Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №904/7557/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2026 м. Дніпро Справа № 904/7557/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Чус О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 (суддя Панна С.П.)

у справі № 904/7557/25

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка»», м. Вінниця

до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», м. Дніпро

про стягнення заборгованості у розмірі 159 312, 14 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» про стягнення 159 312,14 грн, з яких: 129 304,39 грн основного боргу, 1 911,20 грн 3 % річних, 9 999,09 грн інфляційних втрат та 18 097,46 грн пені.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором на виготовлення та поставку продукції № 20240726-580 від 26.07.2024 у частині повної та своєчасної оплати поставленої продукції.

Позивач зазначав, що на виконання умов договору поставив відповідачу продукцію за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024 на загальну суму 395 429,72 грн. Поставлена продукція була прийнята відповідачем, однак оплачена не в повному обсязі, у зв`язку з чим, з урахуванням здійснених часткових оплат, утворилася заборгованість у розмірі 129 304,39 грн.

У зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання позивач, крім суми основного боргу, нарахував та заявив до стягнення з відповідача 1 911, 20 грн 3 % річних, 9 999, 09 грн інфляційних втрат та 18 097, 46 грн пені.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» задоволено у повному обсязі.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» 159 312,14 грн, з яких: 129 304,39 грн основного боргу, 1 911,20 грн 3 % річних, 9 999,09 грн інфляційних втрат та 18 097,46 грн пені, а також 2 422,40 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли договірні правовідносини на підставі договору на виготовлення та поставку продукції №20240726-580 від 26.07.2024, за умовами якого позивач зобов`язався виготовити та поставити відповідачу продукцію, а відповідач прийняти її та своєчасно оплатити.

Місцевий господарський суд встановив, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024 на загальну суму 395 429,72 грн. Відповідач здійснив часткову оплату поставленої продукції, у зв`язку з чим непогашеним залишився борг у розмірі 129 304,39 грн.

Суд також врахував акт звірки взаємних розрахунків від 01.09.2025, відповідно до якого кінцеве сальдо становило 129 304,39 грн, та зазначив, що поставлений позивачем товар був прийнятий відповідачем без зауважень і заперечень, а видаткова та товарно-транспортна накладні містяться у матеріалах справи.

Врахувавши умови пункту 5.4 договору щодо відстрочення оплати товару на 14 календарних днів з дати поставки, суд першої інстанції дійшов висновку, що строк виконання відповідачем грошового зобов`язання настав. При цьому відповідач доказів погашення заборгованості у розмірі 129 304,39 грн суду не надав та обставин, на які посилався позивач в обґрунтування позовних вимог, не спростував.

З огляду на приписи статей 525, 526, 530, 629, 692, 712 Цивільного кодексу України суд визнав вимогу про стягнення 129 304,39 грн основного боргу законною та обґрунтованою.

Щодо заявлених до стягнення 1 911, 20 грн 3 % річних, 9 999, 09 грн інфляційних втрат та 18 097, 46 грн пені суд виходив із встановленого факту прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання, положень статей 549, 550, 551, 611, 625 Цивільного кодексу України та пунктів 7.1, 7.3 договору.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3 % річних, інфляційних втрат та пені, суд першої інстанції арифметичних помилок не встановив, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25, Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 у повному обсязі та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» зазначає, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 є незаконним та необґрунтованим у зв`язку з неповним встановленням судом першої інстанції обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, та неналежною оцінкою наявних у матеріалах справи доказів і заперечень відповідача.

Апелянт не погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність у відповідача перед позивачем основної заборгованості в розмірі 129 304,39 грн та вважає, що суд першої інстанції фактично прийняв наведені позивачем обставини без належної перевірки заперечень відповідача.

Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що позивач посилався на поставку відповідачу товару за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 на загальну суму 395 429,72 грн та стверджував, що з урахуванням здійснених часткових оплат залишок заборгованості за даною поставкою становить 129 304,39 грн.

Водночас, за твердженням апелянта, зі змісту поданого позивачем акта звірки взаємних розрахунків вбачається, що після 17.10.2024 відповідач здійснив такі платежі: 08.11.2024 у розмірі 25 000 грн; 08.11.2024 у розмірі 100 000 грн; 18.11.2024 у розмірі 100 000 грн; 06.12.2024 у розмірі 120 000 грн; 04.03.2025 у розмірі 15 000 грн; 12.06.2025 у розмірі 5 000 грн.

За розрахунком скаржника, загальний розмір зазначених платежів становить 365 000 грн. Відтак, виходячи із вартості продукції за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 у розмірі 395 429,72 грн, залишок неоплаченої вартості товару, на думку апелянта, мав би становити 30 429,72 грн, а не заявлені позивачем та стягнуті судом першої інстанції 129 304,39 грн.

У зв`язку з цим апелянт стверджує, що суд першої інстанції не дослідив питання про те, в рахунок яких саме поставок здійснювалися зазначені платежі, не надав належної оцінки наведеному відповідачем розрахунку та без достатнього обґрунтування погодився з визначеним позивачем розміром основної заборгованості.

На переконання скаржника, прийняття судом доводів позивача без належної оцінки відповідних заперечень відповідача свідчить про неповне встановлення обставин, що мають значення для справи.

Апелянт посилається на пункт 10.5 договору на виготовлення та поставку продукції №20240726-580 від 26.07.2024 та зазначає, що відповідно до його умов сторони зобов`язалися укласти додаткову угоду щодо можливості підписання актів звірки та інших документів конкретними уповноваженими особами сторін, яка мала містити зразки оригінальних підписів таких осіб.

Разом із тим, за твердженням скаржника, з наданого позивачем акта звірки взаємних розрахунків неможливо встановити особу, яка підписала цей акт від імені позивача, а також перевірити наявність у такої особи відповідних повноважень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» вважає, що суд першої інстанції зазначених обставин не перевірив та належної оцінки їм у рішенні не надав.

Крім того, скаржник наголошує, що акт звірки взаємних розрахунків сам по собі не є первинним бухгалтерським документом, який підтверджує здійснення господарської операції, зокрема факт поставки товару. На думку апелянта, такий акт має інформаційний характер і лише відображає стан розрахунків та, у відповідних випадках, рух коштів за даними бухгалтерського обліку, тоді як фактичне здійснення господарських операцій повинно підтверджуватися належними первинними документами накладними, актами, платіжними документами тощо.

На підтвердження цього доводу апелянт у скарзі посилається на постанови Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 905/1198/17, від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, від 04.12.2019 у справі № 916/1727/17, а також на лист Державної аудиторської служби України від 20.02.2017 № 25-16/104.

Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» зазначає, що товарно-транспортна накладна №Р5714 від 17.10.2024 не містить підпису та печатки особи, яка прийняла вантаж. За твердженням скаржника, за відсутності відповідного оформлення зазначена ТТН не підтверджує належним чином факт передачі товару відповідачу.

Незважаючи на це, як вказує апелянт, суд першої інстанції прийняв зазначену товарно-транспортну накладну як належний та допустимий доказ і врахував її під час вирішення питання про доведеність факту поставки продукції.

Також скаржник звертає увагу на оформлення видаткової та товарно-транспортної накладних з боку постачальника.

Апелянт стверджує, що як товарно-транспортна накладна, так і видаткова накладна нібито підписані від імені постачальника однією особою Веремеєм Михайлом Федоровичем. Водночас, на думку відповідача, візуально підписи вказаної особи на зазначених документах не є ідентичними або схожими між собою, що, як вважає апелянт, ставить під сумнів факт підписання обох документів однією й тією самою особою.

Скаржник наголошує, що на зазначену обставину представник відповідача звертав увагу суду першої інстанції, однак місцевий господарський суд відповідних заперечень належним чином не дослідив та, незважаючи на них, прийняв спірні документи як належні та допустимі докази.

Таким чином, за позицією Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», суд першої інстанції не надав належної оцінки сукупності заперечень відповідача щодо достовірності та доказового значення акта звірки, видаткової накладної №5714 від 17.10.2024 та товарно-транспортної накладної № Р5714 від 17.10.2024, а також не усунув суперечностей щодо розміру фактично здійснених відповідачем оплат і залишку заборгованості.

Апелянт вважає, що неповне встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, та неналежна оцінка доказів призвели до помилкового висновку про доведеність факту існування у відповідача заборгованості в заявленому позивачем розмірі та, як наслідок, до необґрунтованого задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти її задоволення, вважає доводи Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 законним і обґрунтованим.

Позивач зазначає, що суд першої інстанції дослідив умови укладеного між сторонами договору, документи щодо поставки товару та здійснення відповідачем оплат, акт звірки взаємних розрахунків, видаткову накладну, товарно-транспортну накладну, а також розрахунок основної заборгованості та заявлених до стягнення нарахувань, за результатами чого обґрунтовано встановив наявність у відповідача основної заборгованості у розмірі 129 304,39 грн та правомірність нарахування 3 % річних, інфляційних втрат і пені.

Щодо доводів апелянта про розмір основної заборгованості позивач зазначає, що саме по собі здійснення відповідачем після 17.10.2024 платежів на загальну суму 365 000 грн не свідчить про те, що всі зазначені платежі були спрямовані виключно на погашення заборгованості за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024.

Позивач заперечує запропонований апелянтом арифметичний розрахунок, відповідно до якого з вартості товару за видатковою накладною № 5714 у сумі 395 429,72 грн віднімається загальна сума наступних платежів у розмірі 365 000 грн та визначається залишок боргу у сумі 30 429,72 грн.

За твердженням позивача, такий підхід не враховує фактичний стан взаєморозрахунків сторін та те, що відповідні платежі здійснювалися у межах господарських відносин сторін і стосувалися також раніше здійснених поставок.

На підтвердження своєї позиції позивач посилається на акт звірки взаємних розрахунків від 01.09.2025, з якого, на його думку, чітко вбачається, що станом на 01.09.2025 сторонами зафіксовано заборгованість на користь ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» у розмірі 129 304,39 грн уже з урахуванням здійснених на цю дату оплат.

Позивач також звертає увагу на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем пропонувалося укладення мирової угоди, проєкт якої був наданий представником позивача суду першої інстанції. На думку позивача, відповідні дії відповідача свідчили про його погодження з позовними вимогами та розміром заборгованості.

ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» вважає, що суд першої інстанції правильно оцінював не ізольований арифметичний розрахунок відповідача, а докази у їх сукупності, зокрема первинні документи, акт звірки взаємних розрахунків та умови укладеного сторонами договору.

Заперечуючи проти доводів апелянта щодо доказового значення акта звірки взаємних розрахунків, позивач зазначає, що наданий ним акт складений між сторонами, підписаний сторонами, відображає стан їх взаємних розрахунків та містить конкретний розмір кінцевого сальдо 129 304,39 грн.

При цьому позивач наголошує, що не посилається на акт звірки як на первинний документ, який самостійно підтверджує факт здійснення господарської операції з поставки товару.

За позицією позивача, факт поставки підтверджується саме первинними документами, зокрема видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024 на загальну суму 395 429,72 грн, тоді як доказове значення акта звірки у спірних правовідносинах полягає у підтвердженні стану взаєморозрахунків між сторонами та розміру непогашеної заборгованості.

Щодо посилань апелянта на недоліки товарно-транспортної накладної №Р5714 від 17.10.2024 позивач зазначає, що відсутність, за твердженням відповідача, підпису та печатки особи, яка прийняла вантаж, сама по собі не може бути достатньою підставою для висновку про відсутність факту поставки та скасування оскаржуваного рішення.

Позивач наголошує, що суд першої інстанції встановив факт поставки не виключно на підставі товарно-транспортної накладної, а за результатами оцінки сукупності наявних у матеріалах справи доказів.

Крім того, позивач посилається на пункт 5.4 договору, відповідно до якого сторони погодили, що датою поставки (передачі) товару постачальником у власність покупця є дата, зазначена у видатковій накладній на відпуск товару, або дата підписання видаткової накладної та інших супровідних документів уповноваженим представником покупця.

Позивач стверджує, що спірний товар був прийнятий відповідачем без зауважень і заперечень, а видаткова накладна та товарно-транспортна накладна підписані уповноваженою особою. Тому, на думку позивача, апелянт фактично пропонує суду апеляційної інстанції переоцінити окремо взятий доказ, не спростувавши при цьому сукупності доказів, на підставі яких місцевий господарський суд встановив факт поставки товару.

Заперечуючи проти доводу апелянта про візуальну відмінність підписів на товарно-транспортній та видатковій накладних, позивач зазначає, що саме по собі візуальне припущення сторони про несхожість підписів не свідчить про те, що відповідні документи підписані різними особами, та не підтверджує відсутності господарської операції.

За твердженням позивача, якщо відповідач ставив під сумнів справжність підписів у документах, він мав скористатися передбаченими процесуальним законодавством засобами доказування, заявити відповідні процесуальні клопотання та надати докази на підтвердження своїх тверджень.

Натомість, як зазначає позивач, відповідних доказів відповідач не надав, у той час як суд першої інстанції за результатами дослідження документів у їх сукупності встановив факт прийняття відповідачем товару без зауважень.

Щодо виникнення та строку виконання грошового зобов`язання позивач зазначає, що 26.07.2024 між сторонами укладено договір №20240726-580, за умовами якого позивач зобов`язався виготовити та поставити продукцію, а відповідач прийняти та оплатити її.

Пунктом 5.4 договору передбачено оплату товару на умовах комерційного кредиту з відстроченням платежу на 14 календарних днів з дати поставки. Відтак, на переконання позивача, суд першої інстанції правильно встановив настання строку виконання відповідачем грошового зобов`язання.

Посилаючись на положення статей 525, 526, 530, 629, 692, 712 Цивільного кодексу України, позивач зазначає про обов`язок відповідача належним чином виконати грошове зобов`язання щодо оплати отриманого товару та вважає, що місцевий господарський суд правильно застосував зазначені норми матеріального права до спірних правовідносин.

Щодо заявлених до стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені позивач зазначає, що суд першої інстанції перевірив подані розрахунки та не встановив у них арифметичних помилок, у зв`язку з чим правомірно задовольнив відповідні вимоги.

Позивач не погоджується і з твердженнями апелянта про недослідження судом першої інстанції обставин справи та ненадання належної оцінки доказам.

За позицією ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка», зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції встановив умови договору, факт поставки та вартість товару, дослідив здійснені відповідачем платежі, акт звірки взаємних розрахунків, видаткову та товарно-транспортну накладні, перевірив строк виконання зобов`язання з оплати, а також здійснив перевірку розрахунків 3 % річних, інфляційних втрат та пені.

З огляду на викладене позивач вважає, що оскаржуване рішення містить достатні мотиви, на підставі яких суд першої інстанції дійшов відповідних висновків, тоді як доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

У зв`язку з цим Товариство з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» просить апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.07.2026 для розгляду справи №904/7557/25 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М., Чус О.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28.07.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 залишено без руху у зв`язку з неподанням доказів сплати судового збору.

04.08.2026 через підсистему «Електронний суд» Товариство з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» подало заяву про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої долучило докази сплати судового збору.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 04.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 та витребувано матеріали справи з Господарського суду Дніпропетровської області.

Цією ж ухвалою, враховуючи ціну позову у справі та положення частини десятої статті 270, частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України, постановлено здійснювати розгляд апеляційної скарги без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

10.08.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 04.08.2026 матеріали справи № 904/7557/25 надійшли з Господарського суду Дніпропетровської області до суду апеляційної інстанції.

17.08.2026 через підсистему «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечив проти доводів апелянта та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі №904/7557/25 без змін.

Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи в порядку письмового провадження здійснюється за наявними у справі матеріалами, а судове засідання у такому випадку не проводиться.

З огляду на викладене апеляційний перегляд рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 здійснюється колегією суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення (виклику) учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 26.07.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Гофрокомбінат «Торгтехніка» як Постачальником та Товариством з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» як Замовником укладено договір на виготовлення та поставку продукції № 20240726-580.

Відповідно до пункту 1.1 договору Постачальник зобов`язався виготовити на замовлення та поставити Замовнику гофропродукцію (гофротару) з власного матеріалу, а Замовник прийняти та своєчасно оплатити її.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що найменування, кількість і технічні характеристики продукції зазначаються у замовленнях, технічній документації, специфікаціях, протоколах погодження, видаткових накладних та рахунках, які є невід`ємними частинами договору.

За пунктами 5.1, 5.2 договору ціни на продукцію зазначаються у відповідних додатках до договору, зокрема у специфікаціях, протоколах погодження та видаткових накладних, а загальна сума договору визначається як сукупна вартість усіх партій товару, поставленого протягом строку його дії.

Згідно з пунктом 5.3 договору оплата поставленої продукції здійснюється у гривні шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника, а датою оплати вважається день надходження коштів на банківський рахунок Постачальника.

Пунктом 5.4 договору сторони погодили, що оплата товару здійснюється на умовах комерційного кредиту з відстроченням платежу на 14 календарних днів з дати поставки. Датою поставки (передачі) товару Постачальником у власність Покупця є дата, зазначена у видатковій накладній на відпуск відповідної партії товару, або дата підписання видаткової накладної та інших супровідних документів уповноваженим представником Покупця.

Пунктом 5.5 договору встановлено, що Замовник не має права відмовитися від оплати фактично виготовленої за його замовленням продукції з інших, ніж передбачені договором, підстав, а в разі прострочення грошового зобов`язання за вимогою Постачальника зобов`язаний сплатити суму боргу в порядку, передбаченому статтею 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 6.1 договору базисною умовою поставки визначено EXW (франко-завод): Вінницька область, м. Вінниця, вул. Нечуя-Левицького, буд. 14, відповідно до правил Інкотермс 2010, а строк поставки визначено у 14 робочих днів з дати погодження заявки.

Згідно з пунктом 6.3 договору товар мав поставлятися разом із рахунком-фактурою, видатковою накладною у двох примірниках, товарно-транспортною накладною не менше ніж у трьох примірниках та документами, що посвідчують якість продукції.

Договір набрав чинності з дати його підписання та скріплення печатками уповноважених представників сторін і відповідно до пункту 10.1 діяв до 26.07.2025 з можливістю автоматичної пролонгації на наступний календарний рік. Закінчення строку дії договору не припиняло зобов`язань сторін, які виникли під час його дії. Судом встановлено, що договір підписаний уповноваженими представниками та скріплений печатками обох сторін.

17.10.2024 ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» оформлено видаткову накладну № 5714 щодо поставки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» гофропродукції на загальну суму 395 429,72 грн, у тому числі 65 904,95 грн ПДВ. У накладній зазначено договір № 20240726-580 від 26.07.2024 та адресу доставки у м. Дніпрі.

У матеріалах справи також міститься товарно-транспортна накладна № Р5714 від 17.10.2024, в якій як супровідний документ на вантаж зазначена видаткова накладна № 5714 від 17.10.2024, а загальна вартість вантажу становить 395 429,72 грн.

Місцевий господарський суд, дослідивши надані документи, виходив із того, що товар за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024 був поставлений відповідачу, а відвантажена продукція прийнята ним без зауважень і заперечень. Суд також зазначив, що видаткова та товарно-транспортна накладні містяться у матеріалах справи.

Матеріали справи містять акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.05.2024 по 01.09.2025 за договором № 20240726-580 від 26.07.2024.

У зазначеному акті відображено такі операції між сторонами: 23.09.2024 продаж № 5199 на суму 99 978,10 грн; 23.09.2024 продаж № 5203 на суму 52 323,97 грн; 07.10.2024 оплата №13 у розмірі 52 323,97 грн; 07.10.2024 оплата № 12 у розмірі 99 978,10 грн; 17.10.2024 продаж № 5713 на суму 98 874,67 грн; 17.10.2024 продаж № 5714 на суму 395 429,72 грн; 08.11.2024 оплата № 23 у розмірі 25 000 грн; 08.11.2024 оплата № 21 у розмірі 100 000 грн; 18.11.2024 оплата № 30 у розмірі 100 000 грн; 06.12.2024 оплата № 32 у розмірі 120 000 грн; 04.03.2025 оплата № 47 у розмірі 15 000 грн; 12.06.2025 оплата № 73 у розмірі 5 000 грн.

За даними цього акта загальний оборот за дебетом становить 646 606,46 грн, за кредитом 517 302, 07 грн, а кінцеве сальдо станом на 01.09.2025 становить 129 304,39 грн на користь ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка».

Таким чином, з самого змісту акта звірки вбачається, що стан взаєморозрахунків сторін визначався не лише виходячи з поставки за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024, а з урахуванням інших господарських операцій, відображених у цьому акті, зокрема поставки № 5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн, а також попередніх поставок № 5199 та №5203 від 23.09.2024.

Судом встановлено, що відповідач здійснив часткові оплати за договором, однак непогашеним залишився борг у сумі 129 304,39 грн. У рішенні місцевий господарський суд також послався на акт звірки від 01.09.2025, відповідно до якого кінцеве сальдо становить саме 129 304,39 грн.

У матеріалах справи міститься претензія позивача від 29.12.2025 щодо погашення простроченої заборгованості за договором № 20240726-580.

У претензії позивач зазначив, що за поставкою від 17.10.2024 за видатковою накладною № 5714 на суму 395 429,72 грн було враховано часткову оплату в сумі 266 125,33 грн, у зв`язку з чим непогашений залишок визначений у розмірі 129 304,39 грн. Граничною датою оплати зазначено 31.10.2024.

Зазначеною претензією позивач вимагав від відповідача погасити заборгованість у сумі 129 304,39 грн. Докази направлення претензії відповідачу містяться у матеріалах справи.

