Рішення від 07 липня 2026 р. у справі №201/5841/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/5841/26

Провадження № 2/201/4303/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором, розірвання шлюбу, встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин, встановлення фактичного проживання малолітньої дитини з батьком, стягнення аліментів на утримання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

23 квітня 2026 року до Соборного районного суду міста Дніпра звернувся ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Договором про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 грудня 2024 року, та з урахуванням уточнень, просив стягнути з відповідачки заборгованість за договором у розмірі 100 000 грн, розірвати шлюб між сторонами, встановити факт припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин, встановити фактичне проживання малолітньої дитини разом із батьком, залишити дитину проживати разом із батьком та стягнути з матері аліменти на утримання дитини у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно.

Позивач зазначив, що він та відповідачка перебувають у зареєстрованому шлюбі, укладеному 23 лютого 2019 року, актовий запис № 11, зареєстрованому Тячівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тячівському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. Від шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач посилався на те, що після певного періоду спільного сімейного життя шлюбні відносини між сторонами фактично припинилися. Сторони перестали проживати однією сім`єю, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного побуту не мають, спільного бюджету не формують, подружніх відносин не підтримують, а подальше збереження шлюбу має лише формальний характер. Причиною фактичного розпаду сім`ї, за твердженням позивача, стало не лише загальне погіршення особистих взаємовідносин між подружжям, а й фактичне відсторонення відповідачки від виконання сімейних та материнських обов`язків щодо малолітньої дитини. Позивач зазначив, що відповідачка після залишення сімейного місця проживання фактично усунулася від щоденного виконання батьківських обов`язків щодо дитини, не забезпечує дитині постійної материнської присутності, не здійснює системного догляду, не організовує її побут, навчання, лікування, розвиток та повсякденне забезпечення. Малолітня дитина — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , — фактично постійно проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває на його щоденному вихованні, догляді, побутовому забезпеченні та фактичному утриманні.

01 грудня 2024 року між сторонами було укладено письмовий Договір про участь у вихованні та утриманні дитини, метою якого була письмова фіксація того фактичного порядку, який уже реально склався між сторонами щодо їх дитин.

Ухвалою суду від 29 квітня 2026 року відкрито провадження у справі.

Позивач подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій уточнену позовну заяву підтримав у повному обсязі, просив її задовольнити та зазначив, що дитина тривалий час проживає разом із ним, перебуває на його щоденному вихованні, догляді, побутовому забезпеченні та фактичному утриманні.

Відповідачка ОСОБА_2 подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності та письмову позицію у справі. У поданій заяві відповідачка підтвердила, що після фактичного припинення сімейних відносин між нею та позивачем малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 0 тривалий час фактично проживає разом із батьком ОСОБА_1 . Також відповідачка підтвердила, що саме батько дитини протягом тривалого часу фактично здійснює основний щоденний обсяг її виховання, догляду, побутового забезпечення та утримання. Разом із тим відповідачка зазначила, що таке підтвердження фактичного проживання дитини з батьком та здійснення ним основного обсягу щоденного догляду за дитиною не є визнанням позовних вимог у частині стягнення з неї заборгованості та аліментів. Відповідачка заперечила проти задоволення позовних вимог у частині стягнення з неї заборгованості за договором та аліментів на майбутній період, посилаючись на те, що питання про наявність або відсутність заборгованості, її розмір, правову природу договору, підстави для стягнення коштів та підстави для стягнення аліментів мають бути вирішені судом з урахуванням її письмової позиції, поданих доказів та фактичних обставин справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується первісна позовна заява та зустрічний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи по суті, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, укладеному 23 лютого 2019 року, актовий запис №11, зареєстрованому Тячівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тячівському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

Від шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

01 грудня 2024 року між сторонами було укладено письмовий Договір про участь у вихованні та утриманні дитини. Метою укладення цього договору була письмова фіксація того фактичного порядку, який уже реально склався між сторонами: дитина проживає разом із батьком, який здійснює її повсякденне виховання та утримання, сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, а сімейні відносини як єдина сім`я фактично припинені.

Відповідно до пункту 2.1 Договору сторони погодили, що малолітня дитина — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , — постійно проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 , та перебуває на його щоденному вихованні й утриманні.

