Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №464/1044/25 — Львівський апеляційний суд

Справа №464/1044/25 Головуючий у 1 інстанції:Тімченко О.В.

Провадження №22-ц/811/3782/25 Доповідач в 2-й інстанції:Левик Я. А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого-судді: Левика Я.А.,

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.

секретар: Черевко В.В.,

за участі в судовому засіданні представниці позивача ГУМВС України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії – Павлій І.Б., представниці відповідача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії на рішення Сихівського районного суду м.Львова в складі судді Тімченко О.В. від 10 жовтня 2025 року у справі за позовом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном,-

в с т а н о в и л а :

рішенням Сихівського районного суду м.Львова від 10 жовтня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.

Заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Сихівського районного суду м.Львова від 17 лютого 2025 року, після набранням законної сили рішенням суду скасовано.

Вказане рішення оскаржило Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії.

В апеляційній скарзі просять рішення Сихівського районного суду м. Львова від 10 жовтня 2025 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Вважають рішення незаконним та необґрунтованим. Зазначають, що з огляду на встановлені судом першої інстанції обставини та досліджені письмові докази спірна службова квартира ГУМВС не є і ніколи не була місцем проживання відповідача та членів його сім`ї. Попри реєстрацію місця проживання у зазначеному приміщенні, ОСОБА_1 фактично у ньому не проживав та не мав із ним сталих зв`язків як із місцем свого проживання, у зв`язку з чим квартира не може вважатися його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Свідоме припинення відповідачем користування житлом підтверджується переданням квартири у користування стороннім особам – ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також поданням ним у різні установи відомостей про інше фактичне місце проживання. На думку апелянта, відповідач не довів поважності причин своєї відсутності у службовій квартирі понад десять років. Суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що з 2015 року відповідач із сім`єю у спірному житлі не проживає, фактично мешкає в іншому населеному пункті та використовує квартиру не за призначенням, передаючи її для проживання стороннім особам, що відповідно до статті 72 ЖК України є підставою для втрати права користування службовим житлом. Апелянт, також, посилається на наявність у ГУМВС легітимної мети щодо виселення відповідача, зокрема з огляду на необхідність виконання рішення суду у справі №461/5015/17, яким зобов`язано вирішити питання про надання житла іншій особі та членам її сім`ї. При цьому, що держава виконала свій обов`язок щодо забезпечення відповідача житлом, надавши йому службову квартиру з можливістю подальшої приватизації, однак відповідач таким правом не скористався. Члени сім`ї відповідача забезпечені іншим житлом, оскільки його дружині на праві власності належить трикімнатна квартира у м.Новояворівськ, де фактично проживає сім`я, а сам відповідач тривалий час декларує цю адресу як місце свого проживання. Так, суд першої інстанції безпідставно не застосував положення ч.1 ст.116 ЖК України, згідно з яким у разі використання житлового приміщення не за призначенням наймач може бути виселений без надання іншого житла. Крім того, суд не з`ясував обставин зняття відповідача з реєстрації місця проживання 31.03.2025 року на підставі рішення ГУ ДМС у Львівській області від 12.09.2023 року, яке відбулося вже після подання позову (13.02.2025 року), що може створювати ризики для реалізації ГУМВС своїх повноважень щодо використання службового житла та впливати на дотримання принципів рівності і справедливості щодо інших осіб, які потребують житла.