У зв`язку з неповною оплатою поставленої продукції позивач визначив основну заборгованість відповідача у розмірі 129 304,39 грн.

Крім основної заборгованості позивач заявив до стягнення 1 911,20 грн 3 % річних, нарахованих за період з 31.10.2024 по 28.04.2025, 9 999,09 грн інфляційних втрат за період з листопада 2024 року по квітень 2025 року та 18 097,46 грн пені за період з 31.10.2024 по 28.04.2025.

Пунктом 7.1 договору передбачено, що за порушення строків виконання грошового зобов`язання Замовник за вимогою Постачальника сплачує пеню від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у відповідний період, за кожний день прострочення.

Пунктом 7.3 договору передбачено припинення нарахування штрафних санкцій через шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане, а строк позовної давності в частині стягнення неустойки встановлений тривалістю три роки.

Суд перевірив поданий позивачем розрахунок 3% річних, інфляційних втрат та пені й арифметичних помилок у ньому не встановив.

З огляду на встановлений договором строк оплати суд першої інстанції дійшов висновку, що строк виконання відповідачем грошового зобов`язання настав, а доказів погашення заборгованості у розмірі 129 304,39 грн відповідач не надав.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За частиною другою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та/або відзиві на неї.

При цьому докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках за умови доведення учасником справи неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Водночас суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Разом із тим вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, в апеляційному провадженні не приймаються та не розглядаються. Такий порядок апеляційного перегляду закріплений статтею 269 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, у даній справі предметом апеляційної перевірки є насамперед ті фактичні та правові висновки місцевого господарського суду, які оспорює ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», а саме: доведеність факту поставки продукції, доказове значення видаткової та товарно-транспортної накладних, належність оформлення акта звірки взаємних розрахунків, правильність визначення розміру непогашеної заборгованості з урахуванням здійснених відповідачем платежів, а також повнота оцінки судом першої інстанції відповідних заперечень відповідача.

Згідно з частиною першою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом статей 76–78 Господарського процесуального кодексу України суд бере до розгляду докази, які стосуються предмета доказування; обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами; достовірними є докази, створені без впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи.

Разом із тим господарське процесуальне законодавство не передбачає наперед установленої сили окремого доказу та не допускає вирішення спору лише шляхом формального надання переваги певному документу без його співставлення з іншими доказами.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, подані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, подані на її спростування.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.11.2022 у справі №914/993/21 звернула увагу, що принцип змагальності покладає тягар доказування на сторони, однак не означає, що суд зобов`язаний визнати встановленою обставину лише тому, що про неї стверджує одна зі сторін. Відповідна обставина повинна бути доведена таким чином, щоб з урахуванням усіх поданих доказів висновок про її існування був більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний підхід послідовно застосовується Верховним Судом. Зокрема, у постанові від 09.02.2026 у справі №910/10897/24 Верховний Суд зазначив, що стандарт «вірогідності доказів» вимагає саме співставлення доказів сторін, а не простого встановлення наявності певної кількості доказів на підтвердження однієї з позицій. Суд має з`ясувати, яка з протилежних версій фактичних обставин у світлі поданих доказів є більш вірогідною.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів. Жодний доказ не має для суду заздалегідь установленої сили. Оцінюються належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд у постанові від 27.01.2025 у справі №910/14503/23 наголосив, що суд повинен надати оцінку як доказам у їх сукупності, так і кожному доказу або групі однотипних доказів та мотивувати їх врахування або відхилення. Подібного висновку дійшла і об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 17.06.2022 у справі №904/6994/20, зазначивши, що встановлення фактичних обставин має здійснюватися без надання будь-якому доказу заздалегідь установленої сили та з оцінкою як кожного доказу окремо, так і всієї їх сукупності.

З огляду на наведене доводи апеляційної скарги щодо акта звірки, видаткової накладної №5714 від 17.10.2024, товарно-транспортної накладної № Р5714 від 17.10.2024, підписів на цих документах та здійснених відповідачем платежів не можуть оцінюватися ізольовано один від одного. Встановленню підлягає те, яку господарську операцію підтверджує кожен із наявних у справі доказів, чи узгоджується він з іншими матеріалами справи та яка із запропонованих сторонами версій щодо факту поставки, здійснених оплат і залишку заборгованості є більш вірогідною за результатами оцінки всієї сукупності доказів.

Щодо правової природи відносин сторін, умов договору та виникнення обов`язку з оплати товару

Оцінюючи правовідносини сторін, колегія суддів виходить із того, що їх права та обов`язки у спірний період виникли на підставі укладеного 26.07.2024 договору на виготовлення та поставку продукції №20240726-580.

Відповідно до пункту 1.1 договору ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» як Постачальник зобов`язалося виготовити на замовлення та поставити ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» гофропродукцію з власного матеріалу, а останнє як Замовник прийняти та своєчасно оплатити її. Пунктом 1.2 договору передбачено, що найменування, кількість та технічні характеристики продукції визначаються, зокрема, у видаткових накладних та рахунках. При цьому відповідно до пункту 1.3 договору до відносин сторін у відповідних частинах застосовуються положення цивільного законодавства про підряд та поставку, якщо інше прямо не встановлено договором або не випливає із суті конкретного зобов`язання.

Таким чином, з огляду на зміст заявлених позовних вимог предметом спору в даній справі є саме виконання відповідачем грошового обов`язку з оплати продукції, яка, за твердженням позивача, була виготовлена та передана відповідачу на виконання договору. Тому до спірної частини правовідносин підлягають застосуванню, зокрема, загальні положення про зобов`язання, купівлю-продаж та поставку.

За змістом статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому боржник зобов`язаний вчинити на користь кредитора певну дію, зокрема передати майно або сплатити гроші, а кредитор має право вимагати виконання такого обов`язку. Відповідно до статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами відповідно до статті 629 ЦК України.

Стаття 712 Цивільного кодексу України визначає договір поставки як договір, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання у підприємницькій діяльності або в інших непобутових цілях, а покупець прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною другою вищевказаної статті передбачено застосування до договору поставки загальних положень про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Такий підхід підтверджений і практикою Верховного Суду. Зокрема, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 06.02.2026 у справі №904/2953/24 виходила з того, що за договором поставки на постачальника покладається обов`язок передати товар, а на покупця прийняти його та оплатити, при цьому сторони, реалізуючи принцип свободи договору, вправі самостійно погодити порядок та строки поставки, перелік товаросупровідних документів, порядок їх передачі, а також строки і спосіб оплати товару.

Відповідно до частин першої та другої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором чи законом не встановлено інший строк оплати; покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Таким чином, наведене правило є загальним і застосовується у разі, якщо сторони не погодили іншого строку розрахунків.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 20.03.2026 у справі № 910/8181/24 також зазначила, що частини перша та друга статті 692 ЦК України встановлюють загальне правило про строк оплати товару, яке діє, якщо спеціальною нормою або безпосередньо договором сторін не визначено іншого строку.

У спірних правовідносинах сторони скористалися правом самостійно визначити такий строк.

Так, пунктом 5.3 договору передбачено, що оплата поставленої продукції здійснюється у національній валюті України шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок Постачальника, а датою оплати є день надходження відповідної суми на банківський рахунок Постачальника.

Відповідно до пункту 5.4 договору оплата товару здійснюється на умовах комерційного кредиту з відстроченням платежу на 14 календарних днів з дати поставки. Цим же пунктом сторони визначили, що датою поставки (передачі) товару Постачальником у власність Покупця є дата, зазначена у видатковій накладній на відпуск відповідної партії товару, або дата підписання видаткової накладної та інших супровідних документів уповноваженим представником Покупця відповідно до погоджених договором базисних умов поставки.

Таким чином, договір не передбачає негайної оплати товару в момент його передачі, а встановлює спеціально погоджений сторонами чотирнадцятиденний строк для здійснення розрахунку, перебіг якого пов`язаний з датою поставки, визначеною за правилами пункту 5.4 договору.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню саме у цей строк. Аналогічний підхід послідовно застосовується Верховним Судом: за наявності погодженого сторонами строку оплати обов`язок покупця повинен бути виконаний відповідно до умов договору, а після закінчення такого строку невиконання грошового обов`язку набуває ознак прострочення.

Пунктом 5.5 договору додатково передбачено, що Замовник не має права відмовитися від оплати фактично виготовленої за його замовленням продукції з інших, ніж передбачені договором, підстав, а у разі прострочення грошового зобов`язання на вимогу Постачальника зобов`язаний сплатити суму боргу у порядку, передбаченому статтею 625 Цивільного кодексу України.

За пунктом 6.1 договору сторони погодили базисну умову поставки EXW (франко-завод): Вінницька область, м. Вінниця, вул. Нечуя-Левицького, буд. 14. Пунктом 6.3 договору визначено перелік документів, якими супроводжується поставка: рахунок-фактура, видаткова накладна, товарно-транспортна накладна та документи, що посвідчують якість продукції.

Щодо розміру основної заборгованості та доводу апелянта про здійснення оплат на загальну суму 365 000 грн

ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» стверджує, що вартість продукції за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 становила 395 429,72 грн, а після 17.10.2024 відповідач здійснив на користь позивача платежі на загальну суму 365 000 грн, а саме: 08.11.2024 у розмірі 25 000 грн; 08.11.2024 у розмірі 100 000 грн; 18.11.2024 у розмірі 100 000 грн; 06.12.2024 у розмірі 120 000 грн; 04.03.2025 у розмірі 15 000 грн; 12.06.2025 у розмірі 5 000 грн.

Відтак апелянт вважає, що непогашений залишок саме за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 мав становити 30 429,72 грн (395 429,72 грн – 365 000 грн), а не 129 304,39 грн, стягнутих оскаржуваним рішенням.

Колегія суддів зазначає, що такий розрахунок побудований на припущенні, що всі без винятку платежі на загальну суму 365 000 грн були спрямовані виключно на погашення заборгованості за видатковою накладною № 5714, однак таке припущення не враховує повного змісту відображених у матеріалах справи господарських операцій сторін.

Так, із наявного у справі акта звірки взаємних розрахунків за період з 01.05.2024 по 01.09.2025 вбачається, що за договором №20240726-580 сторонами відображено не одну, а декілька операцій з поставки та оплати.

Зокрема, до 17.10.2024 у бухгалтерському обліку відображено: продаж №5199 від 23.09.2024 на суму 99 978,10 грн; продаж № 5203 від 23.09.2024 на суму 52 323,97 грн; оплату № 13 від 07.10.2024 у сумі 52 323,97 грн; оплату № 12 від 07.10.2024 у сумі 99 978,10 грн.

Сукупна вартість двох поставок від 23.09.2024 становила 152 302,07 грн, і саме таку сукупну суму становили платежі від 07.10.2024 у розмірі 152 302,07 грн. Таким чином, арифметично зазначені операції взаємно погашаються.

