Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №916/4839/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4839/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.

при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

від ТОВ “Абріс-Н” – адвокат Якових Є.В.

від ТОВ “Будтехно С” – адвокат Недашківський А.В.

від ОСОБА_1 – адвокат Кравченко І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю “Абріс-Н”

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 (повний текст складено та підписано 18.05.2026, суддя Смелянець Г.Є.)

у справі №916/4839/25

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Абріс-Н”

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Будтехно С”

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Одеська міська рада

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

1) Товариство з обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій”

2) ОСОБА_1

про знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна

ВСТАНОВИВ

Товариство з обмеженою відповідальністю “Абріс-Н” звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом в якому просило прийняти рішення про знесення за рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю “БУДТЕХНО С” самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна, а саме: операторська, допоміжне, - що розташовані на земельній ділянці за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 31, та право власності на які зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, запис про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю “БУДТЕХНО С” №57172555, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2164892051000.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що спірні об`єкти самочинного будівництва грубо порушують права ТОВ “Абріс-Н”, оскільки:

- зведення вказаних об`єктів самочинного будівництва було здійснено за відсутності будь-яких дозвільних документів на будівництво, на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети;

- саме за рахунок спірних об`єктів самочинного будівництва було незаконно перереєстровано належні ТОВ “Абріс-Н” на праві приватної власності об`єкти нерухомого майна у зв`язку з чим сторонні особи двічі заволоділи майном товариства;

- розміщення об`єктів самочинного будівництва на використовуваній ТОВ “Абріс-Н” земельній ділянці і фізично, і юридично перешкоджає здійсненню нормальної господарської діяльності товариства у зв`язку із відчуженням прав на такі об`єкти третім особам.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 по справі №916/4839/25 у задоволенні позову відмовлено.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем порушення його прав як власника нерухомого майна, спірним нерухомим майном відповідача, зокрема через те, що позивачем не доведено наявність у нього права користування земельною ділянкою, на якій розташоване майно, частка у якому належить позивачу, у зв`язку з чим у суб`єктивне право позивача не могло зазнати порушення з огляду на розташування на земельній ділянці спірного майна. До того ж, позивачем не доведено, що спірне нерухоме майно, розташоване саме в межах земельної ділянки, на яку позивач має право оформлення землекористування.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся позивач з апеляційною скаргою в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 у справі №916/4839/25 скасувати повністю та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції припустився надмірного формалізму, неправильно застосував норми матеріального права та порушив процесуальні норми, з огляду на наступне:

- суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у ТОВ «Абріс-Н» права та законного інтересу на звернення з вимогою про знесення самочинно збудованих об`єктів. На думку апелянта, право ТОВ «Абріс-Н» на оформлення землекористування виникає у зв`язку з набуттям у власність розташованих на відповідній земельній ділянці об`єктів нерухомості, а наявність самочинного будівництва безпосередньо перешкоджає реалізації такого права. Крім того, порушення прав позивача не є гіпотетичним, оскільки саме спірні об`єкти нерухомого майна вже використовувалися для незаконного формування та державної реєстрації неіснуючого як єдиного об`єкта нерухомості цілісного майнового комплексу, за рахунок якого майно ТОВ «Абріс-Н» неодноразово незаконно відчужувалося;

- апелянт вважає, що наявність самочинно збудованих об`єктів створює реальне та триваюче порушення прав та законних інтересів ТОВ «Абріс-Н», а тому позивач має право вимагати їх знесення;

- скаржник заперечує висновок суду першої інстанції про недоведеність розташування спірних об`єктів саме на земельній ділянці, щодо якої ТОВ «Абріс-Н» має право оформлення землекористування. На підтвердження зазначеної обставини апелянт посилається на наявні в матеріалах справи технічні документи, результати топографічної зйомки, технічні паспорти, а також висновки судових експертів, які на його думку, безпідставно не були враховані під час прийняття оскаржуваного рішення;

- суд першої інстанції безпідставно визнав недоведеним факт розташування спірних об`єктів самочинного будівництва на земельній ділянці, право оформлення землекористування якою має ТОВ «Абріс-Н»;

- на переконання апелянта, місцевий господарський суд безпідставно не врахував судові рішення, які мають преюдиціальне значення щодо незаконності державної реєстрації спірного майнового комплексу та належності його складових позивачеві;

