Рішення від 08 вересня 2026 р. у справі №922/1326/26 — Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" вересня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/1326/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Новікової Н.А.

при секретарі судового засідання Базаки А.А.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу,

за позовом Керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області (61098, м. Харків, Григорівське шосе, 52; умовний код 0291010827) в інтересах держави в особі Нововодолазької селищної ради (63202, Харківська область, Харківський район, селище Нова Водолага, вулиця Донця Григорія, будинок 14; код ЄДРПОУ: 04397997),

до відповідача СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ЛАН» (63033, Харківська область, Богодухівський район, село Черемушна, вулиця Широка, будинок 68А; код ЄДРПОУ: 32276472),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - фізична особа ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 )

про визнання відсутнім права оренди на земельну ділянку та зобов`язання повернути земельну ділянку, -

за участю представників учасників процесу:

прокурора: Хряка О.О.;

позивача: Єфіменко А.В.;

відповідача: Кожушного К.С.;

третьої особи: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Керівник Харківської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Нововодолазької селищної ради звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою (вх. № 1326/26 від 17.04.2026) до відповідача, СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ЛАН», з наступними вимогами:

- визнати відсутнім право оренди Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Лан» на земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га (номер запису про інше речове право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 37395054);

- зобов`язати Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Лан» повернути Нововодолазькій селищній раді земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га.

Також, прокурор просить стягнути з відповідача на користь Харківської обласної прокуратури судові витрати зі сплати судового збору у сумі 5324,80 грн

22.04.2026, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №922/1326/26. Справу № 922/1326/26 вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 20 травня 2026 року об 11:00. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - фізичну особу ОСОБА_1 . Зобов`язано Керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області не пізніше двох днів з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі направити залученій третій особі копію позовної заяви та доданих до неї документів, а докази такого направлення надати суду до початку підготовчого засідання. Встановлено залученій третій особі строк 5 днів з дня вручення даної ухвали на подання пояснень в порядку ст. 168 ГПК України.

20.05.2026, протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10 червня 2026 року о(б) 11:00 год.

11.06.2026, ухвалою Господарського суду Харківської області, призначено розгляд справи по суті на « 17» червня 2026 року о 09:30. Ухвала обґрунтовано тим, що 10 червня 2026 року о(б) 11:00 год тривала повітряна тривога і суд перебував в укритті. Проведення судового засідання було неможливим з об`єктивних причин.

17.06.2026, протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області, для належного повідомлення всіх учасників справи та враховуючи відпустку судді, відкладено судове засідання на 05 серпня 2026 о(б) 10:00 год. Як встановлено судом, фізична особа ОСОБА_1 неналежним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.

Відносно реалізації сторонами свого права на подання заяв по суті справи:

- відповідачем подано до суду відзив на позов (вх. № 11052 від 08.05.2026);

- прокурором подано до суду відповідь на відзив (вх. № 11559 від 13.05.2026).

Відповідач не скористався своїм правом на подання заперечень на відповідь на відзив. Строк на подання заперечень на відповідь на відзив був до 18.05.2026 (включно).

Третьою особою пояснення по суті справи не надавалися. Ухвала про відкриття провадження вручена 28.04.2026. Строк на подання пояснень був до 04.05.2026 (включно).

Крім того, 30.04.2026 до суду від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі (вх. № 10404). Просить винести рішення, що відповідає чинному законодавству України.

У відповідності до ч. 3 ст. 177 ГПК України підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду. В свою чергу, відповідно до ч. 1, 2 ст. 195 ГПК України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Суд констатує про те, що ним дотримані строки розгляду справи, з урахуванням відпустки судді.

У пунктах 2, 4 частини 3 статті 129 Конституції України закріплені такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Зазначені принципи знайшли своє відображення у статтях 7, 13 ГПК України, а тому господарські суди зобов`язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства. Закон України "Про судоустрій та статус суддів" (пункт 3 статті 7) також гарантує право кожного на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку. Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). Суд констатує про те, що під час розгляду справи, були створені належні умови для реалізації сторонами своїх прав, що передбачені ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини справи, всебічно та повно перевіривши наявні в матеріалах справи докази, суд встановив таке.

Як зазначено у позовній заяві, рішенням ХІІІ сесії ХХІ скликання Харківської обласної ради народних депутатів від 21.05.1993, відповідно до ст.ст. 52, 53 Закону України «Про природно заповідний фонд», на площі 12,2 га без вилучення земельної ділянки у землекористувачів та землевласників на території КСП «Іскра» Знам`янської сільської ради Нововодолазького району оголошено ентомологічний заказник місцевого значення «Пересіл».

Відповідно до п.п. 1.7, 1.8 Положення про ентомологічний заказник місцевого значення «Пересіл» від 27.04.1999, межі заказника винесені в натуру з встановленням державних інформаційно-охоронних знаків та нанесені на планово картографічні матеріали КСП «Іскра» та управління земельних ресурсів Нововодолазького району.

У червені 2001 року охорона заповідного режиму ентомологічного заказника місцевого значення «Пересіл» передана землекористувачу СТОВ «Іскра», про що складено охоронне зобов`язання від 30.06.2001.

Станом на серпень 2003 року ентомологічний заказник місцевого значення «Пересіл» переданий під охорону заповідного режиму землевласнику - Знам`янській сільській раді, про що складено охоронне зобов`язання від 05.08.2003.

При цьому, як зазначає прокурор, було встановлено, що на території ентомологічного заказника місцевого значення «Пересіл» знаходилася земельна ділянка з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824, яка передана у приватну власність громадянину ОСОБА_1 площею 8,35 га згідно із державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ХР №102935 від 18.08.2000 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Знам`янської сільської ради народних депутатів від 11.07.2000 №12. Вказане підтверджується планово-картографічними матеріалами проекту створення ентомологічного заказнику місцевого значення «Пересіл» відповідно до яких відведена у приватну власність у 2000 році земельна ділянка з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га на території Знам`янської сільської ради Нововодолазького району знаходиться в межах вказаного об`єкту природно-заповідного фонду.

Наведені обставини стали підставою для прийняття апеляційним судом Харківської області рішення від 04.10.2016 у справі №2-631/574/15, яким земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га витребувано на користь Держави. Вказане рішення апеляційного суду набрало законної сили з моменту його проголошення 04.10.2016.

Водночас, окружною прокуратурою встановлено, що 25.10.2010 між ОСОБА_1 та ПОСП «Нива» було укладено Договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 строком на 10 років.

В подальшому, вже після набрання законної сили рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 у справі №2-631/574/15, між ОСОБА_1 та СТзОВ «Лан» укладено Додаткову угоду від 23.11.2018 продовження строку дії Договору оренди землі від 25.10.2010 до 31.12.2030.

Вказаною додатковою угодою визначено нового орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824, а саме СТзОВ «Лан» замість ПОСП «Нива». При цьому, згідно з даними ЄДРПОУ СТзОВ «Лан» є правонаступником ПОСП «Нива».

Відповідно до положень ч. 5 ст.122 Земельного кодексу України (в редакції Кодексу від 12.10.2018 чинній на момент укладення вказаної додаткової угоди) саме на обласні державні адміністрації були покладені повноваження з передачі земельних ділянок (в тому числі земельних ділянок природно-заповідного фонду) із земель державної власності у власність або у користування за межами населених пунктів для всіх потреб.

Отже, на момент укладення Додаткової угоди від 23.11.2018 власником земельної ділянки з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 була держава в особі Харківської обласної державної адміністрації, як органу уповноваженого на розпорядження земельними ділянками природно-заповідного фонду державної власності розташованими за межами населених пунктів на території Харківської області.

Відповідно до листа Харківської ОВА від 23.02.2026 №04.01-21/574 будь-які відомості щодо укладення та/або виконання вказаного Договору та додаткової угоди у Харківській ОВА відсутні.

Отже, на думку прокурора, додаткова угода від 23.11.2018 про продовження строку дії Договору оренди землі від 25.10.2010 є неукладеною, оскільки воля на її укладення власником земельної ділянки з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 взагалі не виявлялась.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423-IX від 28.04.2021 яким внесено зміни, зокрема до Земельного кодексу України, а саме доповнено п. 24 розділу Х «Перехідні положення» відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом, тобто з 27.05.2021, землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім виключень, які зазначенні у вказаному пункті.

Отже, оскільки вказана земельна ділянка розташована в межах території Нововодолазької територіальної громади, починаючи з 27.05.2021 її власником і титульним володільцем є зазначена територіальна громада в особі Нововодолазької селищної ради, яка може вимагати усунення порушення її права власності на цю ділянку. Відомості про право комунальної власності Нововодолазької селищної ради на земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 зареєстровано у Державного реєстру речових прав 17.11.2025.

08.05.2026 до суду від відповідача надійшов відзив на позов (вх. № 11052).

Відповідач вважає позицію прокурора такою, що не відповідає законодавству та обставинам справи.

Земельне законодавство (частини 1, 3-5 статті 148-1 Земельного кодексу України, статті 31, 32 Закону України «Про оренду землі», стаття 770 ЦК України) чітко визначає, що при переході права власності на земельну ділянку до іншого суб`єкта, останній автоматично набуває усіх прав та обов`язків орендодавця. З моменту набрання чинності судовим рішенням від 04.10.2016 по справі № 2-631/574/15 про передачу земельної ділянки з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 в державну власність, до Харківської обласної державної адміністрації перейшли права та обов`язки орендодавця за Договором оренди № 313, і адміністрація була зобов`язана повідомити Відповідача про набуття права власності на землю.

Нововодолазька селищна рада, як новий орендодавець з моменту переходу до ради права власності на землю, також була зобов`язана повідомити Відповідача про реєстрацію права комунальної власності на землю протягом місяця з моменту реєстрації відповідних відомостей у Державного реєстру речових прав, тобто до 17.12.2025.

Однак, ні Харківською обласною державною адміністрацією, ні Нововодолазькою селищною радою не було повідомлено Відповідача про зміну власника земельної ділянки, у зв`язку з чим Відповідач не знав і не міг знати про те, що з жовтня 2016 року спірна земельна ділянка не належить ОСОБА_1 .

Відповідач звертає увагу суду на той факт, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наданої Позивачем, право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 було скасовано на підставі рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 у справі №2-631/574/15 лише 14.05.2021.

Підсумовуючи відповідач зазначає, що Харківською обласною державною адміністрацією не було повідомлено Відповідача про зміну права власності на земельну ділянку з приватної на державну, станом на день укладання додаткової угоди до Договору оренди № 313 – 23.11.2018, Відповідач не знав і не міг знати про те, що ОСОБА_1 втратив право на земельну ділянку і не може нею розпоряджатися, а тому Відповідач діяв добросовісно, покладаючись на офіційні відомості Державного реєстру речових прав. Позивач не довів, що Відповідач знав або повинен було знати про скасування права власності ОСОБА_1 , а також не довів недобросовісності поведінки Відповідача. На переконання Відповідача, Харківська обласна державна адміністрація, як власник спірної земельної ділянки, проявила недобросовісну пасивну поведінку, що виявилося, по перше, в неповідомленні Відповідача про факт зміни власника ділянки, а по-друге в несвоєчасній реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав, що об`єктивно позбавило Відповідача можливості пересвідчитися в належності землі тому чи іншому суб`єкту. В межах вирішення даного спору, необхідно врахувати, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач (Відповідач) втрачає статус орендаря земельної ділянки, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (зокрема і державних органів, які належним чином не виконали своїх обов`язків як власники землі).

Відповідач зазначає, що ні Харківською обласною державною адміністрацією, ні Нововодолазькою селищною радою як сторонами Договору оренди № 313 не було направлено Відповідачу письмових заперечень щодо користування СТОВ «ЛАН» земельною ділянкою. Отже, по спливу 10-річного строку, дія Договору оренди № 313 продовжилась ще на 10 років.

13.05.2026 до суду від прокурора надійшла відповідь на відзив (вх. № 11559).

Прокурор зазначає, що положення ст.148-1 ЗК України не містять будь-яких положень, які б передбачали відповідальність за неповідомлення орендаря про зміну власника земельної ділянки. Положення ст.148-1 ЗК України спрямовані на дисциплінування учасників орендних правовідносин з метою недопущення випадків оспорювання договорів оренди внаслідок, наприклад, затримки зі сплати орендної плати, яка може бути зумовлена недобросовісними діями орендодавця. При цьому, предметом спору у справі №922/1326/26 є визнання відсутнім права оренди та повернення земельної ділянки, а не порушення сторонами умов договору від 25.10.2010. Неповідомлення про зміну власника спірної земельної ділянки не впливає на той факт, що на момент укладення додаткової угоди від 23.11.2018 ОСОБА_1 не був її власником та будь-яких правомочностей щодо розпорядження нею не мав.

У відповіді на відзив зазначено, що відповідач зазначає, що не знав і не міг знати про те, що ОСОБА_1 втратив право на земельну ділянку і не може нею розпоряджатися, а тому Відповідач діяв добросовісно, покладаючись на офіційні відомості Державного реєстру речових прав.

При цьому, ОСОБА_1 достеменно знаючи про відсутність у нього права власності на спірну земельну ділянку уклав з відповідачем додаткову угоду від 23.11.2018 продовження строку дії Договору оренди землі від 25.10.2010 до 31.12.2030. Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 7.10)).

Чинним законодавством не передбачено можливості передання в оренду земельних ділянок особами, яким такі земельні ділянки на жодному речовому праві не належать. Отже, додаткова угода від 23.11.2018 про продовження строку дії Договору оренди землі від 25.10.2010 є неукладеною. При цьому, Договір оренди землі від 25.10.2010 припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку на який його було укладено. Враховуючи, що в порушення вимог ст. 34 Закону України «Про оренду землі», п.21 Договору, спірна земельна ділянка Нововодолазькій селищній раді орендарем не повернута, відповідач підлягає зобов`язанню повернути таку ділянку в судовому порядку.

Щодо «автоматичного продовження» договору оренди землі від 25.10.2010, прокурор зазначає наступне. Чинне на момент укладення Додаткової угоди від 23.11.2018 законодавство передбачало чіткий механізм укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі. Вказаний механізм обов`язково передбачав направлення орендарем листа повідомлення про поновлення договору з проєктом відповідної додаткової угоди та необхідність укладення додаткової угоди між власником земельної ділянки (орендодавцем) та орендарем. Укладення додаткової угоди мало здійснюватися шляхом її підписання сторонами або у судовому порядку. Отже, будь-якого автоматичного порядку поновлення договору оренди землі на новий строк законодавство не передбачало. Відповідно до листа Харківської ОВА від 23.02.2026 №04.01-21/574 будь-які відомості щодо укладення та/або виконання вказаного Договору та додаткової угоди у Харківській ОВА відсутні.

При цьому, додаткова угода від 23.11.2018 не може розцінюватися як правова підстава для продовження орендних відносин щодо користування земельною ділянкою зкад.№6324280500:04:000:0824, оскільки вказана додаткова угода укладена ОСОБА_1 , який не був її власником та будь-яких правомочностей щодо розпорядження вказаною земельною ділянкою не мав.

Надаючи правову кваліфікацію вищевказаним обставинам, що стали предметом спору між сторонами у даній справі, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з такого.

Відносно наявності підстав для представництва інтересів держави прокуратурою.

За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Отже, обов`язковою передумовою реалізації права на судовий захист в порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом. Відтак, вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, і лише встановивши наявність такого - суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або про відмову у захисті. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Згідно з частиною 1 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у господарські правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює господарські права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою (частина 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України). У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті (абзаци 1 та 2 частини 3 статті 23 Закону України “Про прокуратуру”). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті цього Закону). Крім того, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

У пункті 140 наведеної постанови від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду також вказала на те, що прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

В межах цієї справи, прокурор звернувся з позовом, в якому зазначив, що Нововодолазька селищна рада є на даний час власником спірної земельної ділянки, а тому є уповноваженим державою органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, в даному випадку, порушуються інтереси держави в особі Нововодолазької селищної ради, як власника спірної земельної ділянки, зокрема щодо можливості ефективного використання та розпорядження комунальною власністю, використання комунальних земель відповідно до їх цільового призначення тощо. Крім того, в контексті правовідносин у даній справі, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави та об`єктом права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Як вбачається із матеріалів справи, заступником керівника Харківської окружної прокуратури Миколою Чехуновим складено лист-повідомлення в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» за вих. № 62-1126ВИХ-26 від 02.03.2026 року. У цьому листі зазначено, що Харківською окружною прокуратурою вирішується питання про внесення позовної заяви в інтересах держави в особі Нововодолазької селищної ради в порядку господарського судочинства до СТзОВ «Лан» про визнання відсутнім права оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824. У зв`язку з викладеним прокурор просить повідомити чи має Нововодолазька селищна рада намір самостійно звернутися до суду за захистом інтересів держави з вищенаведених підстав та чи має рада обґрунтовані заперечення щодо звернення прокурора з вказаним позовом.

У відповідь на лист-повідомлення прокурора в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» за вих. № 62-1126ВИХ-26 від 02.03.2026 року Нововодолазька селищна рада Харківської області повідомила, що не заперечує проти звернення прокурора з відповідним позовом до суду.

Отже, у даному випадку орган, уповноважений здійснювати захист, чітко та однозначно визначив свою позицію, згідно з якою він не вживатиме заходів для самостійного захисту інтересів держави у спірних правовідносинах. Наведене у сукупності з приписами частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» свідчить про нездійснення компетентним органом захисту інтересів держави, а тому наявні визначені законом підстави для здійснення прокурором представництва цих інтересів в особі Нововодолазької селищної ради Харківської області, яка згідно з частиною п`ятою статті 53 Господарського процесуального кодексу України набуває у справі статусу позивача.

Відносно вирішення спору по суті.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини. В статті 174 Господарського кодексу України визначено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії 11-ХР №102935 від 18.08.2000 року ОСОБА_1 належала земельна ділянка з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га, що розташована на території Знам`янської сільської ради Нововодолазького району Харківської області.

25.10.2010 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ПОСП «Нива» було укладено договір оренди землі № 313 (надалі - «Договір оренди землі»).

У відповідності до п. 1 Договору оренди землі орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Знам`янської сільської ради. Згідно із п. 2 Договору оренди землі в оренду передається земельна ділянка загальною площею 8,35 га, у тому числі кормові угіддя – 8,35 га. Пунктом 8 Договору оренди землі встановлено, що його укладено на 10 років. По закінченні строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконав обов`язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на продовження договору. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмового заперечення орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він набував силу на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Тобто, враховуючи п. 8 Договору оренди землі, строк дії Договору оренди землі був до 25.10.2020 року.

Як встановлено судом, 23.11.2018 між ОСОБА_1 (орендодавець) та СТОВ "ЛАН" було укладено додаткову угоду про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 25.10.2010, яка розташована на території Знам`янської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Кадастровий номер 6324280500:04:000:0824, площа 8,3524 га.

У пункті 2 цієї додаткової угоди зазначено, що Орендодавець і орендар дійшли згоди щодо подовження терміну дії Договору до 31.12.2030 року.

Отже, як встановлено судом, сторони Договору оренди землі уклали 23.11.2018 додаткову угоду до Договору оренди землі від 25.10.2010, пунктом 2 якої продовжили строк його дії до 31.12.2030 року. Наведене свідчить, що первісно погоджений сторонами десятирічний строк дії Договору оренди землі (до 25.10.2020) було змінено зазначеною додатковою угодою, унаслідок чого Договір оренди землі був продовжений до 31.12.2030 року.

Водночас, як зазначає прокурор та встановлено судом, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 року у справі № 2-631/574/15 визнано недійсним та скасовано Державний акт на право приватної власності на землю серії 11-ХР № 102935, виданий ОСОБА_1 у серпні 2000 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 1289. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,35 га та зобов`язано повернути її у державну власність.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 року набрало законної сили 04.10.2016 року, тобто починаючи з 04.10.2016 року ОСОБА_1 більше не належала на праві приватної власності земельна ділянка з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га, а повернута у державну власність.

Відповідно, 23.11.2018, тобто на момент укладання додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 25.10.2010, ОСОБА_1 вже не був власником спірної земельної ділянки, а отже не міг розпоряджатися нею.

Натомість, відповідач наголошує на тому, що він не був обізнаний про зміну власника земельної ділянки, що його ніхто не повідомляв про таку зміну, а під час укладання додаткової угоди до Договору оренди землі, Відповідач покладався на відомості Державного реєстру речових право на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідності до якого були відсутні запису про право власності іншої особи.

Проаналізувавши фактичні правовідносин сторін, в межах заявлених доводів та заперечень, суд прийшов до наступного висновку.

Аналізуючи наявність обов`язку повідомлення землекористувача про зміну власника земельної ділянки, суд зазначає, що правовідносин сторін з огляду на те, що предметом спору є земельна ділянка, регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (тут і надалі в редакції, що була чинна на момент підписання додаткової угоди від 23.11.2018 до Договору оренди землі).

У відповідності до ч. 1 ст. 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Згідно із ч. 3 ст. 148-1 ЗК України особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов`язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім`я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку.

Враховуючи, що Рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 року, яким фактично повернуто земельну ділянку в державну власність, набрало законної сили 04.10.2016 року, а отже саме 04.10.2016 держава отримала (повернула) право власності на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 6324280500:04:000:0824 площею 8,35 га.

Беручи до уваги набуття державою права власності на спірну земельну ділянку 04.10.2016 року, то на підставі приписів ч. 3 ст. 148-1 ЗК України орендарю мало бути надіслано повідомлення про зміну власника земельної ділянки в строк до 04.11.2016 року. Втім, дослідивши наявні у справі докази, суд встановив, що матеріали справи не містять жодних відомостей про надіслання чи вручення орендарю такого повідомлення ані в межах передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України строку, ані згодом. За таких обставин суд виходить із того, що обов`язок нового власника з повідомлення орендаря про перехід до держави права власності на спірну земельну ділянку належним чином виконаний не був.

Разом із тим, установивши факт невиконання цього обов`язку, суд наголошує, що таке невиконання саме по собі не впливає ні на дійсність, ні на момент переходу до нового власника прав і обов`язків орендодавця за чинним договором оренди. Заміна сторони орендодавця відбувається в силу прямого припису ч. 1 ст. 148-1 ЗК України, а саме з моменту переходу права власності на земельну ділянку, тобто з 04.10.2016, і не поставлена законодавцем у залежність від факту надіслання чи отримання орендарем повідомлення, передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України. Наведене кореспондує із загальним підходом до заміни кредитора у зобов`язанні: за ч. 2 ст. 516 ЦК України, неповідомлення боржника про заміну кредитора не спростовує самого факту такої заміни, а має наслідком те, що (1) новий кредитор (орендодавець, власник спірної земельної ділянки) несе ризик настання несприятливих для нього наслідків; (2) виконання, вчинене первісному кредиторові до моменту обізнаності боржника, вважається належним.

