Рішення від 20 вересня 2026 р. у справі №160/15596/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 рокуСправа №160/15596/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

08.06.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 05.06.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, який у віці до 25 років уклав контракт про проходження військової служби, після введення в Україні воєнного стану продовжив проходження військової служби у зв`язку з продовженням дії контракту понад встановлений строк, брав безпосередню участь у бойових діях та зазнав захворювання, яке за висновком військово-лікарської комісії пов`язане із захистом Батьківщини. Позивач зазначає, що відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» має право на отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн. На думку позивача, обставина укладення ним первісного контракту до введення воєнного стану не може бути підставою для позбавлення його права на зазначену винагороду, оскільки після введення воєнного стану дія контракту була продовжена понад встановлений строк у силу приписів законодавства, а позивач фактично продовжив військову службу в умовах воєнного стану та брав безпосередню участь у бойових діях. Позивач вважає, що відмова військової частини НОМЕР_1 у призначенні та виплаті спірної винагороди з мотивів укладення контракту до 24.02.2022 ґрунтується на неправильному тлумаченні пункту 4 постанови №153 та призводить до необґрунтованого різного ставлення до військовослужбовців, які перебувають у співвідносному правовому становищі. З огляду на викладене позивач просить визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у виплаті одноразової грошової винагороди та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити йому зазначену винагороду у розмірі 1 000 000 грн.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2026 року, зазначена вище справа була розподілена та 09.06.2026 року передана судді Пруднику С.В.

15.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

30.06.2026 року від військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 за контрактом, укладеним до введення в Україні воєнного стану, а тому на 24.02.2022 вже мав статус військовослужбовця за контрактом та не був прийнятий або призваний на військову службу під час воєнного стану. Відповідач вказав, що продовження військової служби в особливий період у зв`язку з продовженням строку дії контракту не є новим прийняттям особи на військову службу під час воєнного стану, а є продовженням раніше виниклих військово-службових правовідносин. У зв`язку з цим, на думку відповідача, позивач не відповідає одній з обов`язкових умов, визначених пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153. Крім того, відповідач зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 17.01.2023 №22-ОС позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я з виключенням з військового обліку. Таким чином, станом на дату набрання чинності постановою №153 позивач військову службу вже не проходив, що, на переконання відповідача, також виключає наявність у нього права на отримання спірної одноразової грошової винагороди. Посилаючись на положення статті 58 Конституції України, відповідач наголосив на недопустимості поширення дії нормативно-правового акта на правовідносини, які виникли та припинилися до набрання ним чинності. За таких обставин відповідач вважає, що підстави для нарахування та виплати позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн відсутні. Також відповідач послався на судову практику апеляційних адміністративних судів, відповідно до якої право на отримання виплати, передбаченої пунктом 4 постанови №153, виникає за сукупності визначених цією нормою умов, зокрема за умови прийняття або призову особи на військову службу саме під час воєнного стану та проходження нею військової служби на відповідну дату. З огляду на викладене відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

03.07.2026 року від представника позивача Чернікова Д.Ю. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник зазначив, що позивач не погоджується з доводами відповідача та вважає їх такими, що ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153. Представник позивача зазначив, що позивач уклав контракт про проходження військової служби 28.08.2019 у віці 18 років строком на три роки, однак із введенням в Україні воєнного стану дія контракту була автоматично продовжена в силу закону. На думку представника, таке продовження не було наслідком нового волевиявлення сторін, а відбулося внаслідок імперативної дії законодавства, у зв`язку з чим позивач фактично продовжив набуття та реалізацію статусу військовослужбовця вже в умовах воєнного стану. У зв`язку з цим представник вважає, що умову пункту 4 постанови №153 щодо прийняття на військову службу під час воєнного стану слід тлумачити з урахуванням особливостей проходження військової служби за контрактом в особливий період. Також представник позивача наголосив, що позивач належав до сержантського складу, на момент укладення контракту був молодшим за 25 років, брав безпосередню участь у бойових діях, а до кримінальної чи адміністративної відповідальності за вчинення військових правопорушень не притягувався. Отже, на думку представника, єдиною спірною умовою залишається момент прийняття позивача на військову службу. Крім того, представник позивача зазначив, що одноразова грошова винагорода, передбачена пунктом 4 постанови №153, має компенсаційно-визнавальний, ретроспективний характер, оскільки виплачується за вже здійснену безпосередню участь у бойових діях, а тому не може розглядатися виключно як стимул до майбутнього проходження військової служби. Представник позивача окремо заперечив проти доводу відповідача щодо звільнення позивача до набрання чинності постановою №153. Зазначив, що позивача наказом від 17.01.2023 №22-ОС звільнено з військової служби за станом здоров`я у зв`язку з визнанням непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку, при цьому захворювання було пов`язане із захистом Батьківщини. На думку представника, така обставина є спеціальною підставою, передбаченою абзацом четвертим пункту 4 постанови №153, оскільки позивач об`єктивно був позбавлений можливості продовжувати військову службу та збільшувати тривалість безпосередньої участі у бойових діях. Представник позивача вважає, що вимога щодо обов`язкового проходження військової служби станом на 13.02.2025 не може застосовуватися до осіб, які припинили службу внаслідок захворювання або поранення, одержаного під час захисту Вітчизни, оскільки таке тлумачення фактично позбавляє самостійного змісту передбачену пунктом 4 постанови №153 спеціальну гарантію щодо таких осіб. Також у відповіді на відзив представник послався на пункт 19 Порядку реалізації експериментального проекту, затвердженого постановою №153, зазначаючи, що ним передбачено виплату відповідних сум у випадку припинення військової служби за станом здоров`я через захворювання або поранення, одержані під час захисту Вітчизни. На думку представника, наведене свідчить про загальну спрямованість нормативного регулювання на недопущення втрати військовослужбовцем передбачених державою виплат у зв`язку з погіршенням стану здоров`я внаслідок захисту держави. Крім того, представник позивача вказав на недопустимість дискримінаційного підходу до осіб, які отримали захворювання або поранення під час захисту Батьківщини. На його думку, позбавлення позивача виплати лише через те, що тяжкість захворювання призвела до його непридатності до військової служби та звільнення до набрання чинності постановою №153, ставить його у гірше становище порівняно з військовослужбовцями, які за аналогічних обставин продовжили військову службу. На підтвердження своєї позиції представник позивача послався на низку постанов апеляційних адміністративних судів, у яких, за його твердженням, зроблено висновки про можливість отримання винагороди військовослужбовцями, які уклали контракт до введення воєнного стану, продовжили службу в умовах воєнного стану або були звільнені до набрання чинності постановою №153 за станом здоров`я внаслідок поранень чи захворювань, пов`язаних із захистом Батьківщини. З огляду на викладене представник позивача просив суд відхилити доводи відповідача, визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у нарахуванні та виплаті позивачу одноразової грошової винагороди та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

13.07.2026 року від військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) до суду надійшло заперечення щодо відповіді на відзив, в якому відповідач не погодився з доводами, викладеними представником позивача у відповіді на відзив, та зазначив, що наведені позивачем обставини не спростовують правомірності відмови у виплаті одноразової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153. Відповідач зазначив, що позивач розпочав проходження військової служби за контрактом 28.08.2019, тобто до введення в Україні воєнного стану, а продовження строку дії контракту в умовах особливого періоду не є новим прийняттям на військову службу. Крім того, позивача було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу 17.01.2023, тобто до прийняття постанови № 153 та набрання нею чинності. Посилаючись на положення статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та пунктів 12, 31, 32, 41 розділу І Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009, відповідач вказав, що продовження проходження військової служби військовослужбовцем, який уже перебуває на військовій службі за контрактом, не може ототожнюватися з прийняттям на військову службу під час воєнного стану. Щодо умов отримання одноразової грошової винагороди відповідач послався на пункт 4 постанови № 153 та зазначив, що передбачені ним умови мають виконуватися у сукупності. На думку відповідача, позивач не відповідає встановленим вимогам, оскільки був прийнятий на військову службу до введення воєнного стану та на дату набрання чинності постановою № 153 військову службу вже не проходив. Також відповідач наголосив, що положення абзацу четвертого пункту 4 постанови № 153, яким передбачено виплату винагороди у повному обсязі військовослужбовцям, які брали безпосередню участь у бойових діях менше шести місяців у зв`язку із захворюваннями, пораненнями, травмами, контузіями чи каліцтвами, одержаними під час захисту Вітчизни, поширюється на військовослужбовців, зазначених в абзаці другому цього пункту, та не усуває інших передбачених постановою умов для набуття права на відповідну виплату. За наведених обставин військова частина НОМЕР_1 вважає свої дії щодо відмови у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди правомірними та просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

24.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив військову службу за контрактом у Державній прикордонній службі України з серпня 2019 року.

З матеріалів справи вбачається, що позивач у період проходження військової служби брав участь у виконанні бойових завдань та безпосередньо брав участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей. Згідно з довідкою №12/3064 від 13.10.2022 року, позивач у період з 24.02.2022 року по 07.10.2022 року брав участь у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації. Також матеріалами справи підтверджується його безпосередня участь у виконанні бойових завдань у районі міста Кремінна Луганської області.

Під час проходження військової служби у 2022 році стан здоров`я позивача погіршився. З медичної документації вбачається, що 30.06.2022 року позивач отримав акубаротравму, після чого у нього виникли та надалі прогресували порушення слуху, тривожні та психоемоційні розлади, порушення сну та інші розлади здоров`я. У період з липня по грудень 2022 року позивач неодноразово проходив стаціонарне лікування у військово-медичних та психіатричних закладах.

14.10.2022 року за результатами медичного огляду військово-лікарською комісією позивача визнано обмежено придатним до військової служби, при цьому у довідці ВЛК №661 прямо зазначено, що встановлені захворювання пов`язані із захистом Батьківщини.

Надалі стан здоров`я позивача погіршився, що підтверджується виписним епікризом №3569/477 та іншими медичними документами. Зокрема, за результатами тривалого стаціонарного обстеження та лікування у грудні 2022 року у позивача встановлено тривожний розлад із конверсійними порушеннями моторики, залишкові явища вибухової травми від 30.06.2022 року - акубаротравми у вигляді хронічної двобічної сенсоневральної приглухуватості, а також інші захворювання.

28.12.2022 року позивача представлено на госпітальну військово-лікарську комісію при Головному військово-медичному клінічному центрі Державної прикордонної служби України та на підставі статей 17 «а», 75 «в» графи II Розкладу хвороб визнано непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку.

17.01.2023 року позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я та виключено зі списків особового складу військової частини.

У подальшому, 23.04.2026 року, за результатами оцінювання повсякденного функціонування особи позивачу встановлено третю групу інвалідності строком на три роки, причиною якої визначено захворювання, травми та їх наслідки, пов`язані із захистом Батьківщини та виконанням військових обов`язків.

27.04.2026 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Листом військової частини НОМЕР_1 від 09.05.2026 №02.10/A-1080/974 позивачу відмовлено у виплаті зазначеної винагороди з мотивів того, що він був прийнятий на військову службу до введення воєнного стану, а тому, на думку відповідача, не відповідає умовам, визначеним пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №153.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що станом на 09.01.2026 року відомості про притягнення позивача до кримінальної відповідальності, наявність незнятої чи непогашеної судимості та перебування у розшуку відсутні, що підтверджується витягом серії ФОВА-005387325.