- апелянт вважає, що суд першої інстанції проігнорував, та не врахував під час прийняття оскаржуваного рішення докази, які мають значення для цієї справи, а саме висновки судової будівельно-технічної експертизи та дані топографічної зйомки;

- на думку апелянта є помилковим висновок суду першої інстанції про те, що технічні паспорти не дають можливості встановити розташування спірних об`єктів, оскільки саме на підставі цих технічних паспортів експертом було проведено дослідження, за результатами якого встановлено склад та межі цілісного майнового комплексу, а також те, що спірне нерухоме майно не існувало до незаконного заволодіння майном позивача, що, на думку апелянта, свідчить про їх самочинне будівництво;

- скаржник вважає передчасною відмову суду в задоволенні позову без проведення та врахування додаткової судової будівельно-технічної експертизи. Зазначає, що після того, як суд звернув увагу на необхідність наочного підтвердження розташування спірних об`єктів, позивач заявив клопотання про відкладення розгляду справи з метою проведення відповідного дослідження, однак суд необґрунтовано відмовив у задоволенні такого клопотання;

- апелянт вважає, що спірні об`єкти є саме самочинним будівництвом, оскільки були зведені без дозвільних документів та на земельній ділянці, яка не відводилася для такої мети. При цьому їх наявність, за доводами апелянта, фізично та юридично перешкоджає здійсненню ТОВ «Абріс-Н» нормальної господарської діяльності та створює передумови для подальшого незаконного розпорядження його майном;

- скаржник стверджує, що матеріалами справи підтверджується самочинність зведення спірного майна, його розташування на використовуваній ТОВ «Абріс-Н» земельній ділянці, порушення ним прав позивача, а також використання цих об`єктів для незаконного формування та подальшого відчуження цілісного майнового комплексу;

- на думку апелянта, суд першої інстанції фактично надав перевагу окремим обставинам та доказам, не зіставивши їх з іншими доказами по справи. Апелянт вважає, що саме комплексна оцінка доказів дає можливість встановити фактичне розташування спірних об`єктів, їх взаємозв`язок із майном ТОВ «Абріс-Н», а також обставини виникнення та подальшого використання цих об`єктів.

Також апелянт просить долучити до матеріалів справи та дослідити під час здійснення апеляційного перегляду справи докази, які не були подані до суду першої інстанції, а саме: Висновок експерта № 307/26 судової будівельно-технічної експертизи від 03.06.2026.

Апелянт зазначає, що необхідність отримання зазначеного доказу виникла саме під час розгляду справи судом першої інстанції. Позивач вжив заходів для проведення відповідного експертного дослідження та звернувся до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи. Проте, як вважає скаржник, суд першої інстанції безпідставно відмовив у його задоволенні.

На переконання скаржника, неподання цього доказу до суду першої інстанції було обумовлено об`єктивними причинами, які не залежали від його волі, оскільки місцевий господарський суд не надав часу для завершення експертного дослідження.

В той же час, як стверджує апелянт, експертом було досліджено взаємне розташування об`єктів нерухомого майна, належних ТОВ «Абріс-Н» та спірних об`єктів нерухомого майна, а тому цей доказ має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки стосується саме тієї обставини, яку суд першої інстанції визнав недоведеною.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.06.2026 відкрито апеляційне провадження по цій справі та призначено її до розгляду на 16.09.2026.

До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Заперечення відповідача щодо апеляційної скарги зводяться до наступного:

- за ТОВ «Абріс-Н» право користування земельною ділянкою, на якій розташовано спірне майно належним чином не оформлено та не зареєстровано;

- спірні будівлі не порушують права позивача, оскільки є окремими самостійними об`єктами, а не добудовами/прибудовами до його майна;

- докази, на які посилається апелянт, не підтверджують самочинність будівництва: попередні судові рішення не мають необхідної преюдиційності, технічний паспорт ставиться під сумнів, а експертний висновок суперечить іншим доказам по справі;

- ТОВ «Будтехно С» є добросовісним набувачем, оскільки придбало майно за відплатним договором, коли право власності продавця було зареєстроване в Державному реєстрі;

- рішення про знесення майна порушило б право власності добросовісного набувача, гарантоване національним законодавством та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідач також заперечує проти задоволення клопотання ТОВ «Абріс-Н» про поновлення строку на подання додаткових доказів, які не були подані до суду першої інстанції, оскільки вважає, що позивач не був позбавлений можливості провести відповідне експертне дослідження у законодавчо визначені строки та подати висновок до суду першої інстанції. При цьому, як вважає відповідач, суд першої інстанції не створював позивачу жодних перешкод в реалізації відповідного права у строки, визначені процесуальним законом.

