховано та виплачено йому грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,35 грн, грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошову компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 гривень, а тому відповідач у відповідності з ст. 117 КЗпП України повинен виплатити його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку.

Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові від 21.03.2017 у справі № 826/5111/15, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Такого підходу дотримувався Верховний Суд й у інших постановах (від 21.10.2021 в справі № 640/14764/20, від 18.11.2021 в справі № 600/1071/20-а, від 02.02.2023 у справі №826/1575/17.

Так, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України. При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі №120/1196/19-а.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, необхідно застосувати норми ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням. Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України. Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Повертаючись до обставин даної справи, колегією суддів встановлено, що позивача виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 19.06.2025 року

На підставі наказу №153 від 19.06.2025 відповідачем згідно розрахунково-платіжної відомості №262 від 20.06.2025 нараховано до остаточного розрахунку при звільненні позивача суму 118445,50 грн (з відрахуванням військового збору 116668,81 грн), яка включає в себе грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,35 грн, грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошову компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 гривень, та передано до Державної казначейської служби платіжну інструкцію №847 (внутрішній № 431359240) від 20.06.2025 року на суму 589566,89 грн, що включає в себе суму 116668,81 грн (грошове забезпечення за червень 2025 року у розмірі 13891,76 грн, грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік у розмірі 21934,35 грн, грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 та 2025 роки у розмірі 31439,24 грн, грошову компенсація за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2022-2025 роки у розмірі 51180,15 грн), яка була оплачена 04.06.2025, про що міститься відомості на платіжній інструкції.

Таким чином, військова частина НОМЕР_1 20.06.2025 (наступного дня з дня виключення позивача із забезпечення) нарахувала остаточних розрахунок та подала до казначейської служби платіжну інструкцію №847 від 20.06.2026 для оплати, а отже як вірно зазначено судом відповідач вжив всіх заходів для своєчасного проведення необхідних розрахунків із позивачем, що підтверджується належними та допустимими доказами, а затримка розрахунку з 20.06.2026 по 24.06.2026 (тобто 4 календарні дні) відбулась не з вини відповідача.

З огляду на вищенаведені обставини колегія суддів погоджується із висновками суду щодо відсутності правових підстав щодо застосування відповідальності, передбаченої ст.117 Кодексу законів про працю, оскільки у цьому випадку не було невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові належних йому сум.

Статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст.2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, –

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.

Суддя-доповідач О.В. Джабурія

Судді К.В. Кравченко Н.В. Вербицька