Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №132/2471/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2471/26

3/132/1060/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 вересня 2026 року м. Калинівка

Суддя Калинівського районного суду Вінницької області Сєлін Є.В., розглянувши матеріали, які надійшли з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Калинівка Вінницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, неодруженого, працевлаштованого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП документально не підтверджений, до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП,

ВСТАНОВИВ:

20.07.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України надійшов адміністративний матеріал про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, який відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.07.2026 року переданий на розгляд судді Сєліну Є.В.

Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення серії ГР № 171727 від 13 липня 2026 року, ОСОБА_2 - 13 липня 2026 року о 21 годині 40 хвилин за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в присутності дитини вчинив стосовно своєї співмешканки ОСОБА_3 домашнє насильство, а саме умисні дії фізичного та психологічного характеру, штовхав, ображав нецензурною лайкою, чим завдав їй фізичного болю та психічних страждань, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.2 ст.173-2 КУпАП.

До протоколу долучено рапорт поліцейського взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України сержанта поліції Білилівської Я. від 13 липня 2026 року, письмове пояснення ОСОБА_2 від 13 липня 2026 року, письмове пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 від 13 липня 2026 року, письмове пояснення ОСОБА_3 від 13 липня 2026 року, форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства та терміновий заборонний припис стосовно кривдника серії ЕТ № 112088 від 13 липня 2026 року.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності, суддя приходить до висновку, що вони не містять достатніх, належних, допустимих та достовірних доказів, які б поза розумним сумнівом підтверджували вчинення ОСОБА_2 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП.

Відповідно до ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

За змістом ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на охоронювані законом суспільні відносини і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Отже, для притягнення особи до адміністративної відповідальності необхідним є встановлення усіх передбачених законом ознак складу відповідного адміністративного правопорушення.

Частиною першою ст.173-2 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру, зокрема застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погроз, образ чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо, внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

Частиною другою ст.173-2 КУпАП передбачено відповідальність за діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене, зокрема, стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи.

При цьому відповідно до ст.269 КУпАП, якщо адміністративне правопорушення, передбачене ст.173-2 КУпАП, було вчинено у присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілим незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди. Таке законодавче регулювання має істотне значення для належного оформлення матеріалів у цій категорії справ та забезпечення процесуальних прав дитини.

Згідно зі ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, у тому числі засобів фото- і відеозапису, а також іншими документами.

Водночас ч.2 ст.251 КУпАП покладає обов`язок щодо збирання доказів на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ст.252 КУпАП орган (посадова особа), який розглядає справу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Згідно зі ст.280 КУпАП при розгляді справи суддя зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, саме по собі складання протоколу про адміністративне правопорушення не означає доведеності викладених у ньому обставин. Протокол є процесуальним документом, який фіксує висунуте особі обвинувачення, а зазначені в ньому відомості підлягають перевірці та підтвердженню іншими належними і допустимими доказами.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, зокрема викладеними у постанові Касаційного адміністративного суду від 20 травня 2020 року у справі № 524/5741/16-а, відповідно до яких сам по собі рапорт працівника поліції не може автоматично розглядатися як беззаперечний доказ вчинення адміністративного правопорушення, оскільки його зміст підлягає перевірці у сукупності з іншими доказами.

Аналогічно у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 560/751/17 звернуто увагу на необхідність належної оцінки письмових пояснень осіб, долучених до матеріалів справи про адміністративне правопорушення, та неможливість їх автоматичного ототожнення з повноцінними судовими показаннями без належної процесуальної перевірки.

У постанові від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а Верховний Суд наголосив на застосуванні у справах про адміністративні правопорушення принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого всі сумніви щодо події правопорушення та винуватості особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія і вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості.

Європейський суд з прав людини при оцінці доказів застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом», за яким висновок про встановленість певних обставин має випливати із сукупності достатньо переконливих, чітких та узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту. Зазначений підхід, зокрема, сформульовано у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, рішення від 14 лютого 2008 року, а також у справі «Авшар проти Туреччини» (Avєar v. Turkey).

Відповідно до п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14, яка містить загальні орієнтири щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, судове рішення має відповідати вимогам ст.ст.283, 284 КУпАП та містити, зокрема, докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, а також мотиви відхилення інших доказів та доводів.

При цьому відповідно до ст.283 КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити опис установлених під час розгляду справи обставин та зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення.

З огляду на наведене суд має перевірити не лише формальну наявність документів у матеріалах справи, а й те, чи отримані вони у встановленому законом порядку, чи є вони належними, допустимими та достовірними, а також чи утворюють вони достатню і несуперечливу сукупність для висновку про наявність у діях особи складу адміністративного правопорушення.