Відповідно до пункту 2.2 Договору сторони підтвердили, що з моменту підписання Договору проживають окремо, спільного господарства не ведуть, а сімейні відносини як єдина сім`я припинені.

За пунктом 2.3 Договору сторони також підтвердили, що у зв`язку з постійним проживанням дитини разом із батьком саме батько здійснює повсякденне виховання та утримання дитини, забезпечує її належними житлово-побутовими умовами, харчуванням, одягом, взуттям, предметами першої необхідності, організовує відвідування закладу освіти, контролює навчальний процес, забезпечує медичний супровід, лікування, придбання необхідних медикаментів, розвиток здібностей, дозвілля та культурний розвиток дитини.

За пунктами 4.1, 4.2 Договору відповідачка, як мати дитини, зобов`язалася щомісячно сплачувати позивачу кошти на утримання дитини у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно до 10 числа кожного місяця шляхом безготівкового перерахування на реквізити батька або готівкою під розписку.

Позивач зазначає, що за період січень 2025 року — жовтень 2025 року включно відповідачка не сплатила 10 щомісячних платежів по 10 000 грн, у зв`язку з чим, за твердженням позивача, утворилася заборгованість у розмірі 100 000 грн. Разом із тим позивач зазначив, що незалежно від правової оцінки договору обов`язок матері утримувати дитину виникає безпосередньо із закону та факту материнства, а тому існує необхідність стягнення з відповідачки аліментів на майбутній період.

На підтвердження заявлених вимог позивачем подано копію свідоцтва про шлюб, копію свідоцтва про народження дитини, Договір про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 грудня 2024 року, розрахунок заборгованості, Акт про фактичне проживання малолітньої дитини разом із батьком, самостійне виховання та утримання дитини батьком від 20 травня 2026 року, письмові пояснення свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а також письмові заяви сторін.

Надаючи оцінку доводам сторін та аналізуючи надані докази, суд виходить з того, що відповідно до статті 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Положенням статті 1 СК передбачено, що побудова сімейних відносин відбувається на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємоповаги та підтримки.

Згідно із ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Дружина та чоловік за змістом ст.55 СК України зобов`язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов`язаний утверджувати в сім`ї повагу до матері. Дружина зобов`язана утверджувати в сім`ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім`ї за свою поведінку в ній.

Згідно положень частини третьої та четвертої ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу.

В даному випадку, сторони вважають, що відсутні підстави для застосування заходів примирення, як це передбачено ст. 111 СК України, оскільки спільні відносини між ними повністю припинені, а їх відновлення є неможливим.

Оскільки сторони наполягають на розірванні шлюбу, то відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Відповідно до ч.3 ст.105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Розірвання шлюбу судом відбувається за позовом одного з подружжя відповідно до ст.110 СК України.

Відповідно до ч.2 ст.112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно ч.2 ст.114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Згідно ч.3 ст.115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Отже, зважаючи на те, що сторони не виявили бажання примиритися та наполягають на розірвані шлюбу, укладеного між ними, суд доходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.

Щодо встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин

Оскільки сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, юридичне значення у цій справі має не встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а встановлення факту припинення між сторонами спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин.

Судом встановлено, що з 01 грудня 2024 року сторони фактично припинили спільне проживання, ведення спільного господарства та фактичні шлюбні відносини. Сторони перестали проживати однією сім`єю, спільного господарства не ведуть, спільного сімейного побуту не мають, спільного бюджету не формують, спільних рішень щодо подальшого сімейного життя не приймають, а відповідачка почала проживати окремо від позивача та дитини.

Саме дата 01 грудня 2024 року є обґрунтованою межею припинення фактичних шлюбних відносин сторін, оскільки цього дня між сторонами було укладено письмовий Договір про участь у вихованні та утриманні дитини, яким сторони письмово зафіксували вже відокремлені фактичні правовідносини: окреме проживання батьків, проживання малолітньої дитини разом із батьком, здійснення батьком основного щоденного догляду, виховання, навчального, побутового забезпечення та фактичного утримання дитини, а також необхідність окремої матеріальної участі матері в утриманні дитини.

