Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №420/20195/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/20195/26

Головуючий в 1 інстанції: Дубровна В.А. Місце ухвалення рішення: м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого – Лук`янчук О.В.

суддів – Бітова А.І.

– Ступакової І.Г.

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) (далі – відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 січня 2024 року по 17 квітня 2026 року

- зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 січня 2024 року по 17 квітня 2026 року відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08.07.2026 року позовну заяву залишено без руху з метою надання заяви про поновлення строку звернення до суду, з обов`язковим зазначенням обставин, які можуть бути враховані судом, як поважні для поновлення пропущеного строку із наданням відповідних доказів, або докази дотримання строку звернення до суду.

18.07.2026 року судом зареєстровано від позивача заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду, яка обґрунтована тим, що статтею 234 КЗпП України (у редакції, чинній з 19 липня 2022 року) регламентовано, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. Так, вимоги позивача стосуються прагнення до отримання у власність грошових коштів як оплати часу реальної військової служби, а до таких вимог підлягає застосуванню режим захисту за ст. 233 КЗпПУкраїни (в редакції змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ), позаяк підставою для застосування строку давності є подія одержання публічним службовцем повідомлення про нараховані і виплачені суми. Так, інформацію про нарахування та виплату, відмову в виплаті середнього заробітку позивач отримав з відповіді НОМЕР_1 прикордонного загону (Військова частина НОМЕР_2 ) від 04.05.2026 № 09.1.1/Ч-213/220. Покликаючись на позиція ЄСПЛ у багатьох справах, вказає, що основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. На підставі зазначеного, вважаємо, що позивач має поважні причини пропуску строку для звернення до адміністративного суду, передбаченого ст. 122 КАС України, які зумовлені також запровадженням воєнного стану в Україні.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до разом з доданими документами повернуто позивачеві.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не повне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм права, просить ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року - скасувати; Передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно визначив правову природу спору та застосував частину п`яту статті 122 КАС України замість частини другої статті 233 КЗпП України, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про пропуск строку як такий.

Зазначає, що після 11 грудня 2025 року строку звернення до суду за вимогами про стягнення середнього заробітку за статтею 233 КЗпП України не існує взагалі, оскільки Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано такою, що не відповідає Конституції України, і ця норма втратила чинність з дня ухвалення зазначеного Рішення.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Суд першої інстанції, приймаючи оскаржувану ухвалу, виходив з того, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і у даному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, а саме строк звернення до суду обмежується місячним строком. З огляду на вказане помилковим є доводи позивача в частині застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України, а не частини 5 ст. 122 КАС України.

Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги колегія суддів виходить з наступного.

За правилами частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Водночас, структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз норм чинного законодавства свідчить, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16.

Законодавством встановлено обмеження певним строком права особи на звернення до суду з адміністративним позовом про зобов`язання нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно частини третьої статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині 2 статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість, строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.

Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір.

Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносин статті 233 КЗпП України.

Висновки колегії суддів узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 30.01.2025р. по справі №320/26833/23. Зокрема, у названій постанові Верховний Суд зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а тому що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком (частина п`ята статті 122 КАС України).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні проведений 17.04.2026 р. і місячний строк звернення до суду з цим позовом обраховується саме з цієї дати.

Водночас, до суду позивач звернувся 03.07.2026 року, тобто з пропуском місячного строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України. В наданому клопотанні про поновлення строку звернення до суду з позовною заявою позивачем не наведено жодних поважних причин пропуску такого строку.

Щодо доводів апелянта, що строку звернення до суду за вимогами про стягнення середнього заробітку за статтею 233 КЗпП України не існує взагалі, то колегія суддів зазначає, що такі ґрунтуються на помилковому розумінні норм права, оскільки позивач проходив публічну службу, а отже, правовідносини регулюються не загальним трудовим законодавством, а спеціальним. Процесуальний порядок та строки звернення до суду в даному випадку визначені КАС України, а не КЗпП.

Предметом цього спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з публічної служби. Спеціальним процесуальним законом, що регулює порядок звернення до адміністративного суду, є Кодекс адміністративного судочинства України, а отже доводи позивача про необхідність застосування тримісячного строку звернення до суду є помилковими.

Крім того, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що дійсно до 19.07.2022 р. строк на отримання компенсації середнього заробітку не обмежувався, проте з 19.07.2022р. стаття 117 Кодексу законів про працю України діє у редакції, викладеній згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-ІХ, згідно якої час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями, однак зазначені обставини не звільняють позивача дотримуватись місячного строку звернення до суду з позовом з моменту коли у відповідача виник обов`язок щодо виплати такого виду компенсації і позивачу про цей момент було достеменно відомо, оскільки як вбачається з матеріалів справи позивач наголошує, що 17.04.2026 р. було виплачену спірну суму на виконання рішення суду.

Колегія суддів, застосовуючи правовий висновок Верховного Суду наголошує, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а тому строк пред`явлення до суду з позовними вимогами про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком, з моменту коли у відповідача виник обов`язок щодо нарахування таких сум.

Колегія суддів зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

До того ж, строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.

Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Фактично позивач/апелянт у цій справі не заперечує факт своєї обізнаності щодо проведення відповідачем 17.04.2026 р. з ним остаточного розрахунку при звільненні, проте помилково вважає, що до цих правовідносин не застосуються строки звернення до суду.

У справі Європейського суду з прав людини «Стаббігс та інші проти Великобританії» визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

З огляду на викладене, враховуючи, що в заяві про поновлення строку позивачем не наведено поважних причин його пропуску, а матеріали справи не містять обставин, які об`єктивно перешкоджали звернутися до суду з позовом у строк, передбачений ч.5 ст.122 КЗпП України, колегія суддів вважає, що позовну заяву подано з порушення строку звернення до суду, підстави для його поновлення відсутні, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для повернення позовної заяви.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстав для скасування чи зміни ухвали суду 1-ї інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст судового рішення виготовлений 22 вересня 2026 року.

Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук

Суддя: А.І. Бітов

Суддя: І.Г. Ступакова