На переконання відповідача, висновок експерта не наданий позивачем до суду першої інстанції через власну недбалість: через несвоєчасну реалізацію наданого йому процесуальним законом права. Той факт, що позивачу стало зрозумілим про необхідність подання відповідного висновку експерта лише на стадії дослідження судом доказів не наділяє його правом збирати докази та вказує про недбале ставлення до власних процесуальних прав.

Більше того, як на тому наголошує відповідач, висновок експерта датований вже після прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення, тобто цього доказу взагалі не існувало на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції, що взагалі виключає можливість його прийняття судом апеляційної інстанції.

Судом апеляційної інстанції також отримано клопотання позивача про долучення доказів в якому він просить:

- поновити строк на подання доказів, які не були подані до суду першої інстанції;

- долучити докази, які не були подані до суду першої інстанції, а саме: Дозвіл Одеської обласної прокуратури на розголошення та використання відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12021160000000143 від 22.01.2021, оформлений листом від 24.06.2026 року № 09/2/1-2719ВИХ-26 – до матеріалів справи № 916/4839/25 та дослідити їх під час здійснення апеляційного перегляду.

Дане клопотання обґрунтовано тим, що 24.06.2026 представником апелянта отримано дозвіл Одеської обласної прокуратури на розголошення та використання відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні, який підтверджує право ТОВ «Абріс-Н» на розголошення в рамках даної справи таких матеріалів: Висновку експерта № 183/21 судової будівельно-технічної експертизи від 16.06.2021 р., виконаної судовим експертом Сікорською О.А. та Технічного звіту від 04.06.2021 р. з топографічної зйомки земельної ділянки за адресою: м. Одеса, Одеса-Застава-1, вул. Миколи Боровського, 31, який розроблений ФОП Ольховським В.М.

Як стверджує апелянт, такі докази були подані ТОВ «Абріс-Н» до суду першої інстанції разом із позовною заявою та є ключовими документами, якими останній обґрунтовує свої позовні вимоги, проте, суд першої інстанції вказані документи безпідставно не врахував.

Апелянт відзначає, що неможливість подання належного підтвердження права на їх розголошення до суду першої інстанції була зумовлена обставинами, що не залежали від ТОВ «Абріс-Н».

Розглянувши під час судового засідання від 16.09.2026 клопотання апелянта про залучення до матеріалів справи доказів, а саме висновку експерта № 307/26 судової будівельно-технічної експертизи від 03.06.2026 та дозволу Одеської обласної прокуратури на розголошення та використання відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12021160000000143 від 22.01.2021, оформленого листом від 24.06.2026 року № 09/2/1-2719ВИХ-26, колегія суддів дійшла наступного.

Статтею 80 Господарського процесуального кодексу України чітко врегульовано порядок і строки подання доказів учасниками справи.

Згідно з частиною третьою статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Частинами четвертою, п`ятою та восьмою цієї статті передбачено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Частиною третьою статті 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази повинні існувати на момент розгляду спору судом першої інстанції. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2020 у справі №904/2104/19.

Однак, така обставина (тобто відсутність доказів як таких на момент розгляду спору судом першої інстанції) взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України не залежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 28.07.2020 у справі №904/2104/19.

Так, колегія суддів зазначає, що надані скаржником до апеляційної скарги та клопотання докази, а саме висновок експерта № 307/26 судової будівельно-технічної експертизи від 03.06.2026 та дозвіл Одеської обласної прокуратури на розголошення та використання відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12021160000000143 від 22.01.2021, оформлений листом від 24.06.2026 року № 09/2/1-2719ВИХ-26, датовані після прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення від 15.05.2026, що свідчить про те, що такі докази були відсутні станом на час прийняття оскаржуваного рішення, та відповідно, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції таких додаткових доказів у порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України незалежно від причин неподання скаржником таких доказів.