Суд враховує, що правова оцінка зазначеного договору як такого, що не був нотаріально посвідчений, має значення для вирішення питання про можливість стягнення заборгованості саме як договірного боргу, однак сама по собі не позбавляє цей письмовий документ доказового значення. Незалежно від висновку суду щодо нікчемності договору в частині тих домовленостей, для яких законом передбачено обов`язкове нотаріальне посвідчення, цей документ підтверджує фактичні обставини, які існували між сторонами на момент його підписання: припинення спільного проживання, припинення ведення спільного господарства, окреме проживання сторін, фактичне проживання дитини з батьком та визнання матір`ю такого фактичного порядку.

Факт припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин із 01 грудня 2024 року також підтверджується Актом про фактичне проживання дитини разом із батьком, письмовими поясненнями свідків, письмовими заявами сторін та відсутністю заперечень відповідачки щодо самого факту тривалого проживання дитини разом із батьком. Встановлення цього факту необхідне позивачу не як абстрактна констатація минулих відносин, а для правової визначеності в особистих, сімейних та можливих майнових правовідносинах сторін після припинення їхнього спільного проживання.

Такий факт має значення для правильного визначення фактичного сімейного стану сторін, підтвердження того, що сторони з 01 грудня 2024 року проживають окремо, спільного господарства не ведуть, сімейного побуту не мають, а малолітня дитина фактично проживає разом із батьком та перебуває на його щоденному вихованні й утриманні.

Встановлення цього факту необхідне також для майбутньої правової визначеності щодо майна, яке може бути набуте кожною зі сторін після припинення фактичних шлюбних відносин. Після фактичного припинення сімейних відносин сторони ведуть окреме життя, не формують спільного бюджету, не здійснюють спільних придбань та не мають спільного сімейного господарства, а тому майно, яке може бути набуте кожною зі сторін після цієї дати, не повинно безпідставно пов`язуватися з режимом реального спільного сімейного життя.

Крім того, встановлення факту припинення спільного проживання та ведення спільного господарства має значення для захисту інтересів дитини, оскільки позивач, як батько, з яким фактично проживає дитина, має право на правову визначеність щодо свого майнового стану після припинення фактичних шлюбних відносин, у тому числі для того, щоб у майбутньому майно, набуте ним після припинення спільного проживання з відповідачкою, могло належним чином перейти до його дитини у встановленому законом порядку без штучних спорів.

Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть встановлюватися юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 сформульовано правовий висновок про те, що перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені у судовому порядку відповідно до статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

У цій справі вимога про встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин не є відірваною від предмета спору. Вона безпосередньо пов`язана з вимогами про розірвання шлюбу, підтвердження фактичного проживання дитини з батьком, залишення дитини проживати з батьком, стягнення аліментів та оцінку правових наслідків договору між батьками, оскільки саме після припинення фактичного сімейного проживання сторін дитина залишилася проживати з батьком, а мати почала проживати окремо та повинна брати участь у матеріальному утриманні дитини.

Приймаючи до уваги фактичні взаємовідносини сторін, письмовий договір від 01 грудня 2024 року, акт про фактичне проживання дитини з батьком, письмові пояснення свідків, заяви сторін та відсутність заперечень відповідачки щодо тривалого фактичного проживання дитини з батьком, суд доходить висновку, що вимога про встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин між сторонами з 01 грудня 2024 року підлягає задоволенню.

Щодо проживання дитини разом із батьком.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

За статтею 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток.

Судом встановлено, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично постійно проживає разом із батьком — ОСОБА_1 - за адресою: АДРЕСА_1 .

Цей факт підтверджується договором від 01 грудня 2024 року, Актом про фактичне проживання малолітньої дитини разом із батьком, самостійне виховання та утримання дитини батьком від 20 травня 2026 року, письмовими поясненнями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а також заявою відповідачки, яка підтвердила факт тривалого фактичного проживання дитини разом із батьком.

Із Акта від 20 травня 2026 року вбачається, що дитина фактично постійно проживає разом із батьком за вказаною адресою, перебуває на його щоденному вихованні, догляді, побутовому забезпеченні та фактичному утриманні. Саме батько щоденно забезпечує дитині житло, харчування, одяг, взуття, предмети першої необхідності, засоби гігієни, навчання, контроль навчального процесу, медичний супровід, лікування у разі необхідності, дозвілля, розвиток, безпеку, режим дня, моральну та емоційну підтримку.