Розкриваючи інформативний характер повідомлення, передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України, суд виходить із того, що заміна орендодавця в договорі оренди землі при переході права власності на предмет оренди відбувається в силу закону за ч. 1 ст. 148-1 ЗК України, згідно з якою до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності переходять права та обов`язки попереднього власника за чинним договором оренди, що також підтверджується ч. 4 ст. 148-1 ЗК України у відповідності до якої за згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки. Тобто, ч. 4 ст. 148-1 ЗК України прямо підтверджує висновок про те, що зміна орендодавця в порядку ст. 148-1 ЗК України відбувається в силу закону, а сторони договору мають право (можуть) привести договір у відповідність шляхом укладання додаткової угоди із зазначенням нового власника.

За такої законодавчої конструкції повідомлення, передбачене ч. 3 ст. 148-1 ЗК України, залишається поза складом юридичних фактів, з якими закон пов`язує перехід прав та обов`язків орендодавця: воно не створює, не підтверджує і не відкладає цього переходу, а виконує самостійну інформативну функцію, спрямовану на доведення до відома орендаря визначених ч. 3 ст. 148-1 ЗК України відомостей про особу нового власника, місце його проживання (знаходження), поштову адресу та платіжні реквізити, тобто тих даних, які об`єктивно необхідні орендарю для подальшого належного виконання договору вже перед новим орендодавцем.

Разом із тим інформативна функція повідомлення за ч. 3 ст. 148-1 ЗК України має і зворотний бік, який суд не може залишити поза увагою.

Оскільки саме повідомлення за ч. 3 ст. 148-1 ЗК України є визначеним законом способом, у який до відома орендаря доводиться факт переходу права власності та заміни орендодавця, ненадіслання такого повідомлення означає, що орендар об`єктивно був позбавлений установленого законом джерела відомостей про зміну власника спірної земельної ділянки. За обставин, коли новий власник в особі держави передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України обов`язку не виконав, орендар не мав і не міг мати відомостей про припинення права власності ОСОБА_1 та про перехід цього права до держави з тих джерел, покладатися на які його зобов`язує закон.

Як зазначає відповідач, під час укладення додаткової угоди від 23.11.2018 орендар керувався відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, де не було інших відомостей про право власності іншої особи, аніж та інформація, яка була в орендаря, а саме право власності ОСОБА_1 (про це детальніше буде викладено в подальшому).

Відтак орендар, який, з одного боку, не отримав передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України повідомлення, а з іншого керувався відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент укладення додаткової угоди від 23.11.2018 не вказували іншого власника земельної ділянки, діяв добросовісно (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і правомірно розраховував, тобто мав правомірні очікування на те, що стороною Договору оренди землі, орендодавцем та власником спірної земельної ділянки залишається саме ОСОБА_1 .

Судом також встановлено, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» № 1423-IX від 28.04.2021 яким внесено зміни, зокрема до Земельного кодексу України, а саме доповнено п. 24 розділу Х «Перехідні положення» відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом, тобто з 27.05.2021, землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім виключень, які зазначенні у вказаному пункті.

Як стверджує прокурор та не заперечено ані позивачем, ані відповідачем, оскільки вказана земельна ділянка розташована в межах території Нововодолазької територіальної громади, починаючи з 27.05.2021 її власником і титульним володільцем є зазначена територіальна громада в особі Нововодолазької селищної ради.

Судом встановлено, що редакція ч. 1 ст. 148-1 ЗК України не зазнавала змін, а отже до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Тобто, до Нововодолазької селищної ради від держави перейшли права та обов`язки орендодавця за Договором оренди землі.

При цьому, суд звертає увагу, що ч. 4 та ч. 5 ст. 148-1 ЗК України зазнала змін. Частина 5 викладена в редакції у відповідності до якої внесення змін до договорів оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави із зазначенням нового власника земельної ділянки не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.

Тобто, законодавець у попередній редакції ч. 4 ст. 148-1 ЗК України передбачив, що приведення договору у відповідність із заміною власника (орендодавця) шляхом унесення до нього змін із зазначенням нового власника є правом сторін, реалізовуваним за їхньою взаємною згодою, а не обов`язком і не умовою чинності самого переходу прав та обов`язків орендодавця. Нова ж редакція ч. 5 ст. 148-1 ЗК України лише прямо унормувала цей підхід, визначивши, що внесення таких змін не вимагається і здійснюється виключно за згодою сторін договору. За обох редакцій незмінним залишається те, що перехід прав та обов`язків орендодавця до нового власника відбувається в силу ч. 1 ст. 148-1 ЗК України незалежно від внесення чи невнесення відповідних змін до договору, а сама по собі додаткова угода із зазначенням нового власника має не правоутворююче, а підтверджувальне (декларативне) значення і вона лише фіксує в тексті договору вже здійснену законом заміну сторони.

В свою чергу, частина 5 ст. 148-1 ЗК України була викладена в наступній редакції: вимоги цієї статті поширюються на випадки переходу повноважень з розпорядження земельними ділянками державної власності від одного органу до іншого, а також при переході права власності на земельні ділянки від держави до територіальної громади і навпаки та при переході права власності на земельні ділянки від однієї територіальної громади до іншої.

Тобто, законодавець у новій редакції ч. 5 ст. 148-1 ЗК України прямо поширив дію цієї статті, у тому числі передбачений ч. 1 механізм переходу до нового власника прав та обов`язків орендодавця та встановлений ч. 3 обов`язок нового власника повідомити користувача земельної ділянки, і на випадки переходу права власності на земельну ділянку від держави до територіальної громади.

Застосовуючи наведене до спірних правовідносин, суд зазначає, що перехід права власності на спірну земельну ділянку від держави до Нововодолазької територіальної громади, який відбувся 27.05.2021 на підставі п. 24 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, охоплюється диспозицією ч. 5 ст. 148-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент такого переходу), а отже до нього застосовуються всі приписи ст. 148-1 ЗК України у їх сукупності.

