Постанова від 20 вересня 2026 р. у справі №132/2470/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2470/26

3/132/1059/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 вересня 2026 року м. Калинівка

Суддя Калинівського районного суду Вінницької області Сєлін Є.В., розглянувши матеріали, які надійшли з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Калинівка Вінницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, неодруженого, працевлаштованого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП документально не підтверджений, до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП,

ВСТАНОВИВ:

20.07.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області з батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України надійшов адміністративний матеріал про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, який відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.07.2026 року переданий на розгляд судді Сєліну Є.В.

Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення серії ГР № 171726 від 13 липня 2026 року, ОСОБА_2 - 13 липня 2026 року о 21 годині 40 хвилин за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , вчинив стосовно своєї дружини матері - ОСОБА_3 домашнє насильство, а саме умисні дії фізичного та психологічного характеру, які полягали у тому, що штовхав її, ображав нецензурною лайкою, чим завдав їй фізичного болю та психологічних страждань, внаслідок чого могла бути завдана шкода фізичному та психологічному здоров`ю ОСОБА_3 , чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.173-2 КУпАП.

До протоколу додано рапорт поліцейського взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної поліції з обслуговування Хмільницького району Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції Національної поліції України сержанта поліції Білилівської Я. від 13 липня 2026 року, відповідно до якого після отримання на службовий планшетний пристрій виклику «Домашнє насильство» працівники поліції прибули на місце події, де виявили заявника, а саме неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який повідомив, що його вітчим ОСОБА_2 вчиняв домашнє насильство психологічного та фізичного характеру відносно його матері ОСОБА_5 , а також відносно його бабусі ОСОБА_3 , а саме вчиняв відносно них умисні дії, які полягали в ображанні нецензурною лайкою та шарпанні за одяг.

Також до матеріалів справи долучено письмове пояснення ОСОБА_2 від 13 липня 2026 року, згідно з яким останній від надання пояснень відмовився на підставі ст.63 Конституції України.

У матеріалах справи міститься письмове пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 від 13 липня 2026 року, відповідно до якого цього дня близько 21 години 40 хвилин за адресою: АДРЕСА_1 , його вітчим ОСОБА_2 після розпивання алкогольних напоїв почав ображати його та його рідних, а саме матір ОСОБА_5 та бабусю ОСОБА_3 , нецензурною лайкою, після чого почав штовхати останніх та шарпати за одяг. При цьому зазначене пояснення було відібрано у неповнолітнього фактично без участі його законного представника, а будь-яких даних про участь педагога, психолога чи іншої особи, яка забезпечувала б дотримання прав та інтересів неповнолітнього під час отримання від нього пояснень, матеріали справи не містять.

Крім того, долучено письмове пояснення ОСОБА_3 від 13 липня 2026 року, згідно з яким вона від надання пояснень відмовилася на підставі ст.63 Конституції України.

До матеріалів також долучено форму оцінки ризиків вчинення домашнього насильства, у якій зазначено, що від її ознайомлення та підписання ОСОБА_3 відмовилася, а також терміновий заборонний припис стосовно кривдника серії ЕТ № 112089 від 13 липня 2026 року, від ознайомлення та підписання якого ОСОБА_2 відмовився.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що провадження у справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

За змістом ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна дія чи бездіяльність, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно зі ст.245 КУпАП завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом.

Відповідно до ст.251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган або посадова особа встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються, зокрема, протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та засобів фото- і відеозапису, іншими документами.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що доказом є не будь-яка інформація, яка міститься в матеріалах справи, а лише такі фактичні дані, які отримані у визначеному законом порядку та на підставі яких можливо достовірно встановити обставини, що входять до предмета доказування.

За приписами ст.252 КУпАП орган або посадова особа оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до ст.256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення, серед іншого, зазначаються місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення, нормативний акт, який передбачає відповідальність за таке правопорушення, прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи.

Згідно зі ст.280 КУпАП при розгляді справи суд зобов`язаний з`ясувати, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні та чи підлягає вона адміністративній відповідальності.

За змістом п.1 ч.1 ст.247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, для притягнення особи до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.173-2 КУпАП необхідно встановити не лише факт вчинення особою певних умисних дій фізичного, психологічного чи економічного характеру, а й усі передбачені законом ознаки складу адміністративного правопорушення, зокрема наслідки таких дій у вигляді заподіяння шкоди фізичному або психічному здоров`ю потерпілої особи.

Частина перша ст.173-2 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за вчинення домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь фізичного, психологічного чи економічного характеру, внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого.

Отже, законодавець пов`язує склад зазначеного адміністративного правопорушення не лише з фактом вчинення певних дій, а й з настанням передбаченого законом наслідку.