Водночас 17.10.2024 в акті відображено дві окремі господарські операції: продаж №5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн; продаж №5714 від 17.10.2024 на суму 395 429,72 грн.

Таким чином, загальна вартість поставок, відображених у взаєморозрахунках сторін 17.10.2024, становить: 98 874,67 грн + 395 429,72 грн = 494 304,39 грн.

Після 17.10.2024 у цьому ж акті відображено платежі відповідача на загальну суму: 25 000 грн + 100 000 грн + 100 000 грн + 120 000 грн + 15 000 грн + 5 000 грн = 365 000 грн.

Відповідно різниця між загальною вартістю двох поставок від 17.10.2024 та здійсненими після цієї дати платежами становить: 494 304,39 грн – 365 000 грн = 129 304,39 грн.

Саме така сума зазначена в акті як кінцеве сальдо взаєморозрахунків сторін станом на 01.09.2025.

Таким чином, наведений апелянтом розрахунок 395 429,72 грн мінус 365 000 грн не враховує відображену у тому самому документі ще одну поставку від тієї самої дати, а саме продаж №5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн.

При цьому різниця між заявленим апелянтом залишком у сумі 30 429,72 грн та встановленим позивачем залишком у сумі 129 304,39 грн становить саме 98 874,67 грн, тобто точно відповідає вартості операції № 5713 від 17.10.2024.

Колегія суддів також враховує, що в претензії від 29.12.2025 позивач визначив часткову оплату за поставкою № 5714 у сумі 266 125,33 грн, внаслідок чого залишок за вказаною накладною становить: 395 429,72 грн – 266 125,33 грн = 129 304,39 грн.

Сума 266 125,33 грн, яку позивач врахував як часткову оплату поставки № 5714, своєю чергою дорівнює різниці між загальною сумою платежів після 17.10.2024 у розмірі 365 000 грн та вартістю іншої поставки № 5713 від 17.10.2024 у розмірі 98 874,67 грн: 365 000 грн – 98 874,67 грн = 266 125,33 грн.

Таким чином, наведені в матеріалах справи числові показники є арифметично взаємоузгодженими.

Разом із тим сама по собі дата здійснення платежу після певної поставки ще не означає, що відповідний платіж повинен бути автоматично та в повному обсязі зарахований виключно в рахунок саме цієї поставки, якщо між сторонами існувало декілька грошових зобов`язань.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 911/2630/18, ухваленій у спорі про стягнення заборгованості за поставлений товар, сформульовано підхід, відповідно до якого насамперед має враховуватися зміст реквізиту «Призначення платежу». Якщо платником не конкретизовано період, дату чи відповідне зобов`язання, за яким здійснюється платіж, порядок його віднесення визначається умовами договору, а за відсутності відповідних договірних застережень заборгованість погашається у хронологічному порядку, починаючи з тієї, яка виникла раніше.

Верховний Суд окремо наголосив, що вирішальне значення для визначення того, на погашення якого саме зобов`язання спрямовано платіж, має зміст його призначення; якщо ж платіж отримано без відповідної конкретизації або із загальним посиланням на виконання договору чи погашення заборгованості, кредитор не зобов`язаний довільно відносити його саме на те зобов`язання, яке обирає боржник уже після здійснення платежу.

Такий підхід узгоджується із загальними положеннями статей 526, 529, 534 Цивільного кодексу України щодо належного способу виконання грошового зобов`язання та черговості погашення вимог кредитора у разі недостатності платежу для повного виконання зобов`язання.

В даній справі апелянт у своїй скарзі не посилається на конкретні платіжні інструкції та не наводить зміст реквізиту «Призначення платежу», з якого вбачалося б, що кожен із платежів на загальну суму 365 000 грн був здійснений виключно в рахунок видаткової накладної №5714 від 17.10.2024.

Саме лише посилання на те, що всі ці платежі здійснені після 17.10.2024, не є достатнім для такого висновку, оскільки станом на цю дату в обліку взаєморозрахунків сторін відображено дві поставки № 5713 та № 5714 на загальну суму 494 304,39 грн.

При цьому колегія суддів не покладає в основу свого висновку саме твердження позивача у відповіді на відзив про те, що всі зазначені платежі були здійснені «за раніше отриманий товар», оскільки саме по собі таке пояснення сторони не є доказом конкретного призначення платежу. Вирішальним є співставлення фактично відображених операцій, їх сум та наявних у справі документів. Позивач дійсно заявляв таке заперечення під час розгляду справи судом першої інстанції.

Водночас наведені самим відповідачем дані про платежі не спростовують загального залишку заборгованості у сумі 129 304,39 грн, оскільки апелянт при здійсненні свого розрахунку фактично виключив із взаєморозрахунків операцію № 5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн, хоча ця операція відображена у тому самому акті звірки, на який він посилається як на підставу власного розрахунку.

Інакше кажучи, апелянт вибірково використовує відомості одного документа: враховує наведені в ньому платежі на суму 365 000 грн, але при цьому не враховує одну з відображених у ньому поставок на суму 98 874,67 грн.

За таких обставин довід апеляційної скарги про те, що здійснення після 17.10.2024 платежів на загальну суму 365 000 грн саме по собі свідчить про наявність заборгованості лише у розмірі 30 429,72 грн, не ґрунтується на повному змісті відображених у матеріалах справи взаєморозрахунків та не спростовує арифметично визначений залишок заборгованості у сумі 129 304, 39 грн.

Щодо акта звірки взаємних розрахунків, пункту 10.5 договору та повноважень осіб, які його підписали

Апелянт окремо заперечує проти врахування судом першої інстанції акта звірки взаємних розрахунків за період з 01.05.2024 по 01.09.2025, посилаючись на те, що такий акт не є первинним бухгалтерським документом, із його змісту неможливо встановити особу, яка підписала його від імені позивача, та перевірити повноваження вказаної особи, а також на пункт 10.5 договору №20240726-580, яким передбачено укладення сторонами додаткової угоди щодо осіб, уповноважених підписувати акти звірки та інші документи.

Оцінюючи наведені доводи, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію.

За змістом частин першої, другої статті 9 цього Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Вони повинні містити, зокрема, назву документа, дату його складання, назву підприємства, від імені якого складений документ, зміст та обсяг господарської операції, одиницю її виміру, а також особистий підпис або інші дані, які дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Закон також передбачає, що неістотні недоліки в документах не є підставою для невизнання господарської операції, якщо вони не перешкоджають ідентифікації її учасників та встановленню змісту операції.

Разом із тим правова природа акта звірки взаємних розрахунків відрізняється від правової природи первинного документа, яким безпосередньо оформлюється здійснення господарської операції.

Так, у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №905/1198/17 зазначено, що акт звірки взаєморозрахунків є фіксуючим документом, який не є первинним документом та самостійно не доводить факту здійснення господарської операції поставки, надання послуг тощо, а відображає стан заборгованості та рух коштів за даними бухгалтерського обліку.

Аналогічний, однак більш детальний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 05.03.2019 у справі №910/1389/18. Суд зазначив, що акт звірки не є первинним бухгалтерським документом, однак може бути доказом на підтвердження наявності та розміру заборгованості, стану взаєморозрахунків та визнання боржником відповідної заборгованості, якщо відображені у ньому відомості підтверджуються первинними документами та акт підписаний уповноваженими особами.

Той самий підхід Верховний Суд застосував у постанові від 04.12.2019 у справі №916/1727/17, на яку безпосередньо посилається і сам апелянт. Верховний Суд повторив, що відсутність у акта звірки статусу первинного бухгалтерського документа не позбавляє його будь-якого доказового значення; такий документ може підтверджувати стан розрахунків і розмір заборгованості за умови підтвердження відображених у ньому операцій належними первинними документами та належного підписання акта.

Цей підхід надалі підтвердила й Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 02.06.2023 у справі № 910/9796/19, прямо пославшись, серед іншого, на постанови Верховного Суду у справах № 905/1198/17, № 910/1389/18 та № 916/1727/17. Об`єднана палата зазначила, що акт звірки може використовуватися для підтвердження наявності та розміру заборгованості за умови підтвердження відповідних відомостей первинними документами та підписання такого акта уповноваженими особами.

Таким чином, наведена самим апелянтом судова практика не дає підстав для висновку, що акт звірки взаємних розрахунків як такий взагалі не підлягає врахуванню судом. Навпаки, вона вимагає визначити, з якою саме доказовою метою використовується такий акт.

В даній справі акт звірки не може самостійно підміняти первинні документи та сам по собі доводити факт поставки продукції за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024.

Водночас акт звірки може бути врахований поряд з іншими доказами під час встановлення стану взаємних розрахунків сторін, послідовності відображених ними операцій та розміру сальдо на відповідну дату.

Зі змісту акта вбачається, що він складений саме щодо взаєморозрахунків ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» і ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» за договором № 20240726-580 від 26.07.2024 та охоплює період з 01.05.2024 по 01.09.2025. В акті послідовно зазначено номери та дати операцій з продажу й оплат, їх суми, загальні обороти та кінцеве сальдо у розмірі 129 304,39 грн.

Безпосереднім оглядом наявного в матеріалах справи примірника акта встановлюється, що в його нижній частині містяться графічні підписи та відбитки печаток як ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка», так і ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР». Водночас у самому тексті акта біля відповідних підписів не зазначено прізвищ та посад осіб, які їх виконали.

Таким чином, довід апелянта про неможливість безпосередньо з тексту цього документа встановити прізвище та посаду особи, яка його підписала, має фактичне підґрунтя.

Проте з даної обставини не випливає автоматичний висновок про те, що документ не походить від відповідних юридичних осіб або взагалі не може оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами.

Верховний Суд у постанові від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18, розглядаючи аналогічні заперечення щодо повноважень особи, яка підписала акт звірки, зазначив, що сторона, яка заперечує повноваження відповідної особи, повинна довести обставини, на які вона посилається. У тій справі Верховний Суд також врахував наявність на актах печаток підприємства та підтвердження зазначених в актах відомостей іншими доказами.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 21.05.2019 у справі №904/6726/17 відхилив заперечення щодо підпису на акті звірки, врахувавши, зокрема, що документ містив відбиток печатки відповідного підприємства, тоді як матеріали справи не містили доказів втрати, викрадення печатки або її неправомірного використання іншою особою.

У подальшій практиці Касаційний господарський суд також звертав увагу, що за наявності відбитку печатки підприємства підлягають перевірці доводи про її втрату, викрадення чи інше вибуття з володіння підприємства, оскільки за відсутності таких обставин саме суб`єкт господарювання несе відповідальність за використання своєї печатки на документах.

В даній справі апелянт не посилається на втрату чи викрадення печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», не стверджує про невідповідність відбитка на акті печатці товариства та не наводить доказів її використання сторонньою особою.

