Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №902/152/26 — Північно-західний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року Справа № 902/152/26

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Філіпова Т.Л. , суддя Маціщук А.В.

секретар судового засідання Степанчук С. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Немирівської міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 21 травня 2026 року в справі №902/152/26 (суддя Яремчук Ю.О.)

час та місце ухвалення рішення: 21 травня 2026 року; м. Вінниця вул. Пирогова, 29; повний текст рішення виготовлено 1 червня 2026 року.

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Продовольча компанія" "Зоря Поділля"

до Немирівської міської ради

до Фермерського господарства "Агромрія-А"

про визнання частково недійсним договору оренди та витребування земельної ділянки

за участю представників сторін:

від Позивача - Хитрук І.С.;

від Відповідача 1 - Стецюра А.І.;

від Відповідча 2 - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Продовольча компанія" "Зоря Поділля" (надалі – Позивач) звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Немирівської міської ради (надалі – Відповідач 1) до Фермерського господарства "Агромрія-А" (надалі – Відповідач 2) про:

· визнання частково недійсним першого речення пункту 8 договору оренди землі від 14 квітня 2018 року, який укладений між Бондурівською сільською радою та Позивачем, об`єктом за яким є земельна ділянка з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, площею 2,5225 га, в наступній частині: "на строк 7 (сім) років з урахуванням періоду ротації основної сівозміни";

· витребування земельної ділянки з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, площею 25225 га із користування на праві оренди у Відповідача 2 у користування на праві оренди Позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивач є орендарем невитребуваної земельної ділянки на підставі договору оренди від 14 квітня 2018 року, який, на його думку, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" не припинив свою дію після спливу семирічного строку, оскільки має діяти до дня державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позивач зазначає, що Відповідач 1 набувши статусу орендодавця у зв`язку зі зміною повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, безпідставно передав її в оренду Відповідачу 2, чим порушив право Позивача користування та переважне право як чинного орендаря. Посилаючись на висновки Господарського суду Вінницької області, викладені у рішенні від у справі №902/1011/25, щодо неналежності раніше обраного способу захисту, Позивач вважає належним способом захисту визнання частково недійсним пункту 8 Договору в частині визначення строку його дії та витребування спірної земельної ділянки із користування Відповідача 2 у своє користування на праві оренди.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 21 травня 2026 року в справі № 902/152/26 позов задоволено частково. Витребувано земельну ділянку з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, площею 2,5225 га з користування на праві оренди у Відповідача 2 у користування на праві оренди Позивача. Також, даним судовим рішенням покладено на Відповідача 1 та Відповідача 2 по 1664 грн витрат на сплату судового збору та по 10000 грн витрат на професійну правничу допомогу на кожного.

В решті позову, місцевим господарським судом відмовлено.

При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Договір оренди землі від 14 квітня 2018 року є чинним, оскільки неврахування сторонами під час його укладення вимог частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" щодо припинення договору з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку не свідчить про його недійсність чи припинення. Суд зазначив, що відповідне законодавче обмеження строку дії договору застосовується безпосередньо в силу закону незалежно від того, чи відображене воно у тексті договору. Водночас, місцевим господарським судом встановлено, що оскільки матеріали справи не містять доказів державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за власником земельної частки (паю) або його спадкоємцем, передбачена законом підстава для припинення договору оренди не настала.

Встановивши, що Договір є чинним, а право оренди Позивача належним чином зареєстроване, суд першої інстанції дійшов висновку, що передача Відповідачем 1 спірної земельної ділянки в оренду Відповідачу 2 порушує права Позивача як чинного орендаря. З огляду на це суд першої інстанції визнав належним та ефективним способом захисту порушеного права витребування спірної земельної ділянки з користування Відповідача 2 у користування Позивача на праві оренди.

Разом із тим у задоволенні позовної вимоги про визнання частково недійсним пункту 8 договору оренди землі від 14 квітня 2018 року суд першої інстанції відмовив, виходячи з того, що чинність договору та межі строку його дії визначаються безпосередньо приписами закону, а не лише змістом відповідної умови договору, у зв`язку з чим внесення змін до окремого пункту договору не призведе до відновлення порушеного права позивача. З огляду на вказане суд виснував, що враховуючи, що вимога про витребування земельної ділянки є достатнім та ефективним способом судового захисту, підстав для задоволення вимоги про часткове визнання недійсним пункту 8 Договору.

Також місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість витрат Позивача на професійну правничу допомогу в сумі 40 000 грн. Однак, оскільки судом задоволено позовні вимоги частково, то вказано, що відповідному частковому задоволенню підлягають і витрати сторін на професійну правову допомогу (у співвідношенні 50 % - задоволено та 50 % - відмовлено). Отже, суд першої інстанції виснував, що за рахунок Відповідачів 1 та 2 підлягають відшкодуванню 20000 грн витрат Позивача на професійну правничу допомогу (по 10000 грн з кожного), решта 20000 грн підлягають залишенню за Позивачем.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Відповідач 1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просив, скасувати дане рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги Відповідач 1 посилається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував статтю 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", оскільки безпідставно визнав, що зазначена норма змінює погоджений сторонами строк дії договору оренди. На переконання скаржника місцевий господарський суд, суд фактично змінив істотну умову Договору щодо строку його дії, порушив принцип свободи договору та не врахував правові висновки Верховного Суду щодо повноважень органу місцевого самоврядування у сфері розпорядження земельними ділянками.