В судове засідання відповідач ОСОБА_1 не з`явився, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за його відсутності, зважаючи на те, що такий повідомлявся про час та місце судового розгляду належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від нього до суду не надходило, доказів поважності причин неявки суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України та те, що в судовому засіданні інтереси відповідача захищала представниця.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представниці позивача на підтримання апеляційної скарги, представниці відповідача – в заперечення скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши мотиви учасників справи в межах доводів позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заперечень на відзив, письмових додаткових пояснень відповідача, апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Із змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на ст.ст. 141, 158 ЦПК України, ст.ст. 13, 319, 321, 391 ЦК України, ст.ст. 3, 109, 118 ЖК України, Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», постанову Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц, постанову Верховного Суду від 21 червня 2024 року у справі № 296/5672/21, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2024 року у справі № 990/135/22 та відмовляючи у задоволенні позову, – виходив з того, що 12 червня 2012 року між Головним управлінням МВС України у Львівській області (замовником) та Корпорацією будівельних підприємств «Галичартбуд» (генеральний підрядник - забудовник) укладено договір №1 щодо будівництво об`єкта, а за актом передачі квартир ГУ МВСУ у Львівській області від КБП «Галичартбуд» №25/1-ж від 04 лютого 2013 року до даного договору квартиру АДРЕСА_1 прийнято ГУ МВСУ у Львівській області. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 15 березня 2013 року за №148 надано квартирі АДРЕСА_1 статус службової Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області. Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 09 квітня 2013 року за №145 закріплено вказану квартиру як службову командиру батальйону міліції особливого призначення «Беркут» при ГУ МВСУ у Львівській області, полковнику міліції – відповідачу на сім`ю з 4-ох осіб (він, 1980 р.н., дружина ОСОБА_5 , 1973 р.н., донька ОСОБА_6 , 2007 р.н, та син ОСОБА_7 , 2009 р.н.). 11 квітня 2013 року виконавчим комітетом Львівської міської ради відповідачу видано ордер на службове житлове приміщення, корінець до нього за №0000502 серії С-О. Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області від 20 березня 2014 року за №89 о/с відповідача, підполковника міліції, командира батальйону міліції особливого призначення «Беркут» ГУМВС, звільнено з 20 березня 2014 року з органів внутрішніх справ відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ за п.64г через скорочення штатів. Сихівською районної адміністрацію Львівської міської ради 18 вересня 2025 року, що за даними реєстру Львівської міської територіальної громади (Сихівський район) відповідач знятий з реєстрації місця проживання 31 березня 2025 року за адресою: АДРЕСА_2 згідно з рішенням Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 12 вересня 2023 року щодо скасування попереднього рішення про оформлення набуття громадянства України. У ході справи з`ясовано, що відповідач з 2015 року не проживає у спірній квартирі, у підтвердження чого у матеріалах справи наявні численні письмові докази: договір оренди квартири від 14 травня 2022 року, яким відповідач – орендодавець передав ОСОБА_3 у тимчасове платне користування квартиру АДРЕСА_1 з додатком до нього – актом прийому-передачі житла та майна, що знаходиться в ньому, вилучені у ході обшуку у кримінальному провадженні 11 грудня 2024 року, що зафіксовано відповідним протоколом; протокол допиту свідків від 11 грудня 2024 року у кримінальному провадженні ОСОБА_3 – орендаря за договором та її чоловіка ОСОБА_4 щодо обставин оренди, вселення та проживання у квартирі; протокол допиту у кримінальному провадженні від 26 грудня 2024 року підозрюваного – відповідача у даній справі щодо здачі квартири в оренду у квітні-травні 2022 року, одночасно зазначає про фактичне проживання за адресою: АДРЕСА_3 ; протокол допиту підозрюваного – відповідача у кримінальному провадженні від 26 жовтня 2015 року, протокол проведення слідчого експерименту за участю підозрюваного – відповідача від 12 квітня 2016 року, протокол освідування особи від 26 квітня 2016 року підозрюваного – відповідача, де підозрюваний відповідач зазначає своє фактичне проживання за адресою: АДРЕСА_4 , наведене місце проживання узгоджується із анкетним листом на особу, яка перебуває під домашнім арештом, ухвалами Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2015 року, від 14 лютого 2016 року, від 12 квітня 2016 року, ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 17 листопада 2015 року, ухвалами Святошинського районного суду м.Києва від 21 вересня 2021 року та від 31 травня 2022 року, численними характеристиками за місцем проживання; актом обстеження умов проживання служби у справах дітей від 12 березня 2015 року, де встановлено місце проживання відповідача разом з сім`єю (дружиною та трьома дітьми) за адресою: АДРЕСА_3 : акт обстеження службової квартири АДРЕСА_1 , складений 01 червня 2021 року представниками позивача, у результаті якого на неодноразові дзвінки та стукіт двері ніхто не відчинив, а також усно опитано мешканку сусідньої квартири, котра повідомила, що понад 8 років постійно проживає в цьому будинку, є пенсіонеркою та не бачила, щоб у квартиру АДРЕСА_5 приходив чи проживав відповідач (фото відповідача з особової справи надано для огляду). Факт проживання відповідача за адресою: АДРЕСА_3 разом із сім`єю однозначно підтвердила і представниця відповідача у судовому засіданні, яка належить його дружині ОСОБА_5 на праві власності (відомості з Державного реєстру речових прав від 17 жовтня 2024 року). Аналізуючи наведене, факт непроживання відповідача у квартирі протягом тривалого часу, у тому числі на даний момент, беззаперечно встановлений. За відсутності будь-яких доказів у перешкоджанні відповідачу у користуванні квартирою суд констатував, що відповідач добровільно та без жодного примусу покинув таку, з власної волі там не проживає. Беручи до уваги відсутність доказів проживання та фізичного зайняття відповідачем житлового приміщення, яке є предметом спору, непідтвердження факту чинення позивачу перешкоди у користуванні службовою квартирою зі сторони відповідача, позовні вимоги про виселення, зважаючи на суть такого, на думку суду, є безпідставними. Розглядаючи справу в межах доводів та поданих доказів, суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном, які б підлягали судовому захисту. Наведене зумовлює відмову у позові. Суд погодився із слушними аргументами сторони відповідача, аргументи позивача зводяться до власного тлумачення обставин справи. У матеріалах справи відсутні відомості, які б спростовували даний рішення суду та беззастережно доводили протилежне. У відповідності до положень ч.9 та ч.10 ст.158 ЦПК України оскільки суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, вжиті заходи забезпечення позову ухвалою від 17 лютого 2025 року зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням, після чого підлягають скасуванню.

Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону не відповідають; обставини, які суд вважав встановленими, – не доведені, а тому рішення суду підлягає скасуванню.

У лютому 2025 року Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії звернулось в суд з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Львівська міська рада про усунення перешкод у користуванні майном, у якому просило:

- усунути перешкоди Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії у здійсненні права користування та розпорядження майном - службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстрації.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, що на виконання договору №1 від 12.06.2012 року, укладеного між ГУ МВС України у Львівській області та Корпорацією будівельних підприємств «Галичартбуд», з урахуванням додаткової угоди від 24.09.2012 року, на підставі акта приймання-передачі від 23.01.2013 року ГУ МВС у Львівській області прийняло 10 квартир у будинку АДРЕСА_6 . Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №148 від 15.03.2013 року окремим квартирам, зокрема АДРЕСА_5 , надано статус службових. Згідно з протоколом житлово-побутової комісії ГУ МВС №6 від 12.12.2012 року службову однокімнатну квартиру АДРЕСА_5 у вказаному будинку житловою площею 21,2 кв.м (загальною площею 54,4 кв.м) було надано ОСОБА_1 , командиру БМОП «Беркут», на сім`ю з чотирьох осіб. 11.04.2013 року йому видано ордер на службове житлове приміщення, а 19.02.2013 року він підписав зобов`язання щодо належної оплати житлово-комунальних послуг та звільнення службової квартири у разі припинення служби. Наказом ГУ МВС у Львівській області №89 о/с від 20.03.2014 року ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у зв`язку зі скороченням штатів. 29.01.2025 року від слідчого Управління Державного бюро розслідувань надійшов лист із матеріалами кримінального провадження №62024000000000812 від 17.09.2024 року щодо ОСОБА_1 . Із наданих матеріалів вбачається, що відповідач зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , яка є службовим житлом ГУ МВС України у Львівській області. Під час досудового розслідування встановлено, що з травня 2022 року ОСОБА_1 фактично не проживає у зазначеній квартирі та передав її в оренду третім особам на підставі договору оренди від 14.05.2022 року із щомісячною платою 15 000 грн. Свідки підтвердили факт проживання у квартирі як орендарів та здійснення оплати шляхом безготівкового перерахування коштів на банківські рахунки, надані дружиною відповідача. Крім того, за цією адресою відповідач зареєстрував громадську організацію «Хокейний контроль». Разом з тим встановлено, що фактично він проживає у квартирі в м.Новояворівськ Львівської області, яка належить на праві власності його дружині. Із матеріалів також вбачається, що рішенням ГУ ДМС у Львівській області від 12.09.2023 року скасовано попереднє рішення про оформлення ОСОБА_1 громадянства України, а інформацію про недійсність його паспортних документів внесено до відповідних інформаційних систем. Так, відповідач та члени його сім`ї забезпечені іншим житлом, у службовій квартирі тривалий час не проживають, використовують її не за призначенням та передали у користування стороннім особам, у зв`язку з чим відпала потреба у подальшому користуванні службовим житлом.