Тому сама лише відсутність зазначення у тексті акта прізвища та посади особи, яка поставила підпис поряд із відбитком печатки відповідача, за наведених обставин не є достатньою підставою для повного виключення цього документа з числа доказів, які підлягають оцінці судом.

Разом із тим колегія суддів враховує цей недолік під час визначення ваги відповідного доказу та не розглядає акт звірки як безумовний і самодостатній доказ визнання відповідачем заборгованості незалежно від інших матеріалів справи.

Щодо посилання апелянта на пункт 10.5 договору № 20240726-580 колегія суддів зазначає таке.

За змістом цього пункту сторони погодили можливість підписання за допомогою кваліфікованого електронного підпису актів звірки розрахунків та інших документів, направлених із застосуванням програмного забезпечення M.E.Doc IS. Передбачено, що такі електронні акти підписуються за допомогою КЕП уповноваженими особами сторін, а сторони зобов`язалися укласти додаткову угоду щодо можливості підписання актів звірки та інших документів конкретними уповноваженими особами із зазначенням зразків їх оригінальних підписів.

Таким чином, пункт 10.5 договору насамперед визначає погоджений сторонами механізм електронного документообігу із застосуванням КЕП та програмного забезпечення M.E.Doc IS.

Наявний же у матеріалах справи акт звірки від 01.09.2025 оформлений як паперовий документ із власноручними графічними підписами та відбитками печаток обох товариств.

При цьому пункт 10.5 договору не містить положення про те, що паперовий акт звірки, підписаний сторонами в інший спосіб, є недійсним, нікчемним або позбавляється будь-якого доказового значення через відсутність окремої додаткової угоди.

Більше того, пунктом 10.6 договору сторони окремо визначили юридичну силу документів, переданих факсом або електронною поштою, за умови наявності у них необхідних реквізитів, що також свідчить про врегулювання розділом 10 договору різних способів документообігу між сторонами, а не про встановлення єдиного виключного способу підписання будь-якого акта звірки.

Тому сама по собі відсутність у матеріалах справи додаткової угоди, передбаченої пунктом 10.5 договору, не свідчить про автоматичну недопустимість паперового акта звірки від 01.09.2025 як доказу.

Водночас колегія суддів не залишає поза увагою передбачене цим пунктом прагнення сторін до визначеності щодо осіб, уповноважених підписувати акти звірки. У сукупності з відсутністю у спірному акті зазначення прізвищ та посад його підписантів ця обставина є підставою для обережної оцінки акта, однак не для його повного ігнорування.

Посилання апелянта на лист Державної аудиторської служби України від 20.02.2017 №25-16/104 також не спростовує наведеного висновку.

Зазначений лист існує та містить роз`яснення про те, що акт звірки не є первинним бухгалтерським документом і може використовуватися як доказ за умови підтвердження відображених у ньому операцій первинними бухгалтерськими документами. Водночас такий лист має інформаційно-роз`яснювальний характер і не є нормативно-правовим актом, який встановлює правила допустимості доказів для господарського суду. Крім того, його зміст у цій частині фактично узгоджується з наведеною вище практикою Верховного Суду.

Таким чином, колегія суддів погоджується з апелянтом у тій частині, що акт звірки взаємних розрахунків від 01.09.2025 не є первинним бухгалтерським документом і сам по собі не доводить факту поставки товару.

Водночас твердження апелянта про відсутність у цього документа будь-якого доказового значення є помилковим.

Акт може враховуватися судом як один із доказів стану та послідовності взаєморозрахунків сторін у сукупності з договором, первинними документами, відомостями про здійснені платежі та іншими матеріалами справи.

При цьому колегія суддів не покладає на акт звірки самостійного вирішального значення для встановлення факту поставки за видатковою накладною № 5714 від 17.10.2024 та не виходить лише з факту його підписання як безумовного визнання боргу відповідачем.

Такий підхід одночасно відповідає правовим висновкам Верховного Суду, на які послався сам апелянт, та вимогам щодо оцінки доказів у їх сукупності.

Щодо доведеності факту поставки товару за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 та оцінки доказів здійснення господарської операції у їх сукупності

Апелянт заперечує доведеність факту поставки товару, посилаючись на недоліки товарно-транспортної накладної № Р5714 від 17.10.2024, сумніви щодо підписів зі сторони постачальника та доказове значення акта звірки взаємних розрахунків.

Колегія суддів зазначає, що встановлення факту здійснення спірної господарської операції не може зводитися до формальної оцінки одного окремо взятого документа. Вирішальним є встановлення того, чи підтверджує сукупність наявних у справі доказів реальне передання товару від постачальника покупцю.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію.

За змістом частин першої, другої статті 9 цього Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Такі документи повинні містити, зокрема, назву документа, дату його складання, найменування підприємства, від імені якого документ складено, зміст та обсяг господарської операції, одиницю її виміру, а також особистий підпис або інші дані, які дають змогу ідентифікувати особу, котра брала участь у здійсненні господарської операції.

Водночас частина друга статті 9 Закону прямо передбачає, що неістотні недоліки в документах, які містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання такої операції, якщо ці недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у її здійсненні, та документ містить відомості про дату його складання, підприємство, від імені якого його складено, зміст та обсяг господарської операції.

Правовий підхід щодо необхідності встановлення реального змісту господарської операції, а не лише формальної бездоганності окремих документів, послідовно застосовується Верховним Судом.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 03.06.2022 у справі № 922/2115/19 зазначила, що порушення правил оформлення первинних документів саме по собі не спричиняє їх недійсності, однак впливає на можливість доведення відповідних обставин. У разі наявності дефектів первинних документів та невизнання стороною факту поставки сторони не позбавлені права доводити фактичне здійснення поставки іншими доказами, які переконливо свідчать про відповідні обставини.

Водночас об`єднана палата у цій же постанові звернула увагу на те, що недоліки первинного документа не можуть вважатися неістотними, якщо вони перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у господарській операції. У справі №922/2115/19 видаткові та товарно-транспортні накладні щодо спірних партій товару взагалі не містили ані підпису представника покупця, ані печатки товариства, тобто були оформлені лише зі сторони продавця. Саме за таких фактичних обставин поставка відповідних партій була визнана недоведеною.

Фактичні обставини даної справи є відмінними.

Матеріали справи містять видаткову накладну № 5714 від 17.10.2024, у якій зазначено: ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» як постачальника; ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» як покупця; договір № 20240726-580 від 26.07.2024; адресу доставки у м. Дніпрі; найменування чотирьох видів гофропродукції; кількість кожного виду продукції; ціну; загальну вартість товару без ПДВ 329 524,77 грн; ПДВ 65 904,95 грн; загальну вартість поставки 395 429,72 грн.

Безпосереднім дослідженням копії видаткової накладної №5714 вбачається, що в її нижній частині зі сторони покупця у графі «Отримав(ла)» міститься власноручний підпис, який скріплений відбитком круглої печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» із зазначенням коду ЄДРПОУ 45535467.

У такий спосіб, на відміну від обставин справи №922/2115/19, спірна видаткова накладна не є документом, оформленим виключно в односторонньому порядку постачальником: вона містить реквізити обох учасників господарської операції та зовнішні ознаки прийняття товару покупцем.

При цьому апелянт у апеляційній скарзі не стверджує, що підпис у графі «Отримав(ла)» видаткової накладної № 5714 підроблений, не заявляє, що відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на цьому документі є несправжнім, не посилається на втрату, викрадення чи неправомірне використання цієї печатки та не надає доказів на підтвердження відповідних обставин.

Довід апеляційної скарги про відмінність підписів стосується іншої обставини того, що, на думку апелянта, підписи особи зі сторони постачальника, зазначеної як Веремей Михайло Федорович, на видатковій та товарно-транспортній накладних візуально відрізняються між собою.

Таким чином, цим доводом апелянт безпосередньо не спростовує наявного на видатковій накладній підпису зі сторони покупця та відбитка печатки відповідача, які мають самостійне значення для оцінки факту прийняття продукції.

Крім того, відомості видаткової накладної № 5714 узгоджуються з іншими матеріалами справи.

Так, товарно-транспортна накладна № Р5714 також датована 17.10.2024, у ній вантажовідправником зазначено ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка», вантажоодержувачем ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», а пунктом розвантаження адресу у м. Дніпрі на вул. Олеся Гончара, буд. 28.

Товарно-транспортна накладна містить посилання на видаткову накладну №5714 від 17.10.2024 як на супровідний документ на вантаж та відображає ті самі чотири найменування гофропродукції, загальну кількість 40 137 одиниць і загальну вартість товару 395 429,72 грн.

Таким чином, за номером документа, датою, сторонами, адресою доставки, найменуванням продукції, її кількістю та загальною вартістю товарно-транспортна накладна кореспондує зі змістом видаткової накладної №5714.

Встановлені обставини відповідають актуальному підходу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

У постанові від 14.01.2026 у справі №922/4558/24 Верховний Суд зазначив, що факт поставки може підтверджуватися не лише окремим первинним документом, але й сукупністю інших доказів, які переконливо свідчать про реальне здійснення господарської операції. Суд при встановленні факту передачі товару має оцінити всі надані сторонами докази у взаємному зв`язку. Відсутність окремих документів, у тому числі товарно-транспортних накладних, сама по собі не спростовує поставки, якщо інші докази підтверджують її здійснення, а сторона, яка її заперечує, не надала належних доказів протилежного.

Верховний Суд у цій постанові також звернув увагу, що доводи про підроблення підписів або підписання документів неуповноваженими особами повинні бути підтверджені належними доказами; саме припущення сторони не є достатнім для спростування встановленого на підставі сукупності доказів факту поставки.

Такий підхід узгоджується й із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої під час оцінки господарської операції визначальне значення має її фактичне здійснення та реальний рух активів, тоді як можливі дефекти оформлення документа повинні оцінюватися разом з усіма іншими обставинами. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2022 у справі №160/3364/19 також виходить із необхідності з`ясування фактичного руху активів та оцінки первинних документів у сукупності з іншими доказами.

В даній справі на підтвердження поставки наявна не лише ТТН, недоліки якої акцентує апелянт, а насамперед видаткова накладна №5714, яка конкретизує сторони, договір, дату, адресу доставки, найменування, кількість та вартість продукції і містить зі сторони покупця підпис про її отримання та відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

Цим відомостям кореспондує ТТН №Р5714 з тотожними даними щодо вантажу та його доставки.

Крім того, матеріали справи свідчать про подальше здійснення відповідачем платежів у межах господарських відносин за договором №20240726-580, а відображені сторонами взаєморозрахунки включають операцію №5714 від 17.10.2024 на суму 395 429,72 грн. Значення акта звірки при цьому, як уже зазначалося, є допоміжним і не підміняє первинного документа.