Аналогічний підхід випливає із положень п.14 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», відповідно до якого психологічне насильство включає, зокрема, словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування та інші діяння, якщо такі дії викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи. Фізичне насильство відповідно до п.17 ч.1 ст.1 цього Закону охоплює, зокрема, штовхання, щипання, шмагання, нанесення побоїв та інші насильницькі дії.

При цьому відповідно до п.2 ч.1 ст.1 зазначеного Закону дитиною, яка постраждала від домашнього насильства, визнається також дитина, яка стала свідком (очевидцем) такого насильства, що додатково покладає на уповноважених осіб обов`язок забезпечити належне та особливо ретельне документування обставин події за участю дитини.

Суд не ставить під сумнів важливість належного реагування держави на повідомлення про можливе домашнє насильство. Відповідно до ст.10 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до повноважень уповноважених підрозділів органів Національної поліції України належать виявлення фактів домашнього насильства та своєчасне реагування на них, прийом і розгляд заяв та повідомлень про вчинення домашнього насильства, вжиття заходів для його припинення та надання допомоги постраждалим особам.

Разом із тим виконання поліцією превентивної функції та застосування передбачених законом заходів реагування не звільняє уповноважених осіб від обов`язку належним чином зафіксувати обставини, які мають значення для вирішення питання про адміністративну відповідальність, та не позбавляє суд обов`язку перевірити кожний доказ з точки зору його належності, допустимості, достовірності та достатності.

Терміновий заборонний припис відповідно до п.16 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» є спеціальним заходом протидії домашньому насильству, який застосовується як захід реагування на факт домашнього насильства та спрямований на його негайне припинення, усунення небезпеки для життя і здоров`я постраждалих осіб та недопущення продовження чи повторного вчинення такого насильства.

Отже, сам факт винесення термінового заборонного припису не є тотожним встановленню судом факту вчинення особою адміністративного правопорушення і сам по собі не може замінювати доказування всіх елементів складу адміністративного правопорушення.

Аналогічно форма оцінки ризиків є інструментом оцінювання ризику подальшого вчинення домашнього насильства та визначення необхідних заходів реагування. Вона не є документом, який сам по собі встановлює винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення.

Згідно із Законом України «Про Національну поліцію» та положеннями Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» працівники поліції мають повноваження реагувати на повідомлення про домашнє насильство, опитувати осіб, фіксувати обставини події, застосовувати превентивні заходи та вживати заходів щодо припинення насильства. Водночас результати таких дій можуть бути покладені в основу судового рішення лише за умови їх належного процесуального оформлення та достатності для встановлення обставин, які входять до складу відповідного правопорушення.

Відповідно до Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1376, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01 грудня 2015 року за № 1496/27941, при оформленні матеріалів про адміністративне правопорушення працівник поліції зобов`язаний забезпечити правильність та повноту фіксації обставин правопорушення, належне оформлення протоколу та доданих до нього матеріалів.

Зазначені вимоги мають особливе значення у цій справі, оскільки основні обставини, викладені в протоколі, фактично не підтверджуються самою потерпілою особою.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 , яка відповідно до протоколу є потерпілою від інкримінованого ОСОБА_2 діяння, від надання пояснень відмовилася, пославшись на ст.63 Конституції України.

Таким чином, у матеріалах справи відсутні пояснення потерпілої щодо факту її штовхання, шарпання за одяг, образ нецензурною лайкою, заподіяння їй фізичного болю, психологічних страждань або будь-якої іншої шкоди фізичному чи психічному здоров`ю.

При цьому сама по собі відмова потерпілої від надання пояснень не свідчить автоматично про відсутність події правопорушення. Однак у конкретній справі вона має істотне доказове значення, оскільки інших належних та допустимих доказів, які б безпосередньо підтверджували викладені у протоколі обставини щодо ОСОБА_3 , матеріали справи не містять.

Єдиним документом, у якому наведено відомості зі слів іншої особи про обставини події, є рапорт працівника поліції. Проте з його змісту безпосередньо вбачається, що поліцейський не був очевидцем події, а лише зафіксував повідомлення неповнолітнього ОСОБА_4 . Тому рапорт у цій частині є похідним від повідомлення іншої особи і не може розглядатися як самостійне підтвердження факту вчинення ОСОБА_2 конкретних дій щодо ОСОБА_3 .

Іншим доказом, який безпосередньо описує обставини події, є письмове пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 .

Відповідно до ст.270 КУпАП інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми, мають право представляти їх законні представники. При цьому положення ст.272 КУпАП допускають участь у справі як свідка кожної особи, якій відомі обставини, що підлягають встановленню.

Разом із тим у цій справі ОСОБА_4 на момент отримання від нього пояснень був неповнолітнім, безпосереднім очевидцем описаної в матеріалах події та, відповідно до рапорту працівника поліції, заявником щодо можливого домашнього насильства. Більше того, відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дитина, яка стала свідком (очевидцем) домашнього насильства, належить до категорії дітей, які постраждали від домашнього насильства, що зумовлює необхідність особливої уваги до способу отримання та документування інформації від такої дитини.

Однак письмове пояснення ОСОБА_4 було отримане у його неповнолітньому віці. Матеріали справи не містять даних про те, що при отриманні пояснення було забезпечено психолога чи педагога, а також не містять належної фіксації забезпечення прав та інтересів неповнолітнього під час отримання від нього інформації.

За таких обставин суд не може покласти зазначене письмове пояснення в основу висновку про доведеність вини ОСОБА_2 поза розумним сумнівом. Допущені при отриманні цього доказу процесуальні недоліки, з урахуванням віку особи, її статусу безпосереднього очевидця та фактичної відсутності інших незалежних доказів, істотно впливають на його доказову цінність і не дають підстав використовувати його як достатній та належний доказ вини особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

При цьому суд звертає увагу, що сам по собі протокол про адміністративне правопорушення також не може автоматично вважатися беззаперечним доказом вини особи.

У судовій практиці виходять із того, що протокол про адміністративне правопорушення є процесуальним документом, у якому уповноважена особа фіксує обставини правопорушення, однак він підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами та не звільняє орган, який розглядає справу, від обов`язку перевірити достовірність викладених у ньому відомостей. Сама по собі наявність протоколу не означає автоматичного доведення вини особи.

Такий підхід відповідає загальним засадам доказування, сформульованим Верховним Судом, відповідно до яких висновок про винуватість особи може ґрунтуватися лише на достатній сукупності належних, допустимих та достовірних доказів. У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 309/3214/23 наголошено, що стандарт «поза розумним сумнівом» означає таку сукупність встановлених обставин, яка виключає інше розумне пояснення події, а кожен елемент, істотний для правової кваліфікації діяння, має бути доведений належними доказами.

Застосування зазначеного підходу у справах про адміністративні правопорушення узгоджується з положеннями ст.ст. 251, 252, 280 КУпАП та гарантіями справедливого розгляду справи, передбаченими ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини у справі «Кобець проти України» (рішення від 14 лютого 2008 року, заява № 16437/04) зазначив, що доказування, зокрема, може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. У справі «Коробов проти України» (рішення від 21 липня 2011 року, заява № 39598/03) ЄСПЛ також звернув увагу на необхідність оцінки доказів у їх сукупності та застосування стандарту доведення «поза розумним сумнівом».

Таким чином, для висновку про винуватість недостатньо існування припущення про можливість вчинення особою правопорушення. Необхідно, щоб сукупність належних і допустимих доказів переконливо підтверджувала кожну істотну обставину, яка входить до складу адміністративного правопорушення.

У даному випадку такого рівня доказування не досягнуто.

Більше того, зміст самого протоколу про адміністративне правопорушення не відповідає в цій частині вимогам матеріального закону.

У протоколі зазначено, що ОСОБА_2 завдав ОСОБА_3 фізичного болю та психологічних страждань, «внаслідок чого могла бути завдана шкода фізичному та психологічному здоров`ю» потерпілої.

Однак диспозиція ч.1 ст.173-2 КУпАП пов`язує адміністративну відповідальність із тим, що внаслідок умисних діянь була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю потерпілого. Отже, формулювання «могла бути завдана шкода» саме по собі не встановлює передбаченого законом наслідку та не може бути ототожнене з його фактичним настанням.

Вказаний недолік не є лише формальним, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б дозволяли встановити, що саме ОСОБА_3 внаслідок конкретних умисних дій ОСОБА_2 було фактично завдано шкоду фізичному або психічному здоров`ю.

Матеріали справи не містять медичних документів про тілесні ушкодження чи звернення за медичною допомогою, висновку спеціаліста або експерта, психологічного висновку, фото- чи відеофіксації події, показань потерпілої або інших незалежних доказів, які б підтверджували факт заподіяння їй фізичної чи психічної шкоди.

Сам факт того, що поліцейські винесли терміновий заборонний припис, не доводить настання наслідку, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, оскільки такий припис є заходом негайного реагування, спрямованим на припинення можливого насильства та усунення небезпеки, а не рішенням про встановлення складу адміністративного правопорушення.

Рапорт працівника поліції не є безпосереднім доказом вчинення ОСОБА_2 насильства щодо ОСОБА_3 , оскільки поліцейський не був очевидцем події, а відомості про неї отримав від неповнолітнього.

Письмове пояснення самого ОСОБА_2 також не містить визнання вини, оскільки останній скористався правом, передбаченим ст.63 Конституції України, та відмовився від надання пояснень.

Відмова ОСОБА_3 від надання пояснень також не може бути використана як доказ підтвердження обставин, викладених у протоколі.

Отже, після виключення з доказової бази письмового пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 як такого, що за конкретних обставин його отримання не може бути покладене в основу висновку про винуватість, у матеріалах справи фактично відсутні належні та допустимі докази, які безпосередньо підтверджують факт вчинення ОСОБА_2 щодо ОСОБА_3 конкретних умисних дій, а також настання передбачених законом наслідків.

При цьому суд не може усунути зазначені недоліки шляхом самостійного збирання доказів вини особи, оскільки це суперечило б завданню та принципам провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Обов`язок щодо належного документування правопорушення, збирання доказів та їх долучення до матеріалів справи покладається на уповноважених осіб, які складають протокол про адміністративне правопорушення.

Відповідно до ст.255 КУпАП працівники Національної поліції належать до осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.173-2 КУпАП. Реалізація цього повноваження передбачає не лише складання формального протоколу, а й належне встановлення та фіксацію обставин, які підтверджують наявність складу правопорушення.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд передбачає, що висновки суду мають ґрунтуватися на належно встановлених фактах та достатніх доказах, а будь-які сумніви щодо доведеності обставин не можуть довільно ігноруватися.

При цьому суд бере до уваги специфіку справ про домашнє насильство та позитивні зобов`язання держави щодо ефективного реагування на повідомлення про таке насильство. ЄСПЛ у справі «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey, рішення від 9 червня 2009 року, заява № 33401/02) звернув увагу на обов`язок держави забезпечувати ефективний захист осіб від домашнього насильства. Водночас виконання такого позитивного обов`язку не означає можливості притягнення особи до відповідальності без належного доказування складу правопорушення та без дотримання процесуальних гарантій.

Таким чином, необхідність ефективної протидії домашньому насильству має поєднуватися з дотриманням фундаментальних принципів законності, презумпції невинуватості, належної правової процедури та доказування.

Суд також враховує роз`яснення, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», у частині загальних вимог до законності й обґрунтованості постанов у справах про адміністративні правопорушення та необхідності встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зазначені роз`яснення підлягають застосуванню з урахуванням чинного законодавства та сучасних правових позицій Верховного Суду і ЄСПЛ.

Отже, оцінюючи докази відповідно до ст.252 КУпАП у їх сукупності, суд приходить до висновку, що:

протокол про адміністративне правопорушення містить опис наслідку у формі припущення про те, що шкода здоров`ю «могла бути завдана», тоді як закон вимагає встановлення факту заподіяння шкоди;

потерпіла ОСОБА_3 від надання пояснень відмовилася, а тому не підтвердила обставин, викладених у протоколі;

рапорт поліцейського не є безпосереднім доказом вчинення ОСОБА_2 інкримінованих дій, оскільки містить відомості, отримані від іншої особи;

письмове пояснення неповнолітнього ОСОБА_4 було отримано без належного документування забезпечення його прав та інтересів як неповнолітнього очевидця події, у зв`язку з чим за конкретних обставин цієї справи суд не може покласти його в основу висновку про винуватість ОСОБА_2 ;

терміновий заборонний припис є превентивним заходом реагування та сам по собі не доводить наявності всіх елементів складу адміністративного правопорушення;

форма оцінки ризиків також не встановлює винуватості особи та не підтверджує сама по собі факту заподіяння потерпілій фізичної або психічної шкоди;

інших незалежних, належних, допустимих і достовірних доказів, які б у своїй сукупності підтверджували вчинення ОСОБА_2 адміністративного правопорушення, матеріали справи не містять.

За таких обставин сукупність наявних у справі матеріалів не дає можливості встановити поза розумним сумнівом, що саме ОСОБА_2 вчинив щодо ОСОБА_3 умисні дії, які утворюють склад домашнього насильства, та що внаслідок таких дій їй фактично була завдана шкода фізичному або психічному здоров`ю.

Відповідно до ст.62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні правопорушення і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку.

Конституційний принцип презумпції невинуватості має застосовуватися і при розгляді справ про адміністративні правопорушення, оскільки наслідком такого провадження може бути застосування до особи публічно-правового стягнення.

Усі сумніви щодо доведеності вини особи, які не можуть бути усунуті в установленому законом порядку, мають тлумачитися на її користь.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що надані матеріали не містять достатньої сукупності належних, допустимих та достовірних доказів, які б підтверджували наявність у діях ОСОБА_2 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП за відсутності події і складу адміністративного правопорушення провадження у справі підлягає закриттю.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 7, 9, 23, 245, 247, 251, 252, 255, 256, 268–270, 272, 280, 283, 284 КУпАП, ст.62 Конституції України, Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Законом України «Про Національну поліцію», Інструкцією з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 1376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 01 грудня 2015 року за № 1496/27941, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення - закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, потерпілою особою, її представником, захисником, прокурором у випадках, передбачених законом, до Вінницького апеляційного суду протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Суддя