Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №420/17460/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/17460/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Стефанова С.О.,

секретаря судового засідання – Крилова Я.А.,

представника позивача – Панчук О.С. (за ордером),

представника відповідача – Кирилюк Є.С. (на підставі виписки з ЄДРПОУ),

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача – ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 11 червня 2026 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, в якому позивач, з урахуванням уточнення позовних вимог, просить:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 «Про особовий склад», яким звільнено зі служби в поліції підполковника поліції ОСОБА_1 (0053186), заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві 13 вересня 2024 року;

- поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, з виплатою заробітної плати (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, з урахуванням вислуги років, спеціального звання, премії та даної посади із дня, наступного за днем звільнення до дня поновлення (судового рішення), в тому числі за час затримки виконання рішення суду;

- стягнути з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, з урахуванням вислуги років, спеціального звання, премії pа даної посади із дня, наступного за днем звільнення згідно Наказу Головного управління Національної поліції у місті Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 р. до дня поновлення на посаді (прийняття судового рішення), в тому числі за час затримки виконання рішення суду.

Позиція позивача обґрунтовується наступним

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 07 листопада 2015 року ОСОБА_1 прийнято на службу до Національної поліції України. Починаючи з 03 серпня 2019 року Наказом № 842 о/с Головного управління Національної поліції у місті Києві останнього призначено на посаду заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві. Наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві № 1706 о/с від 12.09.2024 ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції ГУНП у м. Києві, з 15 липня 2022 року (підстава: рішення Київського окружного адміністративного суду від 12.08.2024 року у справі № 320/6584/22); Постановою прокурора відділу офісу Генерального прокурора Є. Мацегора від 28.09.2021 року закрито кримінальне провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 р. на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України (після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу). Наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 ОСОБА_1 звільнено у зв`язку із службовою невідповідністю частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», а саме, невідповідністю п. 4 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про Національну поліцію».

Позивач, не погоджуючись із оскаржуваним наказом про звільнення, зазначає, що підставою для його звільнення за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» стало закриття кримінального провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування.

На думку позивача, таке закриття кримінального провадження не може розцінюватися як його припинення з нереабілітуючих підстав у розумінні пункту 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки КПК України не містить законодавчого визначення понять «реабілітуючі» та «нереабілітуючі» підстави закриття кримінального провадження. При цьому закриття провадження за пунктом 10 частини першої статті 284 КПК України зумовлене недотриманням органом досудового розслідування встановлених законом строків та не пов`язане із встановленням вини позивача у вчиненні кримінального правопорушення.

Позивач наголошує, що повідомлення про підозру є лише процесуальним припущенням сторони обвинувачення та не підтверджує винуватості особи, яка відповідно до статті 62 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вважається невинуватою до доведення її вини в установленому законом порядку обвинувальним вироком суду. Оскільки обвинувальний акт щодо нього до суду не направлявся, статусу обвинуваченого він не набув, а кримінальне провадження було закрито саме у зв`язку з порушенням органом досудового розслідування строків, позивач вважає, що правових підстав для висновку про його невідповідність вимогам, установленим пунктом 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію», не було.

Також позивач посилається на принцип презумпції невинуватості, вимоги належної правової процедури та практику Верховного Суду й Європейського суду з прав людини, зазначаючи, що недотримання органом досудового розслідування процесуальних строків не може породжувати для нього негативних правових наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на подальше проходження служби в поліції.

Крім того, позивач зазначає, що тривалий час належно виконував службові обов`язки, позитивно характеризувався за місцем служби, а після введення воєнного стану продовжував виконувати службові завдання, брав участь у проведенні слідчих (розшукових) дій, керував досудовими розслідуваннями, у 2022 році був відряджений до деокупованих районів Київської області та брав участь у заходах з протидії диверсійно-розвідувальним групам.

З огляду на викладене позивач вважає наказ Головного управління Національної поліції у м. Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки закриття кримінального провадження на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України не свідчить про припинення щодо нього кримінального провадження з нереабілітуючих підстав та, відповідно, не могло бути правовою підставою для його звільнення за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Позиція відповідача обґрунтовується наступним

Відповідач – Головне управління Національної поліції у місті Києві заперечує проти задоволення позову та вважає позовні вимоги безпідставними та просить відмовити в їх задоволенні, посилаючись в цілому на те, що наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві від 13.09.2024 №1711 о/с «Про особовий склад» позивача звільнено зі служби в поліції на підставі пункту 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» через службову невідповідність, у зв`язку з наявністю передбаченої пунктом 4 частини другої статті 61 цього Закону обставини — припинення щодо нього кримінального провадження з нереабілітуючих підстав.

Відповідач посилається на те, що у кримінальному провадженні №62020000000000621 від 30.07.2020 позивачу 04.10.2020 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України. У подальшому ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16.06.2021 у справі №757/28324/21-к прокурора зобов`язано закрити зазначене кримінальне провадження, що 28.09.2021 і було зроблено на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування.

На думку відповідача, зазначена підстава закриття кримінального провадження є нереабілітуючою, оскільки не свідчить про встановлення відсутності події кримінального правопорушення, відсутності складу кримінального правопорушення чи недоведеності вини особи. На підтвердження своєї позиції відповідач посилається на правові висновки Верховного Суду щодо розмежування реабілітуючих та нереабілітуючих підстав закриття кримінального провадження.

Також відповідач зазначає, що під час кримінального провадження щодо позивача йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та застосовано відсторонення від посади, а відповідними ухвалами слідчого судді підтверджено обґрунтованість повідомленої йому підозри. Крім того, позивач не оскаржував повідомлення про підозру.

Відповідач наголошує, що положення пункту 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію» встановлюють пряму законодавчу заборону щодо проходження служби особою, кримінальне провадження стосовно якої припинено з нереабілітуючих підстав. У зв`язку з цим, після отримання інформації про закриття кримінального провадження щодо позивача на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України у відповідача виникли правові підстави для звільнення позивача через службову невідповідність.

Крім того, відповідач посилається на інші обставини проходження позивачем служби, зокрема на наявність щодо нього інших кримінальних проваджень, притягнення до дисциплінарної відповідальності, проведення у різні роки службових перевірок та встановлення обставин, які, на думку відповідача, свідчать про неналежне дотримання позивачем вимог законодавства та службової дисципліни. Зазначені обставини відповідач вважає такими, що додатково характеризують позивача та свідчать про несумісність його поведінки з подальшим проходженням служби в поліції.

Відповідач також зазначає, що до поліцейських законом встановлено підвищені вимоги щодо дотримання законності, службової дисципліни, Присяги та правил етичної поведінки, а звільнення через службову невідповідність у спірних правовідносинах відповідає вимогам Закону України «Про Національну поліцію».

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідач зазначає, що вона є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, а тому за відсутності підстав для задоволення основної позовної вимоги також не підлягає задоволенню.

Відтак відповідач вважає оскаржуваний наказ законним та обґрунтованим, прийнятим на підставі та в межах повноважень, визначених законом, а позовні вимоги — такими, що не підлягають задоволенню.

Процесуальні дії та клопотання учасників справи

Ухвалою суду від 15 червня 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі - залишено без руху з наданням позивачу строку для наведення інших підстав для поновлення строку звернення до суду та подання відповідних доказів на їх підтвердження.

26 червня 2026 року до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків, в якій позивач виклав підстави для поновлення строку звернення до суду.

Ухвалою суду від 30 червня 2026 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду.

Прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.

13 липня 2026 року від відповідача до суду надійшли: клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін та відзив на позов.

16 липня 2026 року від позивача до суду надійшли: заява про уточнення позовних вимог, клопотання про витребування доказів ота додаткові пояснення у справі.

17 липня 2026 року від позивача надійшли заперечення на клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою суду від 17 липня 2026 року задоволено клопотання Головного управління Національної поліції у м. Києві.

Адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Призначено перше судове засідання на 17 серпня 2026 року о 12 год. 00 хв.

Ухвалою суду від 17 липня 2026 року задоволено клопотання позивача.

Витребувано у Головного управління Національної поліції у м. Києві наступні докази:

- довідку про середню заробітну плату (середнє грошове забезпечення) позивача, обчислену відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, виходячи із виплат за останні два календарні місяці служби, що передували місяцю його звільнення;

- документально підтверджену інформацію про розмір грошового забезпечення за посадою заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві із зазначенням усіх складових грошового забезпечення (посадовий оклад, оклад за спеціальним званням, надбавки, доплати, премії та інші постійні виплати) із відображенням змін, які відбувалися за період з 14.09.2024 року по 15.07.2026 року;

- інформацію щодо посади, яку обіймав позивач на момент звільнення, а саме: чи передбачена зазначена посада чинним штатним розписом Головного управління Національної поліції у м. Києві; чи є вона вакантною станом на дату надання відповіді; у разі її скорочення або ліквідації - надати копії відповідних організаційно-розпорядчих документів та повідомити, коли саме такі зміни були внесені до штатного розпису;

- у разі відсутності зазначеної посади у штатному розписі - повідомити, яка посада є рівнозначною (аналогічною) посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, із зазначенням її найменування, категорії, функціональних обов`язків та розміру грошового забезпечення.

Ухвалою суду від 17 липня 2026 року Прийняти заяву ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог (вхід. № ЕС/80623/26 від 16.07.2026 року) по справі № 420/17460/26 до розгляду.

21 липня 2026 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

21 липня 2026 року від відповідача до суду надійшли заперечення проти заяви про уточнення позовних вимог.

21 липня 2026 року від відповідача до суду надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

23 липня 2026 року від відповідача до суду надійшли заперечення (на відповідь на відзив).

13 серпня 2026 року від відповідача до суду надійшли: клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

14 серпня 2026 року від відповідача до суду надійшло клопотання про залишення позову без розгляду.

17 серпня 2026 року від позивача до суду надійшли заперечення на клопотання про залишення позову без розгляду.

Ухвалою суду від 17 серпня 2026 року заяву представника Головного управління Національної поліції у м. Києві про проведення судового засідання в режимі відеоконференції в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі – задоволено.

Проведення судового засідання по справі №420/17460/26 призначеного на 17 серпня 2026 року о 12 год. 00 хв. та в наступних судових засіданнях вирішено здійснювати в режимі відеоконференції поза межами суду відповідно до Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21.

Ухвалою суду від 17 серпня 2026 року в задоволенні клопотання Головного управління Національної поліції у м. Києві про залишення позову без розгляду по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі – відмовлено.

24 серпня 2026 року до суду від відповідача надійшло клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи.

Ухвалою суду від 07 вересня 2026 року залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача – ОСОБА_2 .

17 вересня 2026 року від третьої особи надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та пояснення щодо адміністративного позову.

Станом на 21 вересня 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача, відповідача та третьої особи, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

07 листопада 2015 року ОСОБА_1 прийнято на службу до Національної поліції України.

Починаючи з 03 серпня 2019 року наказом № 842 о/с Головного управління Національної поліції у місті Києві останнього призначено на посаду заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві.

30.07.2020 року працівниками Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62020000000000621 відомості щодо можливих неправомірних дій з боку заступника начальника слідчого відділу Дарницького УП підполковника поліції ОСОБА_1 , за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Головне управління поінформовано, що 04.10.2020 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

05.10.2020 року ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 01.12.2020 року (судова справа № 757/42830/20-к).

В цей же день ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва підозрюваного ОСОБА_1 відсторонено від займаної посади заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції ГУНП у м. Києві до 04.12.2020 року (судова справа № 757/42829/20-к).

Ухвалами слідчого судді про обрання ОСОБА_1 запобіжного заходу та відсторонення від посади підтверджено обґрунтованість підозри за ч. 3 ст. 368 КК України.

12.01.2021 року підозрюваному ОСОБА_1 та його захисникам в порядку ст. 290 КК України повідомлено про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.

16.06.2021 року ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва (судова справа № 757/28324/21-к) зобов`язано старшого групи прокурорів протягом трьох робочих днів з моменту отримання Офісом Генерального прокурора даної ухвали слідчого судді - закрити кримінальне провадження № 62020000000000621 на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Постановою прокурора відділу офісу Генерального прокурора Є. Мацегора від 28.09.2021 року закрито кримінальне провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 р. на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України (після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу).

Наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві № 1706 о/с від 12.09.2024 року ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції ГУНП у м. Києві, з 15 липня 2022 року (підстава: рішення Київського окружного адміністративного суду від 12.08.2024 року у справі № 320/6584/22).

Наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві від 13.09.2024 №1711 о/с «Про особовий склад», підполковника поліції ОСОБА_1 (0053186), заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві звільнено зі служби в поліції відповідно до п.4 ч.2 ст.61 Закону України «Про Національну поліцію» згідно з положеннями п.5 (через службову невідповідність) ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію», згідно з яким не може бути поліцейським особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав.

Вважаючи протиправним наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 «Про особовий склад», яким звільнено зі служби в поліції підполковника поліції ОСОБА_1 (0053186), заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві 13 вересня 2024 року, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з наступного.

Джерела права та висновки суду

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з цим, статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України «Про Національну поліцію».

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про Національну поліцію», у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 8 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України.

Згідно пунктів 1-3, 6 ч.1 ст.18 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський зобов`язаний: неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва; поважати і не порушувати прав і свобод людини; інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють подальшу службу в поліції, перебування на займаній посаді.

У силу положень ч.1 ст.64 ЗУ «Про Національну поліцію» особа, яка вступає на службу в поліції, складає Присягу на вірність Українському народові наступного змісту: "Я, (прізвище, ім`я та по батькові), усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського і сумлінно виконувати свої службові обов`язки".

Аналіз вищезазначеного тексту Присяги поліцейського є підставою для висновку, що в основу поведінки поліцейського закладені етичні, правові та службово-дисциплінарні норми поведінки. Поліцейський покладає на себе не тільки службові зобов`язання, але й моральну відповідальність за їх невиконання.

Відповідно до частин 1-2 ст.19 Закону України «Про Національну поліцію» у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, дисциплінарну і цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.

Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України (далі – Дисциплінарний статут), що затверджується законом.

Згідно частин 1-3 ст.1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна - дотримання поліцейським Конституції і законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів Національної поліції України, нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, Присяги поліцейського, наказів керівників.

Службова дисципліна ґрунтується на створенні необхідних організаційних та соціально-економічних умов для чесного, неупередженого і гідного виконання обов`язків поліцейського, повазі до честі та гідності поліцейського, вихованні сумлінного ставлення до виконання обов`язків поліцейського шляхом зваженого застосування методів переконання, заохочення та примусу.

З огляду на приписи ч.3 ст.1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна, крім основних обов`язків поліцейського, визначених ст.18 Закону України "Про Національну поліцію", зобов`язує поліцейського зокрема: бути вірним Присязі поліцейського, мужньо і вправно служити народу України (п.1); знати закони, інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження поліції, а також свої посадові (функціональні) обов`язки (п.2); безумовно виконувати накази керівників, віддані (видані) в межах наданих їм повноважень та відповідно до закону (п.4); утримуватися від дій, що перешкоджають іншим поліцейським виконувати їхні обов`язки, які підривають авторитет Національної поліції України (п.6); знати і виконувати заходи безпеки під час несення служби, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку (п.8); під час несення служби поліцейському заборонено перебувати у стані алкогольного, наркотичного та/або іншого сп`яніння (п.14).

Аналіз наведених положень Дисциплінарного статуту є підставою для висновку про те, що службова дисципліна полягає у виконанні (дотриманні) законодавчих та підзаконних актів із питань службової діяльності та бездоганному і неухильному додержанні порядку, правил, що передбачені нормативними актами.

Законодавство встановлює підвищені вимоги до поліцейського, що пов`язано з особливим статусом Національної поліції та спрямованістю діяльності поліції на забезпечення охорони прав і свобод людини, підтримання публічної безпеки і порядку.

Недотримання поліцейським цих вимог є дисциплінарним проступком, за вчинення якого до порушника застосовуються заходи дисциплінарного стягнення.

Правову позицію аналогічного змісту викладено в постанові Верховного Суду від 07 лютого 2020 року у справі № 260/1118/18.

Статтею 11 Дисциплінарного статуту визначено, що за порушення службової дисципліни поліцейські незалежно від займаної посади та спеціального звання несуть дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом.

Згідно ст.12 Статуту, дисциплінарним проступком визнається протиправна винна дія чи бездіяльність поліцейського, що полягає в порушенні ним службової дисципліни, невиконанні чи неналежному виконанні обов`язків поліцейського або виходить за їх межі, порушенні обмежень та заборон, визначених законодавством для поліцейських, а також у вчиненні дій, що підривають авторитет поліції.

За змістом частин 1-3 ст.13 Дисциплінарного статуту дисциплінарне стягнення є засобом підтримання службової дисципліни, що застосовується за вчинення дисциплінарного проступку з метою виховання поліцейського, який його вчинив, для безумовного дотримання службової дисципліни та з метою запобігання вчиненню нових дисциплінарних проступків.

До поліцейських можуть застосовуватися такі види дисциплінарних стягнень: зауваження; догана; сувора догана; попередження про неповну службову відповідність; пониження у спеціальному званні на один ступінь; звільнення з посади; звільнення зі служби в поліції.

Отже, недотримання службової дисципліни є дисциплінарним проступком, за вчинення якого до особи-порушника (поліцейського) застосовуються заходи дисциплінарного стягнення, в тому числі звільнення зі служби в поліції.

За змістом статті 14 Дисциплінарного статуту метою своєчасного, повного та об`єктивного з`ясування всіх обставин вчинення поліцейським дисциплінарного проступку, встановлення причин і умов його вчинення, вини, ступеня тяжкості дисциплінарного проступку, розміру заподіяної шкоди та для підготовки пропозицій щодо усунення причин вчинення дисциплінарних проступків проводиться службове розслідування.

Як встановлено судом, наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 ОСОБА_1 звільнено із зв`язку із службовою невідповідністю відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про Національну поліцію», згідно з яким не може бути поліцейським особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав.

Головним слідчим управлінням Державного бюро розслідувань здійснювалось досудове розслідування кримінального провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020, за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Процесуальне керівництво здійснює Офіс Генерального прокурора. 04.10.2020 року слідчим першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань у кримінальному провадженні № 62020000000000621 від 30.07.2020 повідомлено ОСОБА_1 про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

В подальшому, органом досудового розслідування було порушено вимоги статті 219 КПК України, а саме у кримінальному провадженні № 62020000000000621 закінчився строк досудового розслідування після повідомлення особі про підозру (повідомлення про завершення досудового розслідування здійснено поза межами строку досудового розслідування, обвинувальний акт у кримінальному провадженні не складено, до суду в межах строку досудового розслідування не передано).

Вказане в подальшому було підтверджено ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/28324/21-к. На виконання вказаної ухвали, 28 вересня 2021 року прокурор першого відділу процесуального керівництва першого управління організації і процесуального керівництва у кримінальних провадженнях органів Державного бюро розслідувань Департаменту організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням органів Державного бюро розслідувань, нагляду за його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Офісу Генерального прокурора Мацегора Євген Ігорович виніс постанову про закриття кримінального провадження, якою закрив кримінальне провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України (після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу).

Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 закрито у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування.

Закриття кримінального провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, стало підставою звільнення через встановлення у відношенні ОСОБА_1 (Подання заступника начальника ГУ - начальника слідчого управління ГУНП у м. Києві полковника поліції Родигіна А. від 13.09.2024р.) «службової невідповідності» (п. 5 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію»), як особи, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав (п. 4 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про Національну поліцію»).

28 вересня 2021 року закрито кримінальне провадження № 62020000000000621 від 30.07.2020 на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України (після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу).

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, кримінальне провадження закривається у разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи.

За правилами ст. 219 КПК України строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.

Згідно постанови про закриття кримінального провадження від 28.09.2021 року 04.10.2020 р. ОСОБА_1 було повідомлено про підозру.

Слід зазначити, що повідомлення про підозру є тільки офіційним припущенням органу/посадової особи, який/яка проводить досудове розслідування, про те, що конкретна особа причетна до злочину.

При цьому, з моменту оголошення підозри особа набуває статусу підозрюваного, однак її вину у вчиненні злочину ще потрібно довести, відтак на цій стадії кримінального провадження стверджувати про її винуватість як доведений факт не можна.

При цьому, відповідно до вимог ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада як таку, що не вчиняла кримінальне правопорушення, поводження з нею має відповідати такому сприйняттю та не спричиняти жодного явного осуду чи натяку на нього, не формувати негативного сприйняття суспільством такої особи, не підривати її репутації тощо.

Закриття кримінального провадження стосовно особи без її на те згоди та ефективного судового захисту, внаслідок чого залишається сумнів у невинуватості особи, унеможливлення реабілітації особи після такого закриття є порушенням конституційного права на судовий захист.

Хоча презумпція невинуватості якраз полягає в тому, що особа не є (не вважається) винуватою у вчиненні кримінального правопорушення до того, як її вину встановлено обвинувальним вироком, що набрав законної сили.

Підозрювана особи, повинна мати можливість висловити аргументи на користь своєї невинуватості.

Приписами п. 4 ч. 2 ст. 61 Закону України № 580-VIII встановлено, що не може бути поліцейським: особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав.

Держава зобов`язана забезпечити завершення кримінального провадження стосовно особи в разі набрання чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою.

Реабілітуючі / нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження, визначені у правовій теорії та у практиці Верховного Суду.

До «нереабілітуючих» підстав відносяться зокрема, п. 10 ч.2 ст. 284 КПК, що з практичної точки зору свідчить про позбавлення підозрюваної особи можливості висловити аргументи на користь своєї невинуватості в рамках кримінального провадження, яке закрито на підставі п. 10 ч.2 ст. 284 КПКУ.

Повідомлення про підозру - один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.

Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Викладена у письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності у кримінальному провадженні, і в такий спосіб з`являються можливості для підозрюваного впливати на подальше формулювання обвинувачення.

Сформульована підозра встановлює межі, у яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник та законний представник одержують можливість цілеспрямованіше реалізовувати функцію захисту.

З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов`язків, визначених статтею 42 КПК України.

Тобто, умовно є «процедура», яка передбачає наявність стадійності реалізації дій, що визначаються через специфічні офіційно регламентовані процедурні права та обов`язки учасників відповідних відносин, які можуть бути реалізовані в межах певних етапів.

За приписами статті 2 КПК до кожного учасника кримінального провадження повинна бути застосована належна правова процедура.

Закриття кримінального провадження судом з підстави, передбаченої пунктом 10 частини 1 статті 284 КПК, можливе лише у підготовчому провадженні.

Підготовче провадження є своєрідним процесуальним фільтром між досудовим провадженням і судовим розглядом, одним із завдань якого є перевірка відповідності вимогам закону процесуальних рішень, що надійшли від прокурора.

Слід наголосити, що здійснення судового провадження при наявності підстав для закриття кримінального провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 412 КПК становить істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою безумовне скасування судового рішення, ухваленого за результатами такого судового розгляду.

Згідно висновку ВС ККС у постанові по справі № 711/3111/19 від 15.09.2021 року «… ...кінцевим моментом строку досудового розслідування є його закінчення, яке, як етап кримінального провадження, законодавець пов`язує у часі зі зверненням з обвинувальним актом до суду (його фактичним направленням). А тому в межах строку досудового розслідування обвинувальний акт має бути не лише складено, затверджено та вручено, а й безпосередньо направлено на адресу суду...».

Згідно зі статтею 113 КПК процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов`язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії.

Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу (частина 2 статті 113 КПК).

За своєю юридичною природою процесуальні строки виступають темпоральними умовами реалізації суб`єктивних прав і юридичних обов`язків учасників кримінальних процесуальних правовідносин.

Послідовно реалізуючи політику, спрямовану на підвищення гарантій захисту прав і свобод людини, український законодавець на протязі останніх декількох років вніс низку важливих змін до чинного КПК стосовно строків досудового розслідування, починаючи з впровадження механізму судового контролю за строками розслідування і закінчуючи введенням процесуальних санкцій, під якими необхідно розуміти негативні наслідки для сторони обвинувачення у разі недотримання нею чітких вимог КПК і вчинення процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень поза межами цих строків.

Законом України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року частину першу статті 284 КПК було доповнено пунктом 10, згідно з яким кримінальне провадження закривається в разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи.

Внесені зміни кореспондують загальній засаді кримінального провадження, закріпленій у статті 28 КПК, відповідно до якої розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень, і співвідносяться з практикою Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так у справі «Іванов проти України» зазначено, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в кримінальному провадженні застосовується у такий спосіб, щоб особа, яку звинувачено, не залишалася тривалий час у стані невизначеності щодо своєї долі (пункт 71). Аналогічні позиції ЄСПЛ висловив у справах Карт проти Туреччини (пункт 68), Вемхофф проти Німеччини (пункт 18). При цьому ЄСПЛ у справі «Іванов проти України» вказав, що період, який має прийматися до уваги повинен відраховуватися саме з порушення кримінальної справи проти особи (пункт 63).

В інтерпретації ж до чинного КПК цей період необхідно відраховувати з дня притягнення до кримінальної відповідальності як стадії кримінального провадження, яка, згідно з пунктом 14 частини 1 статті 3 КПК, починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 219 КПК строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 219 КПК, з дня повідомлення особі про підозру досудове розслідування повинно бути закінчене протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

Згідно з частиною 5 статті 294 КПК строк досудового розслідування, що закінчився, поновленню не підлягає.

Верховний Суду своїх рішеннях неоднарозово наголошував, що кінцевим моментом строку досудового розслідування є його закінчення, яке, як етап кримінального провадження, законодавець пов`язує у часі зі зверненням з обвинувальним актом до суду (його фактичним направленням).

Відповідно до частини 2 статті 42 КПК обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу.

Згідно з частиною 4 статті 110 КПК обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

З огляду на положення статті 2 КПК, згідно з яким до кожного учасника кримінального провадження повинна бути застосована належна правова процедура, і встановлених постановою про закриття кримінального провадження від 28.09.2021 р. істотних порушень загальної засади кримінального провадження (порушення строків досудового розслідування), передбаченої статтею 28 КПК щодо розумних строків, ОСОБА_1 не набув процесуального статусу обвинуваченого (підсудного).

Підготовче провадження є своєрідним процесуальним фільтром між досудовим провадженням і судовим розглядом, одним із завдань якого є перевірка відповідності вимогам закону процесуальних рішень, що надійшли від прокурора.

Законодавцем встановлено, на обов`язок виконання прокурором приписів статті 219 КПК.

Здійснення судового провадження при наявності підстав для закриття кримінального провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 412 КПК становить істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою безумовне скасування судового рішення, ухваленого за результатами такого судового розгляду.

Принципи правової процедури вже стали універсальними через рішення Європейського суду з прав людини і поширюються як на процесуальне судочинство, так і на правові процедури, яких повинні дотримуватися суб`єкти владних повноважень під час прийняття відповідних актів стосовно прав, свобод та законних інтересів людини.

Вказана доктрина правової процедури по суті була використана в практиці Конституційного Суду України.

У рішеннях від 28 лютого 2018 року про визнання неконституційним закону про мову та від 26 квітня 2018 року про визнання неконституційним закону про референдум Конституційний Суд України, вказавши на прямий зв`язок дотримання «належної процедури» та гарантій прав і законних інтересів людини і громадянина, фактично надав процедурним принципам владного обов`язкового значення.

Тобто, якщо було порушено належну правову процедуру в парламенті чи в іншому органі публічної влади немає сенсу перевіряти змістову частину відповідного акта, оскільки він є нікчемним.

Саме поняття «право» (англ. law) охоплює не лише конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти, а й також - де доречно - суддєстворене право (judgemade law), як-то норми загального права (всі вони - зобов`язальної природи). Як зазначено в пункті 46 коментаря до документа Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) «Мірило правовладдя» (ухвалений Венеційською комісією на 106 пленарному засіданні 11-12 березня 2016 року), будь-який припис права має бути приступним і передбачуваними (2017 року).

Викладене дозволяє вжити поняття «правова процедура», що цілком охоплюється розумінням rule of law - принципом верховенства права (або мірилом правовладдя). Про це йдеться в зазначеному коментарі до документа Венеційської комісії «Мірило правовладдя».

Засаднича вимога правовладдя полягає в тому, що повноваження органів публічної влади має бути визначено приписами права. Позаяк законність висунуто щодо дій посадовців публічної влади, вона так само вимагає, щоб посадовці мали дозвіл на вчинення дії і надалі діяли в межах наданих їм повноважень і, як наслідок - дотримувалися процесових і матеріальних приписів права (пункт 45 згаданого коментаря).

Таким чином, дотримання процесових, у тому числі, процедурних норм, є юридичною вимогою, згідно з якою держава, яка керується принципом верховенства права (мірило правовладдя), повинна поважати і враховувати права особи, а також визначати процедурні межі здійснення повноважень органами публічної влади.

У постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №826/13000/18 зазначено, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Верховний Суд у цій постанові також вказав, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень.

Порушення встановленого законом строку досудового розслідування у кримінальному провадженні № 62020000000000621 від 30.07.2020 р., свідчить про недотримання слідчим Головного слідчого управління ДБР під час досудового розслідування у кримінальному провадженні приписів ст. 219 КПК України є порушенням «правової процедури» і як наслідок підставою для закриття провадження у справі на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Крім того, визначення змісту поняття «підозра» обумовлює необхідність врахування практики Європейського суду з прав людини з питань застосування кримінального процесуального законодавства (ч. 5 ст. 9 КПК України).

Так, згідно з практикою ЄСПЛ «підозра» є частиною більш широкого поняття «обвинувачення», яке відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України являє собою твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод за тлумаченням ЄСПЛ вміщено концепцію терміну «кримінальне обвинувачення», яка характеризується скоріше матеріальним, аніж формальним характером (справа «Девеєр проти Бельгії», рішення від 27.02.1980 р., скарга №6903/75).

У справі «Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини» (рішення від 15.07.1982 р., скарга №8130/78) ЄСПЛ констатував, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як «офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення».

Отже, кримінальним процесуальним законом визначено поняття «процесуальні рішення», сформульовані загальні вимоги, яким має відповідати процесуальний документ, вказуються його реквізити.

Окремими статтями КПК України конкретизовані вимоги процесуальних документів, однак усі вони мають відповідати певним загальним вимогам, зокрема їх відповідності нормі закону, якою передбачається його складання, як за формою, так і за змістом. Якщо в законі вказані реквізити процесуального документа, їх включення до документа є обов`язковим.

Крім того, закон встановлює підвищені вимоги до документів, які закріплюють основні процесуальні дії та містять висновки, які мають принципове, вирішальне значення у кримінальному провадженні.

Отже, позбавлення підозрюваного у кримінально-процесуальних відносинах, можливості впливати на подальше формулювання обвинувачення, цілеспрямовану реалізацію функції захисту, що з моменту повідомлення особі про підозру є процесуальними правами та обов`язками (ст. 42 КПК України) особи із статусом підозрюваного, спричиняє несприятливі наслідки для репутації, честі, гідності особи, стосовно якої відбулося закриття на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПКУ, і це певно вказує на ставлення публічної влади до такої особи як до винної, але без обвинувального вироку суду.

Закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування за нереабілітаційною підставою, визначеною оспорюваним приписом ст. 284 Кодексу, обумовлює закономірний сумнів у винуватості особи, стосовно якої у такий спосіб закрито кримінальне провадження, негативно впливає на її репутацію, честь та гідність, а також спричиняє суперечливе сприйняття такої особи в суспільстві.

