Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №201/3141/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8125/26 Справа № 201/3141/26 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О.А. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого – Свистунової О.В.,

суддів: Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Соборного районного суду м.Дніпра від 01 травня 2026 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів, поновлення стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей і стягнення витрат , –

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до Соборного районного суду м. Дніпра з позовом до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів, поновлення стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей і стягнення витрат.

Позовні вимоги змінювалися, доповнювалися і уточнювалися: спочатку були позовні вимоги про припинення стягнення аліментів, в подальшому позов був доповнений шляхом зміни предмету позову, додатково заявлені вимоги про поновлення стягнення аліментів.

Позов мотивований тим, що сторони перебували в стосунках без реєстрації шлюбу, від яких мають трьох спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, залишеним без змін постановою апеляційного суду від 11 липня 2023 року, з відповідача на користь позивача були стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину.

Позивач зазначала, що у жовтні 2023 року відповідач без її згоди вивіз дітей з місця їх постійного проживання в Шотландії, після чого виник спір про їх місце проживання.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, було припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 до визначення місця проживання дітей.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 12 000 грн на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 16 квітня 2024 року до досягнення дітьми повноліття.

Позивач вказала, що постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 визначено місце проживання дітей разом з матір`ю ОСОБА_1 .

Зазначала, що у зв`язку з визначенням рішенням суду місця проживання дітей з матір`ю відпали підстави для стягнення з неї аліментів, та постала необхідність відновити стягнення аліментів з батька дітей.

У зв`язку з чим позивач просила суд припинити з 16 квітня 2024 року стягнення з неї аліментів на утримання дітей у розмірі по 12 000 грн на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, що стягуються на користь ОСОБА_2 за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, а також, в порядку зміни предмету позову, поновити стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання тих самих дітей у розмірі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину, на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 01 травня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 01 травня 2026 року скасувати, ухвалити у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення стягнення аліментів і поновлення стягнення аліментів нове рішення, яким позов задовольнити. Припинити з 16 квітня 2024 року стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у твердій грошовій сумі в розмірі по 12000 (дванадцять тисяч) гривень 00 копійок на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, що стягуються на користь батька дітей ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі №201/4351/24. Поновити стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у твердій грошовій сумі в розмірі по 10 (десять) прожиткових мінімумів на кожну дитину відповідно їх віку, а саме: по 26180 грн (двадцять шість тисяч сто вісімдесят гривень) на кожну дитину щомісячно, починаючи стягнення з 27 жовтня 2022 року по 31 грудня 2022 року, та з 01 січня 2023 року до досягнення дітьми повноліття - по 28330 грн. (двадцять вісім тисяч триста тридцять гривень) на кожну дитину щомісячно, що в подальшому підлягає індексації відповідно до Закону, які стягуються на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року в справі 201/8220/22. Стягнути з відповідача судові витрати по справі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

У відзиві відповідач просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 01.05.2026 року у справі № 201/3141/26 залишити без задоволення. Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 01.05.2026 року у справі № 201/3141/26 залишити без змін.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом з наданих позивачем і відповідачем документів та позиції сторін з`ясовано, що дійсно сторони у справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, від яких мають трьох спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 10 прожиткових мінімумів на кожну дитину відповідно до їх віку, починаючи з 27 жовтня 2022 року до досягнення дітьми повноліття.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року, припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на підставі рішення від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, а також відкликано виконавчий лист по вказаній справі з органів виконавчої служби. У вказаному рішенні суд спеціально зазначив, що «суд не звільняє позивача від сплати аліментів»; що «суд не допускає поворот виконання рішення про стягнення аліментів, це є недопустимим»; що припинення стягнення аліментів здійснюється «з метою того, щоб кошти, які сплачуються або мають сплачуватися на їх утримання, залишилися в розпорядженні особи, яка здійснює утримання і витрачалися на потреби дітей до визначення їх місця проживання або судовим рішенням, яке набрало законної сили, або за згодою сторін, тобто до визначення особи стягувача»; та що «кожна з сторін, маючи виконавчі листи про стягнення аліментів на свою користь, мають право пред`явити їх до виконання у випадку визначення місця проживання дітей в судовому порядку».

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуті аліменти на утримання трьох дітей у твердій грошовій сумі по 12 000 (дванадцять тисяч) гривень 00 копійок на кожну дитину, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 16 квітня 2024 року до досягнення дітьми повноліття. Зазначеним рішенням, яке набрало законної сили та має преюдиціальне значення відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України, встановлено, що з 06 жовтня 2023 року діти мешкають окремо від матері ОСОБА_1 , разом із батьком - ОСОБА_2 .

На виконання рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 державним виконавцем Соборного відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Мельником Л.Л. 20 січня 2025 року було відкрито виконавче провадження № 76831474. У межах виконавчого провадження державним виконавцем вжито заходи примусового виконання: 07 лютого 2025 року постановою державного виконавця накладено арешт на кошти боржника ОСОБА_1 ; 13 лютого 2025 року - накладено арешт на майно боржника; 03 липня 2025 року - накладено додатковий арешт коштів на суму 400 000 грн; 21 травня 2025 року - встановлено заборону виїзду ОСОБА_1 за межі України. Заборгованість позивача зі сплати аліментів станом на час подання позову та звернення відповідача з відзивом становить понад 700 000 гривень. Сама позивач у позовній заяві визнає, що нею за весь період стягнення сплачено в якості аліментів лише 128 055,55 грн, що становить менше 20% від нарахованих сум аліментів.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено; рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2024 року в зазначеній справі скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким визначено місце проживання дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 разом з матір`ю - ОСОБА_1 ; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком - відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі № 201/13014/23 (провадження № 61-16028ск25) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року, задоволено заяву ОСОБА_2 про зупинення виконання зазначеної постанови та зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Зазначеною ухвалою Верховний Суд виходив з характеру спірних правовідносин, предмета спору, з метою забезпечення збалансованості інтересів сторін та з огляду на найкращі інтереси дітей.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2026 року у тій самій справі відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про скасування ухвали Верховного Суду від 08 квітня 2026 року в частині зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Зазначена ухвала Верховного Суду оскарженню не підлягає.

Таким чином, виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, на яку як на єдину правову підставу своїх вимог посилався позивач, на час розгляду цієї справи було зупинене Верховним Судом до закінчення касаційного перегляду цієї постанови.

З моменту винесення апеляційним судом постанови від 25 лютого 2026 року реальна юридична передача дітей від батька до матері так і не відбулась. Тобто, діти продовжують перебувати разом з батьком і на його утриманні.

Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 03 вересня 2025 року у справі № 201/8785/25, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2026 року, встановлено, що ОСОБА_1 подала до Державної міграційної служби України завідомо недостовірні заяви про нібито втрату паспортів дітей, тоді як паспорти фактично були не втрачені. Дії ОСОБА_1 кваліфіковано як недобросовісні; з неї стягнуто 130 872,57 грн збитків та 5 000 грн моральної шкоди.

Сама позивач у позовній заяві визнала, що в межах виконавчого провадження № 76831474 нею сплачено в якості аліментів 128 055,55 грн. та що вся попередня заборгованість, накопичена за період з 16 квітня 2024 року і до часу звернення з позовом, залишається невиконаною.

При цьому позивачка вказала, що у зв`язку з визначенням рішенням суду місця проживання дітей з матір`ю відпали підстави для стягнення з неї аліментів, та постала необхідність відновити стягнення аліментів з батька дітей. На час подання позову місце мешкання їх неповнолітніх дітей визначено судом з нею, а тому і аліменти на їх утримання відповідач повинен сплачувати на її користь.

У добровільному порядку вирішити спір не вдалося, на звернення до відповідача позивач отримав відмову, звернення до інших органів ні до чого не призвели і вона вимушена була звертатися з позовом до суду.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку.

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Стаття 180 СК України встановлює, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини 3 статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно з частинами 1, 2 статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Частина 1 статті 192 СК України передбачає, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 4 статті 273 ЦПК України, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Згідно з частиною 2 статті 445 ЦПК України у справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

Відповідно до частини 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про припинення стягнення аліментів з ОСОБА_1 з 16 квітня 2024 року, зважаючи на наступне.

Звертаючись до суду з вимогою про припинення стягнення аліментів, позивач обґрунтовує свої позовні вимоги постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, якою місце проживання дітей визначено з матір`ю.

При цьому жодних інших обставин, які б свідчили про наявність правових підстав для припинення стягнення аліментів, позивач не зазначав.

Таким чином, фактично позиція позивача зводиться до того, що сам факт визначення апеляційним судом місця проживання дітей з нею є достатньою підставою для припинення стягнення з неї аліментів, у тому числі ретроспективно - починаючи з 16 квітня 2024 року.

Станом на дату ухвалення цього рішення обставини, які були встановлені та покладені в основу рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24, не зазнали фактичних змін. Зокрема, зазначеним судовим рішенням, яке відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України має преюдиціальне значення, встановлено, що з 06 жовтня 2023 року діти проживають окремо від ОСОБА_1 та разом із батьком ОСОБА_2 .

З моменту винесення апеляційним судом постанови від 25 лютого 2026 року реальна юридична передача дітей від батька до матері відбулась лише 24 липня 2026 року. Як було пояснено в суді апеляційної інстанції представником апелянта, за рішенням Мальтійського суду від 10 липня 2026 року було вирішено негайно повернути дітей в ОСОБА_6 , зобов”язавши батька дітей сприяти в підготовці дитячих речей для повернення в ОСОБА_6 під загрозою покарання за невиконання рішення суду та 24 липня 2026 року на підставі вищевказаного рішення діти були відібрані у ОСОБА_7 .

Тобто, діти продовжували перебувати разом з батьком, відвідувати навчальні заклади за місцем свого фактичного проживання, отримувати від нього необхідне забезпечення, медичну допомогу та виховання, а також перебувати на його утриманні до 24 липня 2026 року.

При цьому позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу того, що зазначений фактичний стан змінився або що діти до фактичної їх передачі проживали разом із нею чи перебували на її утриманні.

Посилання позивача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 не спростовує встановлених обставин та саме по собі не підтверджує фактичної зміни місця проживання дітей.

Зазначеною постановою вирішено юридичне питання щодо визначення місця проживання дітей з матір`ю. Водночас юридичне визначення місця проживання дітей судовим рішенням та їх фактичне проживання з відповідним із батьків є взаємопов`язаними, але не тотожними обставинами.

Саме по собі набрання законної сили судовим рішенням про визначення місця проживання дітей з матір`ю не означає автоматичного фактичного переміщення дітей до матері, припинення їх проживання з батьком, зміни особи, яка фактично забезпечує їх повсякденні потреби, або переходу дітей на утримання матері.

Для висновку про фактичну зміну таких обставин необхідно встановити відповідні факти, підтверджені належними та допустимими доказами.

У цьому випадку після ухвалення постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року фактичного переміщення дітей до матері не відбулося. Діти продовжили проживати з батьком, який фактично забезпечує їх утримання, виховання, навчання та повсякденні потреби. Отже, сама по собі зміна юридичного статусу щодо визначення місця проживання дітей не призвела до зміни фактичних обставин, які мають істотне значення для вирішення питання про припинення стягнення аліментів.

Таким чином, позивач фактично ототожнює юридичне визначення місця проживання дітей із реальною зміною їхнього місця проживання та переходом на її утримання.

Однак такі обставини не є тотожними, а доказів фактичного проживання дітей з матір`ю та перебування їх на її утриманні після ухвалення постанови апеляційного суду матеріали справи не містять.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1, ч. 5, ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України установлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово згадував про категорію стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 910/11027/18.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що після ухвалення рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2024 року відбулася фактична зміна обставин, яка могла б обумовити припинення стягнення аліментів. Тим більше, наведені позивачем обставини не можуть самі по собі слугувати підставою для припинення аліментних зобов`язань у ретроспективному порядку з 16 квітня 2024 року, тобто за період, коли діти фактично проживали з батьком та перебували на його утриманні.

Частина 4 статті 273 ЦПК України, на яку посилається позивач, прямо передбачає, що для звільнення сторони від періодичних платежів необхідною умовою є зміна обставин, які впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення. Тобто закон вимагає реальної, а не лише формально-юридичної зміни обставин.

У цій же справі діти, як і на момент ухвалення рішення від 02.07.2024 у справі № 201/4351/24, продовжили проживати з батьком і перебувати на його утриманні до 24 липня 2026 року. Постанова апеляційного суду від 25.02.2026 у справі № 201/13014/23 не призвела до фактичної зміни цих обставин і ніяк не позбавила позивача обов`язку утримувати дітей у період, коли вони фактично перебувають на утриманні іншого з батьків.

Крім того, колегія суддів враховує, що під час апеляційного перегляду справи, постановою Верховного Суду від 12 серпня 2026 року у справі № 201/13014/23 (провадження № 61-16028ск25) касаційні скарги ОСОБА_2 залишено без задоволення. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 26 листопада 2025 року та Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року залишив без змін. Поновив виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року.

Крім того, припинення стягнення аліментів з ОСОБА_1 ретроспективно, починаючи з 16 квітня 2024 року, прямо суперечило б імперативному припису частини 2 статті 445 ЦПК України.

Вимога позивача про припинення стягнення аліментів з 16 квітня 2024 року, тобто за майже два роки до моменту звернення до суду з відповідним позовом 10 березня 2026 року, за своєю суттю виходить за межі вимоги про припинення аліментних зобов`язань на майбутнє та фактично спрямована на перегляд наслідків виконання судового рішення за минулий період.

Задоволення такої вимоги фактично призвело б до наслідків, характерних для повороту виконання судового рішення про стягнення аліментів: до анулювання заборгованості зі сплати аліментів, яка на цей час перевищує 700 000 грн, а також до фактичного визнання 128 055,55 грн, сплачених позивачем у рахунок виконання відповідного аліментного зобов`язання, такими, що були сплачені без правової підстави.

Отже, під виглядом вимоги про припинення стягнення аліментів позивач фактично прагне домогтися зміни правових наслідків виконання судового рішення за минулий період, починаючи з 16 квітня 2024 року. Така вимога за своїм змістом та наслідками є вимогою, яка стосується повороту виконання судового рішення, а тому не може бути реалізована шляхом простого встановлення дати припинення стягнення аліментів у минулому періоді.

Між тим, частина 2 статті 445 ЦПК України прямо встановлює: у справах про стягнення аліментів поворот виконання не допускається, за винятком випадків, коли рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача. Жодних обставин, які б свідчили про те, що рішення Жовтневого районного суду від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 було ухвалене на підставі підроблених документів або завідомо неправдивих відомостей, у цій справі не встановлено, і самі позивачем такі обставини не наводяться.

Окрім того, на цю саму обставину суд звертав увагу і у рішенні Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, де прямо зазначено: «Суд не допускає поворот виконання рішення про стягнення аліментів, це є недопустимим». Позивач, посилаючись у своєму позові на зазначене рішення, фактично просить суд вчинити саме те, що цим рішенням прямо заборонено. Така позиція є внутрішньо суперечливою.

Слід також враховувати, що навіть за наявності правових підстав для задоволення вимоги про припинення стягнення аліментів, таке припинення могло б діяти лише на майбутнє - не раніше дати набрання рішенням законної сили, а не ретроспективно за два роки з накопиченою заборгованістю. Інше тлумачення суперечило б загальним засадам цивільного процесу, принципу правової визначеності та інтересам утримуваних дітей, на користь яких ці аліменти присуджені.

Колегія суддів звертає увагу, що припинення стягнення аліментів з матері при тому, що діти на час ухвалення оскаржуваного рішення проживали з батьком і перебували на його утриманні, суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно з частиною 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 180 СК України встановлює абсолютний обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття; цей обов`язок не може бути припинений лише через зміну юридичної форми правовідносин між батьками щодо місця проживання дитини, якщо фактично один із батьків продовжує перебувати з дитиною і нести всі витрати на її утримання.

Стаття 141 СК України прямо встановлює, що проживання батьків окремо від дитини не звільняє їх від обов`язків щодо дитини. Тлумачення частини 4 статті 273 ЦПК України та частини 3 статті 181 СК України у системному зв`язку зі статтею 180 СК України та статтею 3 Конвенції ООН про права дитини унеможливлює таке застосування цих норм, при якому один з батьків звільняється від обов`язку утримання дитини в той період, коли дитина фактично перебуває на утриманні іншого з батьків.

Аліменти, що стягуються з ОСОБА_1 на підставі рішення суду від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 у розмірі 12 000 грн на кожну дитину, є встановленою судом формою її участі в утриманні дітей у період, коли вони фактично проживають разом із батьком.

Припинення стягнення зазначених аліментів за таких обставин фактично означало б усунення позивача від виконання покладеного на неї законом обов`язку брати участь в утриманні власних дітей протягом періоду їх фактичного проживання з батьком.

Водночас сам факт проживання дітей з одним із батьків не припиняє обов`язку іншого з батьків брати участь у їх матеріальному забезпеченні.

Отже, припинення стягнення аліментів за відсутності доведених змін у фактичних обставинах проживання та утримання дітей призвело б до фактичного звільнення позивача від участі в їх утриманні саме в той період, коли відповідний обов`язок продовжує існувати.

Такий підхід не відповідав би положенням сімейного законодавства щодо обов`язку батьків утримувати своїх дітей та не забезпечував би належного врахування найкращих інтересів дітей.

Також, колегія суддів враховує, що позивач, обґрунтовуючи свої вимоги виключно постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23, не посилається на жодну обставину, яка б свідчила про фактичну зміну її участі в утриманні дітей після ухвалення зазначеної постанови. Зокрема, позивач не стверджує та не доводить, що після 25 лютого 2026 року вона фактично почала проживати з дітьми або брати на себе витрати, пов`язані з їхнім утриманням, харчуванням, освітою, медичним обслуговуванням чи забезпеченням інших повсякденних потреб.

Більше того, наведена позивачем у позовній заяві інформація фактично підтверджує протилежне: сама позивач зазначала, що з 07 жовтня 2023 року жодного разу не бачила дітей. Таким чином, з її ж тверджень не вбачається ані фактичного відновлення спільного проживання з дітьми, ані переходу до неї фактичного утримання дітей, ані здійснення нею витрат на їх забезпечення після ухвалення постанови апеляційного суду.

За таких обставин посилання виключно на факт ухвалення постанови апеляційного суду не підтверджує настання тих фактичних змін, з якими позивач пов`язує необхідність припинення стягнення аліментів. Навпаки, наведені самою позивачкою обставини свідчать про відсутність фактичної зміни стану речей на час ухвалення оскаржуваного рішення: діти продовжили проживати з батьком і як було з”ясовано в суді апеляційної інстанції, 24 липня 2026 року відбулась їх передача матері та перехід їхнього утримання до матері.

Доводи апеляційної скарги про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , заявленої в порядку зміни предмету позову, колегія суддів не приймає до уваги, зважаючи на наступне.

Заявою про зміну предмета позову від 20 березня 2026 року позивач просила суд поновити стягнення з ОСОБА_2 на її користь аліментів на утримання трьох дітей у розмірі 10 прожиткових мінімумів для кожної дитини, визначених рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22, виконання якого було припинено рішенням суду від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23. Обґрунтовуючи цю вимогу, позивач знову посилається виключно на обставину визначення постановою апеляційного суду місця проживання дітей з нею.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту свого права.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23, яким припинено стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , є чинним та не скасованим. При цьому зазначеним рішенням судом було прямо визначено порядок реалізації сторонами своїх прав у разі подальшого визначення місця проживання дітей у судовому порядку.