На підставі вищенаведеного судова колегія зазначає, що надані апелянтом докази залучаються до матеріалів справи, але апеляційним судом не враховується під час розгляду справи по суті.

Під час судового засідання позивач підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Представник відповідача та третьої особи Саласіна М.А. надали пояснення у відповідності до яких не погоджуються із доводами та вимогами апеляційної скарги, просять залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 06.02.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Гіперіон” (Продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Абріс-Н” (Покупець, позивач) укладений договір купівлі-продажу 04/100 частки будівель та споруд, згідно з яким Продавець передає у власність (продає), а Покупець приймає від Продавця нерухоме майно, 04/100 (чотири сотих) частки будівель та споруд, загальною площею будівель та споруд: 565,1 кв.м., до яких входять наступні будівлі і споруди: літ. “Г1” - трансформаторна, площею 32,6 кв.м.; літ. “Р” - побутовий корпус ТЦ, площею 532,5 кв.м.; БЗВ №4, 5; IV - галерея інертних матеріалів; X - басейн; XIII - виставочна колія (під`їздна колія №1); XV - навантажувально-вивантажувальна колія; XVII - деповська колія XVII - вагова колія; XIX - ходова колія; XX - ходова колія; XXI - з`єднувальна колія; XXII - колія відстою вагонів; XXIV - вивантажувальна колія; XXV - навантажувально-з`єднувальна колія; XXIII - навантажувально-вивантажувальна колія; XXVI - рампа; №2,5,7 - 16-стрілочний, перевід, які розташовані за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського (колишня назва - Промислова), буд. 31 (далі - нерухоме майно) і оплачує його вартість за ціною та у порядку, передбачених цим договором. 04/100 (чотири сотих) частки будівель та споруд, розташованих за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського (колишня назва - Промислова), буд. 31 розраховані ТОВ “Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна”.

Відповідно до п.2 договору купівлі-продажу від 06.02.2019 документом, що підтверджує право приватної власності продавця на відчужуване ним нерухоме майно, є Договір про поділ нерухомого майна, посвідчений 17 липня 2017 року Сімоновою О.Ю. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу за реєстровим №1717, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1302637251101.

Згідно з п.3 договору купівлі-продажу від 06.02.2019 Продавець стверджує, що нерухоме майно, яке є предметом цього договору, на момент його укладення нікому не продане, не подароване, як внесок до статутного фонду не передане, відчужене іншим способом, не передане в іпотеку, під податковою заставою, в спорі і під забороною (арештом) не перебуває, прихованих недоліків, а також прав щодо них третіх осіб немає, як на території України, так і за її межами.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сазоновою О.М. та зареєстровано в реєстрі за №338.

