Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №522/908/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4214/26

Справа № 522/908/25

Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю. В.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 , відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника Сільницького Ігоря Володимировича

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2025 року, ухвалене Приморським районним судом м. Одеси, у складі: судді Чорнухи Ю.В. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и в:

У січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на положення ст. 524, 533, 535, 625 ЦК України та з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно утримані через невиконання взятих на себе зобов`язань грошові кошти у розмірі 126570,00 гривень, 3% річних – 12275,56 гривень, 68665,92 гривень – інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у січні 2019 року позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 3000,00 доларів США для вирішення питання відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку. Письмовий договір не укладався, позивач стверджує, що факт передання коштів підтверджується перепискою у месенджері. 15.05.2019 позивач повідомив про своє рішення припинення подальших дій щодо виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань і повернення 3 тисяч доларів США. Постановою Одеського апеляційного суду від 13.09.2022 по справі № 522/17548/21 встановлено, що «зі вказаної переписки у месенджері Viber вбачається підтвердження факту знайомства позивача з відповідачем, а також те, що відповідач повинен був надати допомогу позивачу у вирішенні питання стосовно відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку. Щодо вартості таких послуг, то переписка містить відомості про те, що відповідач отримав від позивача за виконання послуги за оформлення документів на нерухоме майно суму у розмірі 3000,00 доларів США. При цьому у переписці відповідач не заперечував проти отримання саме такої суми від позивача».

Оскільки відповідач до теперішнього часу свої зобов`язання перед позивачем не виконав та гроші кошти не повернув, позивач вимушений звернутися до суду із даним позовом (т. 1, а.с. 1-5, 156-158).

У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 просив відмовити у задоволенні позову, зазначаючи, що позивач, окрім переписки у месенджері, не надав суду належних і допустимих доказів передання коштів позивачем відповідачу, у позові відсутні обґрунтування нарахування 3% річних та інфляційних втрат саме з 14.01.2022, відсутні докази передачі коштів та відмови у поверненні коштів. Вважає, що переписка у месенджері не є належним доказом укладення договору (т. 1, а.с. 129-133).

Від представника позивача через підсистему «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив, у якій представник просить позов задовольнити, посилається на те, що рішенням апеляційного суду встановлено, що з переписки вбачається, що сторони знайомі, що відповідач повинен був надати допомогу позивачу у вирішенні питання стосовно відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку. Переписка містить відомості про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 3000,00 доларів США. Посилається на преюдиційність встановлених фактів. (т. 1, а.с. 194-197)

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07.07.2025 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 в особі свого ОСОБА_4 просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07.07.2025 року по справі № 522/908/25 скасувати повністю та ухвалити нове, яким в повному обсязі задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

Доводами апеляційної скарги є те, що:

- справу розглянуто неповноважним складом суду;

- висновки суду не відповідають обставинам справи, оскільки переписка містить відомості про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 , за виконання послуги з оформлення документів на нерухоме майно, суму у розмірі 3 000 доларів США. При цьому, у переписці відповідач не заперечував проти отримання саме такої суми від позивача, а тому виниклі між позивачем та відповідачем відносини мають зобов`язальний характер;

- щодо строків виконання зобов`язань переписка містить відомості, що відповідач мав виконати взяті на себе зобов`язання у строк до 6 місяців (повідомлення від 05.07.2019 року). Також переписка містить відомості про те, що після спливу зазначеного строку позивач вимагав повернення грошових коштів у зв`язку із невиконанням зобов`язань відповідачем. Проте, від надання оцінки наведеним обставинам та доказам суд першої інстанції ухилився, повністю їх проігнорувавши (т. 2, а.с. 1-4).

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника ОСОБА_3 просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, зазначаючи, що:

- скаржник не навів жодних конкретних доказів упередженості судді Приморського районного суду м. Одеси при розгляді справи, зазначивши при цьому лише суб`єктивні припущення, не вказав конкретних фактів порушень зі сторони судді процесуальних прав Позивача;

- переписка у Viber, на яку посилався та посилається скаржник, не містить жодних умов договору про надання послуг та порядок повернення коштів, а повідомлення від 05.07.2019, на яке посилається скаржник, не містить конкретної дати початку відліку 6-місячного строку, відсутні докази того, що строк в 6 місяців був узгоджений обома сторонами, як істотна умова договору, не надано доказів того, що цей строк є реальним і достатнім для виконання послуг, відсутні докази щодо зобов`язань сторін;

- вважає, що суд першої інстанції правильно застосував преюдицію, а також правильно вказав на недостатність цих фактів для задоволення позову без доказів конкретних умов договору (т. 2, а.с. 34).

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

У судовому засіданні 18.08.2026 представник відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 , який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Інші учасники справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зокрема, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 – у відповідності до ч. 5 ст. 130 ЦПК України, так як їх повноважні представники ОСОБА_4 (представник позивача) та ОСОБА_3 (представник відповідача) отримали судові повістки-повідомлення на 18.08.2026 в електронних кабінетах підсистеми «Електронний суд» 26.06.2026 о 08:34:05 та 08:40:11, що підтверджується довідками про доставку електронного документа (т. 2, а.с. 60), в судове засідання не з`явилися.

Вказане в силу ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що брали участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що згідно вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 522/17548/21, а саме: факт знайомства позивача з відповідачем та того, що відповідач повинен був надати допомогу позивачу у вирішенні питання стосовно відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку та щодо вартості таких послуг; переписка містить відомості про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 за виконання послуги з оформлення документів на нерухоме майно суму у розмірі 3 000 доларів США, а також, що між сторонами існують правовідносини, що випливають з інституту зобов`язального права, тому на них не можуть поширюватися приписи норм з безпідставно отриманого майна.

Позивач не надав суду доказів, з яких можливо встановити точний зміст зобов`язальних правовідносин, які існують між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . В матеріалах справи відсутні докази, з яких можливо встановити, які саме зобов`язання брав на себе відповідач та в які строки він зобов`язаний був їх виконати, чи існувала між сторонами домовленість про порядок повернення отриманих коштів у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань відповідачем, чи існувала між сторонами домовленість про порядок припинення правовідносин.

У судовому засіданні представник позивача повідомив, що між сторонами був укладений договір про надання послуг. Як зазначено у позовній заяві, письмовий договір не укладався. Вимога про розірвання договору позивачем не заявлена. Наявність підстави для повернення здійсненої оплати позивачем не доведена.

Тому, суд першої інстанції не вбачав підстав для задоволення позову.

Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.

Положеннями статті 3 ЦК України регламентовано загальні засади цивільного законодавства.

Пунктами 3, 6 частини першої статті 3 ЦК України, визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність є однією із основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України). Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

Дії учасників цивільних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16 зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 28.04.2021 № 2-р(ІІ)/2021 вказав, зокрема, таке:

"словосполуку" а також зловживання правом в інших формах", слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими, що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій" (абзац другий підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини); частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, тому що ця мета є правомірною (легітимною).

Крім того, на думку Конституційного Суду України, тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність (абзац третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23.04.2020 № 2-р(ІІ)/2021).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Цей висновок був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175 цс 20).

Згідно із частинами першою, третьою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статей 525, 526 цього Кодексу одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За змістом статті 11 цього Кодексу цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договору.

Частинами першою та третьою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Одним з ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин, а тому законодавець передбачив, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Частиною 2 цієї статті визначено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (що також узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 2-1283/11, Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010), остання виснувала, що тлумачення статті 629 ЦК свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін.

Статтею 901 визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Виконавець повинен надати послугу особисто (ч. 1 ст. 902 ЦК України).

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов`язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов`язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 903 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 ст. 527 ЦК України передбачено, що кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, у вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у розмірі 81000,00 гривень, 3% річних у розмірі 6075,00 гривень та інфляційних втрат у розмірі 12276,30 гривень (справа № 522/17548/21), який обґрунтовував тим, що у січні 2019 року позивачем були передані відповідачу грошові кошти у розмірі 3 000,00 доларів США для вирішення питання про відновлення та оформлення останнім необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку, оскільки відповідач був рекомендований як засновник товариства, що займається вирішенням питань у даній сфері, проте у подальшому позивачу стало відомо, що вирішенням таких питань відповідач займається у приватному порядку. На підтвердження факту передання грошових коштів письмовий договір не укладався, однак, даний факт був підтверджений відповідачем письмовою перепискою Viber та записами телефонних розмов з позивачем, які відбувалися у присутності свідків. У наступному, відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання та неодноразові звернення до відповідача із вимогою про повернення безпідставно отриманих грошових коштів позивача лишились безрезультатними.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24.01.2022 у справі № 522/17548/21 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13.09.2022 у справі № 522/17548/21 рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 січня 2022 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У мотивувальній частині постанови апеляційний суд зазначив: «зі вказаної переписки у месенджері Viber вбачається підтвердження факту знайомства позивача з відповідачем, а також те, що відповідач повинен був надати допомогу позивачу у вирішенні питання стосовно відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку. Щодо вартості таких послуг, то переписка містить відомості про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 , за виконання послуги з оформлення документів на нерухоме майно, суму у розмірі 3 000 доларів США (а.с. 40, 66, 84). При цьому, у переписці відповідач не заперечував проти отримання саме такої суми від позивача...

Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів доходить до висновку, що відповідач прийняв на себе зобов`язання щодо оформлення прав позивача на нерухомість, що передбачає надання певних послуг, про що свідчить також переписка у Вайбері, а отже, між сторонами маються правовідносини, що випливають з інституту зобов`язального права, і на них не можуть поширюватись приписи норм з безпідставного отримання майна, оскільки набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.»

Таким чином, між сторонами цього спору існують договірні стосунки на підставі укладеного договору, а тому відносини сторін мають договірний характер щодо, зокрема, визначення вартості виконаних робіт, оплату яких позивачем проведено у повному обсязі і доказів виконання яких відповідачем як зобов`язаною стороною не надано.

Помилкове посилання позивача в прохальній частині позовної заяви на стягнення 3000 доларів США як безпідставно набутих не змінює змісту виниклих правовідносин як договірних, оскільки підстави позову — це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову — це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia». Активна роль суду проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі й застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (постанова Верховного Суду від 2 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20).

Довід апеляційної скарги про помилковість висновків суду про ненадання позивачем доказів, з яких можна встановити, які саме зобов`язання брав на себе відповідач та в якій строки мав їх виконати, чи існують між сторонами домовленість про порядок повернення отриманих коштів у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань відповідачем, домовленість про порядок припинення правовідносин, є слушним.

Роблячи висновок про недоведеність вищенаведених обставин, суд не взяв до уваги як преюдиційний факт встановлення Одеським апеляційним судом в постанові від 13.09.2022 у справі № 522/17548/21 того, що зі вказаної переписки у месенджері Viber вбачається підтвердження факту знайомства позивача з відповідачем, а також те, що відповідач повинен був надати допомогу позивачу у вирішенні питання стосовно відновлення та оформлення необхідних документів на нерухоме майно та земельну ділянку; щодо вартості таких послуг, то переписка містить відомості про те, що відповідач отримав від позивача за виконання послуги за оформлення документів на нерухоме майно суму у розмірі 3000,00 доларів США; при цьому у переписці відповідач не заперечував проти отримання саме такої суми від позивача.

Тобто, вказаним судовим рішенням вже було встановлено як зміст зобов`язання, його учасників, взяті на себе обов`язки – з боку позивача оплата послуг у розмірі 3000 дол. США, чого відповідачем не оспорено, з боку відповідача - оформлення необхідних документів щодо нерухомого майна. Зазначення судом про відсутність точного змісту, що саме мав виконати ОСОБА_2 та в які строки, не спростовує факту отримання останнім коштів, які не повернуті, за умови неспростування ним повернення таких коштів через невиконання взятих на себе зобов`язань.

Оскільки на виконання свого процесуального обов`язку відповідачем не надано належних та допустимих у розумінні вимог ст. 77, 78 ЦПК України доказів належного виконання взятих на себе зобов`язань, і в укладеному між сторонами договорі, для якого законом не встановлена певна форма, не встановлений строк його виконання, що згідно ч. 2 ст. 530 ЦК України надає кредитору право вимагати його виконання у будь-який час, що і має місце у випадку пред`явлення теперішнього позову і що свідчить про наявність спору про право між сторонами, оскільки відповідачем позов не визнається, і боржник повинен виконати свій обов`язок у 7-денний строк від дня пред`явлення вимоги кредитором, то вищенаведені висновки суду про необґрунтованість позову є помилковими та спростовано матеріалами справи.

Щодо висновків суду про незаявлення вимоги про розірвання договору як підстави для відмови у задоволенні позову, то судом не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.02.2026 у справі № 911/969/24, що саме собою закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку.

За встановлених обставин колегія суддів погоджується із доводами позивача щодо зобов`язального характеру виниклих між сторонами спірних правовідносин і вважає, що вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 3000 дол. США підлягають задоволенню, з огляду на невиконання відповідачем умов договору про надання послуг.

При цьому, колегія суддів зазначає, що при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу під час виконання судового рішення (постанова ВП ВС від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24).

Щодо вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій відступлено від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

В постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18 зроблено правовий висновок про те, що враховуючи положення частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Крім того, припис частини 2 статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки - порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 № 686/7081/21).

Так само, Верховний Суд у своїй постанові від 03.04.19 у справі № 757/3725/15-ц виснував про відсутність підстав для задоволення позову та стягнення з Особа_5 на користь Особа_3 трьох відсотків річних та інфляційних втрат через відсутність відповідного судового рішення про стягнення, оскільки конкретизації змісту зобов`язання про відшкодування шкоди за допомогою рішення суду або договору про відшкодування шкоди не відбулося, то і прострочення боржника (особи, що завдала шкоди) не настало.

Отже, оскільки наявність грошового зобов`язання відповідача перед позивачем було підтверджено лише в межах перегляду справи судом апеляційної інстанції в рамках даного спору, то і обов`язок відповідача виконати таке виникло лише з вказаної дати – 18.08.2026.

Щодо стягнення інфляційних втрат, то такі задоволенню не підлягають, оскільки індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зазначено, що: «оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти».

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 09 червня 2021 року в справі № 361/4822/18 (провадження № 61-12756св19)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року в справі № 753/369/21 (провадження № 61-5785св23) вказано, що «оскільки апеляційний суд установив, що валютою зобов`язання між сторонами є гривня з вираженням її еквіваленту в іноземній валюті (доларах США), а відповідачка вказану обставину в касаційній скарзі не заперечувала, то втрати позивача в цій справі від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат слід відмовити саме в зв`язку з її безпідставністю».

Доводи апеляційної скарги щодо розгляду справи неповноважним складом суду не впливають на вирішення спору по суті у даній справі, так як ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12.05.2025 у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 – ОСОБА_4 про відвід головуючого судді Чорнухи Ю.В. (з підстав помилкових висновків суду першої інстанції щодо зловживання представником позивача своїми процесуальними правами та ненадання доступу до моменту подання заяви про відвід до електронного справи в підсистемі «Електронний суд», на що сторона позивача посилається і в апеляційній скарзі) відмовлено. Таке не свідчить про неповноважений склад суду та не може бути обов`язковою процесуальною підставою для скасування оскаржуваного рішення згідно п. 1 ч. 3 ст. 376 ЦПК України.

Інших доводів апеляційна скарга не містить.

Повноваження суду апеляційної інстанції визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту другого частини першої якої за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вказане неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною 1 цієї статті передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що під час подання позову ОСОБА_1 був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» (т. 1, а.с. 8), а за подання апеляційної скарги сплатив судовий збір у розмірі 2400 грн (т. 2, а.с. 15).

Таким чином, з огляду на часткове задоволення позовних вимог, з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір за подання позову у розмірі 1259,77 грн, а на користь позивача за подання апеляційної скарги у розмірі 1511,72 грн.

Керуючись ст. 367, 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника Сільницького Ігоря Володимировича задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) грошові кошти у розмірі 3000 дол. США.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь держави судовий збір за подання позову у розмірі 1259,77 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1511,72 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький