Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №274/4095/26 — Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області

справа № 274/4095/26

провадження № 2/0274/2872/26

Рішення

Іменем України

21.09.2026 року м. Бердичів

Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області у складі: судді Вдовиченко Т.М., за участі секретаря судового засідання - Рудич М.О., сторін, представника позивача Гуменюка О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Бердичеві Житомирської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на 1/3 частини квартири -

в с т а н о в и в :

Позивач, в інтересах якого діє адвокат Гуменюк О.В., звернувся до суду із позовною заявою, у якій просить визнати за ним право особистої власності на 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що 14.02.2006 року сторони уклали шлюб. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20.09.2022 року шлюб було розірвано.

Однак, ще до розірвання шлюбу, 21.11.2008 року позивач уклав договір довічного утримання зі своїм батьком ОСОБА_3 , відповідно до якого останній передав йому у власність 1/3 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Наразі, позивач не може вільно розпоряджатися належною йому частиною майна, адже воно вважається спільною сумісною власністю подружжя, а тому вимушений звернутися із позовом до суду про визнання права особистої приватної власності на зазначене майно, оскільки договір довічного утримання не був укладений в інтересах сім`ї, а виконання зобов`язання за договором здійснювалося виключно ним.

Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду від 08.06.2026 позов прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження (а.с.21).

Відповідачка відзив на позовну заяву не подала, натомість 18.06.2026 подала заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності. В поданій заяві зазначає, що на час укладення договору довічного утримання знаходилась з позивачем в офіційному шлюбі, проживали разом, мали спільний побут, виховували спільного сина ОСОБА_4 , 2006 р.н., вели спільне господарство. Проти укладення договору довічного отримання не заперечувала та надала згоду, що кошти по догляду за батьком позивача будуть витрачатись з сімейного бюджету, тому що вважала, що їх з позивачем син буде проживати у квартирі діда після досягнення повноліття.

Вказує, що на час укладення договору та його припинення позивач офіційно не працював та перебивався тимчасовими заробітками, з яких, зокрема, платив аліменти на свою неповнолітню доньку від першого шлюбу. Натомість вона, в зазначений період офіційно працювала на декількох підприємствах, тому гроші на утримання батька витрачались із сімейного бюджету. Зазначає, що також приймала участь по догляду батька позивача: прибирала у його квартирі, готувала їсти, мила посуд, прала та прасувала білизну, відвідувала батька у лікарні, тому вважає, що цей договір був укладений в інтересах сім`ї. Посилаючись на те, що шлюб між нею та позивачем було розірвано 20.09.2022 року, вважає, що позивачем пропущено трирічний строк звернення до суду з позовом (а.с.24 - 25).

Ухвалою Бердичівського міськрайонного суду від 13.07.2026 закрито підготовче засідання у справі (а.с.38).

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили задовольнити. Позивач суду пояснив, що в шлюбі з відповідачкою перебував з 2006 по 2022 рік. Він офіційно ніде не працював, займався будівництвом по м. Бердичеву та району. Вказав, що його батько не потребував сторонньої допомоги, але вони уклали договір довічного утримання, щоб в майбутньому дешевше переоформити квартиру. Його покійний батько проживав з жінкою, яка його доглядала, готувала йому їжу. Ні він, не відповідачка не надавали ніякої матеріальної допомоги. Він допомагав лише по господарству, яке син. З сімейного бюджету на утримання батька кошти вони не витрачали.

Відповідачка позовні вимоги не визнала, просила відмовити у їх задоволенні за безпідставністю. Суду пояснила, що в 2008 році покійний батько позивача, позивач та вона ходили до нотаріуса, який роз"яснив їм порядок укладення договору довічного утримання, роз"яснив про заповіт, про договір дарування, вони погодилися, що краще укласти договір довічного утримання. Нотаріус попередив, що договір є оплатним, укладається в інтересах сім"ї. Вона надала згоду щодо укладення даного договору, а також, на утримання батька позивача ха рахунок сімейного бюджету. На той час позивач ніде не працював, сплачував аліменти на утримання дитини від попереднього шлюбу, офіційно працювала тільки вона. З 2016 року покійний батько позивача був прикутий до ліжка, вони купували йому ліки, памперси, сплачували за огляд в лікарнях, на все витрачалися кошти з сімейного бюджету.

Допитана в якості свідка ОСОБА_5 ( невістка позивача) суду пояснила. що з 2008 по 2019 рік позивач підробляв ремонтами, їй не відомо чи був працевлаштований офіційно, а відповідачка офіційно працювала бухгалтером. Їй невідомо чи кошти на лікування її покійного свекра позивач витрачав з особисто бюджету чи з сімейного. Також їй не відомо чи в родині сторін був один спільний бюджет, чи в кожного окремий. З 2016 року її свекор захворів і не міг самостійно пересуватися. Продукти харчування, ліки купував позивач та інші родичі. Покійний батько позивача, після смерті його дружини, жив з жінкою, яка його доглядала.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_6 ( брат позивача) суду пояснив, що позивач виконував умови договору довічного утримання, доглядав за їх батьком, а відповідачка догляд не здійснювала. На сімейних зборах було вирішено квартиру залишити позивачу. Коли прийшли переоформляти квартиру, то нотаріус повідомив, що укладення договору довічного утримання буде коштувати дешевше в переоформленні, тому його і було укладено. Йому невідомо чи сторони мали спільний бюджет, чи кожен із них мав окремий. Також йому не відомо за чиї кошти купувалися ліки, памперси на лікування їх покійного батька. За їх покійним батьком доглядала жінка з якої він проживав.

Суд, вислухавши пояснення сторін, представника позивача, свідків, дослідивши письмові матеріали справи, прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що 14.02.2006 року укладено шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 . Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 20.09.2022 шлюб між сторонами розірвано (а.с.10).

Сторони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 18.05.2006 (а.с.27).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №480014486 від 02.06.2026 ОСОБА_1 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , яка належить йому на підставі свідоцтва про право власності від 12.12.2006, виданого Управлінням ЖКГ та з питань НС (а.с.13).

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 21.11.2008 ОСОБА_1 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 (а.с.11).

21.11.2008 року між батьком позивача - ОСОБА_3 та позивачем було укладено договір довічного утримання. За умовами договору, ОСОБА_3 передав у власність ОСОБА_1 , на умовах довічного утримання 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 (а.с.7 - 8).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копіює свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 20.05.2026 (а.с.9).

Позивачем до матеріалів справи долучено технічний паспорт на квартиру та звіт №01/06 про визначення ринкової вартості майна, згідно якого ринкова вартість квартири квартири АДРЕСА_2 становить 1050400 грн (а.с.14-16).

Відповідачкою на підтвердження факту офіційного працевлаштування в період шлюбу та отримання доходу надано довідку форми ОК-5, що містить індивідуальні відомості про застраховану особу - ОСОБА_2 . Відомості про доходи надано за період з 1999 по 2026 включно (а.с.29-32).

Згідно ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків,передбачених законом.

Даний принцип полягає у змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Стороні зобов`язані визначити коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, як того вимагають положення ст. 81 ЦПК України, за якими доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.ст. 13, 43, 81 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, особа яка бере участь у справі,розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, зобов`язана надати усі наявні у неї докази та довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких виникає спір.

Вимоги ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачають, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав,свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим ЦПК України випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані (у письмовій або електронній формі,речовими об`єктами, висновками експертів, показаннями свідків), на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України в цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, згідно якого кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.ст. 77-80 ЦПК України, докази мають відповідати критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності.

Так, згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно ч.1 ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до ст. 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно ч. 2 ст. 355 ЦК України, майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦК України, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. І спільна сумісна і спільна часткова власність може бути припинена за рішенням суду (ст.ст. 365, 372 ЦК України).

За загальним правилом, згідно ст.ст. 60-61 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Аналогічне положення містить і норма ст. 368 ЦК України.

Згідно ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Положенням ст. 71 СК України встановлено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 70 СК України). За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена (ч. 2 ст. 70 СК України).

Аналогічне положення містять норми ст.ст. 370, 372 ЦК України.

Відповідно до п. 23 Постанови пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

З огляду на викладене, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. А тому, застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ч. 1 ст. 748 ЦК України, набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до ст. 334 цього Кодексу. Відповідно, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення (ч. 3 ст. 334 ЦК України). Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (ч.4 ст. 334 ЦК України).

Отже, за договором довічного утримання право власності у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення договору чи з дня державної реєстрації, якщо передається нерухоме майно.

Матеріали даної справи підтверджуються, що договір довічного утримання посвідчено та зареєстровано 21.11.2008, тому враховуючи, що договір укладено в період шлюбу сторін, він є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Цивільне законодавство містить та відповідно розмежовує юридичні поняття «майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя» (ст.ст. 60-61, 70-71 СК України) та «майно, набуте за час шлюбу» (ст. 57 СК України).

Системний аналіз цивільного (сімейного) законодавства та релевантної судової практики також дає змогу дійти висновку, що право «титульного власника» носить перш за все формальну природу і не є остаточним.

Учасники цивільного обороту, а також суд при вирішенні подальшої долі спірного майна не зв`язані обставиною державної реєстрації права власності на спірну нерухомість на ім`я «титульного власника», натомість спектр застосовуваних способів захисту права є досить широким (припинення спільної власності, збільшення або зменшення частки майна, визнання права власності тощо).

В свою чергу, суд вирішуючи цивільно-правовий спір щодо права власності на майно, повинен з`ясовувати джерело і час придбання спірного майна, далі остаточно визначити правовий статус спірного майна (це спільна або особиста приватна власність), а в результаті застосувати один із способів захисту права (наприклад шляхом визнання права).

Згідно із ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно із ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, судовий захист цивільного права та інтересу.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024р. у справі №567/3/22 акцентується увага щодо способів захисту, а також заборони суперечливої поведінки, і оцінки, коли потрібно враховувати добру совість, і що вона собою являє. Зокрема, в постанові зроблено висновок, що оскільки норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою, і добра совість підлягає застосуванню за належного способу захисту.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування, або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

З урахуванням того, що на майно, яке придбано за час шлюбу розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на особу, яка її спростовує.

За приписами ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини( навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного доходу (заробітку). Вважається, що кожна річ, набута за ас шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 1 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності може бути будь яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно роз`яснень, наданих у п. 24 Постанови Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 « Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте під час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Для правильного застосування ст. 60 СК України та визначення майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суд в першу чергу належить встановити, час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той з подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном. (Постанова Верховного Суду у справі № 595/324/17).

Згідно вимог ст. 77 ЦПК України, належним є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що, підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

З наданих сторонами доказів, вбачається, що спірна частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 , була набута під час шлюбу сторін, на підставі договору довічного утримання, укладеного 21.11.2008. Будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів (у розумінні ст. 77-80 ЦПК України), які б свідчили про те, що утримання відчужувача - ОСОБА_3 здійснювалося виключно за рахунок особистих коштів позивача, які належали йому до шлюбу чи були отримані в дар/спадщину, самостійний заробіток, матеріали справи не містять і позивачем та його представником суду не надано. Особиста фізична праця позивача щодо догляду за його покійним батьком під час перебування у шлюбі вважається спільною працею подружжя в інтересах сім`ї. За таких обставин, позивачем та його представником не спростовано презумпцію спільності майна подружжя щодо 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Щодо застосування строків позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Частинами 4, 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Враховуючи, що судом відмовлено в задоволенні позовних вимог, суд не вирішує питання про застосування строків позовної давності.

Керуючись ст. 12-13,76-81,89,141,263-265,354 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на 1/3 частини квартири відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Житомирського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 21 вересня 2026 року

Суддя: Т.М. Вдовиченко