Зокрема, резолютивна частина рішення містить відповідне застереження: «Кожна з сторін, маючи виконавчі листи про стягнення аліментів на свою користь, мають право пред`явити їх до виконання у випадку визначення місця проживання дітей в судовому порядку».

Отже, судове рішення від 02 лютого 2024 року вже врегулювало правові наслідки майбутньої зміни місця проживання дітей та передбачило конкретний механізм реалізації аліментних прав кожної зі сторін.

За таких обставин сама по собі постанова апеляційного суду від 25 лютого 2026 року про визначення місця проживання дітей з матір`ю не створює необхідності звертатися з новою вимогою про «поновлення» стягнення аліментів у порядку, обраному позивачем.

Натомість, за наявності чинного рішення суду від 02 лютого 2024 року та прямо передбаченого ним механізму реалізації сторонами своїх прав, позивач має діяти відповідно до цього судового рішення, а не вимагати його фактичної зміни шляхом пред`явлення нового позову про поновлення стягнення аліментів. Інакше це призвело б до обходу встановленого судом порядку реалізації аліментних прав та фактичного перегляду правових наслідків чинного судового рішення поза межами передбаченого законом процесуального механізму.

Таким чином, у разі настання обставин, прямо передбачених рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року, належним способом реалізації позивачем свого права є пред`явлення наявного виконавчого документа до виконання, а не звернення до суду з новою вимогою про поновлення стягнення аліментів.

При цьому саме такий порядок дій фактично був обраний позивачем. Зокрема, на виконання передбаченого рішенням від 02 лютого 2024 року механізму ОСОБА_1 звернулася до Соборного районного суду м. Дніпра з клопотанням про видачу виконавчого листа на підставі рішення у справі № 201/8220/22. Однак, листом суду від 12 березня 2026 року у видачі виконавчого листа їй було відмовлено з посиланням на те, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23 є чинним.

Отже, позивач уже намагалася реалізувати передбачений чинним судовим рішенням спосіб захисту, однак після отримання відмови у видачі виконавчого листа змінила спосіб захисту та звернулася з вимогою про поновлення стягнення аліментів.

Водночас сама по собі відмова суду у видачі виконавчого листа не змінює змісту та правових наслідків чинного рішення від 02 лютого 2024 року і не створює правових підстав для його фактичного перегляду шляхом пред`явлення нового позову.

У разі незгоди з відмовою у видачі виконавчого листа позивач має право скористатися передбаченими законом процесуальними засобами для оскарження відповідного процесуального рішення або дій суду, а не обирати інший спосіб захисту шляхом пред`явлення нового позову про «поновлення стягнення аліментів» в межах іншої справи.

Фактично позивач, не погоджуючись із відмовою у видачі виконавчого листа, намагається подолати її наслідки шляхом заявлення у цій справі нової вимоги, яка за своїм змістом спрямована на досягнення того самого результату - відновлення можливості стягнення аліментів на підставі рішення від 16 березня 2023 року. Такий підхід не може бути підставою для задоволення позову, оскільки наявність перешкод у реалізації певного процесуального механізму сама по собі не створює іншого, не передбаченого законом способу захисту.

Суд, розглядаючи спір, не вправі підміняти передбачені законом процесуальні процедури та створювати новий спосіб захисту права лише для того, щоб забезпечити бажаний для сторони результат.

За відсутності передбачених законом підстав для поновлення припиненого стягнення аліментів шляхом пред`явлення нового позову відповідна вимога не може бути задоволена лише з мотивів того, що позивач не змогла реалізувати інший передбачений порядок отримання виконавчого документа.

Спосіб захисту у вигляді «поновлення стягнення аліментів» чинним законодавством не передбачений.

Аналіз положень Сімейного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України не дає підстав для висновку про існування такого самостійного способу захисту права, як «поновлення стягнення аліментів» за судовим рішенням, виконання якого було припинено іншим рішенням суду, що набрало законної сили.

Посилання позивача на частину 4 статті 273 ЦПК України також не може бути підставою для задоволення заявленої вимоги. Вказана норма передбачає право сторони у разі зміни обставин, якими обумовлено певне судове рішення, шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Водночас зазначена норма не встановлює такого способу захисту, як «поновлення» стягнення платежів, припинених судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Отже, запропонована позивачем конструкція «поновлення стягнення аліментів» не відповідає передбаченим законом способам захисту цивільного та сімейного права. Фактично позивач намагається шляхом пред`явлення нового позову відновити дію раніше припиненого механізму стягнення аліментів, незважаючи на те, що питання правових наслідків подальшої зміни місця проживання дітей уже було врегульовано чинним рішенням суду від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23.

Як уже зазначалося, цим рішенням суд прямо визначив порядок реалізації сторонами своїх прав у разі судового визначення місця проживання дітей, передбачивши можливість пред`явлення кожною зі сторін наявного виконавчого документа до виконання. Саме цей механізм, а не звернення з новою вимогою про «поновлення стягнення», визначений судом як спосіб реалізації аліментних прав сторін у разі настання відповідної умови.

Якщо ж сторона вважає, що після зміни обставин виникли нові підстави для стягнення аліментів або існує необхідність визначення їх в іншому розмірі, така вимога має заявлятися у встановленому законом порядку шляхом звернення до суду з відповідним позовом про стягнення аліментів або зміну їх розміру, залежно від характеру спірних правовідносин.

Крім того, необхідною передумовою застосування частини 4 статті 273 ЦПК України є встановлення реальної зміни обставин, які були визначальними для ухвалення попереднього судового рішення. Самого лише формального настання юридичного факту, на який посилається сторона, для цього недостатньо, якщо фактичний стан речей, що має значення для спірних правовідносин, не зазнав відповідних змін.

Як зазначалося вище, станом на дату ухвалення оскаржуваного рішення у цій справі фактичні обставини залишались незмінними порівняно з тими, що існували на момент ухвалення рішення від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23 та рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24: діти фактично та безперервно проживали разом із батьком та перебували на його повному утриманні до 24.07.2026 року.

Зазначене рішення було ухвалене в інший період та за інших фактичних обставин, а тому його правові наслідки не можуть механічно переноситися на теперішні правовідносини без встановлення фактичної зміни обставин, яка є юридично значущою для вирішення питання про аліментні зобов`язання сторін.

Таким чином, позивачем не доведено ані наявності передбаченого законом способу захисту у вигляді «поновлення стягнення аліментів», ані фактичної зміни обставин, яка відповідно до частини 4 статті 273 ЦПК України могла б бути підставою для зміни правовідносин сторін. Саме по собі визначення місця проживання дітей судовим рішенням, за відсутності фактичної зміни їхнього проживання та утримання, не створює безумовної підстави для поновлення стягнення аліментів за раніше ухваленим рішенням.

Крім того, задоволення вимоги про поновлення стягнення аліментів з ОСОБА_2 одночасно зі стягненням аліментів з ОСОБА_1 за рішенням від 02.07.2024 призвело б до подвійного стягнення та суперечило би цільовому призначенню аліментів.

Згідно з частиною 1 статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається ними виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини (частина 2 статті 179 СК України). Принципово важливим є те, що аліменти за своєю правовою природою спрямовані на компенсацію фактичних витрат того з батьків, який безпосередньо здійснює утримання дитини, та на забезпечення можливості особі, яка з дитиною не проживає, опосередковано брати участь у її утриманні.

У ситуації, коли діти фактично проживають з батьком, який повністю несе витрати на їх утримання, поновлення стягнення аліментів з нього на користь матері означало б, що батько, який повністю утримує дітей за свій рахунок, додатково перераховуватиме кошти матері, яка з дітьми не проживає і фактичних витрат на них не несе. Такі кошти не мали б ні цільового, ні фактичного призначення для покриття витрат на утримання дітей, оскільки ці витрати вже несе батько. Це суперечить статті 179 СК України, частині 3 статті 181 СК України та вимозі статті 3 Конвенції ООН про права дитини щодо першочергового забезпечення інтересів дитини.

З огляду на наведене, поновлення стягнення аліментів з відповідача за рішенням від 16 березня 2023 року у справі № 201/8220/22 без попередньої реальної передачі дітей матері і без початку фактичного утримання дітей нею було б не лише процесуально невірним способом захисту, але й суперечило б цільовому призначенню інституту аліментних зобов`язань.

Щодо посилань позивача на обставини, пов`язані з переміщенням дітей у жовтні 2023 року, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.

У позовній заяві позивач наводить численні доводи щодо обставин переміщення дітей із ОСОБА_6 у жовтні 2023 року, перебігу судових проваджень у Канаді та ОСОБА_6 , виконання ухвал про забезпечення позову, а також інших обставин, які, на переконання позивача, свідчать про неправомірність дій відповідача.

Водночас зазначені обставини не є предметом розгляду цієї справи та не визначають наявності чи відсутності правових підстав для припинення або поновлення стягнення аліментів. Предметом доказування у цій справі є обставини, від яких залежить вирішення питання щодо аліментних зобов`язань сторін, а не правомірність переміщення дітей, дотримання сторонами відповідних судових заборон чи оцінка поведінки учасників в інших судових провадженнях.

Питання щодо законності переміщення дітей, застосування положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, виконання ухвал про забезпечення позову, а також можливої відповідальності за невиконання судових рішень мають вирішуватися в межах відповідних судових або інших передбачених законом проваджень, предметом яких безпосередньо є зазначені питання. Встановлення обставин у таких провадженнях не може автоматично підміняти собою доказування юридично значущих обставин у цій справі.

Відтак посилання позивача на наведені обставини саме по собі не підтверджує наявності правових підстав для припинення чи поновлення стягнення аліментів та не спростовує встановленого факту фактичного проживання дітей з батьком і перебування їх на його утриманні.

У межах цієї справи суд має надати оцінку виключно тим обставинам та правовим підставам, які мають безпосереднє значення для вирішення заявлених позовних вимог, зокрема з урахуванням частини 4 статті 273 ЦПК України, частини 1 статті 192, статей 179–181 СК України та частини 2 статті 445 ЦПК України. Обставини, що стосуються інших правовідносин та є або можуть бути предметом самостійного судового розгляду, не можуть бути покладені в основу висновку про наявність підстав для зміни аліментних зобов`язань сторін у цій справі.

Зазначене узгоджується із засадами цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), згідно з якими суд розглядає справу в межах заявлених вимог, та принципом процесуальної економії, який не дозволяє переоцінювати в межах однієї справи обставини, що є предметом інших проваджень.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позивачем вимог.

Фактичні обставини, пов`язані з проживанням та утриманням дітей, після ухвалення рішення від 02 липня 2024 року у справі № 201/4351/24 станом на час ухвалення оскаржуваного рішення не змінилися, а тому саме по собі визначення постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 201/13014/23 місця проживання дітей з матір`ю не є достатньою підставою ні для ретроспективного припинення стягнення аліментів, ні для поновлення їх стягнення з ОСОБА_2 . При цьому виконання зазначеної постанови було зупинено ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2026 року до закінчення касаційного перегляду.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді «поновлення стягнення аліментів» не передбачений законом, тоді як порядок реалізації сторонами своїх аліментних прав у разі визначення місця проживання дітей у судовому порядку був прямо визначений чинним рішенням від 02 лютого 2024 року у справі № 201/13012/23. Доказів реальної зміни фактичних обставин, станом на час ухвалення місцевим судом оскаржуваного рішення, які відповідно до частини 4 статті 273 ЦПК України могли б зумовити зміну встановленого порядку періодичних платежів, позивачем не надано.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, належним чином оцінив надані сторонами докази та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення колегія суддів не вбачає.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду м.Дніпра від 01 травня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 16 вересня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 18 вересня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: М.М. Пищида

І.Ю. Ткаченко