Апелянт також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно визнав чинним Договір після закінчення строку його дії. На думку скаржника, Договір був укладений строком на сім років, а тому припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку, на який його укладено. При цьому скаржник вказує, що Позивачу було відмовлено у поновленні Договору, та що додаткову угоду про його поновлення сторони не укладали, державна реєстрація продовження права оренди не здійснювалася, а відомості про припинення права оренди внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не виключалися. За таких обставин, на переконання апелянта, на момент передачі земельної ділянки Відповідачу 2, Позивач не мав чинного речового права оренди. Крім того, апелянт вважає, що за відсутності у Позивача чинного права оренди останній не був належним володільцем (тимчасовим) земельної ділянки, а відтак не мав права на її витребування. При цьому Відповідач 1 посилається на положення статтей 387, 388 Цивільного кодексу України та правові висновки Верховного Суду, і зазначає, що витребування земельної ділянки орендарем можливе лише за умови, якщо на момент розгляду спору строк дії первісного договору оренди не сплив, наголошуючи, що у цій справі така умова відсутня.

Апелянт також вважає, що суд першої інстанції не врахував принципи правової визначеності, стабільності цивільного обороту, добросовісності та заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium). При цьому Відповідач 1 зазначає, що протягом дії Договору Позивач сам визнавав його строковий характер, звертався до Відповідача 1 із заявою про поновлення Договору на новий строк, а після отримання відмови почав стверджувати про чинність Договору та просити визнати недійсною умову щодо строку його дії. Така поведінка, на переконання скаржника, є непослідовною та суперечить принципу добросовісності і правової визначеності.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 24 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача та запропоновано сторонам в строк протягом 10 днів з дня вручення даної ухвали направити до канцелярії суду відзив на апеляційну скаргу.

Через підсистему "Електронний суд" Північно-західного апеляційного господарського суду 24 червня 2026 року від представника Позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Позивач просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказує, що Позивач є орендарем невитребуваної земельної ділянки на підставі Договору, який, на його думку, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" не припинив свою дію після спливу семирічного строку, оскільки має діяти до дня державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позивач зазначає, що Відповідач 1, набувши статусу орендодавця у зв`язку зі зміною повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, безпідставно передав її в оренду Відповідачу 2, чим порушив право Позивача користування та переважне право як чинного орендаря. Посилаючись на висновки Господарського суду Вінницької області, викладені у рішенні від 16 жовтня 2025 року в справі №902/1011/25, щодо неналежності раніше обраного способу захисту, Позивач вважає належним способом захисту визнання частково недійсним пункту 8 договору оренди в частині визначення строку його дії та витребування спірної земельної ділянки із користування Відповідача 2 у своє користування на праві оренди.

У зв`язку із відпусткою судді-члена колегії суддів Розізнаної І.В. на підставі Службової записки головуючого судді по даній справі, розпорядженням керівника апарату суду від 27 липня 2026 року за №01-05/709 з метою недопущення порушення процесуальних строків та відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, Положення про автоматизовану систему документообігу суду, п. 8.6 Засад використання автоматизованої системи документообігу Північно-західного апеляційного господарського суду, призначено заміну судді-члена колегії в справі №902/152/26.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В., суддя Філіпова Т.Л..

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 липня 2026 року прийнято справу № 902/152/26 до провадження у складі колегії суддів у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В., суддя Філіпова Т.Л.; проведення підготовчих дій закінчено; розгляд апеляційних скарг призначено на 19 серпня 2026 року об 16:00 год..

Через підсистему "Електронний суд" суду апеляційної інстанції 28 липня 2026 року від представника Відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач 2 просили рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Вказавши, що відповідно до вимог частини 6 статті 19 Закону України «Про оренду землі» особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку земельну ділянку в оренду на строк, передбачений цією статтею, без права на поновлення договору оренди землі. Відповідач 2 вказав, що Відповідач 1 діяв відповідно до вимог законодавства прийнявши рішення щодо припинення договору оренди землі з Позивачем та надання земельної ділянки в оренду Відповідачу 2. Відповідач 2 при цьому вважає, що Позивач подаючи позовну заяву з такою позовною вимого по суті хоче внести зміни в договір не звертаючись із відповідним клопотання про внесення таких змін в договір до управителя спадковим майном (в даному випадку Відповідача 1).

Ухвалою апеляційного господарського суду від 30 липня 2026 року задоволено заяву представника Відповідача 1 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 11 серпня 2026 року задоволено заяву представників Позивача та Відповідача 2 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 19 серпня 2026 року, з підстав, наведених у даній ухвалі, розгляд апеляційної скарги відкладено на 16 вересня 2026 року об 15:20 год.

В судове засідання від 16 вересня 2026 року представник Відповідача 2 не з`явився.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду від 19 серпня 2026 року сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального кодексу України).

При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи вищевказане суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.

Відтак, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розгляд скарги без участі представника Відповідача 2 за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 19 серпня та 16 вересня 2026 року, яке проведено в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача 1 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог. Представник Відповідача посилається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував статтю 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", оскільки безпідставно визнав, що зазначена норма змінює погоджений сторонами строк дії договору оренди. На переконання представника, суд фактично змінив істотну умову договору щодо строку його дії, порушив принцип свободи договору та не врахував правові висновки Верховного Суду щодо повноважень органу місцевого самоврядування у сфері розпорядження земельними ділянками. Представник Відповідача 1 вказав, що суд першої інстанції безпідставно визнав чинним договір оренди землі після закінчення строку його дії. При цьому представнику Позивачу було відмовлено у поновленні договору, та що додаткову угоду про його поновлення сторони не укладалося, державна реєстрація продовження права оренди не здійснювалася, а відомості про припинення права оренди внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Представник Відповідача 1 також вказав, що на момент передачі земельної ділянки Відповідачу 2, Позивач не мав чинного речового права оренди, а за відсутності у Позивача чинного права оренди останній не був належним володільцем земельної ділянки, а відтак не мав права на її витребування. Посилаючись на положення статтей 387, 388 Цивільного кодексу України та правові висновки Верховного Суду, представник апелянта зазначив, що витребування земельної ділянки орендарем можливе лише за умови, якщо на момент розгляду спору строк дії первісного Договору не сплив, тоді як у цій справі така умова відсутня.

В судовому засіданні від 19 серпня 2026 року представник Відповідача 2 підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі Відповідача 1, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог. Представник Відповідача 2 вказав, що Відповідач 1 діяв відповідно до вимог законодавства прийнявши рішення щодо припинення договору оренди землі з Позивачем та надання земельної ділянки в оренду Відповідачу 2. Представник Відповідача 2 при цьому наголосив, що Позивач подаючи позовну заяву з такою позовною вимого по суті хоче внести зміни в Договір не звертаючись із відповідним клопотання про внесення таких змін в Договір до управителя спадковим майном.

В судовому засіданні від 19 серпня та 16 вересня 2026 року, яке проведено в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Позивача, просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Представник Позивача вказав, що Позивач є орендарем невитребуваної земельної ділянки на підставі Договору від 14 квітня 2018 року, який, на його думку, відповідно до частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" не припинив свою дію після спливу семирічного строку, оскільки має діяти до дня державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Представник Позивача зазначає, що Відповідач 1, набувши статусу орендодавця у зв`язку зі зміною повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, безпідставно передав її в оренду Відповідачу 2, чим порушив його право користування та переважне право як чинного орендаря. Представник Позивача вказав, що посилаючись на висновки Господарського суду Вінницької області, викладені у рішенні від у справі №902/1011/25, щодо неналежності раніше обраного способу захисту, він вважає належним способом захисту визнання частково недійсним пункту 8 Договору щодо оренди в частині визначення строку його дії та витребування спірної земельної ділянки із користування Відповідача 2 у своє користування на праві оренди.

Заслухавши пояснення представників Позивача, Відповідача 1, Відповідача 2, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги та відзивів на апеляційну скаргу стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача 1 слід задоволити, оскаржуване рішення скасуватив та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Як вбачається з матеріалів справи, Бондурівська сільська рада Немирівського району Вінницької області прийняла рішення на 14 сесії 7 скликання 13 квітня 2018 року, яким вирішила передати в оренду Позивачу не успадковані земельні ділянки (а. с. 9).

У додатку до зазначеного рішення міститься список № 83 від 13 квітня 2018 року померлих власників земельних часток (паїв), на які державні акти на право власності на землю підлягають видачі їхнім спадкоємцям після посвідчення відповідних цивільно-правових угод.

Серед таких померлих власників у списку зазначено ОСОБА_1 , за яким обліковувалась земельна ділянка площею 2,5225 га.

Згідно зі змістом листа Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 27 червня 2025 року №0-2-0.6-3621/2-25 згідно з технічної документації по передачі земельних часток (паїв) з виготовлення державних актів на право власності на землю власникам земельних часток (паїв) на території Бондурівської сільської ради Немирівського району Вінницької області та даних Державного земельного кадастру земельній ділянці №101, площею 2,5225 га визначено кадастровий номер 0523080600:01:001:0071.

14 квітня 2018 року між Бондурівською сільською радою (надалі – Орендодавець) та Позивачем укладено Договір (а.с 12-13).

У відповідності до пункту 1 Договору Орендодавець надав, а Позивач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, на підставі на підставі рішення 14 сесії 7 скликання від 13 квітня 2018 року, розташовану на території Орендодавця.

Відповідно до пунктів 2-7 Договору, в оренду передається земельна ділянка загальною площею 2,5225 га, із числа не успадкованих земельних ділянок. Номер земельної ділянки згідно проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв)-101. На земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна та інші об`єкти інфраструктури. Земельна ділянка передається в оренду без будівель, споруд та інших об`єктів. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 73 584,59 грн. Земельна ділянка, яка передається в оренду, недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню, немає. Інші особливості об`єкта оренди, що можуть вплинути на орендні відносини: відповідно до статті 1283 та 1285 Цивільного кодексу України в зв`язку з відсутністю спадкоємців та або виконавця заповіту управління спадковим майном, до складу якого входить земельна ділянка, здійснює Орендодавець. Відповідно до частини 5 статті 4 Закону України “Про оренду землі” орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, в зв`язку з відсутністю спадкоємців є Орендодавець.