06.02.2019 проведено державну реєстрацію за позивачем права спільної часткової власності (розмір частки 04/100) на об`єкт нерухомого майна реєстраційний номер 1302637251101 - будівлі та споруди, розташовані за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Боровського Миколи, будинок 31, загальною площею 13597,7 кв.м., об`єкт в цілому складається з: літ. Г1 - трансформаторна; літ. Г2 - трансформаторна; літ. Г5 - трансформаторна; літ. ДІ - компресорна; літ. Р - побутовий корпус ТЦ; літ. С - арматурний цех; літ. СІ - касетний цех; літ. С2 - роздягальня; літ. СЗ - склад; літ. Т - спец склад; літ. ТІ - склад; літ. Т2 - склад; літ. У - прохідна; літ. У1 - депо; літ. Ф1 - склад; літ. X - склад ППМ; літ. XI - склад; літ. Ф - склад; літ. Ю - залізнична вагова з навісом (літ. Ю); БЗВ № 4; БЗВ № 5; IV галерея інертних матеріалів; V спецсклад; VI бомбосховище; X басейн; XI замощення; XII стрілочний перевід(№5); XIII виставочна колія (під`їзна колія №1); ХІV-навантажувально-вивантажувальна колія; XV- навантажувально-вивантажувальна колія; ХVІІ-деповська колія; ХVІІІ-вагова колія; ХІХ-ходова колія; ХХ-ходова колія; ХХІ-з`єднувальна колія; ХХІІ-колія відстою вагонів; ХХІV-вивантажувальна колія; ХХV-навантажувально-з`єднувальна колія; ХХІІІ-навантажувально-вивантажувальна колія; ХХVІ-рампа; №2,5,7-16-стрілочний перевід; № 1-огорожа.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04.07.2022 у справі №521/1593/20, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06.02.2024, позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Абріс-Н”, Товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Гіперіон” про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування запису задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 04/100 частки будівель та споруд від 06.02.2019 року, який укладений між товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Гіперіон” як продавцем та товариством з обмеженою відповідальністю “Абріс - Н” як покупцем, що посвідчений 06.02.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сазоновою Олени Миколаївни, зареєстрований в реєстрі за № 338, в частині, що стосується відомостей про відчуження товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія “Гіперіон” на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Абріс - Н” наступних об`єктів; ХІІ - виставочна колія (під`їзна колія №1); XV - навантажувально-вивантажувальна колія; XVII - деповська колія; XVIII - вагова колія; XIX - ходова колія; XX - ходова колія; XXI - з`єднувальна колія; XXII - колія відстою вагонів; XXIV - вивантажувальна колія; XXV - навантажувально-з`єднувальна колія; XXIII - навантажувально- вивантажувальна колія; XXVI - рампа; № 2, 5, 7-16 - стрілочний перевід.

18.10.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій” (Продавець, третя особа) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Будтехно С” (Покупець, відповідач) укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким Продавець продав та передав Покупцю, а Покупець купив та прийняв від Продавця цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: м Одеса, вул. Боровського Миколи (вулиця Промислова 36-А: вулиця Промислова (назва нечинна), будинок 31, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 2164892051000.

Згідно з п.2 договору купівлі-продажу від 18.10.2024 відповідно до технічного паспорта, виготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю “ГРОШ ЦЕНА” 29.07.2019 року, загальна площа вищевказаного цілісного майнового комплексу складає 29,2 (двадцять дев`ять цілих дві десятих) кв. м.

Відповідно до п.3 договору купівлі-продажу від 18.10.2024 цілісний майновий комплекс, який є предметом даного договору, належить Товариству з обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій” на підставі акту приймання - передачі, складеного та підписаного між Саласіним Миколою Антоновичем та Товариством і обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій”, справжність підписів засвідчено Дімітровою Т. А., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області 04.10.2024 року, реєстрові номери 4441,4442. Реєстрація права власності Товариства і обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій”на цілісний майновий комплекс у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень проведена Заболотним О.О., державним реєстратором Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, 14.10.2024 року, номер запису про право власності: 57098854 (витяг №399168090 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, виданий Заболотним О.О., державним реєстратором Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області. 14.10.2024 року).

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Товариство і обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій” є власником цілісного майнового комплексу, що розташований за адресою: м, Одеса, вул. Боровського Миколи (вулиця Промислова 36-А: вулиця Промислова (назва нечинна), будинок 31, на підставі акту приймання - передачі, складеного та підписаного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій”, справжність підписів засвідчено Дімітровою Т. А., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області 04.10.2024 року, реєстрові номери 4441,4442. Продавець підтверджує, що та даним договором відчужується цілісний майновий комплекс, який належить Продавцю на праві власності на підставі акту приймання - передачі, укладеною між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю “Бюро Інноваційних Бетонних Технологій”, справжність підписів засвідчено Дімітровою Т. А., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області 04.10.2024 року, реєстрові номери 4441,4442.

Згідно з п.4 договору купівлі-продажу від 18.10.2024 Продавець свідчить, що дійсно є власником цілісного майновою комплексу, не має обмежень, щодо свою права розпорядження цілісним майновим комплексом, ні цілісний майновий комплекс, ні будь-яка його частина (частка) на момент укладення цього договору нікому іншому не продані, не подаровані, не відчужені іншим способом, не надані в іпотеку, не передані в безоплатне користування, не є предметом обтяження, в податковій заставі і під забороною (арештом) не перебувають, права третіх осіб (права наймача, право застави, прано довічною утримання тощо) на цілісний майновий комплекс відсутні, питання права власності на цілісний майновий комплекс не є предметом судовою розгляду, будь-які спори відносно зазначеною цілісною майнового комплексу відсутні, цілісний майновий комплекс не внесено до статутною капіталу інших юридичних осіб, у цілісному майновому комплексі не зареєстровано місцезнаходження юридичної особи.