Колегія суддів також враховує, що відповідач не надав доказів повернення продукції позивачу, складення акта щодо її неотримання, недопоставки, невідповідності кількості чи асортименту, пред`явлення постачальнику претензій у зв`язку з непоставкою товару або інших документів, які б свідчили про те, що господарська операція, відображена у видатковій накладній №5714, фактично не відбулася.

Зіставлення змісту видаткової накладної, товарно-транспортної накладної, умов укладеного сторонами договору, відомостей про подальші взаєморозрахунки та поведінки сторін після 17.10.2024 у їх сукупності свідчить про більшу вірогідність обставини фактичної поставки продукції відповідачу, ніж протилежного твердження про її відсутність.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині встановлення факту здійснення поставки продукції за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024 на загальну суму 395 429,72 грн.

Саме по собі посилання апелянта на окремі недоліки оформлення товарно-транспортної накладної та візуальну відмінність підписів зі сторони постачальника цього висновку не спростовує, оскільки відповідні обставини повинні оцінюватися не ізольовано, а з урахуванням усієї сукупності доказів фактичного здійснення господарської операції.

Щодо товарно-транспортної накладної №Р5714 від 17.10.2024 та доводу апелянта про відсутність підпису вантажоодержувача

Апелянт посилається на те, що товарно-транспортна накладна №Р5714 від 17.10.2024 не містить підпису та печатки особи, яка прийняла вантаж від імені ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР», у зв`язку з чим, на його думку, такий документ не може підтверджувати отримання відповідачем спірного товару.

Колегія суддів, дослідивши наявну в матеріалах справи товарно-транспортну накладну № Р5714 від 17.10.2024, встановила, що в ній зазначено ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» як вантажовідправника, ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» як вантажоодержувача, автомобільного перевізника ФОП Міщука В.В., водія Сторожука Віталія Володимировича, пункт навантаження у м. Вінниці та пункт розвантаження за адресою: м. Дніпро, вул. Олеся Гончара, буд. 28.

У товарно-транспортній накладній також зазначено видаткову накладну №5714 від 17.10.2024 як супровідний документ на вантаж, наведено чотири найменування гофропродукції, загальну кількість 40 137 одиниць та загальну вартість вантажу 395 429,72 грн. Ці відомості відповідають даним видаткової накладної №5714 від тієї ж дати.

Водночас безпосереднє дослідження ТТН підтверджує, що графа «Прийняв (відповідальна особа вантажоодержувача)» не містить підпису відповідальної особи ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР». Таким чином, фактичне твердження апелянта в цій частині відповідає змісту документа.

При визначенні правового значення цього недоліку колегія суддів враховує нормативне регулювання, яке діяло саме на дату спірного перевезення 17.10.2024.

Відповідно до пункту 11.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363, основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої було наведено у додатку 7 до Правил. Таке формулювання пункту 11.1 було запроваджено наказом Міністерства інфраструктури України від 05.12.2013 №983.

При цьому зміни до Правил № 363, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 14.11.2024 №1332, були прийняті вже після здійснення спірного перевезення та набрали чинності у редакції від 03.01.2025, тому до оцінки оформлення ТТН від 17.10.2024 застосуванню не підлягають.

Таким чином, товарно-транспортна накладна є передусім документом, який оформлює та супроводжує процес перевезення вантажу, фіксує відомості про вантажовідправника, вантажоодержувача, перевізника, транспортний засіб, вантаж, пункти навантаження і розвантаження та інші обставини його переміщення.

Відсутність у відповідній графі підпису відповідальної особи вантажоодержувача зменшує доказове значення саме цієї ТТН у частині самостійного підтвердження факту передання вантажу одержувачу.

Тому колегія суддів не вважає обґрунтованим формулювання суду першої інстанції настільки, наскільки з нього можна зробити висновок, що товарно-транспортна накладна №Р5714 містить підпис уповноваженої особи покупця про прийняття вантажу. Такий висновок безпосередньо змістом ТТН не підтверджується.

Однак встановлений недолік товарно-транспортної накладної не є тотожним відсутності поставки товару та сам по собі не спростовує факт передачі продукції покупцеві, якщо така обставина підтверджується іншими належними та вірогідними доказами.

Це розмежування має принципове значення у спірних правовідносинах.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 14.01.2026 у справі № 922/4558/24 зазначив, що факт поставки може підтверджуватися сукупністю доказів, а відсутність окремих документів, зокрема товарно-транспортних накладних, не спростовує здійснення поставки, якщо інші докази переконливо підтверджують реальність господарської операції, а сторона, яка заперечує її здійснення, не надала належних доказів протилежного.

Такий підхід узгоджується і з практикою Верховного Суду щодо функціонального призначення ТТН: вона підтверджує насамперед здійснення перевезення та переміщення матеріальних цінностей і є одним із доказів реальності господарської операції, однак питання фактичного передання товару має оцінюватися за всією сукупністю доказів. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 29.04.2021 у справі №810/3713/16 зазначив, що відсутність ТТН не може бути самостійною підставою для висновку про те, що господарська операція не відбулася, а наявність і правильність оформлення ТТН повинні оцінюватися разом з іншими документами.

Водночас колегія суддів ураховує і правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 03.06.2022 у справі №922/2115/19, відповідно до якого дефекти первинних документів не завжди можуть визнаватися неістотними. У тій справі видаткові та товарно-транспортні накладні не містили ані підпису відповідальної особи покупця, ані печатки підприємства, що унеможливлювало ідентифікацію особи, яка брала участь у відповідній господарській операції, у зв`язку з чим поставка за такими документами була визнана недоведеною.

Обставини даної справи істотно відрізняються.

Як встановлено колегією суддів, видаткова накладна № 5714 від 17.10.2024, яка безпосередньо оформлює операцію з передачі товару, містить зі сторони покупця підпис у графі «Отримав(ла)» та відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» із кодом ЄДРПОУ 45535467.

Таким чином, на відміну від справи № 922/2115/19, в даній справі відсутність підпису вантажоодержувача має місце лише у товарно-транспортній накладній, тоді як основний документ про господарську операцію видаткова накладна містить зовнішні ознаки прийняття продукції самим покупцем.

Крім того, ТТН №Р5714 не суперечить видатковій накладній, а, навпаки, узгоджується з нею за номером і датою поставки, найменуванням сторін, адресою доставки, номенклатурою товару, його кількістю та загальною вартістю.

Тому зазначена ТТН може враховуватися не як самодостатній доказ приймання вантажу відповідачем, а як додатковий доказ фактичного транспортування саме того товару, який відображений у видатковій накладній №5714.

Цьому відповідають і умови укладеного сторонами договору.

Так, пунктом 6.3 договору ТТН включена до переліку документів, якими супроводжується товар. Водночас пунктом 5.4 договору сторони визначили датою поставки дату, зазначену у видатковій накладній на відпуск відповідної партії товару, або дату підписання видаткової накладної та інших супровідних документів уповноваженим представником покупця.

У такий спосіб, сторони договору не встановили, що виключно належно оформлена ТТН із підписом вантажоодержувача є єдиною можливою підставою для встановлення факту поставки або виникнення обов`язку покупця оплатити фактично отриману продукцію.

Саме включення ТТН до комплекту супровідних документів не дає підстав ігнорувати належно оформлену видаткову накладну та інші докази фактичного здійснення господарської операції.

Показовим у цьому контексті є також висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19. У тій справі Верховний Суд виходив із того, що за наявності документів, які підтверджують фактичне прийняття поставленого товару, недоліки чи ненадання окремих супровідних документів самі по собі не звільняють покупця від обов`язку оплатити фактично отриману продукцію.

В даній справі відповідач не надав доказів того, що вантаж, відображений у ТТН №Р5714, був доставлений іншій особі, повернутий постачальнику, втрачений під час перевезення або взагалі не прибув за зазначеною в документах адресою.

Не наведено й доказів пред`явлення відповідачем перевізнику чи постачальнику претензій щодо недоставлення продукції, її нестачі, невідповідності кількості чи асортименту.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що довід апелянта про відсутність підпису відповідальної особи вантажоодержувача в товарно-транспортній накладній №Р5714 від 17.10.2024 є фактично обґрунтованим у частині встановлення недоліку оформлення цього документа, однак правовий висновок апелянта про те, що такий недолік автоматично спростовує факт поставки товару, є помилковим.

Товарно-транспортна накладна №Р5714 не може самостійно підтверджувати прийняття вантажу відповідачем через відсутність відповідного підпису у графі вантажоодержувача, проте вона залишається доказом організації та здійснення перевезення спірної партії продукції і підлягає оцінці у взаємному зв`язку з видатковою накладною №5714, умовами договору та іншими матеріалами справи.

Враховуючи, що видаткова накладна №5714 містить підпис зі сторони покупця та відбиток його печатки, а відомості ТТН за істотними параметрами господарської операції кореспондують відомостям цієї видаткової накладної, установлений дефект оформлення ТТН не спростовує висновку про фактичне здійснення поставки.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку щодо доведеності факту поставки, хоча його мотивування в частині твердження про належне підписання товарно-транспортної накладної зі сторони вантажоодержувача потребує наведеного вище уточнення.

Щодо доводу апелянта про візуальну відмінність підписів ОСОБА_1 на видатковій та товарно-транспортній накладних

Апелянт зазначає, що товарно-транспортна накладна № Р5714 від 17.10.2024 та видаткова накладна № 5714 від 17.10.2024 зі сторони постачальника нібито підписані однією особою ОСОБА_1 , однак, на думку відповідача, підписи на цих документах візуально не є ідентичними або схожими між собою, що ставить під сумнів їх підписання однією й тією самою особою.

Оцінюючи цей довід, колегія суддів насамперед зазначає, що встановлення виконавця рукописного підпису належить до питань, вирішення яких потребує спеціальних знань.

Відповідно до частини другої статті 98 Господарського процесуального кодексу України предметом висновку експерта можуть бути обставини, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує спеціальних знань у сфері, іншій ніж право.

За статтею 99 ГПК України експертиза призначається, зокрема, у разі, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Водночас стаття 101 ГПК України надає учаснику справи право самостійно замовити експертне дослідження та подати суду відповідний висновок.

Таким чином, питання про те, чи виконані два підписи однією особою, не може достовірно вирішуватися виключно шляхом їх візуального порівняння судом або стороною без застосування спеціальних знань.

Матеріали справи свідчать, що відповідач у відзиві та в апеляційній скарзі обмежився посиланням на зовнішню несхожість підписів, не навівши при цьому результатів спеціального дослідження, які підтверджували б, що хоча б один зі спірних підписів виконаний не ОСОБА_1 .

У досліджених матеріалах справи відсутній висновок судового експерта щодо належності спірних підписів, а довід апелянта сформульований саме як візуальне припущення про їх несхожість.

При цьому відповідно до статей 74, 79 ГПК України сторона, яка посилається на певну обставину як на підставу своїх заперечень, повинна надати докази, які роблять існування такої обставини більш вірогідним, ніж її відсутність.

