Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №592/7741/26 — Ковпаківський районний суд м. Суми

Справа №592/7741/26

Провадження №2/592/2555/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року м.Суми

Ковпаківський районний суд м. Суми в складі: головуючого – судді Шияновської Т.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського окружного адміністративного суду, Державної казначейської служби України про стягнення компенсації матеріальної шкоди,

у с т а н о в и в:

08.05.2026 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київського окружного адміністративного суду, Державної казначейської служби України, в якому просить стягнути на його користь з Державного бюджету України 2 715,64 грн компенсації майнової шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.05.2023 у справі № 320/1927/23 відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, – ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити певні дії. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.07.2023 ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 10.05.2023 скасовано, а справу передано на розгляд до суду першої інстанції.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 2 147,20 грн, а також комісія у розмірі 42,94 грн. Внаслідок постановлення незаконної ухвали від 10.05.2023 та пов`язаної з цим необхідності звернення до суду апеляційної інстанції за захистом своїх прав, і відповідно сплати судового збору, позивачу заподіяна майнова шкода на загальну суму 2 715,64 грн в еквіваленті станом на 2026 рік, яка відповідно до положень статей 1173, 1174, 1176 ЦК України підлягає стягненню на його користь.

Ухвалою Ковпаківського районного суду міста Суми від 13.05.2026 відмовлено у відкритті провадження.

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 07.07.2026 ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 13.05.2026 скасовано, а справу за позовом ОСОБА_1 до Київського окружного адміністративного суду, Державної казначейської служби України, про стягнення матеріальної шкоди, направлено для продовження розгляду до Ковпаківського районного суду м. Суми.

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 13.07.2026 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду від сторін не надходили.

В наданому відзиві представник відповідача Київського окружного адміністративного суду просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди. Свої вимоги обґрунтовує тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами ані наявності незаконного рішення у тому значенні, яке є необхідним для застосування статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України, ані того, що сплачений ним судовий збір та банківська комісія є саме матеріальною шкодою, а не процесуальними витратами, ані існування прямого причинного зв`язку між ухвалою суду першої інстанції та заявленою до стягнення сумою. За відсутності сукупності цих умов цивільно-правова відповідальність держави не виникає.

В наданому відзиві представник відповідача Державної казначейської служби України просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі. Свої вимоги обґрунтовує тим, що Державна казначейська служба України як самостійний суб`єкт правовідносин, ні її працівники не вчиняли жодних незаконних дій та не допускало протиправної бездіяльності по відношенню до позивача, що могло б порушити його законні права та інтереси. Вважає, що сума судового збору, сплачена позивачем за подання апеляційної скарги на ухвалу суду про повернення позовної заяви, не є майновою шкодою, а належить до процесуальних витрат, порядок відшкодування яких регулюється статтею 139 КАС України, а не нормами ЦК України про відшкодування збитків.

Дослідивши матеріали справи, дійшов таких висновків.

Так, 24.10.2022 ОСОБА_1 звернувся до органу, уповноваженого здійснювати дисциплінарне провадження, із дисциплінарною скаргою на прокурора Окружної прокуратури міста Суми (а.с. 51-55).

Рішенням відповідного органу від 02.11.2022 у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора Окружної прокуратури міста Суми Сумської області відмовлено (а.с. 32-34).

Не погодившись із зазначеним рішенням, 28.12.2022 ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, у якому просив зобов`язати останнього відкрити дисциплінарне провадження щодо прокурора за його дисциплінарною скаргою від 24.10.2022 (а.с. 12-29).

Ухвалою судді Київського окружного адміністративного суду від 10.05 2023 року у справі № 320/1927/23 відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити певні дії (а.с. 35-37).

Не погодившись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 оскаржив її до Шостого апеляційного адміністративного суду, подавши апеляційну скаргу (а.с. 38-50).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.07.2023 у справі 320/1927/23 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 10.05.2023 скасовано, а справу передано на розгляд суду першої інстанції (а.с. 30-31).

Звертаючись із цим позовом, ОСОБА_1 зазначав, що матеріальна шкода, завдана йому внаслідок постановлення незаконної, на його думку, ухвали про відмову у відкритті провадження, складається зі сплачених ним судового збору за подання апеляційної скарги та банківської комісії за його сплату, загальною сумою 2 190,14 грн згідно з квитанцією 3252878800006916330 (а.с. 56). При цьому розмір шкоди він визначив з урахуванням еквівалентності зазначених витрат станом на 2026 рік та просив стягнути 2715,64 грн.

Щодо позовних вимог до Київського окружного адміністративного суду

Згідно з частинами першою, одинадцятою статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

Законом встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), практику якого суд застосовує як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини справи таке обмеження було пропорційним (рішення ЄСПЛ від 12 березня 2009 року у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» («Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine»).

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).

Подібний висновок висловив і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, в якій зазначив, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Закони України не передбачають розгляд у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Приписи «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.

Позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства.

Позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.

У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц, постанові Верховного Суду від 25 червня 2026 року у справі № 686/34801/25 та в інших чисельних постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» («Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine»).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити процесуальні рішення судді інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за такі рішення є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду (див.: зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (провадження № 14-185цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У розумінні положень частини першої статті 2, пунктів 1, 2, 7, 9 частини першої статті 4, статті 19, частини третьої статті 46 КАС України суди при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ.

Враховуючи наведене, розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних з розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання) нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Врахувавши підстави та зміст позову, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Київського окружного адміністративного суду про відшкодування майнової шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Щодо позовних вимог до Державної казначейської служби України

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21)).

Відповідачем у справі позивач також визначив Державну казначейську службу України.

