Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №916/4478/23 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4478/23

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Богацької Н.С.

суддів: Лічмана Л.В., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Курінна К.В.

за участю представників учасників справи:

від позивача - Сербулов О.В.

від відповідача – не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація річкових портів»

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2026, ухвалене суддею Смелянець Г.Є., м. Одеса, повний текст рішення складено та підписано 27.04.2026

у справі №916/4478/23

за позовом: Державного підприємства «Адміністрація річкових портів»

до відповідача: Комунального підприємства «Херсонський комунальний транспортний сервіс»

про: стягнення 547 102,43 грн,

ВСТАНОВИВ

У жовтні 2023 року Державне підприємство «Адміністрація річкових портів» (далі ДП «Адміністрація річкових портів») звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до Комунального підприємства «Херсонський комунальний транспортний сервіс» (далі КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс»), в якому просило суд стягнути з останнього заборгованість у розмірі 547102,43 грн, з яких 436932,30 грн - основний борг, 86102,40 грн - пеня, 15214,24 грн - інфляційні втрати та 8853,49 грн - 3% річних.

Позов мотивований неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за договором бербоутного чартеру теплоходу «Машук» в частині повної та своєчасної сплати чартера за період з травня 2022 по вересень 2023 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.04.2026 у справі №916/4478/23 у задоволенні позову відмовлено, судові витрати (витрати по сплаті судового збору, а також витрати за надання правової допомоги адвоката) покладено на позивача.

Місцевий господарський суд виходив з того, що укладений між сторонами договір є нікчемний, оскільки станом на момент його укладення, його стороною була юридична особа (відповідач), місцезнаходженням якої була тимчасово окупована територія України (м. Херсон).

Не погодившись з рішенням суду в частині розподілу судових витрат, позивач подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в цій частині, ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача на свою користь судовий збір в розмірі 8206,54 грн та судові витрати в якості компенсації витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 27360,82 грн.

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що у даному випадку суд мав відступити від загального правила розподілу судових витрат та застосувати приписи ч. 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), а саме: покласти судові витрати на винну сторону (відповідача).

Зокрема, скаржник звертає увагу, що для того, щоб продовжувати свою діяльність на законних підставах, саме відповідач мав вжити заходи з перереєстрації юридичної особи на підконтрольну територію України, проте цього не зробив. Водночас, звернення з даним позовом, як і відмова у його задоволенні, пов`язані виключно неправомірними діями самого відповідача.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України за результатами автоматизованого розподілу справ між суддями, оформленого протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, для розгляду справи визначено судову колегію у складі головуючого судді Богацької Н.С., Ярош А.І., Принцевської Н.М.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.05.2026 витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/4478/23, вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою відкладено до надходження матеріалів з суду першої інстанції.

29.05.2026 матеріали цієї справи надійшли до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.06.2026 апеляційну скаргу ДП «Адміністрація річкових портів» залишено без руху на підставі ч. 3 ст. 260 ГПК України як таку, що не відповідає вимогам ч. 1 ст. 256 ГПК України та встановлено скаржнику 10-ти денний строк з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом подання суду заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2026 у справі №916/4478/23.

03.06.2026 від скаржника надійшла заява про усунення недоліків, до якої додана заява про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 поновлено ДП «Адміністрація річкових портів» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2026 у справі №916/4478/23, за апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження, встановлено відповідачу строк до 22.06.2026 для подання відзиву на апеляційну скаргу, роз`яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, призначено справу №916/4478/23 до розгляду на 30.06.2026 о 13:15 год.

Відповідач своїм правом згідно з ч. 1 ст. 263 ГПК України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

17.06.2026 від ДП «Адміністрація річкових портів» надійшли додаткові пояснення у справі (вх.№2469/26), в яких заявлено клопотання про участь його представника в усіх судових засіданнях у справі №916/4478/23 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

19.06.2026 від КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» надійшла заява (вх.№2030/26) про участь його представника в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.06.2026 клопотання ДП «Адміністрація річкових портів» (вх.№2469/26 від 17.06.2026) та заяву КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» (вх.№2030/2 від 19.06.2026) задоволено, надано можливість їх представникам брати участь в усіх судових засіданнях у справі №916/4478/23 в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів та системи відеоконференцзв`язку «EasyCon».

В судове засідання 30.06.2026 в режимі відеоконференції з`явилися представники учасників справи, надали пояснення по суті спору.

Між тим, в процесі розгляду справи 30.06.2026 відбулось знеструмлення будівлі Південно-західного апеляційного господарського суду, про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.07.2026 повідомлено учасників справи №916/4478/23 про те, що судове засідання з розгляду апеляційної скарги відбудеться 28.07.2026 о 13:30 год.

У зв`язку з перебуванням головуючого судді Богацької Н.С. у відпустці 27.07.2026 та 28.07.2026 відповідно до наказів в.о. голови суду від 27.07.2026 №203-в та від 28.07.2026 №205-в, розгляд справи 28.07.2026 о 13:45 год не відбувся, про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку.

У зв`язку з перебуванням судді-учасника колегії Ярош А.І. у відпустці, за розпорядженням керівника апарату суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Богацької Н.С., Лічмана Л.В., Принцевської Н.М.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 справу №916/4478/23 прийнято до свого провадження колегією суддів у складі головуючого судді Богацької Н.С., суддів: Лічмана Л.В., Принцевської Н.М., повідомлено учасників справи №916/4478/23 про те, що судове засідання з розгляду апеляційної скарги відбудеться 15.09.2026 о 13:30 год.

Будь-яких інших заяв чи клопотань від учасників справи також не надходило.

В судове засідання 15.09.2026 в режимі відеоконференції з`явився представник ДП «Адміністрація річкових портів», який просив задовольнити його апеляційну скаргу, ухвалити нове рішення в частині розподілу судових витрат, яким стягнути з відповідача на свою користь судовий збір в розмірі 8206,54 грн та судові витрати в якості компенсації витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 27360,82 грн.

Представник КП «Херсонський комунальний транспортний сервіс» в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за його відсутності.

Дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

У своєму рішенні суд зазначив, що укладений між сторонами договір бербоутного чартеру теплоходу «Машук», про неналежне виконання відповідачем якого заявлено позов у даній справі, є нікчемний, оскільки станом на момент його укладення, його стороною була юридична особа (відповідач), місцезнаходженням якої була тимчасово окупована територія України (м. Херсон), а тому місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 547102,43 грн.

Оскільки судом було відмовлено у задоволенні позову по суті, судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу адвоката покладено на позивача на підставі ст. 129 ГПК України.

Колегією суддів враховується те, що скаржником не оскаржується рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог по суті, тому відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України в апеляційному порядку не переглядається.

Предметом апеляційного оскарження та, відповідно, апеляційного розгляду у даній справі є рішення місцевого господарського суду в частині покладення на позивача судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 8206,54 грн та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 27360,82 грн, з приводу чого судова колегія зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні з позовною заявою позивачем сплачено судовий збір у розмірі 8206,54 грн за платіжною інструкцією від 09.10.2023 №7626, що підтверджується випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України наявною в матеріалах справи (а.с.64 т.1).

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Частиною 3 ст. 123 ГПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається:

1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Частиною 4 ст. 129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, загальне правило розподілу судових витрат передбачено ч. 4 ст. 129 ГПК України, відповідно до якої судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч. 5 ст. 129 ГПК України).

Частинами 5-7 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору (ч. 9 ст. 129 ГПК України).

При цьому, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін.

Таким чином, ч. 9 ст. 129 ГПК України визначено два випадки, за яких суд з власної ініціативи може відступити від загального правила розподілу судових витрат (у розрізі цієї справи - від правила їх пропорційного розподілу): 1) зловживання стороною чи її представником процесуальними правами; 2) виникнення спору внаслідок неправильних дій сторони.

Частина 9 ст. 129 ГПК України наділяє господарський суд дискреційними повноваженнями щодо покладання на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, судових витрат повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору, однак за умови, що відповідний висновок суду має бути належним чином обґрунтованим. Наведена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною (схожий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02.04.2020 у справі №912/2171/18, від 25.03.2021 у справі №905/717/20, від 08.04.2021 у справі №905/716/20, від 25.11.2021 у справі №904/5929/19, від 31.05.2022 у справі №927/515/21, від 15.09.2022 у справі №910/10159/21 та в додаткових постановах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі №916/376/19, від 12.07.2022 у справі №910/18970/19).

Зазначена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною, між тим процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. Зміст вказаної норми свідчить про те, що останньою встановлено дискреційне повноваження суду, тобто його право, а не обов`язок здійснити розподіл судових витрат у вищезазначений спосіб, при цьому висновок суду про необхідність покладення судових витрат на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, повинен бути належним чином обґрунтованим (постанова Верховного Суду від 11.12.2019 у справі №923/843/17, від 20.05.2025 у справі №911/2308/23(369/4028/23)).

У додатковій постанові від 07.07.2021 у справі №910/12876/19 Верховний Суд зазначив, що процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. При цьому, висновок суду про необхідність покладення судових витрат на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, повинен бути належним чином обґрунтованим.

Суд має застосовувати зазначені положення процесуального закону за наявності одночасно у сукупності таких умов: 1) вирішення судом спору по суті; 2) встановлення судом одного із таких випадків: зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони.

Верховний Суд неодноразово виснував щодо застосування положень ч. 9 ст. 129 ГПК України, наведеною у постановах від 12.07.2022 у справі №910/18790/19, від 31.05.2022 у справі №927/515/21, від 25.11.2021 у справі №904/5929/19, та додаткових постановах Верховного Суду від 12.07.2022 у справі №910/18790/19, від 04.03.2021 у справі №916/376/19 тощо.

Також, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

З матеріалів справи вбачається, що договір між сторонами у даній справі був укладений 23.05.2022, із зобов`язаннями позивача надати в чартер відповідачу судно «Машук» та зобов`язаннями відповідача сплачувати позивачу чартерну плату 856,73 грн за 1 сутки.

У підписаному між сторонами договорі місцезнаходженням відповідача зазначено 73022, м. Херсон, вул. Залізнична, 8.

Водночас, відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі Закон №1207-VII) для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія тимчасово окупованих російською федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях (п. 1); інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку (п. 3).

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо деяких питань визначення правового статусу тимчасово окупованих територій України в умовах воєнного стану від 16.11.2022 №2764-ІХ ч. 3 ст. 1 Закону України №1207-VII було викладено в редакції, за якою дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Діюча редакція цієї норми (у відповідності до змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» від 11.04.2023 №3050-IX) вказує, що дата початку і дата завершення тимчасової окупації територій, які передбачені у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, визначаються у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.

06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією», відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.

Згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 №309, Херсонська міська територіальна громада з 01.03.2022 по 11.11.2022 перебувало в тимчасовій окупації (розділ ІІ Тимчасово окуповані Російською Федерацією території України).

20.03.2025 набув чинності наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 №376, яким затверджений Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, згідно з яким Херсонська міська територіальна громада входить до переліку тимчасово окупованих російською федерацією території України територій у період з 01.03.2022 по 11.11.2022.

У відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» правовий статус тимчасово окупованої території РФ в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася (висновки викладені у постанові Верховного Суду від 06.12.2023 у справі №908/1162/23).

У постанові у справі №908/1162/23, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі №910/9680/23 про поширення положень ст.ст. 13, 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

З огляду на наведене, судова колегія зазначає, що факт тимчасової окупації Херсонської міської територіальної громади у період з 01.03.2022 по 11.11.2022 є загальновідомою обставиною, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями.

В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у п. 3 ч. 1 ст. 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абз. 2 ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Відповідно абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з висновком щодо застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 10.03.2026 у справі №916/3666/22, усі суб`єкти господарювання, які, у тому числі тимчасово окуповані з 24.02.2022, мають вжити заходів з перереєстрації юридичних адрес на підконтрольну територію України для того, щоб продовжувати свою діяльність на законних підставах.

Як встановлено колегією суддів та не заперечується сторонами у справі, відповідачем під час окупації м. Херсона у період з 01.03.2022 по 11.11.2022 не змінювалась юридична адреса та не здійснювалася перереєстрація юридичної особи.

З приводу висновків Верховного Суду, викладені у постановах від 06.12.2023 у справі №908/1162/23 та від 10.03.2026 у справі №916/3666/22, на які посилається скаржник, колегія суддів зазначає, що саме по собі невжиття відповідачем заходів щодо перереєстрації місцезнаходження юридичної особи на підконтрольну Україні територію не може свідчити про те, що спір у даній справі виник виключно внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки суду необхідно встановити конкретні обставини справи, наприклад, причин виникнення спору та/або наявності причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою сторони та виникненням спору.

Отже, доводи скаржника на те, що відповідач мав вжити заходів для перереєстрації юридичної особи на підконтрольну територію України, чого зроблено не було, саме по собі не доводять вини відповідача у виникненні спору, відповідно, не є достатньою підставою для застосування судом приписів ч. 9 ст. 129 ГПК України - покладення на нього судових витрат у повному обсязі.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що інститут розподілу судових витрат, зокрема, у контексті покладення їх на сторону внаслідок її неправомірних дій, не може слугувати інструментом нівелювання процесуальної необачності позивача.

Враховуючи, що факт тимчасової окупації м. Херсона у період з 01.03.2022 по 11.11.2022 є загальновідомою обставиною, яка в силу приписів ч. 3 ст. 75 ГПК України не потребує доказування, а також зважаючи на імперативний характер норм ст. 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо нікчемності правочинів, позивач (уособлений професійним представником - адвокатом) під час ініціювання даного судового спору мав діяти з належним рівнем професійної обачності.

Статус адвоката, як особи, що надає професійну правничу допомогу, передбачає обов`язок системного аналізу чинного законодавства, релевантної правозастосовчої практики Верховного Суду, а також об`єктивних фактичних обставин, оскільки інформативне (а не конститутивне) значення офіційного Переліку територій лише констатувало вже існуючий загальновідомий факт окупації, позивач при укладенні відповідного договору був або мав бути обізнаний щодо особи контрагента, його місцезнаходження та інших обставин, які характеризували правовий статус відповідача, а відтак не був позбавлений можливості оцінити відповідні ризики та наслідки укладення та виконання відповідного правочину, зокрема його нікчемність.

Колегія суддів виснує, що звернення до суду із позовом, завідомо приреченим на відмову через очевидну нікчемність правочину, свідчить про відсутність розумної обачності та прогнозованості у діях самого позивача. Ризики настання несприятливих процесуальних наслідків, у тому числі у вигляді покладення судових витрат, у такому випадку покладаються на особу, яка ініціювала безпідставний судовий процес, що узгоджується із загальним принципом господарського судочинства щодо диспозитивності та покладення тягаря утримання судового процесу на сторону, яка програла спір.

Отже, у даному випадку, звертаючись із позовною заявою, з огляду на загальновідомий факт окупації РФ міста Херсон, дату укладання договору (23.05.2022), представник позивача мав бути обізнаним, що правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним, а тому, цілком очевидним є результат розгляду такої позовної заяви і, відповідно, розподілу судових витрат.

Доводи позивача жодним чином не спростовують висновків, не доводять неправильність чи незаконність рішення, прийнятого судом першої інстанції в частині розподілу судових витрат, у зв`язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для його скасування чи зміни.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В силу приписів ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно зі ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, оцінивши подані докази, а також враховуючи що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов цілком обґрунтованого висновку про покладення судових витрат саме на позивача.

Доводи і вимоги апеляційної скарги не підтверджують наявність обставин, які згідно зі ст. 277 ГПК України визначені в якості підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з апеляційним переглядом, підлягають віднесенню на скаржника.

Керуючись статтями 123, 129, 269, 270, 272, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація річкових портів» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 15.04.2026 у справі №916/4478/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку в порядку та строки, передбачені статтями 287-288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 21.09.2026.

Головуючий суддя Н.С. Богацька

Судді Л.В. Лічман

Н.М. Принцевська