Саме по собі твердження про те, що два підписи «візуально не схожі», таким доказом не є.

Актуальний підхід Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладений, зокрема, у постанові від 14.01.2026 у справі №922/4558/24. Верховний Суд зазначив, що доводи сторони про підроблення підписів або про виконання їх неуповноваженими особами повинні підтверджуватися належними доказами; саме припущення щодо неналежності підпису не спростовує господарську операцію, встановлену судами на підставі сукупності доказів.

Колегія суддів також враховує, що довід апелянта стосується підписів зі сторони постачальника, а не підпису особи, яка прийняла товар від імені ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

Як встановлено колегією суддів, видаткова накладна №5714 містить зі сторони покупця окремий підпис у графі «Отримав(ла)» та відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

У такий спосіб, навіть припущення апелянта про те, що підписи представника постачальника на двох документах відрізняються, саме по собі не спростовує зовнішньо зафіксованого факту прийняття продукції зі сторони покупця.

Крім того, товарно-транспортна та видаткова накладні взаємно узгоджуються за датою операції, номером видаткової накладної, найменуванням сторін, номенклатурою, кількістю та загальною вартістю продукції.

Тому для спростування відповідних документів недостатньо лише суб`єктивного візуального сприйняття підписів.

Колегія суддів при цьому не здійснює власного почеркознавчого дослідження та не робить висновку про те, чи є підписи на двох документах тотожними за графічним виконанням, оскільки таке питання виходить за межі правової оцінки доказів і потребує спеціальних знань.

Суд оцінює інше: чи подав апелянт належні докази, які б давали підстави поставити під сумнів достовірність цих документів настільки, щоб спростувати встановлений сукупністю доказів факт господарської операції.

Таких доказів матеріали справи не містять.

Саме лише посилання апелянта на візуальну відмінність підписів без висновку експерта, без інших об`єктивних даних щодо підроблення документа та без доказів того, що відповідні документи не походять від позивача, не є достатнім для визнання видаткової чи товарно-транспортної накладної недостовірними доказами.

Водночас навіть висновок експерта відповідно до статті 104 ГПК України не має для суду заздалегідь установленої сили, а підлягає оцінці разом з усією сукупністю доказів.

Таким чином, за відсутності спеціального доказу, який підтверджував би виконання спірних підписів іншою особою, та з огляду на узгодженість змісту видаткової накладної № 5714, ТТН № Р5714 і решти матеріалів справи, довід апелянта про їх «несхожість» має характер припущення та не спростовує встановленого факту поставки.

При цьому колегія суддів не погоджується з підходом, за якого достовірність документа могла б бути поставлена під сумнів виключно через суб`єктивне візуальне порівняння підписів без належного доказового підтвердження відповідного твердження.

Таким чином, зазначений довід апеляційної скарги не дає підстав для висновку про недостовірність видаткової накладної № 5714 від 17.10.2024 чи про відсутність факту поставки продукції за нею.

Щодо посилання позивача на проєкт мирової угоди як на підтвердження визнання відповідачем заборгованості

У відзиві на апеляційну скаргу позивач додатково посилається на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач запропонував укласти мирову угоду, проєкт якої був долучений представником позивача, та вважає, що така поведінка відповідача свідчить про погодження ним позовних вимог і розміру заборгованості.

Колегія суддів вважає за необхідне окремо оцінити цей аргумент, оскільки пропозиція врегулювати спір шляхом укладення мирової угоди та процесуальне визнання стороною певних обставин або позову не є тотожними юридичними категоріями.

Відповідно до частини першої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню за умови відсутності у суду обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними внаслідок примусу. Таке визнання може бути викладене, зокрема, у заявах по суті справи та поясненнях учасників справи чи їх представників.

Водночас мирова угода має іншу процесуальну природу.

За частиною першою статті 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і стосується прав та обов`язків сторін. У такий спосіб, сама передбачена законом сутність мирової угоди полягає у компромісному врегулюванні спору, а не обов`язково у безумовному прийнятті однією стороною фактичної та правової позиції іншої сторони.

Тому сама лише готовність сторони вести переговори щодо мирового врегулювання спору або пропозиція певного варіанта такого врегулювання не може автоматично прирівнюватися ані до визнання позову, ані до безумовного визнання всіх обставин, на яких позов ґрунтується.

Верховний Суд при застосуванні статті 192 ГПК України виходить із того, що юридичне значення має саме погоджене волевиявлення сторін щодо умов мирової угоди та належне її оформлення уповноваженими особами. Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 06.06.2025 у справі №917/141/24, аналізуючи мирову угоду, враховувала, зокрема, факт підписання як спільної заяви про її затвердження, так і самої мирової угоди уповноваженими представниками сторін.

В даній справі в матеріалах міститься документ під назвою «МИРОВА УГОДА», текст якого передбачає, зокрема, що у відповідача існувала заборгованість у загальному розмірі 159 312,14 грн, у тому числі 129 304,39 грн основного боргу, 18 097,46 грн пені, 1 911,20 грн 3 % річних та 9 999,09 грн інфляційних втрат. Документ також містить запропонований графік сплати зазначеної суми.

Водночас наданий до матеріалів справи текст містить незаповнені реквізити щодо дати його укладення та передбачені місця для підписів директорів сторін, однак не містить фактично проставлених підписів ТОВ «Гофрокомбінат «Торгтехніка» та ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

Крім того, із самого тексту цього документа вбачається, що він мав набрати чинності з моменту його затвердження Господарським судом Дніпропетровської області та мав бути направлений сторонами до суду для затвердження. Відомостей про його підписання обома сторонами та затвердження судом матеріали, досліджені колегією суддів, не містять.

Таким чином, наявний документ за своїм фактичним станом є саме проєктом мирової угоди, а не укладеною сторонами мировою угодою.

Саме тому колегія суддів не вбачає достатніх підстав для висновку, що наведене у пункті 1 проєкту формулювання про існування заборгованості у сумі 159 312,14 грн становить самостійне процесуальне визнання відповідачем відповідних обставин у розумінні статті 75 ГПК України.

Не змінює цього висновку й твердження позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що саме відповідач запропонував укласти мирову угоду.

Навіть якщо виходити з того, що ініціатива щодо мирового врегулювання дійсно виходила від відповідача, сама така ініціатива, за відсутності належно оформленої та підписаної мирової угоди або іншої однозначної заяви відповідача про визнання відповідних обставин, не дає достатніх підстав кваліфікувати її як безумовне визнання боргу у визначеному позивачем розмірі.

Інший підхід фактично означав би прирівнювання будь-яких переговорів про компромісне врегулювання спору до визнання заявлених вимог, що не відповідає правовій природі мирової угоди як домовленості, побудованої на взаємних поступках.

Таким чином, колегія суддів не погоджується з доводом позивача в тій частині, в якій сам факт пропонування мирової угоди розглядається як достатній і самостійний доказ визнання відповідачем усієї заявленої заборгованості.

Водночас ця обставина не впливає на результат оцінки інших доказів у справі.

Як встановлено колегією суддів, висновок щодо факту поставки та розміру непогашеної заборгованості ґрунтується не на проєкті мирової угоди, а на договорі, видатковій накладній №5714 від 17.10.2024, інших документах щодо поставки та взаєморозрахунків сторін, відомостях про здійснені платежі та їх оцінці у сукупності.

Тому проєкт мирової угоди колегія суддів не покладає в основу висновку про існування основної заборгованості у розмірі 129 304,39 грн та не використовує його як заміну доказуванню відповідних обставин у загальному порядку.

Щодо стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошового зобов`язання позивачем заявлено до стягнення 1 911,20 грн 3 % річних, 9 999,09 грн інфляційних втрат та 18 097,46 грн пені.

Суд першої інстанції, перевіривши наданий позивачем розрахунок відповідних нарахувань, дійшов висновку про наявність правових підстав для їх стягнення у заявленому розмірі та задовольнив позов у цій частині. Саме такі суми включені до загального розміру присудженої заборгованості.

Відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, а боржник є таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав зобов`язання у встановлений строк.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правова природа передбачених статтею 625 ЦК України нарахувань полягає у компенсації кредиторові майнових втрат, пов`язаних зі знеціненням грошових коштів унаслідок інфляційних процесів, та у компенсації за користування боржником коштами, належними до сплати кредиторові.

Поряд із цим відповідно до статей 546, 549 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.1 договору №20240726-580 сторони передбачили, що за порушення строків оплати Замовник за вимогою Постачальника зобов`язаний сплатити пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідний період, за кожний день прострочення.

Пунктом 7.3 договору сторони погодили, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, факт поставки продукції відповідачу та наявність непогашеної основної заборгованості у розмірі 129 304,39 грн матеріалами справи підтверджені.

У такий спосіб, передумова для застосування передбачених законом та договором наслідків неналежного виконання грошового зобов`язання наявна.

При цьому колегія суддів враховує межі апеляційного перегляду, визначені статтею 269 Господарського процесуального кодексу України.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» не наводить самостійних доводів щодо неправильності розрахунку 3 % річних, інфляційних втрат або пені.

Апелянт не надає власного контррозрахунку цих сум, не заперечує застосовані позивачем індекси інфляції, облікові ставки Національного банку України, формулу розрахунку пені чи 3 % річних та не зазначає, які конкретно складові відповідних розрахунків, на його думку, визначені неправильно.

Фактично заперечення відповідача проти стягнення зазначених сум є похідними від його основного доводу про неправильне визначення розміру основної заборгованості.

Так, позиція апелянта ґрунтується на тому, що здійснені після 17.10.2024 платежі на загальну суму 365 000 грн мали бути повністю зараховані в рахунок оплати видаткової накладної №5714, а тому залишок боргу, на його думку, становив лише 30 429,72 грн.

Як встановлено апеляційним судом, розрахунок апелянта не враховує відображену у взаєморозрахунках сторін іншу операцію від 17.10.2024 №5713 на суму 98 874,67 грн, а загальний непогашений залишок заборгованості після врахування здійснених платежів становить саме 129 304,39 грн.

Відтак відхилення основного доводу апеляційної скарги щодо розміру грошового зобов`язання одночасно спростовує похідний аргумент про відсутність підстав для нарахування відповідальності виходячи із суми основної заборгованості 129 304,39 грн.

Колегія суддів також звертає увагу, що сам по собі факт оскарження рішення суду першої інстанції у повному обсязі не означає наведення апелянтом окремих аргументів проти кожної складової присудженої суми.

Процесуальний обов`язок апеляційного суду оцінити доводи скарги не передбачає необхідності формування замість апелянта нових підстав для оскарження судового рішення, які самим скаржником не заявлялися.

В даній справі відповідач не обґрунтовує неправильність застосування судом першої інстанції статті 625 ЦК України, не заперечує договірну підставу для стягнення пені та не наводить аргументів, які б давали підстави для висновку про неправильність визначених судом першої інстанції сум 3 % річних, інфляційних втрат і пені саме з тих підстав, які є предметом апеляційного оскарження.