Водночас незалежно від участі у справі державного органу, у даному випадку належним відповідачем у справі є саме Держава Україна в особі такого органу.

Також залучення або незалучення до участі у спорах з державою Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є держава Україна.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 25 березня 2020 року № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19).

Отже, у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди, немає необхідності визначати відповідачем Державну казначейську службу України або її територіальний орган. Останні зобов`язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі у розгляді справи за позовом до держави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) вказала, що необхідною умовою для притягнення держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Наявність зазначених умов у межах розгляду справи має довести саме позивач як ініціатор судового спору.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України задоволенню не підлягають, оскільки саме по собі скасування за результатами апеляційного перегляду ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 02.02.2023 у справі №320/1927/23 не свідчить про завдання позивачу шкоди з боку Держави Україна, відповідно не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди.

Зміст процесуальних рішень суддів з вирішення по суті конкретних справ, певний результат розгляду справи не на користь сторони, подальше скасування судами вищої інстанції рішень судів нижчих інстанцій та ухвалення інших за змістом рішень, в свою чергу, не є тими підставами, які дають право на отримання стороною відповідного спору компенсації матеріально чи моральної шкоди за рахунок держави у зв`язку з несприятливим для нього вирішенням спору в суді відповідної інстанції. Аналогічний висновок викладено у змісті постанови Верховного Суду від 22.06.2022 у справі № 686/21093/20.

Зазначені висновки узгоджуються із правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 686/31901/19 (провадження № 61-6964св20), від 12 січня 2022 року справі № 760/8141/19 (провадження № 61-269св20), від 22 червня 2022 року у справі № 686/21093/20 (провадження № 61-9580св21), від 02 листопада 2022 року у справі № 686/1530/20 (провадження № 61-14323св21), від 02 жовтня 2023 року у справі № 686/2117/23 (провадження № 61-12543св23), від 03 квітня 2024 року у справі № 686/26568/22 (провадження № 61-12312св23), від 21 травня 2025 року у справі № 757/14434/20-ц (провадження № 61-454св25), від 09 квітня 2026 року у справі № 686/25258/25 (провадження № 61-2308св26).

Судові витрати, понесені в адміністративній справі, зокрема і сплачений судовий збір, не є шкодою, що може бути відшкодована у цивільній справі за рахунок бюджетних асигнувань адміністративного суду, рішення якого було скасоване в адміністративній справі судом вищої інстанції. Отже, до спірних відносин не можуть застосовуватися приписи статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР.Означені витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими КАС України. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що цей спір не може розглядатися за правилами цивільного судочинства (близький за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 86 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 661/3699/16-ц).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 331/247/21 зазначено, що «за своєю правовою природою судові витрати можуть бути відшкодовані виключно у спосіб, передбачений процесуальним законодавством і лише в тому процесі, в якому розглядалась справа. Таким чином, судові витрати в адміністративній справі, зокрема ті, що пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи, витрати сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду, за відрив від звичайних занять є процесуальними витратами, які стягуються у порядку, визначеному КАС України. Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зазначені ОСОБА_1 витрати сторін не є шкодою чи збитками у розумінні вимог статей 22, 1166, 1173-1175 ЦК України, не входять до складу ціни позову та не можуть стягуватися як матеріальні збитки чи шкода, оскільки є судовими витратами, що пов`язані з розглядом адміністративної справи в суді, і випливають із процесуальних, а не матеріально-правових відносин. Отже, судові витрати не є тотожними заподіяній шкоді чи матеріальним збиткам та не набувають відповідних ознак унаслідок нереалізації права на їх відшкодування у передбаченому процесуальним законом порядку. Таким чином, питання про розподіл судових витрат, понесених під час розгляду адміністративного позову у справі № 280/5196/19, повинно вирішуватися у встановленому процесуальним законом порядку судом, який ухвалив рішення у цій справі».

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок: «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної чи касаційної інстанції, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Виключно процесуальним законодавством також унормовано випадки та порядок повернення судового збору та інших процесуальних витрат або їх компенсації за рахунок держави, зокрема, у разі закриття провадження у справі, залишення заяви або скарги без розгляду, укладення мирової угоди. При цьому, за відсутності підстав для повернення або компенсації судових витрат в порядку відповідного судочинства або нереалізації права на їх відшкодування у передбаченому процесуальним законом порядку, судові витрати не набувають відповідних ознак майнової шкоди і не можуть стягуватись за правилами цивільного судочинства.

Ураховуючи викладене, помилковою є позиція заявника, що повернення судових витрат, які позивач поніс за подання апеляційної скарги на ухвалу адміністративного суду про відмову у відкритті провадження, не відбувається в порядку адміністративного судочинства, а висновок суду апеляційної інстанції, що судові витрати, понесені в адміністративній справі, зокрема і сплачений судовий збір, не є майновою шкодою, що може бути відшкодована за правилами цивільного судочинства, є правильним.

Такого висновку дійшов Верховний Суд в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 26.08.2026, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ковпаківського районного суду м. Суми від 13.05.2026 та постанову Сумського апеляційного суду від 07.07.2026 у цій справі.

За таких обставин, позов ОСОБА_1 про стягнення компенсації матеріальної шкоди задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 12, 13, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Закрити провадження в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Київського окружного адміністративного суду про стягнення компенсації матеріальної шкоди.

Відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення компенсації матеріальної шкоди.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Сумського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня виготовлення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: Київський окружний адміністративний суд, місцезнаходження: м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26, код ЄДРПОУ 35919304.

Відповідач: Державна казначейська служба України, місцезнаходження: м. Київ, вул. Бастіонна, буд.6, код ЄДРПОУ 37567646.

Повне судове рішення складене 21.09.2026.

Суддя Тетяна ШИЯНОВСЬКА