Пунктом 8 Договору визначено, що Договір укладається на строк 7 (сім) років з урахуванням періоду ротації основної сівозміни або до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку, або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, відповідно до частин 5, 6 статті 19 Закону України “Про оренду землі” але в будь-якому випадку діє до закінчення збирання врожаю Позивачем. Після закінчення строку Договору Позивач має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі Позивач повинен не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів до закінчення строку дії Договору повідомити письмово Орендодавця про намір продовжити його дію.

Згідно із пунктом 9 Договору, орендна плата вноситься Позивачем в грошовій формі в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 8 830 грн 15 коп. за 1 рік.

У відповідності до пунктів 14-15 Договору, земельна ділянка передається в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код цільового призначення - 01.01).

Пунктом 43 Договору визначено, що Договір набирає чинності після підписання сторонами та державної реєстрації права оренди.

Договір підписано та скріплено печатками сторін.

Право оренди Позивача на земельну ділянку за Договором зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 4 вересня 2018 року державним реєстратором Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О.В..

Факт державної реєстрації права оренди підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 вересня 2018 року, індексний номер 137125582.

6 березня 2025 року з урахуванням належного виконання обов`язків за Договором щодо оренди та маючи намір його поновити на той самий строк, Позивач звернулося до Відповідача 1 з клопотанням № 417 від 6 березня 2025 року, до якого, зокрема, додано проєкт додаткової угоди до Договору, а також витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з НГО земельної ділянки (а.с. 83).

Зазначене клопотання отримано Відповідачем 1 за вхідним № 03-29-1219 від 10 березня 2025 року, що підтверджується відбитком штемпеля вхідної кореспонденції на поданому документі.

Звернення Позивача саме до Відповідача 1 зумовлено тим, що Відповідач 1 на момент подання клопотання є розпорядником спірних земельних ділянок.

Так, відповідно до Перспективного плану формування територій громад Вінницької області, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 512-р від 6 травня 2020 року Орендодавець увійшов до складу Немирівської міської територіальної громади.

Отже, після реформування адміністративно-територіального устрою України в 2020 році, земельна ділянка знаходиться в межах Немирівської міської територіальної громади (за межами с. Бондурівка) Вінницького району Вінницької області.

Поряд з цим, Відповідач 1 розглянувши заяву голови Відповідача 2 Бевза А.Б. від 3 квітня 2025 року, додані матеріали, керуючись статтями 26, 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, статтями 12, 172 Земельного кодексу України, статтею 1277 Цивільного кодексу України статтею 19 Закону України “Про оренду землі”, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли” від 20 вересня 2016 року №1533-VIII, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні” від 10 липня 2018 року №2498-VIII, Законом України “Про добровільне об`єднання територіальних громад”, та статтею 24 Закону України “Про Державний земельний кадастр”, статтями 5, 11, 13 Закону України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”, Законом України “Про адміністративну процедуру” прийняв рішення на 63 сесії 8 скликання від 17 квітня 2025 року №3067, яким вирішив надати в оренду Відповідачу 2 земельні ділянки сільськогосподарського призначення, власники яких померли, які розташовані за межами населених пунктів на території Немирівської міської територіальної громади Вінницького району Вінницької області, загальною площею 81,0645 га, вид цільового призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код виду цільового призначення 01.01), терміном на 25 (двадцять п`ять) років, або до моменту державної реєстрації прав власності спадкоємцями на такі земельні ділянки, згідно додатку 1 (додається), з орендною платою у розмірі 7500 грн за 1 (один) га.?У разі якщо договір оренди земельної ділянки, власник якої помер, закінчився у зв язку з набуттям права власності на неї до збирання врожаю, посіяного орендарем на земельній ділянці, орендар має право на збирання такою врожаю. Власник земельної ділянки має право на відшкодування збитків, пов`язаних із тимчасовим зайняттям земельної ділянки колишнім орендарем, у розмірі пропорційно до орендної плати з дня припинення договору до дня збирання врожаю.

Також даним рішенням Відповідача 1 від 17 квітня 2025 року №3067 вирішено припинити у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Договори оренди укладені з Позивачем у зв`язку з закінченням строку, на який їх було укладено.

На виконання зазначеного рішення, 24 квітня 2025 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено договір оренди землі (надалі – Договір від 24 квітня 2025 року; а.с. 17-18).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 січня 2026 року №461412299, 25 квітня 2025 року державним реєстратором Відповідача 1 Галаченко В.І. зареєстровано право оренди за Відповідачем 2 на підставі Договору від 24 квітня 2025 року, що укладений між Відповідачами 1 та 2, про що в даному реєстрі було вчинено запис за №59690558.

Так, Позивач, вважаючи що його переважне право на поновлення Договору порушене Відповідачами 1 і 2, звернувся в липні 2025 року до Господарського суду Вінницької області для його захисту з наступними позовними вимогами: визнання додаткової угоди до Договору укладеною у відповідній редакції; визнання відсутні права оренди на Земельну ділянку за Відповідачем 2.

Рішенням місцевого господарського суду від 16 жовтня 2025 року в справі 902/1011/25 відмовлено в задоволенні позову. Дане судове рішення від 16 жовтня 2025 року набрало законної сили 18 листопада 2025 року. Підставою для відмови у задоволенні позову стало те, що Позивач невірно обрав спосіб захисту свого права.

Позивач, вважаючи протиправною передачу Відповідачем 1 в оренду Відповідачу 2 земельної ділянки з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, площею 2,5225 га, з підстав належності відповідного права оренди саме за Позивачем, звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права з позовом про визнання частково недійсним першого речення пункт 8 Договору (на строк 7 (сім) років з урахуванням періоду ротації основної сівозміни) та витребування земельної ділянки з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, площею 2,5225 га із користування на праві оренди у Відповідача 2 у користування на праві оренди Відповідачу 1.

Аналізуючи спірні правовідносини на предмет їх регулювання нормами матеріального права, колегія суду зауважує, що норми господарського процесуального законодавства закріплюють право фізичних осіб звертатися до господарського суду з позовами саме у випадку, коли їх справа віднесена до юрисдикції господарського суду.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За змістом статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Правовий аналіз положень статті 387 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Згідно змісту приписів статті 388 Цивільного кодексу України предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у справах за такими позовами становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як то факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.

З вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння за правилами як статті 387, так і статті 388 Цивільного кодексу України, може звертатися лише особа, яка є власником майна, чи належним його володільцем, відтак до кола предмету доказування в даному випадку входить доведення належності позивачу на праві власності або володінні, за законом чи договором, спірного нерухомого майна.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Положення статті 203 Цивільного кодексу України містять загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України, а правові наслідки недійсності правочину - статтею 216 Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спір про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За положеннми частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 792 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Положеннями частини 9 статті 93 Земельного кодексу України, частини 2 статті 792 Цивільного кодексу України визначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про оренду землі" обумовлено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Розглядаючи позовні вимоги щодо визнання частково недійсним пункту 8 Договору в частині визначення строку його дії, колегія суду зауважує наступне.

З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з передачею земельної ділянки, яка перебувала в оренді Позивача, у користування Відповідачу 2.

Предметом Договору є земельна ділянка із числа невитребуваних земельних часток (паїв).

Отже, спірні правовідносини виникли у сфері розпорядження та використання невитребуваних земельних часток (паїв), у зв`язку з чим, крім положень Земельного кодексу України та Закону України "Про оренду землі", до них підлягають застосуванню також положення Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Правове регулювання, встановлене Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", зумовлене особливим статусом земельних часток (паїв), право на які виникло внаслідок паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств. Такі земельні частки (паї) не є звичайними земельними ділянками державної чи комунальної власності, а перебувають у тимчасовому розпорядженні уповноваженого законом органу до моменту оформлення їх власниками або спадкоємцями права власності.

Саме з урахуванням особливостей такого правового режиму статтею 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" передбачено спеціальний порядок передачі нерозподілених (невитребуваних) земельних часток (паїв) в оренду.

В силу дії статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (у редакції, чинній на момент укладення Договору), нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

В той же час, з 1 січня 2019 року набрав чинності Закон України від 10 липня 2018 року №2498-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", яким Закон №899-IV викладено у новій редакції.

У чинній редакції Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", нормативно розмежовано поняття нерозподіленої земельної ділянки та невитребуваної земельної частки (паю), визначено їх правовий статус, а також передбачено, що після формування невитребуваних часток (паїв) у земельні ділянки вони можуть передаватися в оренду за рішенням відповідної сільської, селищної чи міської ради до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

У подальшому Законом України від 8 жовтня 2024 року № 3993-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту інтересів власників земельних часток (паїв), а також застосування адміністративної процедури у сфері земельних відносин" строк, протягом якого власники невитребуваних земельних часток (паїв) або їх спадкоємці можуть оформити право власності на такі земельні ділянки, продовжено до 1 січня 2028 року.

Разом із тим колегія суддів зауважує, що наведені зміни законодавства стосувалися порядку здійснення повноважень щодо розпорядження невитребуваними земельними частками (паями), уточнення їх правового статусу та продовження строку, протягом якого власники або їх спадкоємці можуть оформити право власності на такі земельні ділянки. Водночас зазначені зміни не змінювали правової природи договору оренди таких земель, не регулювали порядок визначення строку його дії та не містили імперативної заборони визначати такий строк відповідно до положень Закону України "Про оренду землі" і Цивільного кодексу України.

Колегія суду, здійснивши аналіз вказаних вище норм матеріального права, серед іншого, і статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", та враховує чинну практику Верховного Суду зазначив таке:

· статус невитребуваних нерозподілені земельні ділянки набувають вже після проведення зборів стосовно розподілу земельних ділянок (постанова Великої Палата Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року в справі №922/2723/17, постанова Верховного Суду від 7 травня 2024 року в справі №917/1994/20);

· реалізація процедури паювання відповідної частини земель має своїм наслідком припинення права державної та комунальної власності на розпайовані землі, що зумовлює припинення й інших правомочностей щодо земельних ділянок державної та комунальної власності. Разом з тим, нерозподілені частки (паї) не є землями державної чи комунальної власності, а лише перебувають у розпорядженні відповідних адміністрацій до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку (аналогічні висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 1 жовтня 2019 року в справі №922/2723/17, Верховним Судом у постановах від 26 квітня 2023 року в справі №917/2031/19, від 29 серпня 2023 року в справі №917/253/20, від 9 липня 2025 року в справі №916/2497/23).

Чинне законодавство, зокрема, стаття 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" надає відповідній раді, яка не є власником земельної ділянки, можливість правомірно передати користування землею тимчасово іншій особі (відповідний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 12 жовтня 2021 року в справі №233/2021/19).

Зміна орендодавця в силу статті 32 Закону України "Про оренду землі" пов`язується не зі зміною законодавчо визначеного суб`єкта владних повноважень, уповноваженого укладати договори оренди, а з переходом права власності на земельну ділянку в порядку, визначеному частинами четвертою та п`ятою статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Відтак перехід до Відповідача 1 (від Орендодавця) повноважень щодо передачі в оренду невитребуваних земельних часток (паїв), у тому числі спірної земельної ділянки, сам по собі не є юридичним фактом, який припиняє або змінює вже існуючі договірні правовідносини (за Договором). Така законодавча зміна свідчить лише про заміну суб`єкта, який здійснює права та виконує обов`язки орендодавця у триваючих правовідносинах.

Отже, після набуття відповідних повноважень Відповідач 1 не набув права повторно вирішувати питання про передачу в оренду земельної ділянки, яка вже перебувала в користуванні іншої особи на підставі чинного Договору, а вступив у права та обов`язки орендодавця за Договором.

Поряд з тим суд апеляційної інстанції констатує, що доводи Позивача, які знайшли своє відображення в оскаржуваному рішенні, щодо того, що стаття 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" встановлює імперативний порядок визначення строку дії договору оренди невитребуваної земельної частки (паю), а тому сторони не могли погодити інший строк його дії, ніж до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку її власником є хибними та спростовуються наступним.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі є договором, за яким орендодавець за плату передає земельну ділянку у володіння і користування орендарю на певний строк. Відповідно до статті 15 цього Закону строк дії договору є однією з його істотних умов.

Порядок визначення строку договору врегульований статтею 19 Закону України "Про оренду землі". Частиною першою цієї статті встановлено загальне правило, відповідно до якого строк дії договору визначається за згодою сторін, але не може перевищувати п`ятдесяти років.

Разом із тим частина третя статті 19 Закону України "Про оренду землі" передбачає, що у разі передачі в оренду земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строк договору визначається за згодою сторін, але не може бути меншим ніж сім років.

Предметом Договору є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, передана в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з цільовим призначенням - землі сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код цільового призначення - 01.01).

Отже, визначаючи строк дії Договору, сторони зобов`язані враховувати як положення статті 19 Закону України "Про оренду землі", так і спеціальні положення Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", що регулюють особливості використання невитребуваних земельних часток (паїв).

Колегія суду наголошує, що принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору), можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

При цьому, колегією суддів приймається до уваги, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 квітня 2023 року в справі №910/4518/16 зазначила, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин 2 та 3 статті 6 і статті 627 Цивільного кодексу України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити (такі ж висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі №363/1834/17).

Отже, свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства розкривається через співвідношення актів цивільного законодавства та договору і визначає межі законодавчого втручання у приватні правовідносини. З огляду на це сторони вправі врегулювати свої відносини на власний розсуд, у тому числі відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо такий відступ не заборонений законом та не суперечить імперативним нормам. Відтак сама по собі відсутність у законі прямої вказівки на можливість погодження сторонами певної умови договору не свідчить про заборону її включення до договору, якщо така умова не суперечить імперативним приписам законодавства.

За таких обставин, вирішуючи питання про правову природу строку дії спірного Договору, колегія суддів виходить зі змісту статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". У відповідності до редакції цієї статті, чинної на момент укладення Договору (5 травня 2018 року), нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки могли передаватися в оренду до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначалося у договорі оренди.

Разом із тим аналіз наведеної норми не дає підстав для висновку, що законодавець встановив імперативний спосіб визначення строку дії договору оренди невитребуваної земельної частки (паю) або позбавив сторони права визначити конкретний строк дії договору відповідно до Закону України "Про оренду землі".

Навпаки, наведена норма регламентує особливості існування орендних правовідносин щодо такого специфічного об`єкта та встановлює спеціальне правило їх припинення у разі оформлення власником або його спадкоємцем права власності на земельну ділянку.

Судом апеляційної інстанції установлено, що пунктом 8 Договору сторони погодили, що Договір укладається строком на сім років з урахуванням періоду ротації основної сівозміни, але в будь-якому випадку діє до закінчення збирання врожаю орендарем. Також сторони передбачили переважне право Позивача на поновлення Договору.

Водночас пунктом 33 Договору встановлено, що дія Договору припиняється, зокрема, у разі отримання власником державного акта на право власності на земельну ділянку.

Таким чином, реалізуючи принцип свободи Договору, сторони погодили всі його істотні умови, у тому числі строк дії Договору, одночасно врахувавши особливості правового режиму невитребуваної земельної частки (паю), передбачені статтею 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Відповідно до статтей 251, 252 Цивільного кодексу України строк визначається певним періодом у часі, зокрема роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, тоді як термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка неминуче має настати.

Натомість підстави припинення договору визначають юридичні факти, з настанням яких припиняються права та обов`язки сторін незалежно від того, чи сплив погоджений ними строк дії договору.

Саме тому умова, передбачена статтею 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", про можливість передачі невитребуваних земельних часток (паїв) в оренду до дня державної реєстрації права власності на земельну ділянку, не визначає спосіб встановлення строку договору оренди, а встановлює спеціальну законодавчу підставу припинення орендних правовідносин, обумовлену особливим правовим режимом такого об`єкта. Іншими словами, зазначена норма встановлює граничний (присічний) момент існування орендних правовідносин, після настання якого договір припиняється незалежно від погодженого сторонами строку його дії.

Отже, положення статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" не виключають застосування до договорів оренди невитребуваних земельних часток (паїв) загальних положень Закону України “Про оренду землі” щодо визначення строку договору за домовленістю сторін.

Навпаки, системний аналіз статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", статтей 13, 15, 19 Закону України "Про оренду землі", а також статтей 6, 627, 638 Цивільного кодексу України свідчить, що сторони були вправі визначити строк дії договору тривалістю сім років, одночасно передбачивши його припинення у разі отримання власником державного акта на право власності на земельну ділянку. Така умова відповідала правовому регулюванню, чинному на момент укладення договору, а після внесення змін до законодавства є тотожною за своїм правовим змістом передбаченій чинною редакцією частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" підставі припинення договору у разі державної реєстрації права власності на земельну ділянку її власником або спадкоємцем.

З огляду на зазначене, системний аналіз положень Закону України "Про оренду землі", Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що законодавець, визначаючи особливості оренди невитребуваних земельних часток (паїв), не відступив від загальних засад договірного права щодо свободи договору та визначення сторонами строку його дії. Ні редакція статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" , чинна на момент укладення Договору, ні її чинна редакція не містять імперативної вимоги визначати строк дії такого Договору виключно до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Натомість наведена норма встановлює спеціальну законодавчу підставу припинення орендних правовідносин, обумовлену особливим правовим режимом невитребуваних земельних часток (паїв), яка застосовується незалежно від погодженого сторонами строку дії договору.

Окрім того, протягом усього строку виконання Договору Позивач користувався земельною ділянкою відповідно до його умов, не оспорював погодженого сторонами пункту 8 Договору щодо семирічного строку його дії, не ставив питання про невідповідність цієї умови вимогам закону та не звертався до орендодавця з пропозиціями щодо внесення змін до Договору у цій частині.

За таких обставин колегія суддів виснує, що оспорювана Позивачем умова пункту 8 Договору відповідає вимогам законодавства, чинного як на момент укладення Договору, так і на час вирішення спору, а відтак, підстав для визнання її такою, що суперечить статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" , матеріали справи не містять.

Підсумовуючи усе описане вище, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги Позивача про визнання частково недійсним пункту 8 Договору є необґрунтованими, а тому у їх задоволенні суд апеляційної інстанції відмовляє повністю.

Дане рішення в цій частині прийнято і місцевим господарським судом, а тому Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.

Що ж стосується позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки, то колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 1 статті 31 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

У відповідності до пункту 33 Договору, дія Договору припиняється у разі: закінченням строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; отримання власником державного акту на право власності на земельну ділянку.

Договір припиняється також в інших випадках, передбачених законом.

За змістом зазначених умов Договору кожна із передбачених сторонами обставин є самостійною підставою припинення Договору, а тому Договір діяв до настання першої з них. Оскільки до закінчення погодженого сторонами семирічного строку державна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку не відбулася, першою юридично значимою обставиною, що настала, був саме сплив строку, на який Договір було укладено. Відтак Договір припинився у зв`язку із закінченням строку його дії відповідно до пункту 33 Договору та частини першої статті 31 Закону України "Про оренду землі".

Унаслідок припинення Договору припинилося і речове право оренди Позивача на спірну земельну ділянку, причому ще до моменту укладення Відповідачем 1 Договору від 24 квітня 2025 року з Відповідачем 2 та, відповідно, до звернення Позивача до суду з даним позовом (25 квітня 2025 року).

Таким чином, на момент передачі спірної земельної ділянки в оренду Відповідачу 2 та на момент звернення до суду Позивач не був носієм речового права оренди щодо земельної ділянки з кадастровим номером 0523080600:01:001:0071, яке могло б бути порушене внаслідок укладення нового договору оренди.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку й висновку суду першої інстанції про преюдиційність рішення Господарського суду Вінницької області від 16 жовтня 2025 року в справі № 902/1011/25, на який місцевий господарський суд також послався як на підставу для висновку про чинність Договору та ніби то підставності звернення до суду саме з даними позовними вимогами.

За змістом частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Водночас, частиною 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України визначено що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

В той же час, суд апеляційної інстанції констатує і те, що аналізуючи положення частини 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 3 липня 2018 року в справі №917/1345/17 виснувала, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновки щодо строку дії спірного Договору та його чинності, а також звернення до суду з відповідними позовними вимогами є правовою оцінкою суду вказаної обставини в аспекті позовних вимог, що були предметом розгляду у справі №902/1011/25, та не є обставиною, встановленою рішенням суду в господарській справі №902/1011/25 у розумінні частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, що не підлягає доказуванню під час розгляду судом справи №902/152/26.

Відповідно до статтей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 4 Господарського процесуального кодексу України судовому захисту підлягає лише порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес особи. Під час вирішення спору суд зобов`язаний встановити характер спірних правовідносин, наявність у позивача відповідного права або охоронюваного законом інтересу, факт його порушення, невизнання чи оспорення, а також надати оцінку доводам сторін та доказам, поданим на їх підтвердження.

Як установлено судом апеляційної інстанції, на момент укладення Договору від 25 квітня 2025 року Відповідачем 1 з Відповідачем 2, а також на момент звернення до суду Договір укладений із Позивачем, вже припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено. Відповідно, речове право оренди Позивача на спірну земельну ділянку також припинилося.

Поряд з тим, після спливу такого строку Рішенням 64 позачергової сесії 8 скликання №3346 Відповідач 1, серед іншого, також вирішено припинити у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Договори оренди укладений з Позивачем у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено.

На виконання зазначеного рішення, 24 квітня 2025 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 укладено Договір від 24 квітня 2025 року (а.с. 17-18).

У відповідності до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 січня 2026 року №461412299, 25 квітня 2025 року державним реєстратором Відповідача 1 Галаченко В.І. зареєстровано право оренди за Відповідачем 2 на підставі Договору від 24 квітня 2025 року, що укладений між Відповідачами 1 і 2, про що в даному реєстрі було вчинено запис за №59690558.

Таким чином, орендні відносини з Позивачем припинились внаслідок закінчення строку Договору, а також з огляду на наявність рішення про припинення речового права – оренди Позивача. Відтак речове право оренди спірної земельної ділянки припинилося у Позивача ще до звернення з даним позовом.

Станом на дату звертання до суду у даній справі користувачем спірних земельних ділянок є Відповідач 2 на підставі чинного та неоспорюваного Договору від 24 квітня 2025 року.

Зважаючи на правові підставі заявленої Позивачем вимоги щодо витребування земельної ділянки, з огляду на відсутність у Позивача станом на час подання позову будь-яких речових прав (володіння, користування, розпорядження) спірною земельною ділянко, зважаючи на припинення Договору, колегія суду виснує, що у Позивача відсутнє речове право оренди на земельну ділянку, котре б надавало йому право, скористатися таким речовим способом захисту, як звернення до суду з віндикаційним позовом (витребування земельної ділянки). Адже діючи в площинні статті 387 Цивільного кодексу України, яка надає право саме власнику на віндикаційний позов (тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі) у Позивача відсутні будь-які речові права для звернення до суду з даним позовом, а в цілому для застосування конструкції статті 387 Цивільного кодексу України до правовідносин в даній справі.

За таких обставин матеріалами справи не підтверджено існування у Позивача права, яке могло бути порушене Відповідачами 1-2 та підлягало б судовому захисту.

Відтак, позовна вимога щодо витребування з оренди у Відповідача 2 та передання в оренду для Позивача спірної земельної ділянки задоволенню не підлягає, з огляду на що апеляційний господарський суд відмовляє і в задоволенні цієї позовної вимоги.

З огляду на вказане, Північно-західний апеляційний господарський суд приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про витребування земельної скасовує рішення місцевого господарського суду в частині задоволення такої позовної вимоги.

Окрім того, місцевим господарським судом, з огляду на часткове задоволення позовних вимог, в оскаржуваному рішенні розподілено судові витрати на правничу допомогу, та покладено їх на Відповідача 1 та Відповідача 2 по 10000 грн на кожного.

Відповідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Між тим, частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

В той же час, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування судового рішення від 21 травня 2026 року в цій справі, виходячи з частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України за наслідком чого повністю відмовив у задоволенні позову Позивача, то судові витрати на правничу допомогу залишаються за Позивачем та не підлягають розподілу.

Відповідно судове рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 20000 грн підлягає скасуванню та прийняттям рішення про відмову в задоволенні заяви представника Позивача про розподіл витрат на правничу допомогу в розмірі 40000 грн.

Приходячи відповідних висновків суд апеляційної інстанції враховує правову позицію наведену в постанові Великої Палати Верховного Суду по справі № 904/8884/21 провадження № 12-39гс22 від 5 липня 2023 року.

Північно-західний апеляційний господарський суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив всі доводи та докази Позивача, Відповідачів як вищевказані, так і інші, наведені у позові та апеляційній скарзі, відзиву на апеляційну скаргу як кожний окремо, так і, головне, у їх комплексі та сукупності на підтвердження чи не підтвердження обгрунтованості та доведеності позовних вимог щодо витребування майна.

Суд зазначає, що за статтею 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 наведеного Кодексу.

Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин, оцінюючи всі вищевикладені обставини, апеляційний господарський суд виснує, що позовні вимоги про визнання частково недійсним Договору та витребування земельної ділянки є не обґрунтованими та є безпідставним, а відтак не підлягають задоволенню.

Дане є підставою для задоволення апеляційної скарги Відповідача 1.

Згідно частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Водночас, Північно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку про неповне з`ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, що в силу дії пунктів 1, 2 та 3 частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для часткового скасування оспорюваного рішення на підставі пункту 2 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України.

Судові витрати, в силу дії приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України, за розгляд позовної заяви та апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції покладає на Позивача.

Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Немирівської міської ради на рішення Господарського суду Вінницької області від 21 травня 2026 року в справі №902/152/26 - задоволити.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 21 травня 2026 року в справі №902/152/26 - скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Продовольча компанія "Зоря Поділля" (вул. Заводська, буд.150, м. Гайсин, Гайсинський район, Вінницька область, 237004; код ЄДРПОУ 34009446) на користь Немирівської міської ради (вул. Соборна, буд. 26, м. Немирів, Вінницький район, Вінницька область, 22800; код ЄДРПОУ 03772619) 7987 грн 20 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

5. Господарському суду Вінницької області видати відповідний наказ.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

7. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

8. Справу №902/152/26 повернути Господарському суду Вінницької області.

Повний текст постанови виготовлено 22 вересня 2026 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Маціщук А.В.