КПК не містить механізму, який дозволив би особі висловити аргументи на користь своєї невинуватості (довести невинуватість), а імперативно зобов`язує закрити кримінальне провадження без згоди особи.

Це позбавляє можливості ОСОБА_1 «викласти позицію стосовно власної невинуватості», відсутність цього - свідчить про порушення права на судовий захист.

У спірних правовідносинах ОСОБА_1 , є особою яка вчинила чи могли вчинити кримінальне правопорушення, що є припущенням, яке підлягає доведенню, а за відсутності доведення свідчить про дискримінаційний характер та обмежує право позивача на працю.

В рамках застосування п. 10 ч. 1 ст. 284 КПКУ розгляду підлягає складний концепт притягнення до кримінальної відповідальності за реабілітуючими/нереабілітуючими підставами.

За практики ЄСПЛ повідомлення про підозру це лише припущення про причетність особи до кримінального правопорушення та не має репутаційних наслідків до особи.

Застосування п. 10.ч. 1 ст. 284 КПК України, для закриття кримінального провадження, свідчить про упереджене ставлення до особи, якій повідомлено про підозру.

Фактично особа підозрюваного позбавлена можливості спростувати припущення про причетність до вчиненого злочину, зважаючи, що держава (слідчий орган) на виконання імперативної норми не висунула обвинувачення (обвинувальний акт), не сформувала закінчену правову позицію, з відповідною кваліфікацією діяння, з якою здійснюється публічне обвинувачення.

Приписи п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України не передбачають можливості продовження кримінального провадження з метою реабілітації особи або з інших причин.

Вказана норма є імперативною, й за наявності передбачених законом підстав кримінальне провадження має бути закрито.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що: національний суд не може констатувати вину після закриття справи за строками давності, інакше - це порушення презумпції невинуватості.

ЄСПЛ встановив, що презумпція невинуватості порушується, якщо судове рішення, яке стосується обвинуваченого, "відображає думку про те, що він винен", навіть за відсутності офіційного засудження. Ці оцінки є "несумісними з повагою до презумпції невинуватості", оскільки вони були зроблені без попередньо доведеної вини заявника відповідно до закону, а тому порушують ч. 2 ст. 6 Конвенції.

Проблематика цього питання не лише у роботі суду, прокуратури чи сторони захисту, а засадничих поглядах суспільства на винуватість/невинуватість особи, коли остання «з метою реабілітації» повинна виконувати обов`язки органів державної влади, аби повернути status quo ante.

Правоохоронні органи, маючи обов`язок довести вину особи, повинні зважати на строки та ефективно реалізовувати свої стратегії у їхніх межах.

В свою чергу, нездатність системи державного обвинувачення виконати свою функцію, у рамках встановленого строку, призводить до кримінального переслідування, яке має негативні наслідки для ОСОБА_1 , зокрема щодо продовження професійної діяльності протягом життя.

Отже, на законодавчому рівні відсутній механізм ефективного реагування на безпідставні затягування кримінального провадження.

Важливим є усвідомлення «особа невинувата, поки не доведено протилежне».

Чинне законодавство не містить понять «реабілітуючі» та «нереабілітуючі» підстави для закриття кримінального провадження.

Такої позиції притримується, зокрема Вищий антикорупційний суд у своїй ухвалі від 12.07.2023 у справі № 991/1551/19, де зазначає що «колегія суддів враховує, що КПК та КК не визначають поняття «реабілітуючої» та «нереабілітуючої підстав закриття кримінального провадження, які є доктринальними поняттями в кримінальному процесуальному праві. В цьому кримінальному провадженні, з огляду на викладене вище, відсутні підстави стверджувати про його закриття з «нереабілітуючої підстави».

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що відсутні підстави стверджувати що Позивач є особою, відносно якої припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав.

При цьому, суд звертає увагу на те, що незрозумілим є те, за яким критерієм ГУНП в м. Києві визначили, що п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України є нереабілітуючою підставою (це визначення відбулось не на підставі Закону, оскільки чинним законодавством поняття «реабілітуючі» та «нереабілітуючі» підстави закриття (припинення) кримінального провадження).

Частину першу статті 284 КПК України доповнено пунктом 10 згідно із Законом №2147-VIII від 03.10.2017 «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Відповідно до Пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

На недосконалість судового захисту в Україні неодноразово вказував у своїх рішеннях щодо України Європейський суд з прав людини, вказуючи на такі проблеми української судової системи, як недостатня правова визначеність, недотримання розумних строків розгляду справ, обмеження права доступу до суду, недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду тощо. Для ефективної реалізації права на справедливий суд в Україні необхідні як інституційні зміни, так і зміни процесуального законодавства.

Суд враховує, що сплив строку досудового розслідування у кримінальному провадженні відносно Позивача призводило до порушення права на справедливий суд, а подальші процесуальні дії нівелюють принцип правової визначеності, який означає, що «обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями». Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010).

У відповідності до положень ст. 62 Конституції України, винність особи повинна бути доведена у встановленому законом порядку. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь.

Відповідно до ст. 17 КПК України, ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Згідно зі ст. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів, засобами, передбаченими цим Кодексом.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Положення вимог Конвенції знайшли своє відображення і в Рішенні Конституційного Суду України по справі № 1-31/2011 від 20.10.2011 року № 12-рп/2011, яким зазначено, що Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях встановлював наявність порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, коли у процесі одержання доказів обмежувалися права і свободи, гарантовані Конвенцією, зокрема ст. 6 «Право на справедливий суд», ст. 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя».

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права. За загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 09.06.1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19.02.2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного та сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканість житла.

При цьому відповідно до пункту 2 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку. Тобто нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування зобов`язаний здійснювати саме прокурор у кримінальному провадженні. Таким чином, безспірним є той факт, що допущення пропуску строків досудового розслідування можливе лише з вини органу досудового розслідування та прокурора (який згідно із законом зобов`язаний здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням).

Водночас, закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків досудового розслідування є імперативною нормою КПК, тобто прокурор не має права не закрити кримінальне провадження у разі закінчення строків досудового розслідування.

Таким чином, якщо розцінювати закінчення строків досудового розслідування як нереабілітуючу підставу для закриття провадження, то підозрювана особа без волі залишається у ситуації, коли вона не має можливості довести свою невинуватість (на відміну від, наприклад, спливу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності).

Більше того, доповнення частини 1 статті 284 КПК України пунктом десятим мало на меті спрощення процесуального порядку припинення кримінального переслідування осіб, а саме мало на меті забезпечити можливість закриття провадження у зв`язку із спливом строків досудового розслідування без необхідності закриття його на підставі пункту третього (не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати). При цьому ж, відповідно до статті 62 Конституції України, ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що визначення Позивача особою, відносно якої припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав, не може бути підставою для визначення його службової невідповідності, і звільнення зі служби в поліції.

Також, суд враховує, що ОСОБА_1 , досить тривалий час займав посаду, з якої його було звільнено 15.07.2022 року та поновлено 12.09.2024 року.

За період перебування на вказаній посаді ОСОБА_1 проявив себе позитивно по відношенню до підлеглих та трудового колективу працівників слідчого відділу Дарницького УП ГУНП у м. Києві.

З 24 лютого 2022 року, коли було введено воєнний стан на території України, Позивач з часу введення воєнного стану перебував на робочому місці, приймав участь особисто під час проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема під час проведення обшуків. Керував ходом проведення досудового розслідування у кримінальних провадження, зокрема за ст. 263, 332, 111-1 Кримінального кодексу України. В квітні 2022 року був відряджений до деокупованих районів Київської області, де у складі поліцейських груп виявив ряд осіб, які були причетні до вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 111-1 та ст. 263 КК України. За його керівництвом було організовано документування та притягнення до кримінальної відповідальності 3 (трьох) груп шахраїв, які вчиняли незаконні дії із об`єктами нерухомого майна.

Суд враховує, що Позивач одним із перших із Дарницького УП ГУНП у м. Києві виявив бажання в якості добровольця стати учасником груп по протидії та виявленню диверсійно - розвідувальних груп, які діяли на території м. Києва, а також бажав вступити до складу полку «Сафарі», з приводу чого неодноразово звертався із письмовими рапортами до керівників органу поліції та доповідав про таке бажання.

Водночас суд не погоджується з доводами позивача про те, що закриття кримінального провадження на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України саме по собі є реабілітуючою підставою та виключає можливість застосування до особи положень пункту 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію».

Кримінальний процесуальний кодекс України безпосередньо не містить поділу підстав для закриття кримінального провадження на реабілітуючі та нереабілітуючі. Водночас такий поділ сформований у правозастосовній практиці залежно від правових наслідків відповідної підстави закриття кримінального провадження. У судовій практиці закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування після повідомлення особі про підозру відноситься до нереабілітуючих підстав.

Разом з тим нереабілітуючий характер підстави закриття кримінального провадження не означає встановлення судом факту вчинення особою кримінального правопорушення та не може ототожнюватися з обвинувальним вироком суду.

Так, відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Саме повідомлення про підозру, як процесуальне рішення сторони обвинувачення, не є встановленням винуватості особи.

Отже, сама по собі обставина закриття кримінального провадження за пунктом 10 частини першої статті 284 КПК України не дає підстав для висновку про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, оскільки його вина обвинувальним вироком суду не встановлювалася.

Водночас предметом розгляду у цій справі є не питання винуватості позивача у вчиненні кримінального правопорушення, а правомірність припинення ним служби в поліції на підставі пункту 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» у зв`язку із службовою невідповідністю.

За змістом пункту 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію» особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав, не може бути поліцейським. Водночас наведена норма визначає обмеження, пов`язане зі службою в поліції, тоді як безпосередні підстави припинення служби визначені статтею 77 цього Закону.

Як убачається з оскаржуваного наказу Головного управління Національної поліції у м. Києві від 13 вересня 2024 року №1711 о/с, підставою звільнення позивача зазначено пункт 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» - через службову невідповідність, із посиланням на пункт 4 частини другої статті 61 цього Закону.

Таким чином, для встановлення правомірності оскаржуваного наказу суд має перевірити не лише наявність передбаченої пунктом 4 частини другої статті 61 Закону №580-VIII обставини, а й дотримання встановленої законом процедури припинення служби саме за пунктом 5 частини першої статті 77 цього Закону.

Згідно з частиною другою статті 57 Закону України «Про Національну поліцію» атестування поліцейських проводиться, зокрема, для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність.

Отже, посилання в наказі лише на факт припинення кримінального провадження з нереабілітуючої підстави не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку дотриматися встановленої законом процедури застосування конкретної підстави звільнення, зазначеної в наказі.

Судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів проведення щодо позивача атестування з метою вирішення питання про його звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність, а також рішення чи висновку атестаційної комісії, яким було б установлено службову невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді або визначено необхідність його звільнення зі служби в поліції за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Відповідачем також не надано суду доказів прийняття у встановленому законом порядку будь-якого іншого рішення уповноваженого органу, яке б містило висновок про службову невідповідність позивача та могло бути належною правовою підставою для його звільнення за зазначеною нормою.

При цьому саме оскаржуваним наказом від 13.09.2024 року №1711 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» - через службову невідповідність, із посиланням на пункт 4 частини другої статті 61 цього Закону.

За змістом частини другої статті 57 Закону України «Про Національну поліцію» атестування поліцейських проводиться, зокрема, для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність. Таким чином, закон пов`язує застосування зазначеної підстави припинення служби з установленою процедурою визначення службової невідповідності поліцейського.

Саме лише посилання відповідача на пункт 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до якого не може бути поліцейським особа, щодо якої було припинено кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав, не замінює собою встановлення службової невідповідності та не звільняє відповідача від обов`язку дотриматися передбаченої законом процедури звільнення за пунктом 5 частини першої статті 77 цього Закону.

У цьому контексті суд враховує, що пункт 4 частини другої статті 61 Закону України «Про Національну поліцію» визначає обмеження щодо можливості перебування особи на службі в поліції, тоді як пункт 5 частини першої статті 77 цього Закону визначає безпосередню підставу звільнення - через службову невідповідність. Відтак наявність обставини, передбаченої статтею 61 Закону №580-VIII, сама по собі не змінює передбаченого законом порядку реалізації конкретної підстави звільнення, зазначеної в оскаржуваному наказі.

З огляду на відсутність у матеріалах справи висновку атестаційної комісії про службову невідповідність позивача, а також інших належних доказів установлення такої невідповідності у передбаченому законом порядку, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявності фактичних і юридичних підстав для звільнення позивача саме за пунктом 5 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

При цьому суд наголошує, що наведений висновок не означає встановлення обставин щодо винуватості чи невинуватості позивача у вчиненні кримінального правопорушення та не надає оцінки законності закриття кримінального провадження. Предметом судового контролю у цій справі є виключно правомірність прийняття відповідачем оскаржуваного наказу, у тому числі відповідність обраної підстави звільнення встановленим законом умовам та дотримання передбаченої законом процедури її реалізації.

Щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду, як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та статті 240-1 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній або прирівняній до займаної посаді.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, з якої звільнено з 13.09.2024 року.

У відповідності з п.2 ч.1 ст.371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Відповідно до зазначеної норми Закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, з якої звільнено з 13.09.2024 року.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу із дня, наступного за днем звільнення згідно Наказу Головного управління Національної поліції у місті Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 р. до дня поновлення на посаді (прийняття судового рішення), в тому числі за час затримки виконання рішення суду, суд зазначає наступне.

Згідно із ч. 2 ст. 235 КзПП України (в редакції станом на час видання наказу про звільнення), при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

За правовою позицією ВС, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року № 755/12623/19, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок), цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника (підпункт «з» пункту 1). Відповідно до ч.3 п.2 Порядку, збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з абзацом першим пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (середньогодинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Оскільки позивача звільнено з посади 13.09.2024 року, відповідно 13.09.2024 року є останнім днем роботи, за який відповідачем виплачено позивачу заробітну плату при проведенні розрахунку при звільненні.

При цьому, судом встановлено, що наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві від 12.09.2024 №1706 о/с позивача поновлено на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції ГУНП у м. Києві з 15 липня 2022 року. Підставою для видання зазначеного наказу було рішення Київського окружного адміністративного суду від 12.08.2024 у справі №320/6584/22.

Отже, зазначеним наказом позивача поновлено на посаді саме з 15.07.2022, тобто з дати, визначеної судовим рішенням у справі №320/6584/22. При цьому 15.07.2022 не є новою датою початку проходження служби позивачем, а є датою, з якої усунуто наслідки попереднього звільнення, визнаного незаконним у судовому порядку.

Таким чином, для визначення середнього грошового забезпечення позивача суд виходить із фактичних виплат за останні два календарні місяці роботи, що безпосередньо передували первісному припиненню проходження ним служби, наслідки якого були усунуті шляхом поновлення позивача на посаді з 15.07.2022.

З огляду на те, що останніми двома повністю відпрацьованими календарними місяцями роботи позивача перед первісним звільненням були травень та червень 2022 року, саме виплати за цей період підлягають врахуванню при визначенні середнього грошового забезпечення позивача.

При цьому суд враховує, що наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві від 13.09.2024 №1711 о/с позивача звільнено зі служби в поліції наступного дня після його поновлення на посаді наказом від 12.09.2024 №1706 о/с. Отже, короткочасне формальне поновлення позивача на посаді наказом №1706 о/с не створює нового фактично відпрацьованого періоду, який міг би бути використаний для визначення розрахункового періоду середнього грошового забезпечення за новим вимушеним прогулом.

Відтак, оскільки після первісного звільнення позивач фактично не мав двох останніх календарних місяців роботи, що безпосередньо передували повторному звільненню 13.09.2024, суд при визначенні середнього грошового забезпечення обґрунтовано виходить із виплат за травень та червень 2022 року, які є останніми двома місяцями фактичної роботи позивача перед виникненням вимушеного прогулу.

З урахуванням наведеного, середньоденне грошове забезпечення позивача підлягає визначенню на підставі довідки про грошове забезпечення за травень та червень 2022 року.

Тривалість вимушеного прогулу позивача, який утворився внаслідок винесення протиправного наказу, суд вважає необхідним обраховувати з 14.09.2024 року по 13.09.2025 року (не більш як за один рік).

Кількість робочих днів у періоді затримки з 14.09.2024 року по 13.09.2025 року становить 365 днів.

Згідно довідки про доходи ОСОБА_1 № 1101 від 27.07.2026 року, виданої ГУНП у м. Києві, нараховано грошове забезпечення: у травні 2022 року – 21 410,99 грн.; у червні 2022 року – 21 411,02 грн. Кількість днів служби за період травень 2022 року – червень 2022 року становить 61календарний день.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становила 702,00 грн. (21 410,99 грн. (травень 2022 року) + 21 411,02 грн. (червень 2022 року) / 61 день (травень-червень 2022 року).

Виходячи з наведених величин, судом здійснено розрахунок середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за період часу з 14.09.2024 року по 13.09.2025 року (не більш як за один рік), а саме: оскільки нарахована середньоденна заробітна плата становить 702,00 грн., а кількість днів вимушеного прогулу складає 365 днів, то середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача складає 256 230,00 грн. (365 днів х 702,00 грн.).

У відповідності з п.2 ч.1 ст.371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню, рівно як і рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Відповідно до зазначеної норми Закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в сумі 21 352,50 грн.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню за період з 14.09.2024 року по 13.09.2025 року, тобто за один рік, виходячи із середньоденного грошового забезпечення позивача, обчисленого на підставі виплат за травень та червень 2022 року.

Водночас вимога позивача про стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) «в тому числі за час затримки виконання рішення суду» є передчасною.

Так, на момент розгляду цієї справи судом не встановлено факту затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, а також не визначено тривалості такої затримки. Крім того, питання щодо виплат, пов`язаних із можливою затримкою виконання рішення суду, не може бути вирішене судом наперед, оскільки право на відповідні виплати та їх розмір залежатимуть від фактичних обставин виконання судового рішення після його ухвалення.

За таких обставин суд вважає, що вимога в цій частині не підлягає задоволенню як така, що заявлена передчасно.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Таким чином, оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов ОСОБА_3 таким, що підлягає задоволенню частково.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, суд вирішує розподіл судових витрат у справі не здійснювати.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача – ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у місті Києві № 1711 о/с від 13.09.2024 року «Про особовий склад», яким звільнено зі служби в поліції підполковника поліції ОСОБА_1 (0053186), заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві 13 вересня 2024 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві з 13.09.2026 року.

Стягнути з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.09.2024 року по 13.09.2025 року (не більш як за один рік) у розмірі 256 230,00 грн. (двісті п`ятдесят шість тисяч двісті тридцять гривень нуль копійок).

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві з 13.09.2026 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Національної поліції у м. Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в сумі 21 352,50 грн. (двадцять одна тисяча триста п`ятдесят дві гривні 50 коп.).

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Головне управління Національної поліції у м. Києві (01601, місто Київ, будинок №15, код ЄДРПОУ 40108583).

Повний текст рішення складено та підписано суддею 21 вересня 2026 року.

Суддя С.О. Cтефанов