Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №369/18990/23 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/18990/23

Провадження № 2/369/966/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.09.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

при секретарі Крикунові І.В.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження в приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання об`єктом приватної власності на майно,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з позовом про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання об`єктом приватної власності на майно.

Позов мотивував тим, що у червні 2015 року перебував у стосунках з відповідачем, а з грудня 2015 року розпочав з ОСОБА_2 фактичні шлюбні відносини. Сторони почали спільно проживати за адресою: АДРЕСА_1 . З 2020 року до 20 вересня 2023 року сторони проживали однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 . Протягом зазначених періодів позивач стверджує, що вів спільне господарство з відповідачем, мав спільний бюджет, придбавав майно. У 2020 році позивач придбав будинок АДРЕСА_2 , та земельну ділянку, на якій розташований будинок. Право власності на будинок та земельну ділянку зареєстровані за відповідачем. Після початку повномасштабного вторгнення військ рф на територію України сторони змінили місце проживання та почали проживати за адресою: АДРЕСА_3 . Внаслідок пошкодження будинку у ході бойових дій позивач одноособово здійснив його ремонт. 20 вересня 2023 року сторони припинили проживати однією сім`єю. Відповідач будинок позивачу не повернула, перешкоджає у доступі до будинку. Позивач іншого житла не має. На час подання позову будинок перебуває під обтяженням внаслідок укладення відповідачем договору позики, який позивач вважає фіктивним, оскільки укладений з метою ухилення від виконання у майбутньому рішень про стягнення грошових коштів або повернення майна.

У зв`язку з цим позивач просив суд:

1.встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з грудня 2015 року до 20 вересня 2023 року;

2.визнати право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , та земельну ділянку з кадастровим номером 3222484405:03:001:5109 за ОСОБА_1 ;

3.вирішити питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою від 17 листопада 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відкрив провадження у справі.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 посилається на те, що у період з вересня 2014 року до серпня 2020 року проживала одноособово за адресою: АДРЕСА_4 . Натомість позивач проживав за адресою: АДРЕСА_5 , яка належить ОСОБА_3 . За зазначеною адресою позивач перебував під домашнім арештом відповідно до матеріалів кримінальної справи № 369/823/20. Відповідач наполягає на тому, що була з позивачем знайома, спільно проводили час, однак відносинам між ними не були притаманні ознаки осіб, які проживають однією сім`єю та ведуть спільний побут. 27 липня 2020 року відповідач придбала за власні кошти спірний житловий будинок. Крім того, лише відповідач була стороною договорів з обслуговування будинку. На підставі зазначеного вважала, що позовні вимоги безпідставні, тому у задоволенні позову просить відмовити.

Розпорядженням керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2024 року № 549 справу передано для повторного автоматизованого розподілу та призначено судді Фінагеєвій І.О.

Ухвалою від 27 лютого 2025 року Києво-Святошинський районний суд Київської області закрив підготовче судове провадження, призначив справу до розгляду по суті.

У судове засідання позивач та його представник не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи їх було повідомлено належним чином, представник позивача надав до суду клопотання про відкладення розгляду справи в зв`язку участю у іншому судовому засіданні.

У судове засідання відповідачка та її представник не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи їх було повідомлено належним чином, представник позивача надала заяву про розгляд справи за її відсутності.

Відповідно до вимог частини першої, третьої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Суд не вбачає поважності причин неявки позивача та його представнику у судове засідання в зв`язку участю у іншому судовому засіданні з огляду на ту обставину, що дата та час судового засідання погоджувалась з учасниками справи, заперечень від сторін та їх представників не надходило.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України, кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, а явка до суду не є обов`язковою.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виснував, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Враховуючи зазначене, та те, що сторона позивача реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів у позовній заяві, наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

З огляду на викладене, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

У зв`язку з розглядом справи за відсутності учасників в силу частини другої статті 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У відповідності до частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Оцінивши усі докази, зібрані в справі у їх сукупності, виходячи з обставин, встановлених під час розгляду справи, враховуючи норми діючого законодавства, яким врегульовані встановлені судом правовідносини, керуючись принципом верховенства права, суд дійшов до таких висновків.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд встановив, що 24 серпня 2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали договір оренди квартири АДРЕСА_6 , строком до 01 вересня 2015 року (т. 1 а. с. 172-174).

03 грудня 2019 року ОСОБА_2 , уклала з Тернопільським національним економічним університетом договір про надання освітньої послуги № 377642. Загальна вартість освітньої послуги за один рік навчання становила 27 916,00 грн (т. 1 а. с. 30).

Відповідно до квитанції від 13 грудня 2019 року № 31625840 ОСОБА_2 перерахувала грошові кошти на суму 14 000,00 грн Тернопільському національному економічному університету на виконання умов договору № 377642 (т. 1 а. с. 29).

ОСОБА_1 , як вимушено переселена особа, фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується роздруківкою з електронного сервісу довідки переселенця № 1822-7000007754, виданої 26 лютого 2022 року (т. 1 а. с. 14).

Відповідно до посвідчення офіцера серії НОМЕР_1 , виданої військовою частиною НОМЕР_2 23 квітня 2022 року, ОСОБА_1 займає посаду заступника начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 15).

27 липня 2020 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 3222484405:03:001:5109, та договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3222484405:03:001:5109 (т. 1 а. с. 114-117).

В заяві від 18 жовтня 2023 року ОСОБА_6 повідомила, що знає ОСОБА_7 та ОСОБА_2 з 2003 року, є їх кумою. Зазначає, що позивач та відповідач проживали однією сім`єю з грудня 2015 року до 2020 року в квартирі АДРЕСА_6 , власником якої була ОСОБА_4 . Орендну плату за користування цією квартирою сплачував ОСОБА_8 . Спірний будинок сторони придбали у середині 2020 року та переїхали в нього жити. Зауважує, що ОСОБА_8 та ОСОБА_2 з 2015 року до 2023 року вели спільне господарство, придбавали майно, мали спільний бюджет. Заяву посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Берзінь-Усовою І.А. та зареєстровано у реєстрі за № 773 (т. 1 а. с. 118).

У заяві від 02 листопада 2023 року ОСОБА_9 як свідок зазначає, що ОСОБА_1 є йому двоюрідним братом. З грудня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 почали разом проживати у орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_4 . В період з грудня 2015 року до жовтня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вели спільне господарство, придбавали майно, мали спільний бюджет. Заяву посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виноградовою А, І та зареєстровано у реєстрі за номером 1233 (т. 1 а. с. 119).

Право власності на спірний житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку з кадастровим номером 3222484405:03:001:5109 зареєстроване за ОСОБА_2 27 липня 2020 року, що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 липня 2020 року (т. 1 а. с. 121-122).

01 лютого 2024 року депутатом Борщагівської сільської ради Гараніною Т, О. встановлено, що громадянка ОСОБА_2 зі слів власниці квартири ОСОБА_4 проживала одна з вересня 2013 року до серпня 2020 року за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 195).

Відповідно до довідки від 29 січня 2024 року № 72, виданої виконавчим комітетом Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області ОСОБА_2 згідно з актом депутата дійсно проживає одна без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 170).

19 вересня 2023 року ОСОБА_10 та ОСОБА_2 уклали договір позики, згідно зі змістом якого ОСОБА_2 отримала у борг грошові кошти на суму 3 000 000 грн у строк до 01 вересня 2024 року включно (т. 1 а. с. 193-194).

Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснив, що є продавцем спірного будинку. Позивач зателефонував свідку та виявив намір купити будинок. Водночас продаж будинку декілька разів переносився з огляду на ту обставину, що позивач не з`являвся у визначений час. В подальшому відповідач повідомила свідку, що вона знайде кошти на купівлю будинку. Кошти за придбання будинку передавала йому відповідач. На огляд будинку перед покупкою позивач приходив разом з відповідачем, однак не передав кошти. Натомість оплату за договором купівлі-продажу було виконано відповідачем.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила, що є подругою відповідача. Вказала, що з 2017 до 2022 року позивач та відповідач зустрічалися. В подальшому припинили відносини. У 2020 році відповідач шукала будинок для купівлі. Свідку відомо, що позивач бажав подарувати будинок відповідачу, однак на зустрічі з продавцем не з`являвся. На остаточну зустріч з продавцем позивач відмовився приїхати та купувати запропонований будинок. Відповідач позичила кошти у близьких людей та купила будинок одноособово.

Свідок ОСОБА_11 пояснила в судовому засіданні, що є подругою відповідача. Їй відомо, що відповідач з позивачем проживали окремо. В подальшому ОСОБА_1 запропонував придбати будинок, однак за його вини укладання угоди не відбувалося кілька разів. У зв`язку з цим відповідач позичила кошти та одноособово придбала будинок.

Свідок ОСОБА_12 пояснила у судовому засіданні, що сторони проживали разом у квартирі позивача у ЖК «Чайка». До цього відповідач проживала окремо у орендованій нею квартирі. У 2020-2021 роках свідок приїздила до будинку сторін спору.

Свідок ОСОБА_13 пояснила у судовому засіданні, що позивач та відповідач орендували квартири у ЖК «Чайка», а у подальшому переїхали у будинок. Однак, свідок не може стверджувати з впевненістю про факт спільного проживання сторін спору.

Щодо позовної вимоги про встановлення факту спільного проживання суд керується таким міркуваннями.

У частині другій статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

До членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках (постанова Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 320/4964/17).

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя (частини перша та друга статті 21 СК України).

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 зроблено висновок, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Для того щоб визначити джерело придбання спірного нерухомого майна, необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 760/20948/16 зазначено, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

З огляду на зазначене, у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю слід відмовити.

Натомість, щодо вимоги про визнання права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку, на якій будинок розташований, суд керується такими міркуваннями.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (частини перша, друга статті 372 ЦК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями частини першої статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанову Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17 (провадження № 61-38303св18)).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

ОСОБА_14 заявив вимогу не про поділ майна подружжя, а про визнання права власності за ним у повному обсязі на житловий будинок та земельну ділянку, на якій будинок розташований, одноособовим власником яких є ОСОБА_2 . При цьому, доводи позивача зводяться до того, що він одноособово придбав спірний будинок за кошти, отримані від продажу квартир, які перебували у його власності.

За таких умов обставини щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю в період з 2015 до 2023 року не несуть правового значення з огляду на те, що факт набуття у власність об`єкта нерухомості носить суттєве значення виключно у разі вирішення питання, чи входить ця нерухомість до загальної маси майна, яке підлягає поділу між подружжям, тобто набуття такого будинку у власність під час спільного проживання однією сім`єю тісно пов`язане з виникненням презумпції спільного сумісного майна подружжя.

Водночас у цій справі позивач фактично оспорює факт набуття у власність спірної нерухомості відповідачем, заперечуючи факт належності коштів відповідачу, які були сплачені за договором купівлі-продажу, та наполягаючи на тому, що оплату придбання спірних об`єктів нерухомості вчинено саме позивачем. При цьому, позивач не допускає поширення режиму спільного сумісного майна подружжя на спірні житловий будинок та земельну ділянку.

Відповідно до статті 392 ЦПК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може бути будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Такий узагальнений спосіб правозастосування статті 392 ЦК України для поновлення порушеного права неодноразово демонстрував Верховний Суд, зокрема, роз`яснив у постанові від 13 січня 2026 року у справі № 946/4553/23.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див., зокрема, постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Зміст договорів купівлі-продажу спірних житлового будинку та земельної ділянки не містить застережень про те, що кошти надавалися позивачем та застережень щодо реєстрації права власності залежно від того, якою особою сплачено вартість майна. Згідно з умовами договорів оплата за договорами здійснена саме відповідачем, право власності зареєстроване за відповідачем, натомість доводи позивача щодо факту придбання спірного будинку та земельної ділянки зводяться до необґрунтованих належним чином, а отже безпідставних заперечень проти умов договорів купівлі-продажу спірних об`єктів нерухомості.

За таких обставин суд дійшов висновку про недоведеність позовної вимоги про визнання права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку, на якій будинок розташований, а отже у задоволенні зазначеної вимоги слід відмовити.

Враховуючи наведене, надавши повну та всебічну оцінку доказам та обставинам справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Зважаючи на вищевикладене, керуючись ст. ст. 4, 10, 12, 13, 76, 89, 95, 178, 247, 259, 265-268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання об`єктом приватної власності на майно.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Інна ФІНАГЕЄВА