Це означає, що з 27.05.2021 в силу ч. 1 ст. 148-1 ЗК України права та обов`язки орендодавця за Договором оренди землі перейшли до Нововодолазької територіальної громади в особі Нововодолазької селищної ради автоматично, незалежно від внесення відповідних змін до Договору оренди землі, а обов`язок з повідомлення орендаря про таку заміну сторони згідно з ч. 3 ст. 148-1 ЗК України покладався вже на нового власника - територіальну громаду.

Наведене додатково підтверджує послідовність висновку суду про те, що заміна орендодавця в межах ст. 148-1 ЗК України на кожному з етапів переходу права власності на спірну земельну ділянку (від ОСОБА_1 до держави 04.10.2016 та від держави до територіальної громади 27.05.2021) відбувалася в силу закону.

Разом із тим, дослідивши наявні у справі докази, суд встановив, що і Нововодолазька селищна рада, до якої з 27.05.2021 в силу ч. 1 ст. 148-1 ЗК України перейшли права та обов`язки орендодавця за Договором оренди землі, покладеного на неї ч. 3 ст. 148-1 ЗК України обов`язку не виконала. Матеріали справи не містять жодних відомостей про надіслання чи вручення орендарю повідомлення про перехід до територіальної громади права власності на спірну земельну ділянку та про заміну орендодавця ані в передбачений ч. 3 ст. 148-1 ЗК України місячний строк, ані згодом.

Таким чином, обов`язок з повідомлення орендаря про зміну власника спірної земельної ділянки, передбачений ч. 3 ст. 148-1 ЗК України, залишився невиконаним на обох етапах переходу права власності - як державою, до якої право власності перейшло 04.10.2016, так і Нововодолазькою територіальною громадою в особі Нововодолазької селищної ради, до якої це право перейшло 27.05.2021, внаслідок чого орендар протягом усього цього періоду об`єктивно був позбавлений установленого законом джерела відомостей про заміну сторони Договору оренди землі.

Крім того, судом також враховуються доводи відповідача про те, що на момент укладання додаткової угоди від 23.11.2018 до Договору оренди землі, у Державному реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не було відомостей про наявність права власності на спірну земельну ділянку іншої особи.

З цього приводу суд зазначає, що у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і надалі в редакції, що була чинна на момент підписання додаткової угоди від 23.11.2018 до Договору оренди землі) державній реєстрації прав підлягають: право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Згідно із ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.

У відповідності до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 суд виснував, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Як вбачається із Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень № 473073204 від 16.04.2026, що надана прокурором в якості додатку до позову, до 16.07.2020 в Реєстрі були відсутні відомості про будь-які речові права на спірну земельну ділянку, а отже орендар (відповідач), за відсутності повідомлень про зміну власника земельної ділянки, правомірно та добросовісно розраховуючи, що власником спірної земельної ділянки залишається ОСОБА_1 , мав всі підстави вважати, що правомірно укладає додаткову угоду з ОСОБА_1 , що спрямована на продовження орендних відносин щодо користування спірною земельною ділянкою.

З метою перевірки достовірності відомостей, судом також було отримано відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень № 488581242 від 04.08.2026 і встановлено відповідність поданих прокурором даних.

Також, суд звертає увагу, що за ч. 1, 2 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Наведений припис ч. 1, 2 ст. 182 ЦК України пов`язує виникнення, перехід та припинення права власності на нерухоме майно з його державною реєстрацією і надає такій реєстрації публічного характеру, забезпечуючи тим самим відображення дійсного правового стану нерухомого майна в загальнодоступному реєстрі та доведення відомостей про нього до відома третіх осіб.

Втім, як установлено судом, ані держава, до якої право власності на спірну земельну ділянку перейшло 04.10.2016, ані Нововодолазька територіальна громада в особі Нововодолазької селищної ради, до якої це право перейшло 27.05.2021, свого права власності на спірну земельну ділянку в передбаченому ст. 182 ЦК України порядку своєчасно не зареєстрували. Відомості про право комунальної власності Нововодолазької селищної ради внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень лише 17.11.2025, тобто більш як через дев`ять років після переходу права власності до держави та більш як через чотири роки після переходу цього права до територіальної громади.

Внаслідок такої тривалої бездіяльності самих власників Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень протягом усього спірного періоду, зокрема станом на 23.11.2018 (дату укладення додаткової угоди), не відображав дійсного власника спірної земельної ділянки та не містив жодних відомостей, які б вказували на припинення права власності ОСОБА_1 або на набуття цього права іншою особою.

За таких обставин орендар (відповідач), який, з одного боку, не отримав передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України повідомлення про зміну власника, а з іншого - правомірно та добросовісно (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) керувався відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які згідно з ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вважаються достовірними доти, доки їх не скасовано у встановленому порядку, не знав і об`єктивно не міг знати про припинення права власності ОСОБА_1 , а тому мав усі підстави вважати, що власником спірної земельної ділянки та стороною Договору оренди землі, а саме орендодавцем, залишається саме ОСОБА_1 .

Отже, суд доходить висновку, що негативні наслідки невиконання власникам, державою та Нововодолазькою територіальною громадою, як обов`язку з державної реєстрації свого права власності на спірну земельну ділянку (ст. 182 ЦК України), так і обов`язку з повідомлення орендаря про зміну власника (ч. 3 ст. 148-1 ЗК України) не можуть бути перекладені на добросовісного орендаря, який не знав і не міг знати про перехід права власності та правомірно покладався на відомості публічного реєстру. Покладення на відповідача тягаря наслідків, зумовлених виключно тривалою бездіяльністю самих власників, суперечило б принципу добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і поклало б на відповідача індивідуальний та надмірний тягар відповідальності за порушення, допущені іншими особами, зокрема органами, які здійснюють правомочності власника від імені держави та територіальної громади.