Позивач, вважаючи протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у виплаті одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153, звернувся до суду з цим позовом, посилаючись на те, що під час проходження військової служби у Державній прикордонній службі України у віці до 25 років він безпосередньо брав участь у бойових діях та виконував бойові завдання із захисту України.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

За змістом частини п`ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Таким чином, конституційний обов`язок держави щодо соціального захисту військовослужбовців є безпосередньою гарантією, спрямованою на компенсацію особливого характеру військової служби, пов`язаних із нею ризиків для життя та здоров`я, а також на забезпечення належного матеріального та соціального становища осіб, які виконують конституційний обов`язок із захисту України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців є діяльністю держави, спрямованою на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних та духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності та статусу в суспільстві.

Статтею 9 цього Закону передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє грошове забезпечення, розміри якого встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, встановлена державою грошова винагорода військовослужбовцям є одним із елементів системи соціальних гарантій, реалізація яких має здійснюватися з урахуванням особливого характеру військової служби та фактичного внеску конкретної особи у виконання завдань із захисту держави.

Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у віці до 25 років проходив військову службу у Державній прикордонній службі України та належав до категорії осіб рядового, сержантського і старшинського складу, на яких спрямовані передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 заходи матеріального стимулювання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» запроваджено відповідний експериментальний проект.

При цьому постановою Кабінету Міністрів України від 01.04.2025 №387 до постанови №153 внесено зміни, якими, зокрема, розширено сферу її застосування на Державну прикордонну службу України. Відповідні зміни набрали чинності 08.04.2025 року.

Таким чином, на момент звернення позивача із заявою про виплату винагороди правове регулювання вже прямо охоплювало військовослужбовців Державної прикордонної служби України.

Пунктом 4 постанови №153 передбачено виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 000 000 гривень визначеним цією нормою військовослужбовцям.

Системний зміст пункту 4 постанови №153 свідчить про те, що законодавець пов`язав право на винагороду не лише з формальним фактом проходження військової служби, а передусім із фактичним виконанням особою бойових завдань та безпосередньою участю у бойових діях.

Так, абзацом другим пункту 4 постанови №153 визначено категорію військовослужбовців, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій строком не менше шести місяців станом на дату набрання чинності постановою.

Водночас наступними абзацами пункту 4 постанови №153 врегульовано спеціальні випадки, коли строк безпосередньої участі у бойових діях становить менше шести місяців.

Зокрема, передбачено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності постановою у зв`язку з наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, винагорода виплачується у повному обсязі. Саме ця норма має принципове значення для вирішення даної справи.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що Кабінет Міністрів України визнав юридично значущою обставиною неможливість військовослужбовця продовжувати безпосередню участь у бойових діях унаслідок захворювання або поранення, отриманих під час захисту Вітчизни.

Тобто законодавець фактично прирівняв за правовими наслідками виконання встановленого шестимісячного критерію до випадку, коли військовослужбовець не зміг досягти такого строку через обставини, пов`язані із захистом держави та станом його здоров`я.

Такий виняток не є випадковим або формальним, оскільки військова служба за своєю природою передбачає підвищений ризик для життя та здоров`я військовослужбовця, а тому держава, встановлюючи спеціальну винагороду, повинна враховувати об`єктивні обставини, які перешкодили особі продовжувати виконання бойових завдань.

Суд вважає, що зазначене положення має тлумачитися не ізольовано, а у взаємозв`язку з конституційними гарантіями соціального захисту військовослужбовців, метою експериментального проекту та фактичними обставинами виконання особою обов`язків військової служби.

У цій справі встановлено, що позивач фактично виконував бойові завдання під час дії воєнного стану та безпосередньо брав участь у бойових діях.

Згідно з документами, що містяться у матеріалах справи, позивач безпосередньо брав участь у бойових діях у період з 26.02.2022 по 01.07.2022 у районі відповідальності ІНФОРМАЦІЯ_2 , поблизу міста Кремінна Луганської області.

Факт участі позивача у бойових діях також підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_3 та іншими матеріалами справи.

При цьому під час виконання бойового завдання 30.06.2022 року позивач отримав акубаротравму, що підтверджується медичною документацією, а наслідками зазначеної травми стали, зокрема, стійкі порушення слуху у вигляді хронічної двобічної сенсоневральної приглухуватості.

Крім того, у позивача в період проходження військової служби виникли та прогресували психоемоційні розлади, що підтверджується неодноразовим стаціонарним лікуванням, висновками лікарів та військово-лікарських комісій.

При цьому суд звертає особливу увагу на висновок військово-лікарської комісії, відповідно до якого захворювання позивача пов`язані із захистом Батьківщини.

Отже, причинний зв`язок між станом здоров`я позивача та виконанням ним обов`язків із захисту держави не ґрунтується виключно на суб`єктивних поясненнях позивача, а підтверджується належними медичними документами та висновками військово-лікарських комісій.

Надалі, 28.12.2022 року, за результатами військово-лікарського огляду позивача визнано непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку.

Зазначений висновок має істотне значення для вирішення цього спору, оскільки підтверджує, що припинення позивачем військової служби було зумовлено не його добровільним рішенням припинити виконання військового обов`язку, а об`єктивним станом здоров`я, який виник та погіршився під час виконання бойових завдань і був пов`язаний із захистом Батьківщини.

17.01.2023 року позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я.

Таким чином, причинно-наслідковий зв`язок між виконанням позивачем бойових завдань, отриманням травми та захворювання, погіршенням стану здоров`я, визнанням його непридатним до військової служби та подальшим звільненням є документально підтвердженим.

Водночас суд враховує, що на момент набрання чинності постановою №153 позивач уже не перебував на військовій службі, оскільки був звільнений за станом здоров`я більш ніж за два роки до прийняття зазначеної постанови.

Саме ця обставина була покладена відповідачем в основу спірної відмови.

Разом з тим суд не може погодитися з підходом відповідача, за якого факт звільнення позивача за станом здоров`я автоматично нівелює юридичне значення його участі у бойових діях та отриманих під час захисту Батьківщини захворювань і травми.

Таке тлумачення фактично призводило б до того, що військовослужбовець, який зазнав тяжких наслідків для здоров`я саме внаслідок виконання бойових завдань і був змушений припинити військову службу через непридатність, опинився б у гіршому правовому становищі порівняно з військовослужбовцем, який за аналогічних обставин продовжив службу до моменту набрання чинності постановою №153.

При цьому різниця між такими особами обумовлена не різним ступенем участі у захисті держави, а виключно наслідками для здоров`я, які настали внаслідок такої участі.

Суд вважає, що подібне застосування нормативного регулювання не відповідає принципу справедливості та суперечить меті спеціальної гарантії, передбаченої абзацом четвертим пункту 4 постанови №153.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на необхідності забезпечення ефективного соціального захисту військовослужбовців та недопустимості такого тлумачення соціальних гарантій, яке фактично позбавляє особу їх сутності.

Так, у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі №520/12609/19 зазначено, що при визначенні рівня соціального забезпечення військовослужбовців мають бути враховані принципи справедливості та пропорційності, а відмінності у соціальному захисті не повинні створювати невиправданих винятків або порушувати сутність права на соціальний захист. Верховний Суд при цьому виходив із відповідних висновків Конституційного Суду України щодо особливого конституційного статусу військовослужбовців.

Наведений правовий підхід є релевантним для цієї справи, оскільки позивач є особою, яка виконувала конституційно значущу функцію із захисту України та зазнала шкоди здоров`ю саме під час виконання такого обов`язку.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 31.03.2021 у справі №803/1541/16 наголосив, що принцип юридичної визначеності передбачає стабільність та передбачуваність правового статусу особи, а також необхідність дотримання державою взятих на себе зобов`язань та законних очікувань особи.

Зазначений підхід має значення і для спірних правовідносин, оскільки встановлена державою спеціальна гарантія не може тлумачитися таким чином, щоб особа, яка виконала свій обов`язок із захисту держави та втратила можливість продовжувати військову службу саме через отримане під час такого захисту захворювання або травму, була фактично позбавлена можливості скористатися відповідною гарантією виключно через обставину, яка виникла поза її волею.

Водночас суд враховує, що Верховний Суд у постанові від 02.10.2025 наголошував на значенні встановлення прямого зв`язку між інвалідністю та виконанням обов`язків військової служби або захистом Батьківщини при вирішенні питань соціальних виплат військовослужбовцям та особам, звільненим із військової служби.

Хоча зазначена правова позиція стосувалася іншого виду одноразової грошової допомоги, правовий підхід Верховного Суду щодо юридичного значення встановленого компетентними медичними органами причинного зв`язку між станом здоров`я особи та виконанням нею військового обов`язку є співвідносним із фактичними обставинами цієї справи.

У даному випадку такий причинний зв`язок є особливо очевидним, оскільки:

позивач безпосередньо брав участь у бойових діях;

під час виконання бойового завдання ним отримано акубаротравму;

у період після отримання травми виникли та прогресували відповідні захворювання;

позивач неодноразово проходив стаціонарне лікування;

військово-лікарською комісією захворювання визнані пов`язаними із захистом Батьківщини;

позивача визнано непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку;

звільнення з військової служби відбулося саме за станом здоров`я.

Отже, матеріалами справи підтверджено не лише сам факт проходження позивачем військової служби та участі у бойових діях, але й той факт, що саме виконання бойових завдань стало обставиною, яка спричинила погіршення стану здоров`я та унеможливила подальше проходження ним військової служби.

Суд вважає, що за таких обставин застосування пункту 4 постанови №153 повинно здійснюватися з урахуванням його спеціальної мети - матеріального заохочення осіб молодого віку, які реально виконували бойові завдання та брали участь у захисті держави, а також компенсаційного характеру положення про повну виплату у разі неможливості продовження участі у бойових діях через захворювання або поранення.

В іншому випадку норма щодо повної виплати у зв`язку із захворюванням чи пораненням фактично втратила б соціально-захисний зміст щодо осіб, які через отримані під час бойових дій ушкодження були звільнені з військової служби.

Суд також враховує положення частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою суд вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі виявляє та витребовує докази з власної ініціативи.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; добросовісно; розсудливо; пропорційно; своєчасно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; а також чи не порушує таке рішення принципу рівності перед законом та запобігає всім формам дискримінації.

Зазначені критерії є взаємопов`язаними та підлягають оцінці судом у сукупності.

У цій справі відповідач, приймаючи рішення про відмову у виплаті, фактично обмежився встановленням дати прийняття позивача на військову службу та факту його звільнення до набрання чинності постановою №153.

Водночас відповідачем не було належним чином враховано:

вік позивача;

його статус військовослужбовця Державної прикордонної служби України;

фактичну безпосередню участь у бойових діях;

район виконання бойових завдань;

факт отримання акубаротравми під час виконання бойового завдання;

документально підтверджений зв`язок захворювання із захистом Батьківщини;

висновок ВЛК про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку;

причинний зв`язок між станом здоров`я та звільненням із військової служби.

Таким чином, спірна відмова не містить належної оцінки всіх юридично значущих обставин справи, а тому не відповідає критерію обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень.

При цьому суд зауважує, що дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень не можуть бути реалізовані довільно. Наявність у відповідача повноважень щодо вирішення питання про виплату винагороди не означає можливості ігнорування встановлених нормативним актом обставин або застосування його положень виключно формально.

У цьому контексті Верховний Суд послідовно виходить із того, що принцип юридичної визначеності вимагає від держави послідовного, передбачуваного та несуперечливого застосування правових норм, а законні очікування особи підлягають правовому захисту, якщо вони мають достатнє нормативне підґрунтя.

Суд також враховує, що Верховний Суд у практиці щодо соціального забезпечення військовослужбовців виходить із того, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті в межах його повноважень у сфері соціального захисту, підлягають застосуванню судами при вирішенні спорів відповідної категорії.

При цьому суд не надає переваги буквальному тлумаченню окремої частини пункту 4 постанови №153 над змістом цієї норми в цілому.