Таким чином, встановивши правомірність висновку місцевого господарського суду щодо наявності основної заборгованості у сумі 129 304,39 грн та враховуючи відсутність в апеляційній скарзі самостійних обґрунтованих заперечень проти відповідних похідних нарахувань, колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення в частині стягнення 1 911,20 грн 3 % річних, 9 999,09 грн інфляційних втрат та 18 097,46 грн пені.

Доводи апеляційної скарги у цій частині не спростовують висновків суду першої інстанції та не доводять неправильності вирішення спору щодо відповідних похідних вимог.

Щодо доводів апелянта про неповне з`ясування обставин справи та неналежну оцінку судом першої інстанції доказів і заперечень відповідача

Узагальнюючи доводи апеляційної скарги, ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» посилається на те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, та не надав належної оцінки запереченням відповідача щодо розміру заборгованості, доказового значення акта звірки, оформлення товарно-транспортної накладної і підписів на первинних документах.

Колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених дослідженими доказами, з наданням оцінки аргументам учасників справи.

За змістом статті 86 ГПК України суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили.

Верховний Суд у постанові від 23.09.2021 у справі №904/4455/19 також наголосив, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи з оцінкою аргументів її учасників, а суд апеляційної інстанції при перегляді рішення повинен забезпечити належну перевірку встановлених судом першої інстанції обставин та їх правової оцінки.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції навів у ньому заперечення відповідача, зокрема щодо неможливості встановлення особи, яка підписала акт звірки від позивача, доказового значення такого акта, відсутності підпису вантажоодержувача у товарно-транспортній накладній №Р5714, а також заявленої відповідачем візуальної відмінності підписів зі сторони постачальника.

Суд першої інстанції також навів заперечення позивача щодо твердження відповідача про здійснення після 17.10.2024 платежів на загальну суму 365 000 грн та зазначив позицію позивача про те, що відповідні платежі стосувалися також раніше поставленої продукції.

У мотивувальній частині рішення місцевий господарський суд виходив із наявності між сторонами укладеного договору, факту поставки товару за видатковою накладною №5714 від 17.10.2024, здійснення відповідачем часткових оплат, відображення кінцевого сальдо у взаєморозрахунках сторін у сумі 129 304,39 грн та відсутності доказів погашення даної заборгованості.

У такий спосіб, суд першої інстанції визначив юридично значимі обставини спору, дослідив надані сторонами докази та навів мотиви, з яких дійшов висновку про наявність у відповідача непогашеного грошового зобов`язання.

Те, що суд першої інстанції не структурував відповідь на кожне заперечення відповідача в окремий самостійний підрозділ та виклав відповідне мотивування стисло, саме по собі не свідчить про те, що такі доводи залишилися поза судовою оцінкою або що внаслідок цього спір був вирішений неправильно.

Разом із тим, ураховуючи зміст доводів апеляційної скарги, колегія суддів під час апеляційного перегляду надала кожному з них окрему та детальну оцінку.

Так, колегією суддів перевірено твердження апелянта про те, що після поставки за видатковою накладною №5714 на суму 395 429,72 грн відповідач сплатив 365 000 грн, у зв`язку з чим залишок боргу нібито становить лише 30 429,72 грн.

Водночас встановлено, що такий розрахунок ґрунтується на вибірковому використанні відомостей того самого акта звірки, оскільки апелянт ураховує відображені у ньому платежі, однак не враховує операцію №5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн. За результатами оцінки взаєморозрахунків у їх сукупності довід про наявність лише 30 429,72 грн непогашеного боргу свого підтвердження не знайшов.

Колегією суддів також надано окрему оцінку доводам щодо акта звірки взаємних розрахунків. Встановлено, що такий акт не є первинним документом, який самостійно підтверджує здійснення господарської операції, однак може враховуватися разом з іншими доказами при встановленні стану взаєморозрахунків сторін.

Окремо проаналізовано пункт 10.5 договору та заперечення відповідача щодо неможливості встановлення особи, яка підписала акт звірки від позивача. При цьому колегія суддів не покладає акт звірки в основу висновку про сам факт поставки, а оцінює його лише в сукупності з первинними та іншими доказами у справі.

Досліджуючи доводи щодо факту поставки, колегія суддів встановила, що видаткова накладна № 5714 від 17.10.2024 містить відомості про сторони, договір, найменування, кількість і вартість продукції, а зі сторони покупця підпис у графі «Отримав(ла)» та відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

Довід апелянта щодо відсутності підпису відповідальної особи вантажоодержувача у ТТН № Р5714 також перевірено судом апеляційної інстанції. Зазначена обставина підтверджується змістом ТТН, однак з огляду на наявність видаткової накладної, оформленої зі сторони покупця, та узгодженість відомостей обох документів сама по собі не спростовує факту здійснення господарської операції.

Так само не знайшов належного доказового підтвердження довід щодо візуальної відмінності підписів ОСОБА_1 на видатковій накладній і ТТН, оскільки апелянт не надав доказів, які б підтверджували виконання хоча б одного з таких підписів іншою особою, а встановлення виконавця рукописного підпису потребує спеціальних знань.

Посилання позивача на проєкт мирової угоди як на визнання відповідачем усієї суми боргу колегією суддів також не покладається в основу висновків у справі, оскільки наявний у матеріалах текст не містить підписів обох сторін і сам по собі не може прирівнюватися до безумовного процесуального визнання відповідачем позовних вимог.

Таким чином, під час апеляційного перегляду всі наведені ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» суттєві заперечення перевірено як окремо, так і у взаємному зв`язку з іншими обставинами справи.

За результатами такої перевірки колегія суддів не встановила обставин, які б спростовували висновок суду першої інстанції про наявність основної заборгованості у сумі 129 304,39 грн або свідчили про недоведеність факту поставки спірної продукції.

Саме по собі інше тлумачення апелянтом змісту доказів та незгода з їх оцінкою судом першої інстанції не свідчать про наявність передбачених процесуальним законом підстав для скасування судового рішення, якщо за результатами перевірки відповідних доводів висновки місцевого господарського суду підтверджуються сукупністю досліджених доказів.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У межах доводів даної апеляційної скарги обставин, які б свідчили про неправильне вирішення судом першої інстанції спору по суті, не встановлено.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин та не доводять наявності передбачених статтею 277 ГПК України підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів доходить висновку, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 є законним та обґрунтованим у межах доводів апеляційної скарги, а тому підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу в установлених процесуальним законом межах, дослідивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності та надавши оцінку всім суттєвим доводам апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апелянтом не доведено наявності підстав для скасування або зміни рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25.

Матеріалами справи підтверджується виникнення між сторонами господарських правовідносин на підставі договору на виготовлення та поставку продукції № 20240726-580 від 26.07.2024, здійснення позивачем поставки продукції та наявність непогашеної заборгованості відповідача у розмірі 129 304,39 грн.

Основний довід апелянта про те, що після здійснення платежів на загальну суму 365 000 грн залишок заборгованості за поставленою продукцією становить лише 30 429,72 грн, не знайшов підтвердження під час апеляційного перегляду.

Як встановлено колегією суддів, такий розрахунок не враховує всі операції, відображені у взаєморозрахунках сторін, зокрема операцію № 5713 від 17.10.2024 на суму 98 874,67 грн, тоді як кінцевий непогашений залишок становить 129 304,39 грн.

Доводи апелянта щодо доказового значення акта звірки також не спростовують правильності вирішення спору. Колегія суддів виходить із того, що акт звірки не є первинним документом, який самостійно підтверджує здійснення господарської операції, проте може враховуватися при встановленні стану взаєморозрахунків у сукупності з іншими доказами.

При цьому факт поставки продукції підтверджується не самим актом звірки, а сукупністю досліджених доказів, серед яких, зокрема, видаткова накладна №5714 від 17.10.2024, що містить відомості про сторони, найменування, кількість та вартість товару, а також підпис зі сторони покупця і відбиток печатки ТОВ «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР».

Посилання апелянта на відсутність підпису відповідальної особи вантажоодержувача у товарно-транспортній накладній № Р5714 від 17.10.2024 також не є достатньою підставою для висновку про відсутність поставки, оскільки така товарно-транспортна накладна оцінюється не ізольовано, а у взаємному зв`язку з видатковою накладною та іншими доказами, що підтверджують фактичне здійснення господарської операції.

Не спростовує висновків суду першої інстанції й твердження апелянта про візуальну відмінність підписів представника постачальника на видатковій та товарно-транспортній накладних. Зазначений довід має характер припущення та не підтверджений доказами, які б давали підстави встановити виконання відповідних підписів іншою особою.

Разом із тим проєкт мирової угоди, на який посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів не покладає в основу висновку про наявність та розмір заборгованості, оскільки наявний у матеріалах справи документ не містить підписів обох сторін та не може сам по собі розглядатися як безумовне процесуальне визнання відповідачем заявлених позовних вимог.

Щодо стягнутих судом першої інстанції 1 911,20 грн 3 % річних, 9 999,09 грн інфляційних втрат та 18 097,46 грн пені колегія суддів ураховує, що апелянтом не наведено самостійних доводів щодо неправильності методики їх обчислення, застосованих показників чи конкретних складових розрахунку та не подано власного контррозрахунку.

Заперечення відповідача проти зазначених похідних вимог фактично ґрунтуються на його позиції щодо неправильного визначення розміру основного боргу. Оскільки відповідний основний довід апеляційної скарги не знайшов підтвердження, підстав для зміни висновків суду першої інстанції в частині похідних нарахувань у межах наведених апелянтом аргументів колегія суддів не встановила.

Таким чином, доводи апеляційної скарги зводяться переважно до іншої оцінки апелянтом наявних у справі доказів, однак не спростовують встановлених судом першої інстанції юридично значимих обставин та не доводять неправильності вирішення спору по суті.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене та результати перевірки оскаржуваного рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів не встановила передбачених процесуальним законом підстав для його скасування або зміни.

За таких обставин апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 без змін.

Судові витрати.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір розподіляється між сторонами залежно від результатів розгляду справи.

З огляду на висновок колегії суддів про залишення апеляційної скарги без задоволення та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 без змін, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених сторонами під час розгляду справи судом першої інстанції, немає.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що у разі залишення скарги без задоволення витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на скаржника. Зокрема, такий підхід застосовано у постановах Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 916/334/22 та від 18.09.2025 у справі № 922/82/20.

Розподіл судових витрат, здійснений судом першої інстанції, у зв`язку із залишенням оскаржуваного рішення без змін також залишається без змін.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281– 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІЗНЕС ДЕВЕЛОПМЕНТ ЦЕНТР» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026 у справі № 904/7557/25 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та у строки, встановлені статтею 288 цього Кодексу.

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя О.В. Чус