Як вбачається з матеріалів справи, 12 червня 2012 року між Головним управлінням МВС України у Львівській області (замовником) та Корпорацією будівельних підприємств «Галичартбуд» (генеральний підрядник - забудовник) укладено договір №1 щодо будівництво об`єкта, а за актом передачі квартир ГУ МВСУ у Львівській області від Корпорації будівельних підприємств «Галичартбуд» №25/1-ж від 04 лютого 2013 року до даного договору квартиру АДРЕСА_1 прийнято ГУ МВСУ у Львівській області.

Листом управління житлового господарства Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №25/1-ж від 04.02.2012 року проінформовано ГУМВС про погодження передачі квартир від Корпорації будівельних підприємств «Галичартбуд».

В подальшому, ОСОБА_1 , як наймачем вказаної службової квартири 19.02.2013 року підписано зобов`язання, відповідно до якого останній зобов`язаний вчасно вносити квартирну плату і плату за житлово-комунальні послуги за затвердженими у встановленому порядку ставками і тарифами. В разі припинення праці в ГУМВС, наймач зобов`язаний звільнити службову квартиру з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого жилого приміщення, крім випадків зазначених в п.4.2. «Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України та військовослужбовцями внутрішніх військ МВС України», затвердженого наказом МВС України №1039 від 10.09.2004 року.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 15 березня 2013 року за №148 надано квартирі АДРЕСА_1 статус службової Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області.

Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 09 квітня 2013 року за №145 закріплено вказану квартиру як службову командиру батальйону міліції особливого призначення «Беркут» при ГУ МВСУ у Львівській області, полковнику міліції – відповідачу на сім`ю з 4-ох осіб (він, 1980 р.н., дружина ОСОБА_5 , 1973 р.н., донька ОСОБА_6 , 2007 р.н, та син ОСОБА_7 , 2009 р.н.).

11 квітня 2013 року виконавчим комітетом Львівської міської ради відповідачу видано ордер на службове житлове приміщення, корінець до нього за №0000502 серії С-О.

Наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області від 20 березня 2014 року за №89 о/с відповідача, підполковника міліції, командира батальйону міліції особливого призначення «Беркут» ГУМВС, звільнено з 20 березня 2014 року з органів внутрішніх справ відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ за п.64г через скорочення штатів.

Також, в матеріалах даної цивільної справи містяться копії матеріалів кримінального провадження №62024000000000812 від 17.09.2024 року, які були скеровані позивачу для вжиття заходів з метою забезпечення належного використання службового житла ГУМВС України у Львівській області за адресою: АДРЕСА_2 .