Застосування виключно формального підходу, за якого право на винагороду визначається лише датою прийняття на військову службу та фактом перебування на службі 13.02.2025 року, без урахування спеціальної норми щодо захворювань та поранень, призводило б до фактичного нівелювання цієї спеціальної гарантії стосовно осіб, які були звільнені внаслідок саме тих обставин, які нормативно визначені як підстава для повної виплати.

Суд звертає увагу, що позивач не припинив військову службу з причин, які характеризували б його поведінку як ухилення від виконання обов`язків військової служби. Навпаки, він був звільнений після проходження медичного огляду та встановлення непридатності до військової служби з виключенням з військового обліку.

Отже, причина припинення служби позивача є об`єктивною, документально підтвердженою та безпосередньо пов`язаною зі станом його здоров`я.

Окремо суд враховує, що матеріалами справи не встановлено обставин, які відповідно до пункту 4 постанови №153 виключають право на винагороду у зв`язку з притягненням особи до кримінальної відповідальності, повторним притягненням до адміністративної відповідальності за військові адміністративні правопорушення або застосуванням чинного дисциплінарного стягнення, яке має враховуватися відповідно до цієї норми.

Наявний у матеріалах справи витяг серії ФОВА-005387325 підтверджує відсутність станом на 09.01.2026 року відомостей про притягнення позивача до кримінальної відповідальності, наявність незнятої чи непогашеної судимості та перебування його у розшуку.

Суд при цьому не ототожнює зазначений документ із доказом відсутності всіх можливих видів відповідальності, однак враховує його в межах предмета доказування та у сукупності з іншими матеріалами справи.

Важливим є також те, що відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в справах щодо протиправності рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

Відповідач, заперечуючи право позивача на виплату, послався насамперед на дату прийняття позивача на військову службу та його звільнення до набрання чинності постановою №153.

Однак сама по собі дата укладення первісного контракту не спростовує встановлених судом обставин фактичного виконання позивачем бойових завдань під час воєнного стану, отримання ним травми та захворювання, пов`язаних із захистом Батьківщини, а також припинення служби саме через наслідки такого стану здоров`я.

Суд погоджується з тим, що пункт 4 постанови №153 містить спеціальні критерії для визначення кола осіб, яким виплачується винагорода. Водночас застосування таких критеріїв не може здійснюватися відірвано від спеціальної норми, яка передбачає повну виплату у зв`язку із захворюваннями та пораненнями, отриманими під час захисту Вітчизни.

Саме системне, а не ізольоване тлумачення пункту 4 постанови №153 дає змогу забезпечити узгодженість між його загальним правилом та спеціальним винятком.

Суд виходить із презумпції, що нормативне регулювання має тлумачитися таким чином, щоб кожна його частина мала самостійне практичне значення та не перетворювалася на декларативне положення.

Якщо ж погодитися з позицією відповідача, за якою особа, звільнена через захворювання або поранення, отримані під час захисту Батьківщини, взагалі не може претендувати на застосування спеціального правила щодо повної виплати через те, що на дату набрання чинності постановою вже не проходить військову службу, відповідна норма фактично не застосовуватиметься до найбільш очевидної категорії осіб - тих, хто саме через наслідки бойової травми або захворювання був змушений припинити службу.

Таке тлумачення не відповідає принципу ефективності правового регулювання та суперечить соціальній спрямованості відповідної гарантії.

Суд також бере до уваги, що Верховний Суд у своїй практиці виходить із необхідності застосування принципів пропорційності та справедливості у сфері соціального забезпечення військовослужбовців.

У даному випадку застосування до позивача найбільш формального підходу фактично призвело б до негативного наслідку саме через ту обставину, яка є наслідком його участі у бойових діях, - втрату можливості продовжувати військову службу через захворювання та травму, пов`язані із захистом Батьківщини.

Такий результат суд вважає непропорційним поставленій нормативній меті.

При цьому суд не розширює коло отримувачів винагороди всупереч постанові №153, а здійснює системне тлумачення передбачених нею умов з урахуванням конкретних фактичних обставин, установлених у цій справі.

Позивач не є особою, яка лише формально перебувала у складі військового формування. Навпаки, матеріали справи підтверджують реальне виконання ним бойових завдань, безпосередню участь у бойових діях, отримання травми під час такої участі, виникнення та прогресування захворювань, їх зв`язок із захистом Батьківщини та подальше звільнення через непридатність до військової служби.

Суд вважає, що сукупність зазначених обставин має бути визначальною при оцінці права позивача на передбачену пунктом 4 постанови №153 винагороду.

Отже, спірна відмова відповідача не відповідає принципам обґрунтованості, пропорційності та добросовісності, оскільки ґрунтується на формальному врахуванні лише окремих обставин та не враховує сукупності юридично значущих фактів.

З огляду на встановлені у справі обставини суд доходить висновку, що позивач фактично виконав ту суспільно значущу функцію, стимулювання та матеріальне заохочення якої є метою запровадженого Кабінетом Міністрів України механізму, - проходив військову службу, безпосередньо брав участь у бойових діях, виконував завдання із захисту України та зазнав шкоди здоров`ю, яка стала причиною припинення його військової служби.

Водночас відмова у виплаті винагороди лише з огляду на те, що позивач через отримані під час захисту Батьківщини захворювання та травму був звільнений до моменту набрання чинності постановою №153, фактично ставить реалізацію соціальної гарантії у залежність від обставини, яка не залежала від волі позивача та настала внаслідок виконання ним військового обов`язку.

З урахуванням принципу верховенства права, конституційних гарантій соціального захисту військовослужбовців, принципів справедливості, пропорційності та ефективності правового регулювання суд вважає, що зазначене положення не може бути застосоване до позивача у спосіб, запропонований відповідачем.

Відповідно до статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, а також зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Верховний Суд у своїй практиці виходить із необхідності обрання такого способу захисту, який є ефективним та реально відновлює порушене право особи, а не створює передумови для повторного звернення до суду.

У цій справі позивач просить не лише визнати протиправною відмову, але й зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату передбаченої пунктом 4 постанови №153 винагороди.

Суд вважає такий спосіб захисту належним та ефективним, оскільки всі необхідні для вирішення питання фактичні обставини встановлені судом, а право позивача на відповідну соціальну гарантію підтверджується сукупністю належних та допустимих доказів.

При цьому необхідність повторного розгляду питання відповідачем без визначення судом правової підстави такого розгляду не забезпечила б належного та ефективного відновлення порушеного права позивача.

Відтак суд доходить висновку, що належним способом захисту порушеного права є визнання протиправною відмови військової частини НОМЕР_1 у виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди та зобов`язання відповідача здійснити нарахування і виплату такої винагороди у розмірі 1 000 000 грн.

Суд також зазначає, що наведений висновок не ґрунтується на самому лише факті участі позивача у бойових діях чи наявності захворювань. Вирішальним є встановлений у справі комплекс юридично значущих обставин: вік позивача, проходження ним військової служби, безпосередня участь у бойових діях, отримання травми під час виконання бойового завдання, документально встановлений зв`язок захворювань із захистом Батьківщини, визнання позивача непридатним до військової служби та звільнення саме за станом здоров`я.

За сукупністю наведених обставин суд вважає, що відмова відповідача від 09.05.2026 №02.10/A-1080/974 є протиправною, оскільки не забезпечує належного застосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 та не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Доводи відповідача про правомірність своїх дій спростовано наведеним вище аналізом чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Тому такі доводи судом до уваги не беруться.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Даючи оцінку поведінці відповідача, яка зумовила звернення позивача до суду з цим позовом, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо відмови у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану», не відповідають визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах та чинному законодавству, тому такі дії потрібно визнати протиправними, задовольнивши першу позовну вимогу.

Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

За таких обставин, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, друга позовна вимога підлягає до задоволення шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн гривень, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 р. № 153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник