Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №334/4655/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 21.09.2026 Справа № 334/4655/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 334/4655/26 Головуючий у 1-й інстанції: Добрєв М.В.

Провадження № 22-ц/807/1590/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Гончар М.С.,

Онищенка Е.А.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «ГАЛИЧИНА СПЕКТР», Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРЛЕС ЛТД», Товариство з обмеженою відповідальністю «ІСТ ГРУП УКРАЇНА», про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,

У С Т А Н О В И В:

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - ТОВ «ГАЛИЧИНА СПЕКТР», ТОВ «МАРЛЕС ЛТД», ТОВ «ІСТ ГРУП УКРАЇНА», про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, просив стягнути солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на його користь ринкову вартість у розмірі 198 000 000 грн., що становить 50% від продажу нерухомого майна, а також стягнути з відповідачів судові витрати.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «ГАЛИЧИНА СПЕКТР», Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРЛЕС ЛТД», Товариство з обмеженою відповідальністю «ІСТ ГРУП УКРАЇНА», про стягнення безпідставно набутих грошових коштів повернуто позивачу.

Роз`яснено позивачу ОСОБА_1 , що «право вибору між судами за правилами альтернативної підсудності (ч. 1 ст. 29 ЦПК України) належить виключно йому, у зв`язку з чим він має право звернутися з даним позовом за своїм вибором або до Святошинського районного суду міста Києва (за зареєстрованим місцем проживання Відповідача 1), або до Яворівського районного суду Львівської області (за зареєстрованим місцем проживання Відповідача 2)».

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спір не пов`язаний із нерухомим майном, а є виключно спором про стягнення грошових коштів. Предметом спору фактично є наслідки незаконного заволодіння об`єктом нерухомого майна - складським комплексом загальною площею 5 762,4 кв.м., розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги про стягнення грошових коштів є похідними від порушення права власності на вказаний об`єкт нерухомості та заявлені у зв`язку з неможливістю повернення майна в натурі через його незаконне відчуження та фактичне знищення.

Зазначає, що правила виключної підсудності стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно тощо.

Крім того, навіть у разі незгоди суду з доводами позивача щодо виключної підсудності, чинне процесуальне законодавство не надавало суду повноважень повертати позовну заяву. Суд першої інстанції, дійшовши висновку про непідсудність спору, повинен був постановити ухвалу про передачу справи за підсудністю, а не повертати позовну заяву позивачу.

Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.

Учасники справи наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористались.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду щодо повернення заяви позивачеві.

Згідно ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки в даній справі оскаржується ухвала про повернення заяви, то її розгляд проведено без повідомлення учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2026 року - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В силу вимог ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявлена позивачем вимога є грошовою, а не речово-правовим спором про права на нерухоме майно. Наявність у мотивувальній частині позову посилань на історію відчуження складського комплексу в м. Запоріжжі не змінює характеру позовних вимог та не є підставою для застосування виключної підсудності, передбаченої ст. 30 ЦПК України. Зазначивши, що оскільки відповідачі зареєстровані в різних областях (місто Київ та Львівська область), суд виснував, що у даному випадку діють правила альтернативної підсудності, передбачені ч. 1 ст. 29 ЦПК України. Відповідно до вказаної норми, право вибору, до якого саме суду звертатися - до Святошинського районного суду м. Києва чи до Яворівського районного суду Львівської області - за законом належить виключно позивачу. Суд на стадії вирішення питання про відкриття провадження не може перебрати на себе функції позивача та самостійно вирішити, до якого саме з цих судів направити позовну заяву, що виключає можливість її пересилання судом. Відповідно до п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК України, позовна заява повертається позивачеві, якщо справа не підсудна цьому суду. За таких обставин, позовна заява підлягає поверненню позивачу для подання її до належного суду за правилами альтернативної підсудності (ч. 1 ст. 29 ЦПК України) за вибором позивача.

Проте, погодитися з такими висновками суду не можна з наступних підстав.

Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, інститут підсудності безпосередньо пов`язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що суд буде вважатися встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції й у законному складі суду.

За положеннями ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Право на суд стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Згідно із частиною першою статі 8 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Частиною першою статті 23 ЦПК України встановлено, що усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою - четвертою цієї статті.

Вирішуючи питання про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі, суд повинен перевірити належність справ до його юрисдикції (предметної та суб`єктної) та підсудності (територіальної юрисдикції).

Підсудність цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції, визначається статтями 26-30 ЦПК України.

За положеннями ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача (ч. 15 ст. 28 ЦПК України).

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу (ч. 16 ст. 28 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України, позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Згідно з положеннями частини першої ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, належать, зокрема, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення. Майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об`єкта цивільних прав.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11, провадження № 61-18680св19).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11 (провадження № 61-18680св19) зазначено, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

У постанові від 09 вересня 2020 справа № 910/6644/18 Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду виснував, що нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

Отже, позови що виникають з приводу нерухомого майна - це позови, пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому усі позови у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна, повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об`єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 зазначила, що за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.

Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.

Отже, слід дійти висновку, що виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України (аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 30 ЦПК України) необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Отже, позови що виникають з приводу нерухомого майна - це позови пов`язані з нерухомим майном, нерухомістю, нерухомою річчю, а тому усі позови, у спорах, які є наслідком правовідносин, пов`язаних з обігом нерухомого майна, повинні бути пред`явлені до суду за місцем знаходження цього майна.

У справі, що переглядається, позов пов`язаний з нерухомим майном, а тому має бути пред`явлений до суду за місцем знаходження цього майна.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд приходить до висновку, що позивачем правильно подано позов до Дніпровського районного суду міста Запоріжжя.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції в повній мірі не проаналізував подану ОСОБА_1 позовну заяву, не встановив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про повернення позову.

Крім того, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції помилкового зазначив в оскаржуваній ухвалі, що відповідно до п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК України позовна заява повертається позивачеві, якщо справа не підсудна цьому суду.

Так, згідно з п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК України, заява повертається у випадках, коли позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду.

З урахуванням наведеного апеляційний суд констатує, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, що, відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України, є підставною для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Статтею 382 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Враховуючи, що передача справи для продовження розгляду не є остаточним вирішенням спору по суті, підстави для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України відсутні.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 18.05.2020 у справі № 530/1731/16-ц.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2026 року у цій справі скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 21 вересня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: М.С. Гончар

Е.А. Онищенко