Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №592/14169/25 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2026 року м.Суми

Справа №592/14169/25

Номер провадження 22-ц/816/2231/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),

суддів - Петен Я. Л. , Худика А. М.

за участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Кишенюк Людмила Павлівна,

розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 10 квітня 2026 року в складі судді Катрич О.М., ухвалене в м. Суми, повний текст якого складено 16 квітня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

02 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Кишенюк Л.П. про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки, витребування житлового будинку та земельної ділянки з чужого незаконного володіння, визнання права власності.

Позов мотивований тим, що спірні договори були вчинені під впливом обману з боку відповідача ОСОБА_2 , який є її рідним братом та сином ОСОБА_3 .

Право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , вперше було набуто саме нею, позивачем - ОСОБА_1 згідно рішення Сумської міської ради від 24 лютого 2010 року за № 3474-МП, зареєстроване у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю 19 серпня 2010 року за № 011063801896. Нерухоме майно у вигляді житлового будинку за цією ж адресою належало позивачу на підставі договору дарування ВАР№075947 від 23 вересня 2003 року, зареєстрованого в реєстрі № 4725 приватним нотаріусом Краснощок Л.М. від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .

Рішення про укладення вищезазначеного договору дарування на користь своєї доньки ОСОБА_1 було прийнято ОСОБА_3 через те, що ОСОБА_2 , який є сином ОСОБА_3 та рідним братом ОСОБА_1 згідно усного договору позички мав значну суму грошового боргу перед своєю сестрою ОСОБА_1 і тому ОСОБА_3 , як мати, мала на меті таким чином розрахуватися за борг свого сина перед своєю донькою. Додатково це рішення було обґрунтовано і тим, що ОСОБА_2 мав велику кількість грошових боргів, як перед фізичними особами так і перед банківськими установами і до будинку за адресою: АДРЕСА_1 , постійно приїздили колектори та співробітники банківських установ, які розшукували ОСОБА_2 , ставили до відома матір, що він є боржником і повідомляли про необхідність погашення цих боргів, через що ОСОБА_3 постійно отримувала стрес та страх, що будинок взагалі можуть якимось чином забрати за борги.

Фактично ОСОБА_3 та ОСОБА_2 між собою не спілкувалися і не бачилися більше 10 років, але в 2013 році він об`явився, просив вибачення та поступово почав налагоджувати стосунки. В той же час, скориставшись безпорадним станом матері, яка вже через поважний вік (76 років) і судинну енцефалопатію, мала зниження інтелектуальних здібностей, когнітивні розлади, ослаблене критичне мислення, психічні проблеми, обмежену здатність адекватно усвідомлювати свої дії та оцінювати інформацію, а також порушення пам`яті, ОСОБА_2 послідовно почав формувати у неї хибне уявлення про реальні обставини та наполегливо переконувати, що нібито не має і ніколи не мав ні перед ким жодних боргів, в тому числі перед сестрою, іншими особами чи банками, називав відповідні факти наклепом, стверджував, що візити колекторів і працівників банків були нібито інсценовані сестрою за участю сторонніх осіб аби налякати матір і посварити його з нею, і фактично в такий спосіб, зловживаючи довірою та умисним введенням в оману, обманним шляхом, відповідач цілеспрямовано впливав на ОСОБА_3 , з подальшою метою реалізувати схему з ланцюга подій для привласнення спірного майна собі.

На ряду з постійними звинуваченнями, вимогами, моральним та психічним тиском, ОСОБА_2 постійно наполягав на тому, що буде правильним і справедливим, якщо на даний час нерухомість юридично буде належати їх матері ОСОБА_3 , а вже після її смерті має розподілитися порівну між нею та ним, а питання його боргу їй є іншим питанням і він вирішить його окремо. В той же час, відповідач запевняв позивача, що надасть в присутності матері письмову розписку про те, що в майбутньому ця нерухомість розподілиться між ними порівну і він всіляко за будь - яких обставин буде цьому сприяти і зробить для цього все, що від нього буде залежати.

Згодом, відповідач повідомив позивача, що 19 лютого 2014 року він надасть їй письмові гарантії своїх обіцянок і зобов`язань та наполіг, щоб ОСОБА_1 в цей же день подарувала будинок на користь матері - ОСОБА_3 . Тобто, одним днем 19 лютого 2014 року ОСОБА_2 надасть їй, ОСОБА_1 , письмову розписку про свої зобов`язання, а вона в цей же день 19 лютого 2014 року дарує нерухоме майно матері.

