Постанова від 17 вересня 2026 р. у справі №296/11583/24 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №296/11583/24 Головуючий у 1-й інст. Маслак В. П.

Категорія 44 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Павицької Т.М., Талько О.Б.,

розглянувши у письмовому провадженні (без повідомлення учасників справи) у місті Житомирі

цивільну справу №296/11583/25 за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 про відшкодування шкоди, треті особи: Загоровський Володимир Миколайович, держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України,

на додаткове рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 08 вересня 2025 року, яке ухвалене під головуванням судді Маслак В.П. у місті Житомирі,

у с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до держави Україна в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просила стягнути з держави України шляхом списання коштів із єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на свою користь у відшкодування майнової шкоди - 49 081,44 грн та у відшкодування моральної шкоди - 24 540,72 грн.

Позов обґрунтувала тим, що після звернення 04 вересня 2023 року до ГУ Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про попередній розрахунок пенсії за віком вона дізналася, що їй не врахований, як дружині військовослужбовця, період проживання з чоловіком у місцевостях, де не було можливості для працевлаштування за спеціальністю у період із 27 серпня 1985 року по 17 червня 1992 року та необхідна довідка форми за додатком №4 відповідно до постанови КМУ від 12 серпня 1993 року №637. У вересні 2023 року її чоловік звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою про видачу зазначеної вище довідки, але у видачі довідки було відмовлено. В подальшому, в справі №240/35547/23 рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 31 травня 2024 року, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2024 року, зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 видати ОСОБА_2 довідку згідно з форми за додатком №4 відповідно до постанови КМУ від 12 серпня 1993 року №637. Указана довідка була видана та надана до ГУ Пенсійного фонду України в Житомирській області, у зв`язку з чим ОСОБА_1 із 04 листопада 2024 року перебуває на обліку ГУ Пенсійного фонду України в Житомирській області та отримує пенсію за віком. Оскільки внаслідок протиправних дій ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо невидачі довідки №4 призначено пенсію на рік пізніше, остання зазнала матеріальної та моральної шкоди і просила вимоги позовної заяви задовольнити в повному обсязі.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2025 року позов задоволений частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 49 081,44 грн у відшкодування майнової шкоди та 5 000 грн компенсації моральної шкоди. У задоволенні решти позову відмовлено та вирішено питання судового збору.

Додатковим рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 08 вересня 2025 року заява представника позивача адвоката Павлової Д.Д. задоволена частково. Стягнуто з Держави України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Не погодившись із додатковим рішенням суду першої інстанції, третя особа Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить додаткове рішення скасувати.

Доводи апеляційної скарги аргументовані тим, що фактично не оскаржуючи право позивача на відшкодування шкоди та визначений судом її розмір, скаржник не погоджується виключно з порядком розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Наголошено, що суд першої інстанції, стягнувши 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу безпосередньо з Державного бюджету України, порушив положення ст.ст.133,137,141 ЦПК України, які передбачають розподіл судових витрат між сторонами. Окрім того, Державний бюджет України за жодною бюджетною програмою не передбачає асигнувань для виплати витрат на правничу допомогу адвоката у цивільній справі, а нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет). Взяття зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, установлених Бюджетним кодексом України чи законом про Державний бюджет України, є порушенням бюджетного законодавства. Також судове рішення про стягнення коштів, без встановлених бюджетних призначено законом про Державний бюджет України на відповідний рік, не може бути виконане, а тому витрати на професійну правничу допомогу можуть бути стягнуті винятково зі сторони у справі, а не з Державного бюджету України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 адвокат Павлова Д.Д. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а додаткове рішення в оскаржуваній частині залишити без змін.

При цьому покликається на те, що учасником спірних правовідносин щодо відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, є саме держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. З огляду на те, що кошти Державного бюджету належать державі, вважає правильним стягнення витрат на професійну правничу допомогу за рахунок коштів Державного бюджету України.

Частиною четвертою ст.268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

У частині п`ятій ст.268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. При цьому дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явилися всі учасники такої справи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі №1519/2-5034/11).

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення у цій справі, призначеній до розгляду на 26 березня 2026 року, є дата складення повного судового рішення 18 вересня 2026 року.

Перевіривши законність та обґрунтованість додаткового рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, виходячи із принципів співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, з конкретних обставин справи, її складності та з виконаної адвокатом роботою, значимості таких дій у справі, а також з позиції сторони відповідача, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Держави України на користь позивача витрат на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Колегія суддів не може повністю погодитися з усіма висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Із матеріалів справи вбачається та апеляційним судом установлено, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2025 року позов задоволений частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 49 081,44 грн у відшкодування майнової шкоди та - 5 000 грн компенсації моральної шкоди. У задоволенні решти позову відмовлено та вирішено питання судового збору.

Про необхідність вирішення питання розподілу судових витрат між сторонами представником позивача було зазначено у позові та відповіді на відзив від 21 січня 2025 року.

Представник позивача адвокат Павлова Д.Д. 16 квітня 2025 року звернулася до Корольовського районного суду м.Житомира із заявою, в якій просила ухвалити додаткове судове рішення про стягнення з Держави України на користь ОСОБА_1 9 000 грн витрат на правничу допомогу.

Правничу допомогу позивачці при розгляді справи в суді першої інстанції надавала адвокат Павлова Д.Д., яка діяла на підставі договору від 10 грудня 2024 року про надання правничої допомоги та ордеру серії АМ №1109440 від 20 грудня 2024 року (а.с.48-50,60 т.1).

Відповідно до актів наданих послуг від 16 грудня 2024 року, від 20 січня 2025 року, від 11 квітня 2025 року, зазначено об`єм послуг із надання правничої допомоги (а.с.51,88,166 т.1). Акти наданих послуг підписані сторонами.

Сторони дійшли згоди, що послуги виконані в строк, належної якості та без зауважень, а тому вартість виконаних послуг складає 9 000 грн (а.с.51,88,166 т.1).

На підтвердження оплати позивачем професійних послуг адвоката Павлової Д.Д. надані платіжні інструкції на загальну суму 9 000 грн (а.с.53,90,158 т.1).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти чотири, п`ять та дванадцять частини третьої ст.2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга ст. 133 ЦПК України).

Витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (випливає зі змісту частини другої ст.141 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма ст.141 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята ст.137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста ст.137 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта ст.263 ЦПК України).

Так, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц зазначено, що: «40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. 41. Відповідно до пунктів 1,2,4,5,6,12 частини третьої ст.2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. 42. Зі змісту ст.ст.10,11,12,13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів. 43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша ст.182 ЦПК України). 44. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. 45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України. 46. Відповідно до частини першої ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків, встановлених цим Кодексом. 47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої ст.137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц виснувано, що з аналізу частини третьої ст.141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої ст.137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2025 року в справі №216/5629/23 міститься висновок про те, що «суди при стягненні на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу не врахували наступне. Позивач звільнена від сплати судових витрат, тому вони компенсуються їй за рахунок держави. За таких обставин, з Державного бюджету України на користь позивача підлягають стягненню понесені нею судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі 910/23967/16 також виснувано, що «кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга ст.2 ЦК України). Відповідно до частини першої ст.170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, із яких буде здійснено безспірне списання. Тобто, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Проте суди на це уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 понесених витрат на професійну правничу допомогу з держави України в особі Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку».

Із огляду на припис ст.56 Конституції України шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі №5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року в справі №761/35803/16-ц. Органи державної влади є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу в правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року №154, ТЦК та СП є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Згідно із Законами України «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», органи військового управління є складовою частиною воєнної організації держави та ЗСУ, що діють від імені держави.

ТЦК та СП підпорядковуються Міністерству оборони України (яке є центральним органом виконавчої влади) та ІНФОРМАЦІЯ_4 /оперативним командуванням.

Для цілей процесуального законодавства, зокрема ЦПК України та КАС України, ТЦК та СП розглядаються як суб`єкти владних повноважень та органи державної влади, оскільки вони наділені публічно-владними управлінськими функціями (притягнення до адміністративної відповідальності, прийняття рішень щодо мобілізації, ведення військового обліку тощо).

Отже, ТЦК та СП є органами державної влади (органами військового управління). У цивільних чи адміністративних спорах, коли шкоду або протиправні дії вчинено посадовими особами ТЦК та СП, перед судом відповідачем виступає держава через відповідний обласний ТЦК та СП (як юридичну особу публічного права).

Ураховуючи положення наведених вище норм матеріального права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку, що стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу має бути здійснено позивачу за рахунок держави Україна, яку в цій справі представляє уповноважений орган військового управління, який є складовою частиною воєнної організації держави та ЗСУ, що діють від імені держави.

Тобто, кошти на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесені позивачем, мають бути стягнуті на її користь з Державного бюджету України та у таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в справі №711/1765/22, від 15 жовтня 2025 року в справі №216/5629/23. «Проте суди попередніх інстанцій на це уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 понесених витрат на професійну правничу допомогу з Держави України в особі ГУ НП в Полтавській області та Держави України в особі Полтавської обласної прокуратури в дольовому порядку».

У справі, що переглядається, суд першої інстанції правильно врахував часткове задоволення позовних вимог, принципи розумності і співмірності, заперечення відповідача та зробив обґрунтований висновок, що на користь позивача підлягають стягненню понесені і документально підтвердженні витрати на правничу допомогу частково у сумі 5 000 грн.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 11 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 про відшкодування шкоди задоволений частково, з Державного бюджету України на користь позивача стягнуто 49 081,44 грн майнової та 5 000 грн моральної шкоди. У задоволенні решти позову відмовлено та вирішено питання судового збору. Додатковим рішенням від 08 вересня 2025 року заяву про розподіл судових витрат задоволено частково та стягнуто з держави України на користь ОСОБА_1 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційна скарга Державної казначейської служби України на додаткове рішення суду першої інстанції фактично стосується не права позивача на стягнення на її користь правничої допомоги та її розміру, а стосується виключно визначеного судом способу стягнення таких витрат.

Доводи апеляційної скарги про те, що витрати на професійну правничу допомогу відповідно до ст.ст.137,141 ЦПК України можуть бути стягнуті виключно зі сторони у справі та не можуть стягуватися за рахунок коштів Державного бюджету України, колегія суддів вважає обґрунтованими лише в частині необхідності належного визначення суб`єкта, з якого підлягають стягненню зазначені витрати, але не погоджується з доводами скаржника про відсутність правових підстав для їх відшкодування за рахунок Державного бюджету України.

Відповідно до частини другої ст.2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, держава Україна.

Згідно з ст.170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Частиною другою ст.48 ЦПК України передбачено, що позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, держава.

Відповідно до частини четвертої ст.58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади.

Отже, у спірних правовідносинах відповідачем є саме держава Україна, тоді як ІНФОРМАЦІЯ_5 є органом, через який держава бере участь у справі та реалізує свої процесуальні права й обов`язки.

Такий правовий підхід узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 19 червня 2018 року в справі №910/23967/16 та від 15 грудня 2020 року в справі №752/17832/14-ц, на які обґрунтовано посилається позивач у відзиві на апеляційну скаргу.

Водночас питання способу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, безпосередньо вирішено у останній практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Так, у постанові від 24 квітня 2024 року в справі №711/1765/22 Верховний Суд змінив судові рішення саме в частині стягнення витрат на правничу допомогу, виклавши резолютивну частину у редакції: «Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані із наданням правничої допомоги».

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2025 року в справі №216/5629/23, у якій зазначено, що кошти на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

У постанові від 03 грудня 2025 року в справі №539/6278/23 Верховний Суд додатково наголосив, що стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу має здійснюватися за рахунок держави Україна, яку в справі представляли компетентні органи, а резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про конкретного суб`єкта його виконання, номери чи види рахунків, з яких здійснюється стягнення. У цій справі Верховний Суд змінив додаткові судові рішення та визначив стягнення 15 000 грн витрат на правничу допомогу саме з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.

Особливо релевантним для цієї справи є висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 травня 2026 року у справі №278/829/24, у якій переглядалася справа за позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями та діями органів досудового слідства і прокуратури. У цій справі Верховний Суд, скасовуючи висновок про стягнення витрат на правничу допомогу безпосередньо з ГУ НП в Житомирській області, зазначив, що такі витрати мають бути стягнуті за рахунок держави Україна, яку представляли компетентні органи, тобто з Державного бюджету України. При цьому Верховний Суд змінив резолютивну частину постанови Житомирського апеляційного суду та виклав її у відповідній редакції.

Отже, наведена практика Верховного Суду свідчить про те, що у справах про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, витрати на професійну правничу допомогу не підлягають стягненню безпосередньо з органу, через який держава бере участь у справі, а мають бути відшкодовані за рахунок держави Україна з коштів Державного бюджету України.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для відшкодування ОСОБА_1 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу є правильним по суті.

Разом із тим, формулювання резолютивної частини додаткового рішення в частині визначення суб`єкта, з якого стягуються зазначені витрати, підлягає зміні з метою приведення його у відповідність із наведеними правовими висновками Верховного Суду.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відсутність окремого бюджетного призначення на оплату правничої допомоги виключає можливість стягнення таких коштів з Державного бюджету України.

Судове рішення про відшкодування судових витрат є наслідком застосування процесуальних норм щодо розподілу судових витрат та не є встановленням судом самостійного бюджетного видатку. Тому посилання скаржника на положення ст.ст.23,116,119 Бюджетного кодексу України саме по собі не спростовує обов`язку держави відшкодувати присуджені судом витрати на професійну правничу допомогу.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що додаткове рішення суду першої інстанції підлягає зміні лише в частині формулювання резолютивної частини, без зміни визначеного судом розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Підсумовуючи викладене вище, абзац другий резолютивної частини додаткового рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 08 вересня 2025 року належить викласти в наступній редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу». У решті додаткове рішення суду першої інстанції залишається без змін.

Окрім того, колегія суддів вчергове наголошує, що апеляційна скарга стосується виключно розподілу судових витрат.

Верховний Суд у справі №240/6150/18 сформулював позицію про несплату судового збору при оскарженні рішення лише в частині розподілу судових витрат, тому питання про розподіл судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції, не вирішується.

Відповідно до пункту другого частини третьої ст. 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню. Дана справа є малозначною в силу вимог закону.

Керуючись ст.ст.268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Додаткове рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 08 вересня 2025 року змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу».

У решті додаткове рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини третьої ст.389 ЦПК України.

Головуюча Судді