Цілісний майновий комплекс, який відчужується за даним договором, розташований на земельній ділянці загальною площею 3,1360 га, кадастровий номер земельної ділянки 5110137300:14:002:0063, за адресою: Одеська область, м. Одеса. Одеса – Застава-1, вул. Миколи Боровського.

Продавець повідомив, що вказана земельна ділянка не є власністю Продавця.

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В. та зареєстровано в реєстрі за №849.

18.10.2024 складений та підписаний акт прийому-передачі цілісного майнового комплексу за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В. 18.10.2024 за реєстровим номером 849.

Виходячи з наведеного, як позивач, так й відповідач, є власниками майна, яке розташоване на земельній ділянці за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 31.

При цьому, як стверджує позивач, на вищевказаній земельній ділянці, на якій розташоване належне йому нерухоме майно, наявне нерухоме майно відповідача, а саме: “операторська” і “допоміжне”, які є об`єктами самочинного будівництва та підлягають знесенню в порядку ч.4 ст.376 ЦК України.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд не погодився із доводами та вимогами позивача, визнав їх необґрунтованими та відмовив у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дослідивши наявні матеріали справи, доводи та вимоги сторін дійшла наступних висновків.

За приписами ст. 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У статті 2 ГПК України закріплено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Отже, завданням господарського судочинства є ефективний захист саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи законних інтересів. Такий захист можливий за умови, що права чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують господарське законодавство для такого захисту.

Таким чином, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ГПК України).

За статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 16 ЦК України унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Отже, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).

Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Таким чином, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, зокрема, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а отже, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

У постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 22.03.2023 у справі № 509/5080/18 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин.

Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Відповідно до принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У даному випадку, як вже було вказано вище, звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції позивач просив прийняти рішення про знесення за рахунок відповідача самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна, а саме: операторська, допоміжне, - що розташовані на земельній ділянці за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 31, та право власності на які зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, запис про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю “БУДТЕХНО С” №57172555, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2164892051000.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що спірні об`єкти самочинного будівництва грубо порушують права ТОВ “Абріс-Н”, оскільки:

- зведення вказаних об`єктів самочинного будівництва було здійснено за відсутності будь-яких дозвільних документів на будівництво, на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети;

- саме за рахунок спірних об`єктів самочинного будівництва було незаконно перереєстровано належні ТОВ “Абріс-Н” на праві приватної власності об`єкти нерухомого майна у зв`язку з чим сторонні особи двічі заволоділи майном товариства;

- розміщення об`єктів самочинного будівництва на використовуваній ТОВ “Абріс-Н” земельній ділянці і фізично, і юридично перешкоджає здійсненню нормальної господарської діяльності товариства у зв`язку із відчуженням прав на такі об`єкти третім особам.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.ч. 1 та 2 ст. 319 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (ч. 2 ст. 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно з ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано ст. 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні такою земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке:

- право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно;

- якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок;

- на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини третьої та п`ятої статті 376 ЦК України.

Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається у наведених нормах, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18).

Отже, якщо раніше у законному користуванні продавця (попереднього власника) нерухомого майна (будівель, споруд) вже перебувала земельна ділянка певною площею, то до набувача вказаного нерухомого майна переходить право користування земельною ділянкою такої ж площі, як у попереднього землекористувача (частина 2 статті 120 ЗК України) та на тому ж самому юридичному титулі.

Натомість норма частини 2 статті 120 ЗК України не застосовується у разі, якщо на дату набуття нерухомого майна у його продавця було відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій таке майно розташоване (подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 922/461/21, від 21.03.2023 у справі № 922/3613/21).

Виходячи з наведених законодавчих приписів, саме власнику земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, належить право на звернення із відповідним позовом про знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України, та є належним та ефективним способом захисту його прав.

Відповідно, особа, яка вважає своє право порушеним у зв`язку із здійсненням іншою особою самочинного будівництва, має довести наявність у неї права власності (користування) земельною ділянкою на якій здійснено (здійснюється) таке самочинне будівництво.

Насамперед варто звернути увагу на те, що під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.10.2023 у справі №908/722/20, від 12.09.2023 у справі №916/1828/22, від 05.09.2023 у справі №910/11761/21.

Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, в силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов`язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

З змістом статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 14 ГПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі №904/2104/19, провадження №12-57гс21).

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 73 ГПК України).

Згідно з приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Обставина, про яку стверджує сторона, підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.11.2023 у справі №16/137б/83б/22б (910/12422/20)). Аналогічний стандарт доказування застосувала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює потребу співставлення судом доказів. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

У даному випадку, як свідчать наявні матеріли справи та не заперечується учасниками справи, позивач не має ані права власності, ані права користування земельною ділянкою за адресою Одеська обл., м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 31, на якій розташоване спірне майно.

Також, звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції, ТОВ “Абріс - Н” не надало жодних належним та допустимих доказів на підтвердження того, що у продавця – ТОВ “Будівельна компанія “Гіперіон” було належним чином оформлене право на земельну ділянку, на якій розташовувалось нерухоме майно, частку у якому отримав позивач з огляду на укладення договору купівлі-продажу від 06.02.2019.

За таких обставин, у ТОВ “Будівельна компанія “Гіперіон” було відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій відповідне нерухоме майно розташоване, що вказує і про те, що до ТОВ “Абріс - Н” не перейшло право користування земельною ділянкою як до нового власника частки у праві спільної власності на відповідний об`єкт нерухомості, що відповідно, унеможливлює застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 120 ЗК України.

Слід також відзначити, що відповідно до ч. 11 ст. 120 ЗК України, якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.

Згідно з положеннями статті 124 вказаного Кодексу передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, в оренду громадянам, юридичним особам у випадках, визначених частинами другою і третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

Виходячи з наведених законодавчих приписів, ТОВ “Абріс - Н”, як власник майна, яке розташоване на спірній земельній ділянці, набуло права вимагати оформлення правоустановчих документів на користування земельною ділянкою пропорційно до його частки у праві спільної власності на нерухоме майно.

Проте, наявні матеріали справи не містять, а позивачем не надано доказів на підтвердження реалізації останній свого права на оформлення права користування спірною земельною ділянкою, як в межах належного його нерухомого майна, так й в межах земельної ділянки на якій розташоване нерухоме майно відповідача.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що у даному випадку позивач не довів наявності у нього порушеного права, яке підлягає захисту в судовому порядку, оскільки як вже було вказано вище, спосіб захисту порушеного права у вигляді звернення із позовними вимогами про знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав саме власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

В той же час, позивач не є ані власником, ані користувачем земельної ділянки на якій розташовано спірне майно, яке належить відповідачеві, що свідчить про відсутність, у даному випадку, порушеного права позивача, та як наслідок, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини, а саме відсутності порушеного права позивача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові, колегія суддів не вважає за потрібне та доцільне оцінювати інші доводи та докази по справі, зокрема низку правочинів про перехід права власності на майно від однієї особи до іншої, дії (бездіяльність) державних реєстраторів, висновки у кримінальних провадження, співставлення земельних ділянок різних власників майна тощо.

Колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що право ТОВ «Абріс-Н» на оформлення землекористування виникає у зв`язку з набуттям у власність розташованих на відповідній земельній ділянці об`єктів нерухомості, а наявність самочинного будівництва безпосередньо перешкоджає реалізації такого права, з огляду на таке.

Як вже було вказано вище, дійсно згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається у наведених вище нормах, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Тому відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Водночас за відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статей 120 ЗК України, 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.

Отже, першочерговим щодо застосування статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у спірних правовідносинах є встановлення належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою попереднім власником на підставі наявних у справі доказів у їх сукупності.

Втім, як вже було встановлено вище, у попереднього власника майна, а саме ТОВ “Будівельна компанія “Гіперіон” було відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій розташовано належне позивачеві нерухоме майно, що свідчить про те, що до ТОВ “Абріс - Н” не перейшло право користування земельною ділянкою як до нового власника частки у праві спільної власності на відповідний об`єкт нерухомості, що відповідно, унеможливлює застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 120 ЗК України.

