Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №484/7007/25 — Миколаївський апеляційний суд

21.09.26

22-ц/812/1496/26

Єдиний унікальний номер судової справи: 484/7007/25

Номер провадження: 22-ц/812/1496/26 Суддя-доповідач апеляційного суду Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів: Муругова В.В., Ямкової О.О.,

із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,

за участю: представників сторін: адвокатів Ремського Є.В. та Чумакова О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 , подану в її інтересах

адвокатом Чумаковим Олександром Анатолійовичем

на заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді - Максютенко О.А., в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог, позивачка зазначала, що 25 листопада 2014 року між нею, як позикодавцем та ОСОБА_1 , як позичальником було укладено договір позики, який був посвідчений приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Миколаївської області Ткаченко Н.В., реєстровий номер 1881. Відповідно до вказаного договору, позикодавець передав у власність позичальнику, а позичальник прийняв від нього у власність грошові кошти в сумі 100 000,00 грн.

Відповідно до пункту 3 договору позичальник зобов`язався повернути одержані у позику грошові кошти позикодавцеві готівкою за його першою вимогою. Однак відповідачка свої зобов`язання за договором не виконала, грошові кошти не повернула та на неодноразові усні вимоги позикодавця не відреагувала, чим порушила взяті на себе договірні обов`язки. Відповідно до пункту 7 договору, у разі невчасного повернення позики, позичальник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10% річних від простроченої суми. Крім того, згідно з пунктом 8 договору, сторони домовилися про 3% річних за користування грошовими коштами.

Оскільки ОСОБА_1 в добровільному порядку грошові кошти не повернула, ОСОБА_2 змушена звернутись до суду за захистом свого порушеного права, у зв`язку з чим просила стягнути з відповідачки на свою користь борг у сумі 396 770,00 грн, а також понесені нею в суді першої інстанції судові витрати.

Заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 березня 2026 року позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики від 25 листопада 2014 року в розмірі 396 770,00 грн, з яких: 100 000,00 грн - сума боргу; 152 600,00 грн інфляційне збільшення; 110 900,00 грн проценти за користування позикою та 33 270,00 грн - 3% річних. Також, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто витрати по сплаті судового збору в розмірі 3174,16 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що оскільки відповідачка за неодноразовими вимогами позивачки борг не повернула та доказів виконання своїх зобов`язань по поверненню вищезазначеної грошової суми, передбачених ст. 545 ЦК України не надала, суд дійшов висновку, про задоволення позову в повному обсязі.

Не погодившись із вказаним заочним рішенням суду, представник відповідачки - адвокат Чумаков О.А. звернувся до Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області із заявою про скасування заочного рішення, яку обґрунтував тим, зокрема, що ОСОБА_1 з поважних причин не прибула у судове засідання, оскільки з 2022 року знаходиться в статусі біженця на території Німеччині та перебуває на тимчасовому обліку в Генеральному консульстві України в Гамбурзі, що підтверджується копіями довідки про місце реєстрації та підстави перебування на території Німеччини.

Ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 14 травня 2026 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики залишено без задоволення.

08 червня 2026 року адвокат Чумаков О.А., діючи в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність та необґрунтованість заочного рішення, яке ухвалене з істотними порушеннями норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а також положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції розглянув справу в порядку заочного провадження та безпідставно відмовив у перегляді заочного рішення, позбавивши відповідачку права на справедливий суд та можливості взяти участь у процесі.

Суд ухвалив рішення виключно на підставі доказів позивачки, без дослідження можливих заперечень відповідача, чим порушив принципи змагальності, рівності сторін та обов`язок всебічного, повного та об`єктивного розгляду справи.

На переконання адвоката, суд порушив свій процесуальний обов`язок щодо належного повідомлення відповідачки про судовий розгляд. Так, ОСОБА_1 з початку 2022 року вимушено залишила свою адресу в Україні і з того часу постійно проживає на території Федеративної Республіки Німеччина. До заяви про перегляд була надана відповідна офіційна інформація: Amtliche Meldebestatigung (реєстрація місця проживання з 15.04.2024) та Aufenthaltstitel № НОМЕР_3 з присяжним перекладом. Протягом судового розгляду процесуальні документи судом направлялися виключно за адресою в Україні, яка була вказана позивачкою. Натомість суд вжив формальних заходів для встановлення реального місцезнаходження відповідачки, а з`ясувавши реальне місто знаходження відповідачки знехтував вимогами щодо вручення документів за кордоном відповідно до Гаазької конвенції 1965 року.

Адвокат вважає, що позивачка вказуючи суду застарілу адресу ОСОБА_1 , свідомо створила штучні умови для ухвалення заочного рішення, натомість суд, у свою чергу, не виконав обов`язок активно з`ясувати місце фактичного проживання відповідачки. Окрім цього суд прямо встановив у рішенні, що поштові відправлення поверталися «без відмітки про вручення чи невручення». За таких обставин висновок про належне повідомлення відповідача є необґрунтованим і суперечить ч. 8 ст. 128 ЦПК України, практиці Верховного Суду та позиції Європейського суду з прав людини (справи Gankin and Others v. Russia, Sejdovic v. Italy, Miholapa v. Latvia). Саме лише направлення кореспонденції за старою адресою не є належним повідомленням. Обов`язок належного повідомлення покладається на суд, а не на відповідача. Відповідачка дізналася про існування судового рішення лише 25 березня 2026 року зі слів сусідки, тобто випадково.

Також, адвокат Чумаков О.А. звертає увагу суду на те, що судом першої інстанції під час розгляду справи було допущено грубе порушення норм процесуального права, а саме прийнято до розгляду документи та заяви від особи, яка не мала належним чином підтверджених повноважень на представництво інтересів позивачки у суді, що є самостійною підставою для скасування судового рішення. Матеріали справи свідчать, що на підтвердження своїх повноважень адвокатом Ремським Е.В. було надано виключно Договір про надання правової допомоги, скріплений його власною печаткою. Жодного належного процесуального документа, який вимагається чинним законодавством (ордера або довіреності), суду надано не було. За такого, на думку адвоката Чумакова О.А. суд першої інстанції зобов`язаний був залишити позов без розгляду або повернути, а не ухвалювати рішення на підставі сумнівних повноважень.

Крім цього, представник відповідачки звертає увагу на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність факту реальної передачі грошових коштів у розмірі 100 000 грн від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 . Так, відповідно до ч. 2 ст. 1046 ЦК України та п. 14 Договору, цей договір є реальним і вважається укладеним виключно з моменту передачі грошей. Проте, зміст пункту 2 Договору містить пряме застереження сторін: «Сторони підтверджують, що передача грошових коштів здійснювалась без присутності нотаріуса». Приватний нотаріус Ткаченко Н.В., засвідчуючи підписи сторін, не фіксувала і не могла фіксувати факт фізичної передачі готівкових коштів, оскільки сторони стверджували, що це відбулося до підписання документа.

Адвокат стверджує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не були знайомі особисто, не перебували у жодних стосунках та взагалі ніколи не зустрічалися як до 25.11.2014 року, так і після. Твердження про те, що незнайомі люди передали один одному значну суму коштів «до підписання договору без нотаріуса», суперечить логіці та доводить безгрошовість договору в розумінні ст. 1051 ЦК України. Жодних первинних фінансових документів (розписок, виписок) у справі немає.

До того ж, насправді договір позики є удаваною угодою, яка укладалася без наміру створення правових наслідків позики, а виступала прихованою (сірою) схемою для майбутнього переоформлення земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які дісталися ОСОБА_1 у порядку спадкування. Саме цією землею збиралися протиправно заволодіти як позивака ОСОБА_2 так і її близькі родичі, які є місцевими фермерами.

На момент укладення Договору (2014 рік) в Україні діяв жорсткий мораторій на продаж та відчуження земель сільськогосподарського призначення (Перехідні положення Земельного кодексу України). Будь-які прямі цивільно-правові угоди щодо відчуження таких земель були б нікчемними.

Таким чином, шляхом штучного створення фіктивного боргу у розмірі 100 000 грн із кабальними відсотками, позивачка мала на меті створити формальні підстави для подальшого звернення стягнення на майно відповідачки ОСОБА_1 (що прямо закладено в п.п. 10, 11, 12 Договору) через судове рішення або виконавчий напис нотаріуса з метою примусового вилучення земельних паїв в обхід закону.

Крім цього, адвокат звертає увагу суду на пропуск строку позовної давності та відсутність належної вимоги (ст.ст. 257, 261, 267, 1049 ЦК України). Так, позов подано у 2025 році, тобто через 11 років після укладення договору позики від 25 листопада 2014 року. Суд взагалі не перевірив перебіг позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові, а внаслідок неналежного повідомлення відповідачка ОСОБА_1 була фактично позбавлена можливості подати заяву про застосування позовної давності, яка відповідно до ст. 267 ЦК України застосовується судом.

Більш того, адвокат звертає увагу на те, що умовами Договору позики чітко регламентовано, що позикодавець зобов`язаний письмово повідомити позичальника про вимогу повернути борг, і лише у разі письмової відмови або неотримання повідомлення воно вважається доставленим. Натомість, у позовній заяві позивачка прямо вказує, що «неодноразово в усній формі заявляла про повернення боргу» (малося на увазі пред`явлення усної вимоги). Отже, позивачка сама задокументувала факт невиконання нею обов`язкового договірного порядку активації строку повернення позики.

За такого, оскільки належна письмова вимога відповідачці ніколи не направлялася, строк виконання зобов`язання взагалі процесуально не настав, а позов є передчасним.

Якщо ж суд першої інстанції безпідставно розцінив «усні вимоги» як належні, то з моменту першої такої вимоги позивачем пропущено 3-річний строк позовної давності.

Більш того, суд без критично прийняв розрахунок позивача, не перевіривши його обґрунтованість. Зокрема, одночасне нарахування інфляційного збільшення, 10% річних (п. 7 договору) та 3% річних (п. 8 договору) за один і той самий період призводить до подвійної (потрійної) відповідальності, що суперечить принципу співмірності та ст. 61 Конституції України.

Також, адвокат вказує, що у копіях договору позики та позовній заяві існують суттєві розбіжності в нумерації пунктів та формулюваннях щодо нарахування відсотків і інфляції. Суд не витребував оригінал договору та не дав йому належної оцінки.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши суддю - доповідача, представників сторін: адвокатів Ремського Є.В. та Чумакова О.А., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст.5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що 25 листопада 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Первомайського районного нотаріального округу Миколаївської області за реєстровим №1881.

За умовами вказаного договору, ОСОБА_2 як позикодавець передала у власність позичальнику ОСОБА_1 , яка прийняла у власність грошові кошти у розмірі 100 000 грн. Грошові кошти передані позичальнику до підписання договору і до підписання цього договору сторонами підтверджується даний факт. Сторони підтверджують, що передача грошових коштів здійснювалась без присутності нотаріуса (п.2 Договору).

Пунктом 3 Договору передбачено, що позичальник зобов`язуються повернути одержані у позику грошові кошти позикодавцю готівкою за його першою вимогою.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві грошей готівкою або зарахування грошової суми, що позичалася на його банківський рахунок, повідомлений позичальнику у письмовій формі. У разі відмови прийняти гроші позичальник має право внести суму на депозит нотаріусу (п.6 Договору).

Після виконання позичальником свого зобов`язання позикодавець повинен передати йому примірник цього договору. Наявність примірника цього договору у позичальника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі неможливості повернення примірника цього договору позикодавець повинен вказати це в розписці, яку він видає позичальнику.

За домовленістю сторін, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю проценти в розмірі 3% річних (п.8 Договору).

Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст.ст.525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №357/13897/16-ц.

Обов`язок з доказування потрібно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає у правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, судом установлено факт укладення сторонами нотаріально посвідченого договору позики від 25 листопада 2014 року та факт порушення відповідачем умов договору в частині неповернення позивачу коштів у розмірі 100 000 грн.

Протилежного не встановлено та відповідачем зазначене не спростовано.

Станом на дату подання позову відповідач свої зобов`язання зі сплати боргу не виконала.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з відповідачки на користь позивачки суми позики у розмірі 100 000 грн.

Доводи апеляційної скарги про неотримання відповідачкою грошових коштів, оскільки договір позики укладався для майбутнього переоформлення земельних ділянок сільськогосподарського призначення належні відповідачці, на увагу суду не заслуговують.

Так, умовами нотаріально посвідченого договору чітко зазначено, що грошові кошти передані позичальнику до підписання договору і до підписання цього договору сторонами підтверджується цей факт. До того ж, як зазначено у п.15 Договору сторони у присутності нотаріуса стверджують, що укладення цього договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину в спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.