З матеріалів справи вбачається, що в протоколі серії ГР № 171727 від 13 липня 2026 року зазначено про вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства стосовно ОСОБА_3 «в присутності дитини», однак жодних ідентифікуючих даних цієї дитини безпосередньо у фабулі протоколу не наведено.

Відповідно до ст.256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення мають бути зазначені, зокрема, місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи.

Пунктом 9 розділу ІІ Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 листопада 2015 року № 1376, встановлено, що у протоколі у графі щодо дати, часу, місця вчинення і суті адміністративного правопорушення суть адміністративного правопорушення повинна точно відповідати ознакам складу адміністративного правопорушення, за яким складено протокол. Пунктом 15 розділу ІІ Інструкції передбачено долучення до протоколу пояснень особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, рапортів посадових осіб та інших матеріалів, що містять інформацію про правопорушення.

Крім того, після внесення змін наказом МВС України № 818 від 09 грудня 2024 року Інструкція № 1376 прямо передбачає, що у разі вчинення правопорушення, передбаченого ст.173-2 КУпАП, у присутності малолітньої чи неповнолітньої особи така особа визнається потерпілим незалежно від того, чи заподіяно їй шкоду, а поліцейський зобов`язаний належним чином визначити її процесуальний статус.

Отже, вказівка у протоколі лише на те, що правопорушення вчинено «в присутності дитини», без належної ідентифікації такої особи, без зазначення її процесуального статусу та без належного документування її участі у відповідних процесуальних діях, не забезпечує повноти фіксації істотної для кваліфікації обставини.

Разом із тим суд бере до уваги, що з рапорту працівника поліції вбачається, що на місці події був неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який повідомив поліцейському про вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства щодо його матері ОСОБА_3 та бабусі ОСОБА_5 .

Однак наведений рапорт не є безпосереднім доказом того, що поліцейський особисто спостерігав факт вчинення ОСОБА_2 описаних у протоколі дій. Як убачається з його змісту, відомості про обставини події отримані поліцейським зі слів заявника. Таким чином, рапорт у цій частині має похідний характер і не може самостійно підтвердити факт вчинення особою конкретних дій, зазначених у протоколі.

Особливого значення у цій справі набуває оцінка письмового пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 від 13 липня 2026 року.

Згідно з цим поясненням, 13 липня 2026 року близько 21 години 40 хвилин за адресою: АДРЕСА_1 , його вітчим ОСОБА_2 після розпивання алкогольних напоїв почав ображати його та його рідних, а саме матір ОСОБА_3 та бабусю ОСОБА_5 , нецензурною лайкою, після чого почав їх штовхати та шарпати за одяг.

Водночас із матеріалів справи вбачається, що зазначене пояснення було отримано у неповнолітнього без належного забезпечення участі його законного представника.

Статтею 33 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що поліцейський може опитати особу, якщо існують достатні підстави вважати, що вона володіє необхідною інформацією. Надання особою інформації є добровільним, а проведення опитування неповнолітніх допускається лише за участю батьків (одного з них), іншого законного представника або педагога.

Отже, закон прямо встановлює спеціальну процесуальну гарантію для отримання інформації від неповнолітньої особи. Її метою є забезпечення належного захисту прав та законних інтересів дитини, достовірності отриманої інформації та недопущення проведення процесуальної дії з неповнолітньою особою без передбаченої законом участі відповідної особи.

У самому письмовому поясненні ОСОБА_4 міститься відмітка про те, що воно відібрано у присутності матері та бабусі. Разом із тим ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_5 у цьому документі належним чином не ідентифіковані як законні представники неповнолітнього, їхні дані не зазначені, а підписи цих осіб у документі відсутні.

Зазначена обставина не може бути усунена лише шляхом наявності рукописної відмітки про присутність певних осіб. Така відмітка сама по собі не підтверджує ані особу присутньої особи, ані її процесуальний статус, ані факт участі саме законного представника, ані ознайомлення ним зі змістом пояснення та здійснення ним передбачених законом прав.

Більше того, матеріали справи не містять будь-якого іншого документа, з якого можна було б достовірно встановити, що під час отримання пояснення від неповнолітнього ОСОБА_4 був присутній його законний представник або педагог.

За таких обставин суд не може покласти зазначене письмове пояснення в основу висновку про доведеність вини ОСОБА_2 , оскільки воно отримано з істотним недодержанням встановленої законом процедури опитування неповнолітньої особи та без належного документального підтвердження забезпечення передбаченої законом процесуальної гарантії.

При цьому зазначене порушення має істотне значення саме для цієї справи, оскільки письмове пояснення ОСОБА_4 фактично є єдиним документом, який містить безпосередній виклад обставин події від особи, яка, за твердженням органу поліції, була очевидцем події.

Інших незалежних об`єктивних доказів, які б підтверджували викладені в протоколі обставини, матеріали справи не містять.

Так, ОСОБА_2 від надання пояснень відмовився, пославшись на ст.63 Конституції України, що не може тлумачитися на його шкоду та не може розглядатися як доказ його вини.

ОСОБА_3 , яка зазначена у протоколі як особа, щодо якої було вчинено домашнє насильство, також від надання пояснень відмовилася на підставі ст.63 Конституції України.

Таким чином, особа, щодо якої безпосередньо, за змістом протоколу, було вчинено насильницькі дії, не підтвердила викладених у протоколі обставин та не надала будь-яких пояснень, які могли б бути покладені в основу висновку про заподіяння їй фізичного болю або психічних страждань.

Саме по собі зазначення у протоколі про те, що ОСОБА_2 «штовхав» ОСОБА_3 та «ображав нецензурною лайкою», не є самостійним доказом вчинення таких дій.

Не може бути визнаний достатнім доказом і рапорт працівника поліції, оскільки з його змісту не вбачається, що поліцейський був безпосереднім очевидцем події; викладені в ньому відомості щодо обставин конфлікту фактично є повідомленням неповнолітнього заявника.

Окремо суд оцінює форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства.

Зазначений документ за своїм правовим призначенням є інструментом оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення та смерті постраждалої особи. Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» оцінка ризиків має саме превентивний характер.

Тому сама по собі форма оцінки ризиків не підтверджує поза розумним сумнівом конкретного факту вчинення ОСОБА_2 саме тих дій, які наведені у протоколі про адміністративне правопорушення, та не може замінювати первинні докази події.

Аналогічно терміновий заборонний припис серії ЕТ № 112088 від 13 липня 2026 року підтверджує факт його винесення працівником поліції, однак не є самостійним доказом безпосереднього вчинення ОСОБА_2 конкретних дій, викладених у протоколі.

Відповідно до ч.1 ст.25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» терміновий заборонний припис є спеціальним заходом реагування, який виноситься у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров`ю постраждалої особи з метою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення. Припис може бути винесений як за заявою постраждалої особи, так і за власною ініціативою працівника поліції за результатами оцінки ризиків.

Отже, сам факт винесення термінового заборонного припису не звільняє орган, який склав протокол про адміністративне правопорушення, від обов`язку довести всі елементи складу правопорушення належними і допустимими доказами.

Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначає домашнє насильство як діяння фізичного, сексуального, психологічного або економічного характеру, а психологічне насильство, зокрема, як словесні образи, погрози, приниження та інші діяння, які спрямовані на обмеження волевиявлення особи, якщо вони викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю. Фізичне насильство охоплює, зокрема, штовхання.

Таким чином, для встановлення складу правопорушення необхідно довести не лише факт конфлікту чи вживання нецензурних висловлювань, але й конкретні умисні дії фізичного або психологічного характеру, їх спрямованість щодо потерпілої особи та передбачені законом наслідки у вигляді заподіяння шкоди її фізичному або психічному здоров`ю.

У цьому випадку таких обставин належними та допустимими доказами не підтверджено.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» діяльність у цій сфері ґрунтується, серед іншого, на гарантуванні постраждалим особам безпеки та основоположних прав і свобод, праві на справедливий суд, належній увазі до кожного факту домашнього насильства, а також на повазі та неупередженому ставленні до постраждалих осіб. У разі якщо постраждалою особою є дитина, будь-які дії щодо неї повинні здійснюватися з урахуванням принципів захисту прав дитини.

Відповідно до ст.22 цього Закону постраждала дитина має всі права постраждалої особи, реалізація яких забезпечується з урахуванням найкращих інтересів дитини, її віку, статі, стану здоров`я, інтелектуального та фізичного розвитку.

Отже, держава має одночасно забезпечити ефективне реагування на повідомлення про домашнє насильство та дотримання процесуальних гарантій усіх учасників відповідного провадження, у тому числі неповнолітньої особи.

Відповідно до ст.23 Закону України «Про Національну поліцію» поліція здійснює превентивну та профілактичну діяльність, вживає заходів щодо запобігання та припинення кримінальних і адміністративних правопорушень, а також здійснює інші визначені законом повноваження. Разом із тим реалізація таких повноважень повинна здійснюватися з додержанням установленої законом процедури.

Саме тому законодавець у ст.33 Закону України «Про Національну поліцію» встановив спеціальне правило щодо опитування неповнолітніх: така процесуальна дія допускається лише за участю батьків, іншого законного представника або педагога.

У матеріалах цієї справи відсутні належні докази дотримання цієї вимоги.

Більше того, з огляду на те, що ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , на момент події 13 липня 2026 року він був неповнолітнім. Відповідно до законодавства про протидію домашньому насильству дитина, яка стала свідком (очевидцем) домашнього насильства, визнається постраждалою дитиною.

Отже, орган поліції мав не лише отримати від нього інформацію, але й забезпечити належне оформлення його процесуального статусу та дотримання передбачених законом гарантій під час отримання відповідних відомостей.

За таких обставин суд оцінює письмове пояснення ОСОБА_4 критично та не може покласти його в основу висновку про доведеність вини ОСОБА_2 .

Водночас відсутність у матеріалах справи належно оформленого пояснення неповнолітнього не може бути компенсована рапортом поліцейського, оскільки останній лише відтворює інформацію, отриману від заявника, і не містить самостійного безпосереднього сприйняття поліцейським події.

Не підтверджено обставини протоколу і потерпілою ОСОБА_3 , яка відмовилася від надання пояснень.

Таким чином, після оцінки доказів, які можуть бути використані судом, у матеріалах справи фактично відсутнє належне та допустиме джерело, яке безпосередньо підтверджувало б, що 13 липня 2026 року о 21 годині 40 хвилин ОСОБА_2 саме в той спосіб, який зазначений у протоколі, вчинив щодо ОСОБА_3 фізичне та психологічне насильство, внаслідок якого їй було завдано фізичного болю та психічних страждань, а також що зазначене діяння було вчинено у присутності неповнолітньої особи за обставин, необхідних для кваліфікації за ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Суд не вправі підміняти орган, уповноважений на складання протоколу, та самостійно формувати доказову базу обвинувачення. Обов`язок щодо збирання доказів покладається на уповноважених осіб, визначених ст.255 КУпАП, а завдання суду полягає у перевірці та оцінці вже наданих доказів.

Застосування протилежного підходу означало б фактичне покладення на суд функції сторони обвинувачення та порушило б вимоги об`єктивності й неупередженості розгляду справи.

При цьому суд враховує, що у справах про адміністративні правопорушення, як і в інших провадженнях, у яких особі може бути призначено стягнення, висновок про винуватість повинен ґрунтуватися на достатніх доказах, а не на припущеннях.

У справі «Кобець проти України» Європейський суд з прав людини наголосив на необхідності доведення обставин за стандартом «поза розумним сумнівом», причому такий висновок має випливати із достатньо сильних, чітких та узгоджених між собою висновків.

У цій справі таких узгоджених доказів немає.

Навпаки, матеріали характеризуються істотними доказовими недоліками: фабула протоколу не містить ідентифікуючих даних неповнолітньої особи, яка була присутня при вчиненні правопорушення; письмове пояснення неповнолітнього отримане без належного підтвердження участі законного представника або педагога; потерпіла ОСОБА_3 від надання пояснень відмовилася; рапорт поліцейського має похідний характер; форма оцінки ризиків підтверджує проведення відповідної оцінки, але не доводить сама по собі факт конкретного правопорушення; терміновий заборонний припис підтверджує факт його винесення, але також не є самостійним доказом вини особи.

Таким чином, сукупність наявних матеріалів не дає можливості зробити однозначний та обґрунтований висновок про доведеність усіх обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Суд також звертає увагу, що недоведеність хоча б одного з обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення виключає можливість притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Згідно з п.1 ч.1 ст.247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, зокрема, за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

У даному випадку за результатами судового розгляду не встановлено належними, допустимими та достатніми доказами наявності у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Висновок про відсутність складу адміністративного правопорушення у цій справі не означає встановлення судом факту того, що конфлікту між особами взагалі не відбувалося, або оцінки дій учасників побутового конфлікту поза межами предмета розгляду цієї справи. Суд лише констатує, що наданими матеріалами не доведено в установленому законом порядку саме ті обставини, які є необхідними для притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.173-2 КУпАП.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь. Такий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові Касаційного адміністративного суду від 08 липня 2020 року у справі № 463/1352/16-а.

Отже, враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що в діях ОСОБА_2 не доведено наявності складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, а тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП.

Керуючись ст.ст. 7, 9, 23, 245, 247, 251, 252, 256, 268, 269, 270, 280, 283, 284 КУпАП, ст.ст. 1, 4, 6, 19, 20, 21, 22, 24, 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ст.ст. 18, 23, 33 Закону України «Про Національну поліцію», Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 01 грудня 2015 року за № 1496/27941, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення - закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, потерпілою особою, її представником, захисником, прокурором у випадках, передбачених законом, до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Суддя