Слідчим першого відділу Управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_8 постановою від 24.01.2025 року надано уповноваженим особам ліквідаційної комісії ГУМВС України у Львівській області, а також іншим зацікавленим особам, дозвіл на розголошення відомостей та копій матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №62024000000000812 від 17.09.2024 року в обсязі наданих відомостей та документів листом ДБР від 23.01.2025 року №10-5-2134, зі змісту якого встановлено наступне.

Державним бюро розслідувань здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №62024000000000812 від 17.09.2024 року за підозрою ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 41, ст. 340; ч. 2 ст.28, ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365; ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 41, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 27, ч. 4 ст. 41, ч. 2. ст. 15, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115 КК України та ОСОБА_9 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ст. 340; ч. 2 ст. 28, ч. 5 ст.27, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365; ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 121; ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 41, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 5, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

У ході досудового розслідування слідством встановлено, що ОСОБА_1 , під час проходження служби в органах внутрішніх справ України, 11.04.2013 року отримав від Львівської міської ради ордер на службове житлове приміщення №0000502, відповідно до якого йому з сім`єю з чотирьох осіб надано право на зайняття службового приміщення житловою площею 21,2 кв.м., загальною площею 54,4 кв.м., яке складається з однокімнатної ізольованої квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Установлено, що ОСОБА_1 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 . Відомості про зазначений об`єкт нерухомості відсутні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також згідно інформації обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та Експертної оцінки» відомості щодо реєстрації права власності на зазначену квартиру відсутні.

Відповідно до наказу Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 09.04.2013 року №145, квартира за адресою: АДРЕСА_2 , належить ГУМВС України у Львівській області на підставі акту передачі квартир ГУМВС України у Львівській області від КБП «Галичартбуд» №25/1-ж від 04.02.2013 року, рішенням виконавчого комітету від 15.03.2013 року №148 визнана службовим житлом ГУМВС України у Львівській області.

Наказом ГУ МВС України у Львівській області №89 о/с від 20.03.2014 року ОСОБА_1 звільнений з посади командира БМОП «Беркут» ГУМВС України у Львівській області та органів внутрішніх справ через скорочення штатів.

За даною адресою ОСОБА_1 проживав разом зі своєю сім`єю, а з 14.05.2022 року почав здавати її в оренду. Факт здачі ОСОБА_1 квартири в оренду підтверджується як свідченнями самого підозрюваного, так і договором оренди квартири від 14.05.2022 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , примірник якого вилучений під час проведення обшуку за адресою: АДРЕСА_2 , а також свідченнями свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які проживають за вказаною адресою.

Крім цього, ОСОБА_1 за вказаною адресою 04.10.2019 року зареєстрував юридичну особу – ГО «Хокейний контроль» (ідентифікаційний код юридичної особи 43269750).

Також установлено, що підозрюваний ОСОБА_1 фактично проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , яка на праві власності належить його дружині ОСОБА_5 . Зазначена квартира належить ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 29.12.2014 року.

Також, з додатків з матеріалів кримінального провадження, долучених до листа ДБР від 23.01.2025 року №10-5-2134 вбачається, що на підставі ухвали слідчого судді працівниками правоохоронних органів 11.12.2024 року проведеного обшук житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , Громадської організації «Хокейний контроль», під час якого виявлено серед іншого договір оренди квартири, укладений 14.05.2022 року між орендодавцем – ОСОБА_1 та орендарем ОСОБА_3 для проживання 2-ох людей і собаки. У договорі зазначено, що приміщення належить орендодавцю на підставі ордеру на житлове приміщення. Орендна плата за користування майном складає 15 000 грн. за місяць, комунальні послуги сплачує орендар. Орендарю передано 2 комплекти ключів від вищезазначеного житла.

Допитані в якості свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначили, що з травня 2022 року орендували зазначене вище житло, оплату за яке здійснювали шляхом безготівкового перерахунку коштів на банківські картки, реквізити яких їм надавала дружина відповідача ОСОБА_5 . Крім цього, їм нічого не відомо про реєстрацію за вказаною адресою будь-яких юридичних осіб та громадських організації, їх керівників.

Підозрюваний у вказаному вище кримінальному провадженні ОСОБА_1 в ході допиту 26.12.2024 року повідомив, що з 2004 року по 2014 рік проходив службу в органах внутрішніх справ України, у зв`язку з відсутністю власного житла та перебуванням на квартирній черзі у Львівській міській раді, 11.04.2013 року, працюючи на посаді командира БМРП «Беркут» ГУМВС України у Львівській області, отримав ордер на службове житлове приміщення №0000502 від на сім`ю з чотирьох осіб (його, дружину ОСОБА_5 , дочку – ОСОБА_6 , сина ОСОБА_7 ) на право зайняття службового житлового приміщення, однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначив, що у період з 2013 року по 2022 рік проживав сам або сім`єю у цій квартирі, однак частіше проживав (залишався ночувати) лише він, коли працював у м.Львові та не встигав добратися м.Новояворівськ. З 2022 року після повномасштабного вторгнення він разом зі сім`єю переїхали на постійне місце проживання до м.Новояворівськ до квартири, яку у 2016 році придбала його дружина. З 2022 року у зв`язку з тим, що службовою квартирою він не користувався, почав здавати її в довготривалу оренду у квітні-травні 2022 року. Прізвища орендарів не пам`ятає. Квартиру здав сімейній парі з собакою, всі персональні дані зазначені у договорі. Орендарі прийшли зі своїм ріелтором, питання оплати за користування не обговорювалось, вони прийшли вже зі складеним договором оренди житла. За умовами договору орендарі з травня 2022 року по теперішній час переводили умовлену суму на банківську картку його дружини ОСОБА_5 , чи переводили гроші на його банківські реквізити не пам`ятає. Оформлений договір оренди від 14.05.2022 року в податковій інспекції не реєстрував, податок на прибуток та інші внески не сплачував, оскільки у період з 17.04.2023 року по 31.07.2024 року перебував під вартою у іншому кримінальному провадженні.

Також, в ході допиту ОСОБА_1 повідомив, що 04.10.2019 року він спільно з ОСОБА_10 , з яким знайомий приблизно з 2015 року, зареєстрували Громадську організацію «Хокейний контроль». Юридичною адресою зазначеної Громадської організації була зазначена службова квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначив, що установчих документів цієї громадської організації не розробляв та участі у їх реєстрації не приймав. Де зберігаються установі документи та поточні документи щодо діяльності громадської організації «Хокейний контроль» йому не відомо. Інформація про діяльність цієї громадської організації міститься в соціальних мережах, у мережі Інтернет під назвою «Дитячо-юнацький хокей України», однак він не має відношення до публікацій постів та статей та йому не відомі обставини щодо інших співзасновників з даного питання.

Разом з цим, рішенням Головного управління ДМС у Львівській області від 12.09.2023 року скасовано попереднє рішення ВПР та МРУМВС України у Львівській області від 22.09.2003 року про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 . Інформацію про визнання недійсними паспортних документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України ОСОБА_1 внесено до ІП «Недійсні документи» Єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами ДМС.

Так, у ході розслідування вказаного кримінального провадження встановлені відомості, що можуть свідчити про неналежне використання службового житла ГУМВС України у Львівській області за адресою: АДРЕСА_2 .

З відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме мано, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що дружині відповідача у даній справі – ОСОБА_5 з грудня 2014 року на праві власності належить 3-ох кімнатна квартира у м.Новояворівськ Львівської області, набута на підставі попередньо укладеного договору купівлі-продажу майнових прав від 18.08.2014 року з ТОВ «Яворівбуд».

Також, у матеріалах справи міститься акт обстеження службової квартири АДРЕСА_1 згідно яким проводилось обстеження вказаної квартири 01 червня 2021 року о 17 годині. З акта вбачається, що на неодноразові дзвінки та стукіт у двері, двері входу у квартиру ніхто не відчинив, відповідно у присутніх членів комісії не було можливості оглянути дану квартиру та підтвердити чи спростувати користування даною квартирою. Також, усно було опитано мешканку сусідньої квартири, яка повідомила, що понад 8 років постійно проживає в цьому будинку та є пенсіонеркою і не бачила, щоб у квартирі АДРЕСА_5 тривалий час проживав чи проходив ОСОБА_1 .

Відтак, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до ст.118 ЖК України, службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири. Жилі приміщення, що надаються народним депутатам України на період їх роботи на постійній основі у Верховній Раді України, включаються до числа службових і виключаються з їх числа за рішенням Верховної Ради України за поданням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.

Згідно з ст. 121 ЖК України, порядок надання службових жилих приміщень установлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншого громадського об`єднання.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналіз змісту статті 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі № 752/15078/18.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. У разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Верховний Суд у постанові від 14 червня 2022 року у справі №161/20415/19 зазначив: «На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

Відповідно до статті 124 ЖК України, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жило приміщення. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

У статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім`ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Відповідно до статті 107 ЖК України, наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Таким чином, колегія суддів вважає, що службове житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , фактично не є місцем проживання ні відповідача, ні членів його сім`ї.

Так, у період з 2015 року по 2022 рік ні він ні члени його сім`ї не проживали там. У цей період відповідач лише періодично, переважно у випадках коли перебував у м. Львові у зв`язку з роботою та не встигав повернутися до м. Новояворівська, – ночував там.

Водночас фактично з 2015 року (часу придбання квартири його дружиною у м.Новояворівськ) проживає разом з сім`єю у кватирі у м.Новояворівську, де, також, у Новояворівській ЗОШ І-ІІІ ступенів №3 навчаються його діти.

Більше того, починаючи з квітня-травня 2022 року, ОСОБА_1 , не використовуючи службову квартиру для власного проживання чи проживання членів своєї сім`ї, також, з тієї підстави, що передав її в довгострокову оренду стороннім особам. Сам факт укладення договору оренди від 14.05.2022 року та передання квартири стороннім особам для проживання додатково свідчить про те, що вказане житлове приміщення фактично не використовувалося за своїм призначенням як житло для постійного проживання.

Передача такого житла для проживання іншим особам підтверджується, окрім самого визнання відповідачем цього факту, також, і договором оренди квартири від 14 травня 2022 року, а також протоколом допиту свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_3 від 11.12.2024 року, які, будучи попереджені про кримінальну відповідальність, зазначили, що з травня 2022 року орендували згадану вище квартиру і проживали у ній станом на грудень 2024 року.

Важливим є також факт припинення ОСОБА_1 служби в органах внутрішніх справ, оскільки після припинення трудових відносин, у зв`язку з якими йому було надано службове житлове приміщення, фактично відпали обставини, що зумовлювали необхідність забезпечення його та членів його сім`ї таким житлом.

Також, стосовно застосування ст. 125 ЖК України, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач хоч і пропрацював у органах внутрішніх справ України 10 років, однак сам добровільно покинув службове житло та змінив місце проживання, тобто фактично розірвав договір найму службового житла своїми діями (ст. 107 ЖК України), а крім цього використовував його не за призначенням, що є підставою для його позбавлення права на таке за ст. 116 ЖК України.

Отже, сукупність наведених обставин, а саме: тривале фактичне непроживання ОСОБА_1 , та членів його сім`ї у службовому житлі; добровільне залишення такого житла; наявність у сім`ї іншого житла для постійного проживання; а також передання службового житлового приміщення стороннім особам у довгострокову оренду, тобто використання його не за призначенням (ст. 116 ЖК України), – свідчить про відсутність фактичної потреби ОСОБА_1 та членів його сім`ї у подальшому користуванні цим службовим житлом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, також, виходив з того, що, відповідач у встановленому законом порядку знятий з реєстрації за спірним службовим житлом та дійшов висновку про неможливість задоволення позовних вимог, оскільки на даний час у відповідача відсутня реєстрація місця проживання за вказаною адресою.