Через те, що ОСОБА_1 вже не витримувала життя в такому постійному довготривалому стресі і бруду від свого брата та бажала спокою і припинення цього тиску, а також через те, що ці чвари, які вчиняв відповідач, призводили до значного погіршення здоров`я матері до такого стану, що кожен раз здавалося що у неї може статися інсульт або інфаркт, ОСОБА_1 , під впливом цього тиску, через перехвилювання, піддалася на тиск і вимушено погодилася на умови, які обманом нав`язував та вимагав відповідач.

Так, 19 лютого 2014 року відповідач надав ОСОБА_1 письмову розписку, в якій ОСОБА_2 зобов`язується: при вступі до права спадщини на нерухомість від її матері ОСОБА_3 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , претендувати на свою частку спадщини рівною 50 %. Також позивач зобов`язується надати всіляке сприяння на отримання іншої частини спадщини 50 % її рідною сестрою ОСОБА_1 або будь - якою іншою людиною, яка представлятиме її інтереси у спадщині. Дане зобов`язання підписано позивачем 19 лютого 2014 року та не має ніяких обмежень за часом. Після цього вони втрьох поїхали до нотаріуса і ОСОБА_1 була вимушена підписати договір дарування житлового будинку ВТО№777831 від 19 лютого 2014 року та договір дарування земельної ділянки ВТО№777832 від 19 лютого 2014 року за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_3 . Звертає увагу, що такий правочин вона зробила лише за умови та завдяки гарантій та обіцянок у письмовій розписці від її сина - ОСОБА_2 і цього не було би зроблено, якби він таких письмових гарантій не надав.

Пізніше, після того, як відповідач обманним шляхом домігся від матері ОСОБА_3 укладення договору дарування спірного нерухомого майна на свою користь, він поступово припинив із нею будь-які стосунки і почав ігнорувати, а вона як донька доглядала за матір`ю.

Таким чином, відповідач, зловживаючи правом статті 13 ЦК України та діючи всупереч добрим звичаям, шляхом обману та поступових маніпуляцій, зловживаючи довірою, виключно з метою власного необґрунтованого збагачення, не маючи наміру виконувати свої письмові зобов`язання, у вищевказаний спосіб, через дарування на себе, вивів спірне нерухоме майно з маси можливої спадщини, фактично анулювавши саму можливість його спадкування від ОСОБА_3 , для того, щоби після її смерті, жодної спадщини у вигляді нерухомого майна вже не було.

Сукупність наведених обставин свідчить про зловмисний характер його дій, що мають ознаки зловживання довірою та обману у цивільно-правовому розумінні.

Посилаючись на вищевикладене, просила визнати недійсними з моменту укладення, підпису, нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів у вигляді договору дарування житлового будинку ВТО№777831 від 19 лютого 2014 року, зареєстрованого в реєстрі № 136 та № 137 приватним нотаріусом Кишенюк Л.П. та договору дарування земельної ділянки ВТО№777832 від 19 лютого 2014 року, зареєстрованого в реєстрі № 140 та № 141 приватним нотаріусом Кишенюк Л.П. за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 5910136600:15:019:0059 від імені ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 . Витребувати майно з чужого незаконного заволодіння ОСОБА_2 , якому цей будинок в результаті ланцюгу спланованого ним обману був в подальшому подарований ОСОБА_3 , визнати право власності на житловий будинок та земельну ділянку за ОСОБА_1 та зобов`язати реєстраційну службу зареєструвати право власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 10 квітня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено за необґрунтованістю.

Скасовані заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Ковпаківського районного суду м. Суми від 06 жовтня 2025 року, якою було заборонено будь - яким державним реєстраторам Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна чи іншим уповноваженим особам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , до набрання рішенням у цій справі законної сили.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що договори дарування, в результаті підписання яких позивач втратила спірне нерухоме майно, були підписані нею під впливом обману відповідача та тяжких для позивача обставин, оскільки відповідач створив ситуацію, у якій позивач була змушена погодитися на правочини, сподіваючись на письмові гарантії відповідача.

Вказує, що такі умови були вкрай невигідними для позивача, а відповідач свідомо обманним шляхом цим скористався. Підписання оспорюваних договорів дарування було не безумовним актом волі позивача, а частиною домовленості та зобов`язань від відповідача, обов`язок виконати які він підтвердив письмово.

