Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №159/5483/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 159/5483/25 Головуючий у 1 інстанції: Грідяєва М. В.

Провадження № 22-ц/802/1023/26 Доповідач: Осіпук В. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Осіпука В. В.,

суддів Киці С. І., Матвійчук Л. В.,

з участю секретаря судового засідання Савчук О. В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, застосування наслідків недійсності договору, скасування державної реєстрації, третя особа приватний нотаріус Ваврищук Валентина Степанівна, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 травня 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом.

Покликалась на те, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_5 , який був її єдиним годувальником, після чого вона як особа похилого віку, за станом здоров`я, потребувала будь-якої сторонньої допомоги, у зв`язку з чим погодилась на укладення договору дарування вищезазначеної квартири відповідачу ОСОБА_3 , яка є її сусідкою, за умови надання їй останньою всілякої допомоги.

Позивач також зазначала, що, укладаючи 22 червня 2017 року договір дарування нерухомого майна, вона мала намір укласти договір довічного утримання, за яким відповідач зобов`язувалась надавати їй допомогу та підтримку, однак свої обов`язки не виконує.

Стверджувала, що помилялася щодо правової природи правочину, адже є людиною похилого віку, має захворювання та потребує сторонньої допомоги. Іншого житла немає, а тому продовжує проживати у подарованій відповідачу квартирі, оплачує комунальні платежі та здійснює ремонтні роботи, зокрема після затоплення квартири, що свідчить про відсутність у неї наміру на відчуження свого єдиного житла на користь сторонньої особи.

Враховуючи викладені обставини, позивач ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , від 22 червня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Ваврищук В. С. та зареєстрований в РПВН за № 27735769;

- застосувати наслідки недійсності угоди та передати їй у особисту власність відчужену за недійсним договором дарування вищевказану квартиру;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на зазначену квартиру, номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 21048050 дата державної реєстрації 22 червня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3477007104;

та стягнути з відповідача на свою користь судові витрати.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 травня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи вказане рішення суду першої інстанції таким, що постановлене з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, а також без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим судом не було взято до уваги ту обставину, що на час укладення договору дарування позивач, яка є особою похилого віку, не мала іншого житла та укладаючи оспорюваний договір, бажала укласти договір довічного утримання, оскільки вважала, що відповідач буде її доглядати та забезпечувати всім необхідним.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 , вважаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами тих обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання договору дарування недійсним. Разом з цим, суд проаналізував зміст оспорюваного договору дарування, в якому позивач, серед іншого, підтвердила, що не страждає на захворювання, які заважали їй розуміти та усвідомлювати суть і значення укладеного договору, а також відсутність будь-якого стороннього впливу на її волевиявлення, засвідчивши ці обставини особистим підписом.

Такий висновок суду є правильним.

Встановлено, що позивачу ОСОБА_1 з 12 березня 2010 року належало право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади Ковельської міської ради ОСОБА_1 з 20 листопада 2000 року зареєстрована за вищевказаною адресою.

З приєднаної до матеріалів справи копії договору дарування від 22 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Ковельського міського нотаріального округу Волинської області Ваврищук В. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 802, вбачається, що позивач ОСОБА_1 (дарувальник) та відповідач ОСОБА_3 (обдаровувана), діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (зокрема з вимогами щодо недійсності правочину), уклали цей договір, за яким дарувальник передав безоплатно у власність обдаровуваній квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 3.1. вищевказаного договору дарування сторони домовились, що під передачею квартири слід вважати символічну передачу квартири, а саме прийняття обдаровуваною ключів від квартири, технічного паспорту, будинкової книги, тощо.

Відповідно до пункту 5.2. цього договору вимоги законодавства щодо змісту та правових наслідків правочину нотаріусом роз`яснено. Сторони підтвердили, що договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди.

З копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 липня 2024 року вбачається, що право власності на вищевказану квартиру зареєстроване на ім`я відповідача ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, в тому числі, вільне волевиявлення учасника правочину.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно частини першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Згідно частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі № 756/6516/16-ц.

Верховним Судом у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. При чому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 зазначено, що: «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76,77 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищезазначені норми права та практику Верхового Суду, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, у зв`язку з недоведенням позивачем ОСОБА_1 того факту, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася стосовно правової природи такого правочину, та існування обставин, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки укладаючи цей договір, остання усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки укладення. Зокрема, до укладення договору нотаріусом було попередньо ознайомлено сторін з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин, що підтверджується змістом оспорюваного договору, який підписаний ОСОБА_1 .

Крім того, на думку колегії суддів, має значення і та обставина, що позивач укладала договір дарування цієї ж квартири не вперше і за цих же самих обставин іншій особі.

Апеляційний суд зауважує, що наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у останньої станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, встановивши, що позивачем ОСОБА_1 не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання, зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання цього договору дарування від 22 червня 2017 року недійсним.

Доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 про те, що ухвалене судом рішення є незаконним і підлягає скасуванню через порушення судом першої інстанції вимог норм цивільного процесуального права і невірного застосування норм матеріального права є безпідставними, спростовуються вищевикладеним та зводяться до незгоди із судовим рішенням.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для його зміни чи скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді