Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №202/13536/24 — Індустріальний районний суд міста Дніпра

Справа № 202/13536/24

Провадження № 2/202/318/2026

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

06 липня 2026 року місто Дніпро

Індустріальний районний суд міста Дніпра в складі головуючого судді Марченко Н.Ю., за участю секретаря судового засідання Мартинюк С.В., представника позивача – адвоката Пащенко В.І., представника відповідача - адвоката Алпенідзе К.Т., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 , про витребування майна,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2024 року позивач, ОСОБА_1 , в особі свого представника – адвоката Пащенко Вікторії Ігорівни звернувся з позовом про витребування у ОСОБА_2 частини домоволодіння, а саме житлового будинку та земельної ділянки для його обслуговування.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28 березня 2001 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу 96/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. та зареєстрований у реєстрі за № 652, а також договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, посвідчений цим же нотаріусом та зареєстрований у реєстрі за № 655.

05 квітня 2014 року між ОСОБА_3 (дарувальник) і ним, ОСОБА_1 (обдарований), укладено договори дарування вищевказаного нерухомого майна, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Н.В. та зареєстровані у реєстрі за № 991 та № 1000 відповідно.

В 2024 році він випадково дізнався, що заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська (суддя Мороз В.П.) від 20 березня 2027 року у справі № 202/1322/17 за позовом ОСОБА_5 вищевказані договори дарування визнані недійсними.

Зазначеним судовим рішенням припинено його право власності та скасовано державну реєстрацію права власності на 96/100 часток житлового будинку АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, яка розташована за цією ж адресою.

Цим же рішенням у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_5 право власності на 12/25 частин земельної ділянки загальною площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Також визнано за ОСОБА_5 право власності на 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_2 .

12 травня 2017 року ОСОБА_5 уклав з ОСОБА_2 договір міни, згідно з яким обміняв 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 на земельній ділянці площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, на частину транспортного засобу марки ЗАЗ, модель – 968М, шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1994 року випуску. Договір міни посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В. та зареєстрований у реєстрі за № 743.

Крім того, ОСОБА_5 уклав з ОСОБА_2 25 травня 2017 року договір дарування 12/25 частин земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В. та зареєстрований у реєстрі за № 822.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 29.10.2024 у справі № 202/1322/17 заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2017 року визнано нечинним та закрито провадження у справі.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 на підставі договору дарування зареєстроване право власності на 12/25 часток земельної ділянки площею 0,0614 га, кадастровий номер 1210100000:04:055:0023 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 31960212101) та на підставі договору міни право власності на 12/25 часток житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 331951712101).

Отже позивач, покликаючись на те, що рішення суду від 20 березня 2017 року у справі № 202/1322/17 визнано нечинним, спірне майно відчужене на користь відповідача без правових підстав та поза його волею, просить витребувати у ОСОБА_2 на свою користь 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що знаходяться в АДРЕСА_3 .

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 28 листопада 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.

Ухвалою від 28 листопада 2024 року в порядку забезпечення позову накладено арешт на 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що знаходяться в АДРЕСА_4 , шляхом заборони їх відчуження: заборонено до набрання законної сили судовим рішенням у справі проводити будь-які реєстраційні дій щодо виникнення, зміни, припинення прав на вказане нерухоме майно.

Під час підготовчого провадження представником відповідача – адвокатом Алпенідзе К.Т. був поданий відзив на позов, в якому вона позов не визнала, посилаючись на те, що на час укладення 12 травня 2017 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 нотаріально посвідченого договору міни, відповідно до якого здійснено обмін 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 , розташованого на земельній ділянці площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, на 1/2 частину транспортного засобу марки ЗАЗ, модель 968М, реєстраційний номер НОМЕР_2 , право власності ОСОБА_5 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2017 року у справі № 202/1322/17 було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 12 договору ОСОБА_5 підтвердив, що відчужувані ним 12/25 частин житлового будинку належать йому на праві особистої власності, про що приватному нотаріусу Петренко К.В. була надана відповідна заява, зі змістом якої ОСОБА_6 був ознайомлений у момент укладення договору міни.

Так само під час укладення договору дарування земельної ділянки ОСОБА_5 зазначив у п. 7 Договору, що земельна ділянка є його особистою приватною власністю.

Отже він, ОСОБА_6 , є добросовісним набувачем та правомірно володіє вказаним нерухомим майном, оскільки на момент укладення договору міни ОСОБА_5 був власником 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки, відтак мав право здійснювати їх відчуження.

Представник відповідача також звернула увагу, що заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2017 року у цивільній справі № 202/1322/17 (провадження № 2/202/1147/2017) не було скасоване апеляційним судом, а визнано нечинним, що, на її думку, не є тотожним та не має однакових правових наслідків, оскільки апеляційним судом не досліджувалося питання правомірності чи неправомірності набуття ОСОБА_5 права власності на 12/25 частин спірного житлового будинку та земельної ділянки, а також не було встановлено порушення норм матеріального та процесуального права під час ухвалення заочного рішення суду від 20 березня 2017 року. Підставою для визнання заочного рішення нечинним стало саме те, що правонаступник ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме його дружина ОСОБА_7 , відмовилася від позову, у зв`язку з чим провадження у справі було закрито. З моменту постановлення Дніпровським апеляційним судом ухвали про закриття провадження рішення суду першої інстанції стало нечинним. Отже на момент укладення договору міни та договору дарування рішення суду було чинним. Тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_5 здійснив відчуження належних йому на праві власності об`єктів нерухомості 12 травня 2017 року та 25 травня 2017 року без достатніх правових підстав.

Окрім того, представником відповідача було відзначено, що відмова від позову в 2024 році відбулася не за заявою самого ОСОБА_5 , а його правонаступника, яка діяла не в інтересах свого покійного чоловіка. Тому вважала, що така умова для витребування майна як його вибуття поза волею власника відсутня, оскільки на момент укладення договору міни 12 травня 2017 року саме ОСОБА_5 був законним власником нерухомого майна - 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки і на власний розсуд та з власної волі розпорядився належним йому майном.

Також вважала, що оскільки ОСОБА_6 не був стороною або учасником цивільної справи № 202/1322/17, то визнання нечинним рішення у цій справі не є підставою для витребування у нього майна.

На момент укладення договору міни та договору дарування відповідач був обізнаний, що власником спірного нерухомого майна є саме ОСОБА_5 , а не інша особа, оскільки під час вчинення відповідних нотаріальних дій нотаріусом було перевірено та повідомлено (і це відображено в договорах), що право власності на 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки зареєстроване за ОСОБА_5 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2017 року та, що це майно є його приватною власністю, на підтвердження чого надана відповідна заява, зі змістом якої ОСОБА_6 і був ознайомлений.

Отже за відсутності відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень ОСОБА_6 добросовісно покладався на встановлені нотаріусом під час вчинення нотаріальних дій відомості щодо належності ОСОБА_5 на праві власності нерухомого майна, яке ним було відчужене на підставі договору міни та дарування.

Відповідач не знав і не міг знати, що майже через сім років право власності ОСОБА_5 буде ставитися під сумнів у зв`язку з прийняттям Дніпровським апеляційним судом 29 жовтня 2024 року ухвали про визнання нечинним заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 20 березня 2017 року.

Таким чином, покликаючись на те, що на момент укладення обох договорів були наявні відомості про належність нерухомого майна на праві власності саме ОСОБА_5 , відповідач є добросовісним набувачем у розумінні ст. 388 ЦК України, тривалий час володіє належним на праві власності майном, представник відповідача просила в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

В свою чергу, представник позивача – адвокат Пащенко В.І. надала відповідь на відзив, в якій наголосила, що визнання рішення суду нечинним є тотожним до скасування судового рішення та має наслідком припинення дії правової підстави як юридичного факту. Нечинне судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. Тому наполягала на задоволенні позову ОСОБА_1 .

Ухвалою від 20 серпня 2025 року підготовче провадження у справі було закрито та справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 01 жовтня 2025 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року, провадження у справі було зупинено до набрання законної сили остаточним судовим рішенням у цивільній справі № 202/1322/17 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа – приватний нотаріус Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договорів дарування недійсними та поділ майна подружжя, у зв`язку з переглядом у касаційному порядку ухвали Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року.

Ухвала від 06 квітня 2025 року провадження у справі поновлено.

В судовому засіданні представник позивача – адвокат Пащенко В.І. позов підтримала. Також просила звернути увагу на порушення, допущені під час визначення судді для розгляду цивільної справи № 202/1322/17.

У свою чергу, представник відповідача – адвокат Алпенідзе К.Т. проти позову заперечувала та вважала, що саме спадкоємці ОСОБА_5 діяли недобросовісно, так як відмова від позову на стадії апеляційного перегляду і, як наслідок, визнання рішення нечинним, створили підстави про витребування майна у ОСОБА_2 як нового власника.

Такі дії, на її думку, свідчать про зловживання правом. При цьому, оскільки ОСОБА_6 не був залучений до участі у справі № 202/1322/17, то ухвала апеляційного суду, яким рішення суду визнано нечинним, не повинна впливати на його права щодо спірного майна та створювати для нього негативні правові наслідки.

Вважала, що позивачем не доведена недобросовісність набуття ОСОБА_2 права власності, зокрема, що він знав або міг знати, що ОСОБА_5 не мав права на відчуження майна.

Отже просила в задоволенні позову відмовити.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 в судовому засіданні проти позову не заперечувала, пояснивши, що ОСОБА_5 її колишній чоловік. ОСОБА_6 його знайомий. 96/100 частини будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_4 – це окреме домоволодіння. ОСОБА_6 у цьому домоволодінні ніколи не проживав. Натомість саме вона мешкає у цьому домоволодінні.

Суд, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, доходить до висновку, що позов підлягає задоволенню за наступних підстав:

Судом установлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 1981 року.

28 березня 2001 року ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, укладених з ОСОБА_4 , було набуто право власності на 96/100 частин будинку АДРЕСА_3 .

12 листопада 2008 року шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 був розірваний.

05 квітня 2014 року ОСОБА_3 уклала договори дарування, які були посвідчені приватним нотаріусом Кучмій Н.В. у реєстрі за № 991 та 1000, відповідно до яких подарувала ОСОБА_1 96/100 часток вищевказаного житлового будинку та 96/100 часток земельної ділянки площею 614 кв.м, призначеної для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Право власності ОСОБА_1 на це майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

В подальшому заочним рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 березня 2017 року у справі № 202/1322/17 задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договорів дарування недійсними та поділ майна подружжя.

Визнано недійсними договори дарування 96/100 частин житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , укладені 05 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , припинено право власності останнього на це майно та скасовано державну реєстрацію його права власності, повернуто сторін договорів у первісний стан та зобов`язано їх повернути одна одній все одержане на виконання цього договору.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площі 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину з 96/100 частин житлового будинку АДРЕСА_3 , розташованого за вказаною адресою.

Після цього 12 травня 2017 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 був укладений договір міни, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В. та зареєстрований в реєстрі за № 743, відповідно до якого ОСОБА_5 обміняв 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 на земельній ділянці площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, на частину транспортного засобу марки ЗАЗ 968М з реєстраційним номером НОМЕР_2 .

Крім того, 25 травня 2017 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 був укладений посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петренко К.В. та зареєстрований у реєстрі за № 822 договір дарування 12/25 частин земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що знаходиться за цією ж адресою та призначена для обслуговування житлового будинку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

15 березня 2024 року ОСОБА_1 була подана заява про перегляд заочного рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетрвоська від 20 березня 2017 року у справі № 202/1322/17.

Ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетроська від 29 квітня 2024 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_1 у травні 2024 року звернувся з апеляційною скаргою.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2024 року було відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою цього ж суду від 10 вересня 2024 року апеляційне провадження зупинено до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_5 .

Ухвалою від 17 жовтня 2024 року поновлено апеляційне провадження та залучено до участі у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, про визнання договорів дарування недійсними та поділ спільного майна подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_7 .

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року, яка набрала законної сили, прийнято відмову ОСОБА_7 від позову до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентиновича, про визнання договорів дарування недійсними та поділ майна подружжя, визнано нечинним заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2017 року та провадження у справі закрито.

В своєму позові позивач просить витребувати у ОСОБА_2 12/25 частин домоволодіння (житлового будинку та земельної ділянки) як такі, що вибули з його володіння не з його волі.

При вирішення спору між сторонами суд керується таким:

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини 1-4 статті 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов`язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов`язання (стаття 716 ЦК України).

Зокрема, відповідно до статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадку примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Таким чином, саме власник наділений правом на відчуження та розпорядження своїм майном.

Крім того, згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Частиною 1 статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому в частині 3 статті 388 ЦК України визначено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Таким чином, відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц зроблений правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею.

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц підтримано раніше зроблений висновок, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Суд звертає увагу, що з юридичної точки зору скасування судового рішення та визнання судового рішення нечинним мають різні правові підстави та наслідки.

На відміну від скасування судового рішення, визнання судового рішення нечинним відбувається через зміну поведінки самих сторін.

Проте, як скасування судового рішення, так і визнання судового рішення нечинним, свідчить про втрату ним юридичної сили, тобто здатності породжувати, змінювати чи припиняти права та обов`язки сторін.

Отже правовідносини, які виникли на підставі рішення суду, визнаного у подальшому нечинним, так само втрачають свою правову підставу.

Разом із тим, у постанові Великої Палати Верховного суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 зроблений висновок, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення.

Суд вважає, що аналогічний підхід підлягає застосуванню і до спірних правовідносин.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (зокрема рішень у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, заява № 39766/05; «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04) напрацьовано три критерії (принципи), які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не дотриманий.

Отже, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц.

Суд ураховує, що позивач ОСОБА_1 набув право власності на 96/100 частин житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що розташовані на АДРЕСА_4 , на підставі договорів дарування, укладених між ним і ОСОБА_3 05 квітня 2014 року.

В свою чергу, 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, призначеної для обслуговування такого будинку, були набуті ОСОБА_5 на підставі заочного рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2017 року у справі № 202/1322/17, яке в подальшому ухвалою апеляційного суду від 29 жовтня 2024 року було визнано нечинним у зв`язку з відмовою від позову, а провадження у справі про визнання вищевказаних договорів дарування недійсними та поділ майна подружжя закрито.

Таким чином, навіть якщо допустити, що спірне майно належало ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності подружжя, але судом прийнято відмову від його позову та договори дарування, на підставі яких ОСОБА_1 був право власності на 96/100 частини житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що розташовані на АДРЕСА_4 , недійсними не визнані та ніким не оспорюються, а в силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, з огляду на те, що заочне рішення суду, яким за ОСОБА_5 було визнано право власності на 12/25 частин житлового будинку та земельної ділянки, визнано нечинним та договори дарування, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , залишаються дійсними, слід вважати, що таке майно вибуло з володіння ОСОБА_1 на підставі договорів міни та дарування, укладених у травні 2017 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , не з його волі, оскільки позивач будь-яких дій щодо відчуження цього майна не вчиняв.

Оцінюючи підстави для витребування ОСОБА_1 належного йому майна у ОСОБА_2 відповідно до статті 388 ЦК України, суд бере до уваги, що ОСОБА_6 , укладаючи правочини щодо спірного майна, не був жертвою шахрайства. До цього відповідач тривалий час був знайомий з ОСОБА_5 , що підтвердила його колишня дружина ОСОБА_3 в судовому засіданні.

В даному випадку право власності ОСОБА_5 хоча й було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, але під час укладення цього правочину відповідач міг передбачити оспорювання у майбутньому його прав на це майно через те, що ОСОБА_5 право власності на майно, що відчужувалося, набув на підставі заочного рішення суду від 20 березня 2017 року, ухваленого за відсутності відповідачів незадовго до укладення правочину, про що зазначено в самому договорі.

Відповідач свідомо уклав з ОСОБА_5 договір міни та набув право власності на спірні 12/25 частин житлового будинку.

Так, укладаючи договір міни, відповідач усвідомлював, що набуває у власність частку в чужому житлі та, що така частка в натурі не виділена, що підтверджується змістом самого договору, в якому, зокрема, наведено опис майна, яке складається з житлового будинку житловою площею 24,6 кв.м, загальною площею 87,7 кв.м.

При цьому відповідач, оглянувши таке майно, міг переконатися, що в будинку проживає та користується ним в цілому колишня родина ОСОБА_5 , якою заперечується право останнього на це майно.

Тобто відповідач, виявивши належну обачність і добросовісність, повинен був і мав можливість передбачити виникнення в майбутньому спорів щодо цього майна, в тому числі витребування в нього такого майна.

Суд також звертає увагу, що відповідач у житловому будинку, частку якого він набув на підставі договору міни від 12 травня 2017 року, ніколи не проживав та не проживає, цим майном фактично не користується. Натомість у будинку продовжують проживати колишня дружина та син ОСОБА_5 – ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Згідно з матеріалами справи відповідач ОСОБА_6 як на час укладення договору міни, так і на час розгляду справи має інше місце проживання, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 .

Тобто внаслідок витребування у відповідача спірного майна він не буде позбавлений житла та не стане безхатченком.

Крім того, суд вважає, що в даному випадку збитки, які понесе відповідач у зв`язку із витребуванням в нього спірного майна, не є значними порівняно зі збитками, які завдані власнику ОСОБА_1 відчуженням такого майна поза його волею, а також порівняно з іншими негативними наслідками, зокрема для осіб, які проживають в такому житлі і для яких ОСОБА_6 є сторонньою особою, що ускладнює їх спільне проживання та користування майном.

Суд звертає вагу, що згідно з договором міни ОСОБА_6 обміняв на 12/25 частин житлового будинку належну йому 1/2 частину автомобіля марки «ЗАЗ 968М» («Запорожець») 1994 року випуску вартістю 10 105 грн із доплатою ОСОБА_5 грошової суми в розмірі 78 948,58 грн, що на час укладення правочину була еквівалентна 3000 доларів США та є суттєво (в декілька разів) меншою за звичайні ринкові ціни на таке нерухоме майно, і не є непомірною для її відшкодування відповідачу в разі витребування в нього майна навіть із урахуванням інфляційного збільшення.

Суд критично ставиться до твердження представника відповідача в судовому засіданні про те, що ОСОБА_5 за договором міни фактично отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в більшому розмірі, ніж зазначено в договорі, оскільки в договорі міни від 12 травня 2017 року чітко визначено предмет договору, вартість майна та інші істотні умови.

Укладаючи договір міни, відповідач підтвердив здійснення розрахунку саме в сумі 78 948,58 грн. З часу укладення договору, відповідач цей договір або його окремі умови не оспорював. Тож підстав для сплати ОСОБА_2 . ОСОБА_5 коштів у більшому розмірі, ніж визначено в укладеному ними і нотаріально посвідченому договорі міни, не було.

Крім того, суд звертає увагу, що спірна земельна ділянка призначена для обслуговування житлового будинку та була відчужена на підставі договору дарування, який є безвідплатним, а, отже, вона підлягає витребуванню у добросовісного набувача у всіх випадках.

Таким чином, на переконання суду, витребування у ОСОБА_2 спірного майна (частини житлового будинку та земельної ділянки) не є непропорційним втручанням у право на мирне володіння своїм майном, не порушуватиме баланс інтересів сторін та не покладатиме на нього індивідуальний і надмірний тягар, тобто не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи, що ОСОБА_1 ніяких намірів та дій щодо передання відповідачу у власність спірного домоволодіння не вчиняв, заочне рішення, яким за ОСОБА_5 було визнано право власності на спірне майно, визнано нечинним, тобто таке майно було відчужене ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 поза волею ОСОБА_1 як власника цього майна, право власності якого на це майно ніким не оспорюється, суд вважає наявними правові підстави для витребування майна у відповідача на користь позивача.

Суд звертає увагу, що відповідач як добросовісний набувач у зв`язку із витребуванням у нього спірного майна (частини домоволодіння) не позбавлений можливості відновити свої права, оскільки законодавство України надає йому ефективні засоби правового захисту шляхом повернення йому майна, переданого на виконання договору міни (1/2 частини транспортного засобу), або стягнення його вартості, в тому числі грошової доплати, зі спадкоємців ОСОБА_5 , яким, в тому числі, є позивач ОСОБА_1 , що підтверджується ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 17.10.2024 року (номер у ЄДРСР 122398137).

З огляду на викладене, позов необхідно задовольнити, витребувавши у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12/25 частин житлового будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки площею 0,0614 га з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023, що знаходяться в АДРЕСА_3 .

При розподілі судових витрат суд керується положеннями статті 141 ЦПК України, відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 3685,02 грн,

Оскільки позов задоволено, то вказані витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. 258-259, 263-265 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов задовольнити.

Витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12/25 (дванадцять двадцять п`ятих частин) житлового будинку АДРЕСА_3 на земельній ділянці площею 614 кв.м з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 331951712101).

Витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12/25 (дванадцять двадцять п`ятих частин) земельної ділянки площею 0,0614 га, що знаходиться в АДРЕСА_3 , з кадастровим номером 1210100000:04:055:0023 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 331960212101).

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 3685 (три тисячі шістсот вісімдесят п`ять) грн 02 коп.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дані сторін та інших учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Повний тест рішення складений 17 вересня 2026 року.

Суддя Наталія Марченко