Відхиляються судова апеляційної інстанцій й твердження скаржника про неврахуванням місцевим господарським судом наявних в матеріалах справи технічних документів, результатів топографічної зйомки, технічних паспортів, а також висновків судових експертів, які на його думку, свідчать про недоведеність розташування спірних об`єктів саме на земельній ділянці, щодо якої ТОВ «Абріс-Н» має право оформлення землекористування, оскільки наявність таких документів жодним чином не свідчить про наявність відповідної земельної ділянки саме у власності (користуванні) позивача.

Суд апеляційної інстанції відзначає, що саме по собі право позивача на оформлення права користування, власності земельною ділянкою, не свідчить про автоматичних перехід такого права користування до нього. Натомість, отриманню такого права передує відповідне звернення до власника земельною ділянки та отримання відповідних документів, які засвідчують право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки, що виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Щодо посилання апелянта на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, яке полягає у відмові у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно з усталеною судовою практикою та позиціями ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини першої статті 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Як вбачається на наявних матеріалів справи, розгляд даної справи неодноразово відкладався місцевим господарським судом.

06.05.2026 представником позивача було подано до місцевого господарського суду клопотання про відкладення розгляду справи, яке було обґрунтовано тим, що під час судового засідання від 22.04.2026 року представником третьої особи ОСОБА_1 , адвокатом Кравченком І.В., було звернуто увагу суду на те, що договір купівлі-продажу від 06.02.2019р., укладений між ТОВ «БК «Гіперіон» та ТОВ «Абріс-Н», та зареєстрований за № 338, на підставі якого позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, був визнаний частково недійсним в судовому порядку (зокрема, в частині права власності на колії).

Відповідно, за твердженням позивача, вказана обставина ставить під сумнів обґрунтованість порушення прав позивача у даній справі, адже виникає об`єктивна невизначеність щодо того: чи розташовані спірні об`єкти самочинного будівництва в межах тих об`єктів нерухомості, які залишилися у власності ТОВ «Абріс-Н» після часткового визнання договору недійсним; чи не є спірні об`єкти самочинного будівництва частиною тих об`єктів нерухомості, щодо яких договір було визнано недійсним, та чи не виконують вони функцію допоміжних (обслуговуючих) споруд щодо таких об`єктів.

Наведене, на переконання позивача, викликало необхідність отримання висновку експерта щодо взаємного розташування належних ТОВ «Абріс-Н» на підставі договору купівлі-продажу від 06.02.2019 року № 338 об`єктів нерухомості, відносно об`єктів «операторська» і «допоміжне», які вказані у технічному паспорті від 29.07.2019 року, виданий ТОВ АО «ГРОШ ЦЕНА» для Саласіна М.А., та які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 31.

При цьому, як зазначив сам позивач, лише 04.05.2026 року ТОВ «Абріс-Н» звернулось до судового експерта Сікорської О.А. для проведення відповідної експертизи.

Втім, як було вірно зазначено місцевим господарським судом, позивачем не доведено неможливості подання такої заяви у підготовчому провадженні, із врахуванням того, що обставини визнання недійсним договору, який укладений 06.02.2019 року самим позивачем, були відомі на стадії підготовчого провадження, про що також свідчить рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 04.07.2022 та постанова Одеського апеляційного суду від 06.02.2024 року у справі №521/1593/20, які надані третьою особою ОСОБА_1 у підготовчому провадженні до письмових пояснень за вх.№5664/26 від 16.02.2026 року.

Відповідно, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом обґрунтовано залишено клопотання позивача про відкладення розгляду справи без розгляду, оскільки останній був обізнаний про відповідні обставини справи, зокрема щодо визнання договору частково недійсним в судовому порядку, під час перебування справи на стадії підготовчого провадження, а тому не був позбавлений можливості отримати відповідний висновок експерта в межах законодавчо визначених строків.

Підсумовуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що порушення під час прийняття оскаржуваного рішення, яка наведені апелянтом не знайшли свого підтвердження.

Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення Господарського суду Одеської області від 15.05.2026 по справі №916/4839/25 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 21.09.2026.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Принцевська Н.М.

Суддя Філінюк І.Г.