Крім того, досліджуючи Інформацію Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень № 473073204 від 16.04.2026, що надана прокурором в якості додатку до позову, суд встановив наступну послідовність внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень відносно спірної земельної ділянки:

1) 16.07.2020 проводиться державна реєстрація права власності ОСОБА_1 (номер відомостей про речове право: 37394912) на спірну земельну ділянку на підставі Державного акта на право приватної власності на землю, зареєстрований за №1289, серія та номер: II-ХР№102935, виданий 18.08.2000;

Цього ж дня, 16.07.2020, вноситься запис про те, що що орендодавцем спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 , а орендарем СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ЛАН».

2) 14.05.2021 до реєстру вносить запис про скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на підставі рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 року;

3) 17.11.2025 вносяться відомості, що є актуальними на момент розгляду справи, про право власності Нововодолазької селищної ради на спірну земельну ділянку, а також про зміну орендодавця з ОСОБА_1 на Нововодолазьку селищну раду зі строком оренди до 31.12.2030.

Аналіз наведеної послідовності реєстраційних записів дає суду підстави для таких висновків.

По-перше, до 16.07.2020 Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не містив жодних відомостей про речові права на спірну земельну ділянку ані про право власності ОСОБА_1 , ані про право оренди, ані про права будь-якої іншої особи. Отже, станом на 23.11.2018, тобто на момент укладення додаткової угоди про продовження строку дії Договору оренди землі, у Реєстрі були відсутні будь-які записи, які б указували на припинення права власності ОСОБА_1 чи на набуття цього права державою.

По-друге, першим за часом записом про речові права на спірну земельну ділянку став внесений 16.07.2020 запис про державну реєстрацію права власності саме ОСОБА_1 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ХР № 102935 від 18.08.2000, а тим самим днем і запис про право оренди, в якому орендодавцем зазначено ОСОБА_1 , а орендарем - відповідача. Таким чином, з моменту, коли Реєстр уперше почав відображати речові права на спірну земельну ділянку, і до 14.05.2021 єдиною особою, зазначеною в ньому як власник і орендодавець, залишався саме ОСОБА_1 .

По-третє, запис про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на підставі рішення Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 було внесено до Реєстру лише 14.05.2021, тобто через понад чотири роки після набрання цим рішенням законної сили (04.10.2016) і через понад два роки після укладення додаткової угоди (23.11.2018). Відомості ж про право власності належного власника, Нововодолазької селищної ради, а також про зміну орендодавця з ОСОБА_1 на Нововодолазьку селищну раду внесено до Реєстру ще пізніше, лише 17.11.2025.

Зіставлення наведеної хронології з датою укладення додаткової угоди (23.11.2018) підтверджує висновок суду про те, що станом на момент її укладення відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень об`єктивно не давали і не могли давати відповідачу підстав для сумніву в належності спірної земельної ділянки ОСОБА_1 : до 16.07.2020 записи про ділянку були відсутні взагалі, а після появи перших записів єдиним зазначеним у Реєстрі власником і орендодавцем аж до 14.05.2021 значився саме ОСОБА_1 . Наведене повністю узгоджується із засадами публічності та достовірності державної реєстрації речових прав (ч. 1, 2 ст. 182 ЦК України, ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») і остаточно спростовує доводи прокурора про недобросовісність відповідача: орендар, який перевірив і не міг не перевірити відомості публічного реєстру, правомірно та добросовісно (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) виходив із того, що власником спірної земельної ділянки та орендодавцем за Договором оренди землі залишається саме ОСОБА_1 .

Добросовісність відповідача та його ставлення до спірної земельної ділянки як до такої, що правомірно перебуває в його користуванні, підтверджуються і подальшою поведінкою орендаря. Як встановлено судом, починаючи з 2025 року відповідач сплачував за спірну земельну ділянку плату за землю на користь позивача та декларував її, що визнано самим відповідачем і не заперечено позивачем. Наведене свідчить, що відповідач не лише покладався на відомості публічного реєстру при укладенні додаткової угоди, а й у подальшому послідовно поводився як добросовісний землекористувач, який відкрито володіє земельною ділянкою та несе пов`язаний із таким користуванням публічно-правовий тягар, не приховуючи факту користування нею від відповідних органів.

Водночас суд не може не звернути уваги, що держава та територіальна громада, будучи дійсними власниками спірної земельної ділянки з 04.10.2016 та з 27.05.2021 відповідно, протягом тривалого часу не вживали жодних заходів ані для державної реєстрації свого права власності, ані для приведення відомостей Реєстру у відповідність із дійсним правовим станом земельної ділянки, внаслідок чого Реєстр протягом усього спірного періоду відображав неактуальні відомості про власника.

За таких обставин саме на власників, а не на добросовісного орендаря, покладаються негативні наслідки невідповідності реєстрових відомостей дійсному стану фактичних правовідносин.

Суд також окремо зазначає, що на відповідача законодавством не покладено обов`язок здійснювати систематичний моніторинг та перевірку всіх судових рішень, що стосуються його контрагента чи спірної земельної ділянки. Відповідач не був учасником справи № 2-631/574/15, за наслідками розгляду якої рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04.10.2016 скасовано державний акт та витребувано земельну ділянку, а тому про факт скасування права власності ОСОБА_1 міг довідатися не інакше, як від самого орендодавця або внаслідок самостійного дослідження Єдиного державного реєстру судових рішень. Чинне законодавство не покладає на орендаря обов`язку з такого моніторингу, а отже саме лише невчинення відповідачем зазначених дій не може свідчити про його недобросовісність.

При цьому суд звертає увагу, що обов`язок повідомити орендаря про зміну власника земельної ділянки закон покладає саме на нового власника (ч. 3 ст. 148-1 ЗК України), а сумлінна поведінка вимагалася насамперед від самого ОСОБА_1 , який, достеменно знаючи про скасування свого права власності на спірну земельну ділянку, був зобов`язаний повідомити про це орендаря та утриматися від укладення додаткової угоди від 23.11.2018, розпоряджаючись земельною ділянкою, яка йому вже не належала. Матеріали справи не містять жодних доказів того, що ОСОБА_1 повідомив орендаря про скасування свого права власності на спірну земельну ділянку, у зв`язку з чим саме в його діях наявні ознаки недобросовісної поведінки.

Негативні наслідки такої недобросовісної поведінки ОСОБА_1 , як і наслідки невиконання власниками обов`язків з державної реєстрації свого права власності та з повідомлення орендаря про зміну власника, не можуть бути покладені на відповідача, який за встановлених судом обставин діяв добросовісно (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), не знав і об`єктивно не міг знати про припинення права власності ОСОБА_1 та правомірно покладався на відомості публічного реєстру.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Принцип «належного урядування» системно сформульований Європейським судом у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року) і знайшов розвиток у численних подальших рішеннях - «Максименко та Герасименко проти України» (2013), «Кривенький проти України» (2017), «Шмакова проти України» (2024), «Горопашин проти України» (2025), «Твердохлєбова проти України» (2025), «Кулик проти України» (2025), «Космацька проти України» (2025).

Зміст підходу полягає в тому, що коли орган публічної влади допустив помилку при розпорядженні землею, обов`язок виправити цю помилку не може непропорційно покладатися на добросовісного набувача. Ризик помилки органу влади покладається на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб.

Правомірність втручання у право власності оцінюється за трискладовим тестом, виробленим практикою Європейського суду: законність, легітимна мета, пропорційність.

Розкриваючи зміст справедливого балансу, суд виходить із того, що право користування спірною земельною ділянкою на умовах оренди, а також правомірні очікування орендаря щодо продовження такого користування, які виникли внаслідок його добросовісної поведінки та тривалого безперешкодного користування земельною ділянкою, становлять «майно» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відтак задоволення заявлених прокурором вимог про визнання відсутнім права оренди та зобов`язання повернути земельну ділянку становило б втручання держави у мирне володіння відповідачем своїм майном, а тому підлягає перевірці на відповідність трискладовому тесту, виробленому практикою Європейського суду з прав людини: законність втручання, наявність легітимної мети та пропорційність обраних засобів такій меті.

Щодо законності втручання. Суд визнає, що заявлені прокурором вимоги формально ґрунтуються на приписах чинного законодавства, зокрема ст. 148-1 ЗК України та ст. 34 Закону України «Про оренду землі», а тому перша складова тесту, наявність правової підстави для втручання, у цій справі сама по собі є дотриманою.

Щодо легітимної мети. Суд так само виходить із того, що заявлені вимоги переслідують легітимну мету у загальному інтересі, а саме: захист права комунальної власності на землю, забезпечення повернення земельної ділянки її законному власнику - територіальній громаді, а також забезпечення використання земель сільськогосподарського призначення відповідно до їх цільового призначення. Наявність легітимної мети як другої складової тесту суд визнає доведеною.

Щодо пропорційності. Перевірка третьої, вирішальної складової тесту приводить суд до висновку про порушення справедливого балансу між зазначеною метою у загальному інтересі та захистом прав відповідача. Як установлено судом вище, відповідач не отримав передбаченого ч. 3 ст. 148-1 ЗК України повідомлення про зміну власника земельної ділянки та правомірно, з дотриманням ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», покладався на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які станом на 23.11.2018 не містили жодних записів про припинення права власності ОСОБА_1 або про набуття цього права іншою особою. Помилки ж, унаслідок яких дійсний правовий стан спірної земельної ділянки не був відображений у публічному реєстрі та не був доведений до відома орендаря, були допущені виключно органами, які здійснюють правомочності власника від імені держави та територіальної громади, і полягали в невиконанні ними обов`язку з державної реєстрації свого права власності (ст. 182 ЦК України) та обов`язку з повідомлення орендаря про зміну власника (ч. 3 ст. 148-1 ЗК України).

Наведене узгоджується з принципом «належного урядування» (good governance), послідовно застосовуваним Європейським судом з прав людини, зокрема у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року), згідно з яким ризик будь-якої помилки, допущеної органом державної влади, має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок зацікавлених осіб; коли орган публічної влади припустився помилки при розпорядженні майном, у тому числі землею, обов`язок усунути таку помилку не повинен непропорційно перекладатися на добросовісну особу. За таких умов покладення на відповідача, який діяв добросовісно (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і не знав та об`єктивно не міг знати про перехід права власності на спірну земельну ділянку, наслідків тривалої бездіяльності самих власників означало б покладення на нього індивідуального та надмірного тягаря, непропорційного переслідуваній меті.

Суд ураховує, що спірна земельна ділянка належить до земель сільськогосподарського призначення, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, у зв`язку з чим позбавлення орендаря права користування нею безпосередньо впливає на можливість здійснення ним запланованої господарської діяльності на строк, погоджений сторонами. Водночас суд не залишає поза увагою, що відповідачем не надано доказів наявності на спірній земельній ділянці відповідних посівів чи іншого фактичного її використання під сільськогосподарське виробництво станом на час розгляду справи. Проте навіть за відсутності таких доказів висновок про непропорційність втручання залишається незмінним, оскільки він ґрунтується не на характері фактичного використання земельної ділянки, а на добросовісності відповідача та його правомірних очікуваннях, які виникли внаслідок правомірного покладання на відомості публічного реєстру за одночасного невиконання власниками покладених на них законом обов`язків.

Отже, за результатами застосування трискладового тесту суд доходить висновку, що втручання у право відповідача, яке відбулося б унаслідок задоволення заявлених прокурором вимог, хоч і має формальну правову підставу та переслідує легітимну мету, є непропорційним цій меті, порушує справедливий баланс між загальним інтересом і захистом прав відповідача та покладає на добросовісного орендаря індивідуальний і надмірний тягар відповідальності за порушення, допущені іншими особами, а тому не може бути визнане виправданим у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, суд прийшов до висновку про повну відмову у задоволенні позовних вимог.

Відносно розподілу судових витрат.

Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про повну відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені прокурором, покладаються на нього.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 21.09.2026.

СуддяН.А. Новікова