Саме надання письмової розписки було умовою, за якої позивач проти своєї волі подарувала будинок матері. Підписання цих правочинів позивачем відбулося виключно унаслідок гарантій, наданих у письмовій розписці відповідачем і без цієї умови позивач не виконала б відчуження свого майна, але, як вже виявилося після смерті ОСОБА_3 , відповідач не мав наміру виконувати надані письмові зобов`язання, а від початку діяв з маніпулятивною метою подальшого привласнення нерухомого майна шляхом обману. Формально правочин був підписаний, проте волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало внутрішній волі, оскільки визначальним мотивом стала довіра до письмових зобов`язань відповідача, які він в свою чергу не виконав.

Укладений договір дарування відбувся під впливом тяжких для позивача обставин, адже відповідач створив ситуацію, у якій позивач була змушена погодитися на правочин, сподіваючись на його письмові гарантії щодо збереження її майнових прав у майбутньому. Такі умови були вкрай невигідними для неї, а відповідач свідомо обманним шляхом цим скористався. Формально правочин був підписаний добровільно, проте її волевиявлення не було вільним і не відповідало внутрішній волі, оскільки визначальним мотивом стала довіра до письмових зобов`язань відповідача, які він не мав наміру виконувати.

Від відповідача та третьої особи в установлений судом строк відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.

Третя особа приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Кишенюк Л.П. повідомлена про час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з`явилася. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без третьої особи, оскільки явка до апеляційного суду є необов`язковою, її позиція є чіткою і зрозумілою.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрою і братом. ОСОБА_3 є їх матір`ю, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть. (а.с. 27 т. 1).

Згідно договору дарування житлового будинку від 23 вересня 2003 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Краснощок Л.М. (а.с. 17-18 т. 1).

19 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого в реєстрі № 136 та № 137 приватним нотаріусом Кишенюк Л.П. та договір дарування земельної ділянки від 19 лютого 2014 року, зареєстрованого в реєстрі № 140 та № 141 приватним нотаріусом Кишенюк Л.П. за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 5910136600:15:019:0059 від імені ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 (а.с. 20-23).

Цього дня ж, тобто 19 лютого 2014 року відповідач ОСОБА_2 написав письмову розписку, про яку і не заперечує, про те, що зобов`язується при вступі до права спадщини на нерухомість від її матері ОСОБА_3 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , претендувати на свою частку спадщини рівною 50 %. Також він зобов`язується надати всіляке сприяння на отримання іншої частини спадщини 50 % його рідною сестрою ОСОБА_1 або будь-якою іншою людиною, яка представлятиме її інтереси у спадщині. Дане зобов`язання підписано ним 19 лютого 2014 року та не має ніяких обмежень за часом (а.с. 19 т. 1).

09 вересня 2014 року ОСОБА_3 склала заповіт і бажала розпорядитися своїм майном наступним чином на випадок своєї смерті: 3/4 частки від майна заповіла синові ОСОБА_2 , а 1/4 частину -доньці ОСОБА_1 (а.с. 107 т. 1).

Як вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідач ОСОБА_2 є власником житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договорів дарування від 21 вересня 2016 року, посвідчених приватним нотаріусом Ануфрієвим А.О., за якими мати ОСОБА_3 подарувала сину ОСОБА_2 вказане майно (а.с. 59-61 т. 1, а.с. 12-13 т. 2).

Згідно заповіту від 16 травня 2023 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті зробила розпорядження, за яким все своє майно, яке на день смерті буде належати їй заповідає дочці- ОСОБА_1 (а.с. 38 т. 1).

Відповідно до медичної довідки від 10 лютого 2014 року ОСОБА_3 ознак психічного розладу не виявляє (а.с. 169 т. 1). Разом з цим, позивачем надані медичні документи за період часу 18 червня 2007 рік по 17 липня 2015 року, згідно яких ОСОБА_3 відвідувала психотерапевта (а.с. 201-214 т. 1).

Згідно рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 24 листопада 2003 року позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені та скасовано реєстрацію ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 172 т. 1).

Згідно рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 травня 2024 року (справа № 592/6555/23) було вирішено відмовити за необґрунтованістю у задоволенні позову ОСОБА_3 щодо визнання недійсними договору дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Ануфрієвим А.О. 21 вересня 2016 року за р. № 1389 та договору дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Ануфрієвим А.О. 21 вересня 2016 року за р. № 1390. У даному рішенні частково встановлено фактичні обставини, які склалися між сторонами з приводу неодноразових укладень між собою договорів дарування спірного майна (спочатку ОСОБА_3 подарувала дочці ОСОБА_1 житловий будинок, потім ОСОБА_1 подарувала назад його матері ОСОБА_3 , яка в свою чергу подарувала майно сину ОСОБА_2 ), зокрема ОСОБА_1 , як і інші свідки ОСОБА_5 і ОСОБА_6 були допитані в якості свідків (а.с. 174-176 т.1).

При розгляді даної справи по суті судом першої інстанції допитувалися свідки з боку позивача.

Так, свідок ОСОБА_5 пояснила, що вона сім`ю ОСОБА_7 знає більше 20 років і ОСОБА_8 особисто знала також. Вона жила сама, син рідко приїжджав, доглядала донька. Свідок не знає за яких умов між членами сім`ї укладалися договори дарування.

Свідок ОСОБА_6 повідомила, що знає багато років позивача, а саме з часу будівництва будинку і бачила у цей час і відповідача, а потім не бачила. Допомагали ОСОБА_9 її донька, зять і онук, син не приїжджав. Говорила, що син її обманув і вона йому будинок подарувала.

Свідок ОСОБА_10 , яка була колегою по роботі позивача, з її слів знає взаємовідносини в їх сім`ї, вона доглядала за матір`ю, а син не приїжджав.

Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна у Ковпаківському відділі державної виконавчої служби у м. Суми Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження б/н від 25 січня 2007 року, державним виконавцем Яворським А.В. стосовно ОСОБА_2 та мається відмітка від 06 лютого 2007 року про накладення арешту на нерухоме майно (а.с. 215-216 т. 1).

Згідно довідки Східного міжрегіонального управління МЮ від 18 грудня 2025 року станом на цей час перевіркою автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено, що зареєстровані відкриті виконавчі провадження про стягнення з ОСОБА_2 зобов`язань відсутні (а.с. 23-26 т. 2).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження своїх доводів, тобто позивач не довела, що укладаючи у 2014 році договори дарування зі своєю матір`ю, вона помилялася, була обманута, вчинила їх під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, що існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходив з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність. Місцевий суд зазначив, що неприязні стосунки позивача з відповідачем на теперішній час, про які позивач зазначала, не свідчать про наявність вказаних вище обставин з боку дарувальника під час укладення нею правочину ще у 2014 році. Також суд першої інстанції зазначив, що спірні договори були укладені 19 лютого 2014 року, а до суду позивач з позовом про їх недійсність звернулася 02 вересня 2025 року, тобто через 10 років, а тому наявний факт пропущення позивачем строку позовної давності згідно ст. 728 ЦК України. Таким чином, місцевий суд прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки недійсними за необґрунтованістю заявлених вимог.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Комплексний аналіз змісту статей 203, 717 ЦК України дозволяє дійти висновку, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частин другої - третьої, п`ятої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Зазначений правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті № 54 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Колегія суддів звертає увагу, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У світлі зазначених принципів та з огляду на доктрину venire contra factum proprium, встановлено, що укладаючи договір дарування будинку та земельної ділянки позивач діяла вільно, свідомо, на власний розсуд, із зазначенням усіх істотних умов договору, права та обов`язки щодо змісту правочину повністю усвідомлювала.

Відтак, має довести обставини, з якими закон пов`язує наявність підстав для задоволення її вимог, заявлених у межах даної цивільної справи.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 760/16924/18 (№ 61-14643св19).

Колегією суддів не встановлено обставин, визначених ч. 1 ст. 230 ЦК України, на які позивач посилалася у позові, у зв`язку з чим позовні вимоги є недоведеними та задоволенню не підлягають.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що договори дарування, в результаті підписання яких позивач втратила спірне нерухоме майно, були підписані нею під впливом обману відповідача та тяжких для позивача обставин, оскільки відповідач спотворив ситуацію, у якій позивач була змушена погодитися на правочини, сподіваючись на письмові гарантії відповідача, а також твердження про те, що такі умови були вкрай невигідними для позивача, а відповідач свідомо обманним шляхом цим скористався. Підписання оспорюваних договорів дарування було не безумовним актом волі позивача, а частиною домовленості та зобов`язань від відповідача, обов`язок виконати які він підтвердив письмово, не заслуговують на увагу колегії суддів з огляду на слідуюче.

Договір дарування за своєю юридичною природою є безвідплатним правочином, який спрямований на безповоротну передачу майна у власність іншої особи, і не може обумовлюватися будь-якими зустрічними зобов`язаннями обдаровуваного (ст. 717 ЦК України).

Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідач «спотворив ситуацію» та надав «письмові гарантії», які стали умовою підписання договорів, свідчать не про наявність обману в розумінні закону, а про внутрішні мотиви позивача та її власні очікування від майбутніх дій відповідача. Обман має місце лише тоді, коли сторона навмисно введена в оману щодо природи правочину, його характеристик чи прав та обов`язків.

Позивач особисто підписала договори дарування, текст яких містив чіткі, однозначні та зрозумілі формулювання про безоплатну передачу майна. Нотаріусом перед посвідченням договорів було роз`яснено сторонам їх суть та правові наслідки. Наявність будь-яких сторонніх письмових «гарантій» чи домовленостей поза межами тексту договорів дарування не доводить факту умисного введення в оману щодо суті самого дарування.

Оскільки договір дарування є за визначенням безвідплатним, до нього взагалі не може бути застосовано критерій «вкрай невигідних умов». Безоплатне відчуження майна завжди є матеріально невигідним для дарувальника, що є суттю цього правочину.

Сама по собі наявність у позивача складних життєвих обставин (про які зазначається в апеляційній скарзі) не є достатньою підставою для визнання договору недійсним за ст. 233 ЦК України. Для цього необхідно довести, що саме ці обставини змусили позивача укласти договір на невигідних умовах, а відповідач свідомо скористався цим (мав злий умисел). Матеріали справи не містять доказів того, що позивач не мала іншого вибору, окрім як подарувати нерухоме майно.

Спроба позивача представити договори дарування як «частину домовленостей та взаємних зобов`язань» прямо суперечить вимогам закону про безумовність дарування. Наявність взаємних зобов`язань у правовідносинах сторін може свідчити про інші наміри (наприклад, укладення іншого виду договору), проте не доводить, що волевиявлення на підписання саме договорів дарування було вчиненим під примусом.

Щодо посилання в апеляційній скарзі на те, що саме надання письмової розписки було умовою, за якої позивач проти своєї волі подарувала будинок матері. Підписання цих правочинів позивачем відбулося виключно унаслідок гарантій, наданих у письмовій розписці відповідачем і без цієї умови позивач не виконала б відчуження свого майна, але, як вже виявилося після смерті ОСОБА_3 , відповідач не мав наміру виконувати надані письмові зобов`язання, а від початку діяв з маніпулятивною метою подальшого привласнення нерухомого майна шляхом обману. Формально правочин був підписаний, проте волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало внутрішній волі, оскільки визначальним мотивом стала довіра до письмових зобов`язань відповідача, які він в свою чергу не виконав.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, оскільки невиконання відповідачем зобов`язань, викладених у письмовій розписці, або зміна його намірів у майбутньому (після укладення договору) не свідчать про обман у розумінні статті 230 ЦК України чи відсутність вільного волевиявлення сторін на момент вчинення правочину. Оскаржуваний договір дарування є безоплатним правочином, який за своєю правовою природою не може обумовлюватися будь-якими зустрічними зобов`язаннями обдаровуваного чи третіх осіб, а внутрішня мотивація позивача, що ґрунтувалася на особистій довірі до відповідача та очікуванні певних благ, не впливає на дійсність договору дарування та не є підставою для визнання його недійсним як такого, що вчинений під впливом обману чи помилки.

Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що протягом тривалого часу (10 років) позивач не вживала жодних заходів з приводу захисту порушених на її думку прав.

Колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було правильно та в повному обсязі встановлено фактичні обставини справи, надано їм належну правову оцінку та ухвалено законне і обґрунтоване рішення.

Доводи апеляційної скарги про те, що підписання договорів дарування відбулося під впливом обману та за наявності тяжких обставин, є безпідставними. Вони ґрунтуються на суб`єктивному тлумаченні позивачем норм матеріального права та зводяться до переоцінки доказів, яким суд першої інстанції вже дав вичерпну та правильну юридичну оцінку. Наявність сторонніх письмових гарантій чи внутрішні мотиви позивача, що не увійшли до змісту оспорюваних договорів, не спростовують факт її вільного та усвідомленого волевиявлення під час нотаріального посвідчення правочинів.

Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає їх повністю обґрунтованими, оскільки за змістом частини першої статті 215 ЦК України підстави недійсності правочину повинні існувати виключно в момент його вчинення.

Оскільки позивач жодними належними та допустимими доказами не довела, що при укладенні договорів дарування дійсно мала місце помилка, та договори були укладені шляхом обману, беручи до уваги, що дані доводи позивача повністю спростовані вищенаведеними дослідженими та перевіреними доказами, тому підстав для задоволення позову та вимог апеляційної скарги немає.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 367 - 369, 374, 375, 381 - 384, 389-390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 10 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і на неї може бути подана касаційна скарга протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повне судове рішення складено 21 вересня 2026 року.

Головуючий - В. І. Криворотенко

Судді: Я. Л. Петен

А. М. Худик