Будь-яких інших укладених між сторонами правочинів, які б вносили зміни до договору позики від 25 листопада 2014 року в матеріалах справи не міститься.

До того ж, не доведено перед судом за допомогою належних та допустимих доказів, як за відсутності зазначення у договорі позики цільового використання наданих у позику коштів, що в цілому не змінює характер позичального зобов`язання, так і відсутності укладення між сторонами різного роду правочинів в один і той же проміжок часу. Крім того, за наявності інших правовідносин між сторонами цивільне законодавство передбачає можливість їх новації у договір позики відповідно до статті 1053 ЦК України, але такі докази у справі відсутні.

Також не заслуговують на увагу твердження відповідачки про відсутність оригіналу договору позики та не дослідження його судом першої інстанції, оскільки оригінал договору наданий позивачкою наявний в матеріалах справи (а.с.22).

Крім того, пунктом 8 Договору передбачено, що за домовленістю сторін, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю проценти в розмірі 3% річних.

Стягнувши з відповідачки на користь позивачки 3% річних у розмірі 33 270 грн за період з 25 листопада 2014 року по грудень 2025 року, суд першої інстанції виходив з умов Договору, якими передбачено нарахування процентів за користування грошовими коштами.

В апеляційній скарзі, відповідачка просить про застосування строків позовної давності, в тому числі й до нарахованих процентів.

Так, главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої згідно до статті 253 ЦК України починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України та за загальним правилом починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України), а за зобов`язаннями з визначеним строком виконання починається зі спливом строку виконання (частина 5 цієї статті).

Якщо вимога стосується стягнення щомісячного платежу, то перебіг позовної давності, зокрема, щодо кожного щомісячного платежу процентів, починається після невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Тому невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Таке правило застосування норми матеріального права стосовно перебігу позовної давності щодо щомісячних платежів сформульовано у правових позиціях Верховного Суду України у постанові від 6 листопада 2013 року під час розгляду справи №6-116цс13, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року під час розгляду справи № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі №6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16, та викладено у аналогічних висновках 28 березня 2018 року у постанові Великої Палати Верховного Суду при розгляді справи № 444/9519/12, які підлягають застосуванню у цій справі відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України.

Тому за загальним правилом сплив позовної давності у відповідності до частини 4 статті 267 ЦК України, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, під час визначення перебігу позовної давності окремо слід врахувати зміни, що відбулися у законодавстві, зокрема, змістом пункту 12 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), продовжуються на строк дії такого карантину.

Такий карантин введено на території України з 12 березня 2020 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби ( COVID-19)» та скасовано з 1 липня 2023 року.

В подальшому Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан з 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який неодноразово продовжувався на підставі Указів та діє станом на час ухвалення цієї постанови.

У відповідності до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, спочатку продовжено, а потім зупинено на строк дії такого стану.

Тобто, якщо позовна давність за пред`явленими вимогами не сплила до початку введення карантину, а в подальшому і воєнного стану, то вона є продовженою на строк дії карантину та введення на території України воєнного стану, а потім є зупиненою на час введення на території України воєнного стану.

Так, за договором позики від 25 листопада 2014 року строк його виконання пов`язаний з пред`явленням вимоги кредитором відповідно до частини 2 статті 530 ЦК України, як встановлено позивачем вимога пред`явлена у судовому порядку 17 рудня 2025 року.

За наведеного та за встановлених колегією суддів обставин підстави для застосування позовної давності до основної вимоги про стягнення сум позики відсутні, оскільки кредитор звернувся до суду, в межах позовної давності, пред`явивши позов відповідно до умов договору.

В той же час є підстави для її застосування до нарахованих позивачем процентів за договором, оскільки за його умовами передбачена сплата процентів з дня отримання позики і до дня повернення.

Таким чином за кожним не сплаченим щомісячним платежем позовна давність розраховується окремо та тече паралельно до вимог про сплату інших щомісячних платежів за цим договором.

За такого, право вимоги кредитора на стягнення не сплачених позичальником щомісяця процентів за період з грудня 2014 року по грудень 2017 року включно на час звернення до суду втрачено за спливом позовної давності, внаслідок чого є підстави для відмови в стягненні нарахованих за цей період процентів на підставі поданої представником позичальника заяви про застосування позовної давності до пред`явлених вимог.

Тобто, у випадку нарахування позикодавцем процентів за користування позикою позовна давність до вимоги про стягнення процентів за користування грошовими коштами за договором позики з грудня 2017 року і до 17 грудня 2025 року не сплила, оскільки з 2 квітня 2020 року її строк було продовжено, а в подальшому зупинено.

У відповідності до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України визначається, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені у договорі. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому до статті 1048 ЦК України (частина 2 статті 1050 ЦК України).

Таким чином, слід виснувати, що у позикодавця є право на отримання від позичальника процентів в межах строку виконання зобов`язань за умовами договору, з грудня 2017 року до 17 грудня 2025 року (пред`явлення позову).

За такого є підстави для стягнення боргу за нарахованими процентами за договором позики за період з грудня 2017 року по грудень 2025 рік у розмірі 24 008,22 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 10% річних та інфляційних втрат, слід зазначити наступне.

За положеннями статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений визначений момент пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, пунктом 7 Договору передбачено, що у разі, якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики, він зобов`язаний сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10% річних від простроченої суми.

Позивач у позовній заяві просила стягнути з відповідача суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 10 % річних за період з 25 листопада 2014 року по 05 грудня 2025 року 2016 рік за прострочення невиконання грошового зобов`язання відповідно до статі 625 ЦК України.

За умовами Договору позики від 25 грудня 2014 року позичальник повинен повернути одержані у позики грошові кошти за першої вимогою позикодавця.

Між тим, доказів пред`явлення письмової вимоги позикодавцем до позичальника, що є обов`язковим для стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 10 % річних матеріали справи не містять.

А відтак позивачем не доведено прострочення виконання зобов`язання відповідачем, а отже і відсутні правові підстави для покладення на відповідача відповідальності визначеної умовами Договору позики відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України.

Отже, доводи апеляційної скарги в частині застосування позовної давності до нарахованих відсотків за користування грошовими коштами та стягнення суми боргу суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 10 % річних є слушними.

Доводи апеляційної скарги про розгляд справи у відсутність відповідачки, оскільки її не було належним чином повідомлено не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

За положеннями статті 128 ЦПК України судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Днем вручення судової повістки є, в тому числі, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Як вбачається з матеріалів справи зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_1 (а.с.17).

На адресу місця проживання та реєстрації відповідачки були направлені судові повістки-повідомлення, які 17 лютого 2026 року та 02 березня 2026 року повернулися на адресу суду з відміткою адрес відсутній, що є належним повідомленням відповідачки.

Також є безпідставними посилання на відсутність повноважень адвоката Ремського Є.В. на представництво інтересів позивачки, оскільки спростовується ордером на надання правничої допомоги №1178450 Серія ВЕ від 15 грудня 2025 року.

За таких обставин, рішення суду на підставі п.п.1,3,4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом часткового задоволення позову та стягнення з відповідачки на користь позивачки боргу за договором позики від 25 листопада 2014 року в загальному розмірі 124 008,22 грн з яких: 100 000 грн основного боргу та 24 008,22 грн відсотки за користування коштами.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл витрат.

Положеннями частини 1 та 2 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування судового рішення, та розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду справи позов, який містить вимогу майнового характеру, підлягає частковому задоволенню на 31,25 % то з ОСОБА_1 на користь позивача підлягає стягненню 991,92 грн судового збору (3174,16 грн х 31,25%) за подання позову, у зв`язку з чим апеляційну скаргу задоволено на 68,75 %, а відтак з позивача на користь відповідачки підлягає стягненню 4 090,97 грн (5 950,50 грн х 68,75 %) за перегляд справи в апеляційній інстанції.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позивних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат ч. 10 ст. 141 ЦПК України.

За такого, з позивача на користь відповідачки підлягає стягненню різниця судових витрат у розмірі 3 099,05 грн (4 090,97 грн - 991,92 грн).

Інші в апеляційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Чумаковим Олександром Анатолійовичем задовольнити частково.

Заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 березня 2026 року змінити.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) борг за договором позики від 25 листопада 2014 року у загальному розмірі 124 008,22 грн з яких: 100 000 грн основного боргу та 24 008,22 грн відсотки за користування коштами.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3099,05 грн судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Крамаренко

Судді: В.В. Муругов

О.О. Ямкова