Такий висновок колегія суддів вважає безпідставним, оскільки, як визнано самим відповідачем та встановлено судом першої інстанції, а сторонами не оспорено та не спростовано – відповідач, хоча фізично і не проживаючи у спірному житловому приміщенні та будучи знятим з реєстрації у такому житлі за рішенням органу міграції, – фактично вважає, що має право на користування таким (позов заперечує); користується ним, володіє та таке перебуває у його розпорядженні, зокрема передав його в оренду ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а крім того, зареєстрував у ньому громадську організацію «Хокейний контроль».

Тобто, вказане вище свідчить необхідність позбавлення відповідача права на користування житлом за ст. 116 ЖК України через використання його не за призначенням, а також про встановлення факту розірвання договору найму з відповідачем за ст. 107 ЖК України з часу вибуття, що в сукупності свідчить про втрату права відповідача на користування житлом, однак зважаючи на те, що відповідач спірним житлом володіє, використовує його для здачі в оренду (надає у користування іншим особам); зареєстрував у житлі громадську організацію, позивач як уповноважений орган держави не має доступу до вказаного житла через дії відповідача, – вимоги про виселення відповідача слід вважати підставними та такими що підлягали до задоволення.

Крім цього, позиція про те, що зняття відповідача з реєстрації місця проживання є підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення, є безпідставною, оскільки саме по собі зняття з реєстрації не свідчить про припинення фактичного користування житловим приміщенням та не спростовує встановлених обставин щодо володіння та розпорядження ним відповідачем. Посилання на відсутність реєстрації місця проживання за спірною адресою фактично є способом заперечення позовних вимог та «стратегією захисту» відповідача, однак не спростовує обставин, встановлених судом.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) зазначив, що «житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України», заява № 15729/07, § 37).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44).

ЄСПЛ зазначив таке: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України», заява № 17365/14, § 32–35).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила такий висновок: «Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету – захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60–63)».

Статті 124-125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Враховуючи, що апеляційним судом встановлено факт, що спірна службова квартира не є місцем постійного проживання відповідача та членів його сім`ї. Відповідач тривалий час у ній не проживає, забезпечений іншим житлом, а службову квартиру передав у платне користування стороннім особам, за таких обставин між відповідачем та спірним житловим приміщенням відсутній достатній і тривалий фактичний зв`язок, який би свідчив про наявність у нього «житла» у розумінні статті 8 Конвенції.

Крім того, припинення користування службовим житлом після припинення служби переслідує легітимну мету та за встановлених обставин не є непропорційним втручанням у права відповідача.

Відтак підстав для висновку про порушення статті 8 Конвенції у цій справі не вбачається.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги слід визнати частково обґрунтованими та таку слід задовольнити частково, рішення ж суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким позов слід задовольнити частково та усунути перешкоди позивачеві у здійсненні права користування та розпорядження майном – службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_1 з цього житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення.

Що стосується вимоги про зняття з реєстрації відповідача, то колегія суддів вважає, що у задоволенні такої слід відмовити, оскільки, відповідно до п.6 ч.1 ст.24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» рішення суду про виселення особи є підставою для зняття її з реєстрації та вказане по своїй суті є лише адміністративною процедурою, якою закріплюється адміністративно втрата особою права на житло, що визначено рішенням суду та така здійснюється адміністративним органом автоматично та додаткового дублювання у рішенні суду за відсутності спору у цій частині не потребує.

Тому в задоволені решти позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії – задовольнити частково.

Рішення Сихівського районного суду м.Львова 10 жовтня 2025 року – скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким позов Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном – задовольнити частково.

Усунути перешкоди Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в особі ліквідаційної комісії у здійсненні права користування та розпорядження майном – службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_1 з цього житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення.

В задоволенні решти позову – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 21 вересня 2026 року.

Головуючий: Я.А. Левик

Судді: Н.П. Крайник

М.М. Шандра