Дитина проживає у належних житлово-побутових умовах. За місцем проживання вона має місце для сну, речі відповідно до віку, одяг, взуття, засоби догляду, шкільні та побутові речі, умови для навчання, відпочинку, розвитку та нормального повсякденного життя. Житлове приміщення є придатним для проживання малолітньої дитини та забезпечує їй стабільне і безпечне середовище.

Свідок ОСОБА_4 у письмових поясненнях підтвердила, що малолітня дитина ОСОБА_3 фактично постійно проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Свідок зазначила, що саме ОСОБА_1 здійснює основний та постійний догляд за дитиною, щоденно забезпечує її харчуванням, одягом, взуттям, предметами першої необхідності, засобами гігієни, необхідними речами відповідно до її віку, організовує її побут, навчання, режим дня, відпочинок, розвиток та безпечні умови проживання. Також свідок підтвердила, що дитина має охайний зовнішній вигляд, доглянута, забезпечена всім необхідним, перебуває у звичному для себе середовищі, а мати дитини проживає окремо у місті Дніпрі та не здійснює щоденного догляду за дитиною у тому обсязі, який фактично забезпечує батько.

Свідок ОСОБА_5 у письмових поясненнях підтвердив, що дитина фактично постійно проживає разом із батьком, а саме батько фактично здійснює щоденне виховання, догляд та утримання дитини, забезпечує її харчуванням, одягом, взуттям, предметами першої необхідності, засобами гігієни, необхідними речами відповідно до віку, організовує її побут, навчання, розвиток, відпочинок, належний режим дня та безпечне середовище.

Обидва свідки підтвердили, що ними був підписаний акт про фактичне проживання дитини разом із батьком, самостійне виховання та утримання дитини батьком, а обставини, зазначені в акті, відповідають їхнім особистим спостереженням.

Суд бере до уваги, що відповідачка у своїй письмовій заяві підтвердила факт тривалого фактичного проживання малолітньої дитини разом із батьком та факт того, що саме батько тривалий час фактично здійснює основний щоденний обсяг її виховання, догляду, побутового забезпечення та утримання.

Самостійної вимоги про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю, передачу дитини їй або зміну фактичного порядку проживання дитини відповідачка у цій справі не заявила. Отже, між сторонами відсутній реальний спір щодо того, з ким на момент розгляду справи фактично проживає дитина.

Заявлена позивачем вимога про залишення дитини проживати разом із батьком не спрямована на відібрання дитини у матері або штучну зміну фактичного місця проживання дитини. Навпаки, така вимога спрямована на судове підтвердження вже сформованого фактичного порядку життя дитини, за якого дитина постійно проживає разом із батьком та перебуває на його щоденному вихованні, догляді, навчальному, побутовому забезпеченні й фактичному утриманні.

Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, провадження № 61-14859св19, зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу; лише за наявності такого спору між батьками суд має роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Суд враховує, що у цій справі фактичне проживання дитини з батьком підтверджене письмовими доказами, договором, актом, поясненнями свідків та заявою відповідачки. Мати дитини не просить передати дитину їй та не заперечує проти самого факту тривалого проживання дитини разом із батьком.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема у справах Hunt v. Ukraine, Mamchur v. Ukraine, M.S. v. Ukraine, наголошував, що у справах, які стосуються дітей, першочергове значення має оцінка найкращих інтересів дитини, забезпечення стабільності її життєвого середовища, реальної турботи про дитину та справедливої рівноваги між інтересами батьків і дитини, при цьому інтереси дитини за своєю природою та значенням мають переважати.

У цій справі найкращим інтересам малолітньої ОСОБА_3 відповідає збереження вже сформованого стабільного середовища проживання разом із батьком, який фактично щоденно здійснює її виховання, догляд, навчальне, побутове забезпечення, розвиток та фактичне утримання.

Залишення дитини проживати разом із батьком не позбавляє матір батьківських прав, не обмежує її права на участь у вихованні дитини, спілкування з дитиною, отримання інформації про її стан здоров`я, розвиток, навчання, побут та інші обставини життя дитини, якщо така участь здійснюватиметься з урахуванням найкращих інтересів дитини.

За таких обставин суд приходить до висновку, що вимога позивача про встановлення фактичного проживання дитини разом із батьком та залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення заборгованості за договором.

Як вже згадано, 01 грудня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було підписано Договір про участь у вихованні та утриманні дитини.

Зміст зазначеного договору свідчить, що ним врегульовано питання фактичного проживання дитини з батьком, здійснення батьківських прав та обов`язків, участі матері у вихованні та спілкуванні з дитиною, а також обов`язку матері щомісячно сплачувати кошти на утримання дитини у твердій грошовій сумі 10 000 грн.

Відповідно до частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Такий договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 189 Сімейного кодексу України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Такий договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Отже, за своєю правовою природою та змістом спірний договір охоплює домовленості, для яких сімейним законодавством прямо передбачено письмову форму з обов`язковим нотаріальним посвідченням.

Судом встановлено, що Договір від 01 грудня 2024 року нотаріально посвідчений не був. Навпаки, у самому договорі сторони зазначили, що він укладений у простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення.

Відповідно до частини першої статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом, тобто нікчемний правочин. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц сформулювала правовий висновок, відповідно до якого якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; за наявності спору щодо правових наслідків такого правочину суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині рішення підтверджує або спростовує обставину нікчемності правочину.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що Договір від 01 грудня 2024 року, оскільки він не був нотаріально посвідчений, є нікчемним у силу закону та не породжує самостійних договірних наслідків у частині виникнення договірної заборгованості зі сплати коштів на утримання дитини.

Обов`язок матері утримувати дитину виникає не з такого ненотаріально посвідченого договору, а безпосередньо із закону та факту материнства.

Тому вимога позивача про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за Договором про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 грудня 2024 року у розмірі 100 000 грн задоволенню не підлягає.

Разом із тим нікчемність договору як правочину не означає, що його зміст повністю втрачає доказове значення, адже відповідно до статей 76–81, 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Зі змісту договору від 01 грудня 2024 року вбачається, що сторони письмово зафіксували факт окремого проживання, припинення сімейних відносин як єдиної сім`ї, фактичне проживання дитини разом із батьком, здійснення батьком щоденного виховання, догляду, навчального, побутового забезпечення та фактичного утримання дитини, а також визнання матір`ю необхідності участі у матеріальному забезпеченні дитини.

Тому зазначений договір, попри недотримання нотаріальної форми та відсутність самостійних договірних наслідків, може бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами як письмовий доказ фактичних обставин, що склалися між сторонами на момент його підписання.

Щодо вимоги про стягнення аліментів.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За статтею 181 Сімейного кодексу України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину можуть визначатися за домовленістю між ними або за рішенням суду.

Відповідно до статті 182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інші обставини, що мають істотне значення.

За статтею 184 Сімейного кодексу України за заявою одержувача аліменти можуть бути визначені у твердій грошовій сумі.

Судом встановлено, що малолітня дитина фактично проживає разом із батьком, перебуває на його самостійному щоденному вихованні, догляді, навчальному, побутовому забезпеченні та фактичному утриманні, в яких мати участі не приймає.

Саме батько щоденно несе витрати на харчування, одяг, взуття, засоби гігієни, навчання, побут, лікування, медичний догляд, розвиток, дозвілля та інші потреби дитини.

Відповідачка проживає окремо від дитини та не здійснює щоденного догляду за нею у тому обсязі, який фактично здійснюється батьком. Тому вона як мати зобов`язана брати участь у матеріальному утриманні дитини шляхом сплати аліментів.

Суд бере до уваги, що у договорі від 01 грудня 2024 року сторони погодили розмір щомісячної матеріальної участі матері в утриманні дитини — 10 000 грн.

При цьому суд оцінює зазначений договір не як самостійну і виключну підставу виникнення аліментного обов`язку, а як письмовий доказ того, що відповідачка була обізнана з фактичним проживанням дитини разом із батьком, визнавала необхідність своєї участі в утриманні дитини та погоджувала відповідний розмір щомісячної матеріальної участі.

Обов`язок матері сплачувати аліменти виникає не з договору, а безпосередньо із закону та факту материнства.

Заперечення відповідачки проти автоматичного визначення розміру аліментів виключно на підставі умов договору суд бере до уваги, однак зазначає, що у цій справі розмір аліментів визначається не автоматично, а з урахуванням віку дитини, її потреб, фактичного проживання дитини з батьком, обсягу щоденних витрат батька на дитину, відсутності системної щоденної участі матері у догляді за дитиною, а також того, що раніше сама відповідачка погоджувала такий розмір участі у матеріальному забезпеченні дитини.

Доказів, які б свідчили про повну неможливість відповідачки брати участь в утриманні дитини у заявленому розмірі або про наявність обставин, які виключають можливість стягнення аліментів, суду не подано.

Суд окремо зазначає, що саме по собі стягнення аліментів з матері на користь батька не свідчить про належну фактичну участь матері ані в щоденному утриманні дитини, а тим більше у її вихованні.

Аліменти є лише встановленою законом грошовою формою участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у матеріальному забезпеченні дитини. Водночас фактичне утримання та виховання дитини є значно ширшим за своїм змістом і охоплює щоденне забезпечення дитини житлом, харчуванням, одягом, взуттям, засобами гігієни, навчанням, лікуванням, медичним супроводом, режимом дня, розвитком, дозвіллям, побутом, безпекою, моральною та емоційною підтримкою.

У цій справі судом встановлено, що саме батько забезпечує дитині весь основний, постійний і безперервний обсяг повсякденних потреб. Дитина фактично проживає разом із батьком, перебуває у його щоденному побутовому середовищі, а батько організовує її навчання, догляд, харчування, лікування у разі необхідності, розвиток, режим дня, дозвілля та несе основні витрати на її фактичне утримання.

Натомість мати дитини проживає окремо, щоденного догляду за дитиною не здійснює, її повсякденного побуту, навчання, лікування, розвитку, харчування, режиму дня та поточних життєвих потреб не організовує. За таких обставин наявність судового рішення про стягнення з матері аліментів не може розцінюватися як доказ її належної участі у вихованні або фактичному утриманні дитини. Навпаки, необхідність судового стягнення аліментів свідчить про те, що мати добровільно та належним чином не забезпечує поточні потреби дитини, а тому її мінімальна матеріальна участь має бути визначена судом у примусовому порядку.

Суд також враховує, що відповідачка у своїй письмовій позиції фактично підтвердила проживання дитини разом із батьком та здійснення саме батьком основного щоденного обсягу виховання, догляду, побутового забезпечення та утримання дитини. При цьому посилання відповідачки на відсутність у неї заробітку або стабільного доходу не спростовує встановленого судом факту перебування дитини на повному фактичному утриманні батька. Навпаки, така позиція відповідачки додатково підтверджує, що мати на момент розгляду справи не забезпечує дитину самостійно та не бере належної реальної участі у поточних витратах на дитину.

Відсутність у матері стабільного заробітку не звільняє її від передбаченого статтею 180 Сімейного кодексу України обов`язку утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Водночас у контексті цієї справи така обставина має значення для оцінки фактичного стану речей: дитина забезпечується батьком, проживає з батьком, перебуває на його щоденному догляді та фактичному утриманні, тоді як мати не здійснює системної особистої та матеріальної участі у повсякденному житті дитини.

Отже, стягнення аліментів з матері не спростовує, а навпаки підтверджує необхідність судового захисту права дитини на утримання, оскільки фактично всі щоденні потреби дитини забезпечуються батьком. Аліментне зобов`язання матері та самостійне виховання й фактичне утримання дитини батьком є різними за своєю правовою природою обставинами: перше є мінімальною грошовою формою участі матері, визначеною законом або судом, тоді як друге є реальним щоденним процесом забезпечення життя, розвитку, побуту та безпеки дитини, який у цій справі здійснює саме батько.

З урахуванням того, що вимога про стягнення аліментів заявлена в уточненій позовній заяві, аліменти підлягають стягненню починаючи з дня подання уточненої позовної заяви до суду і до досягнення дитиною повноліття.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішення у справах про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Оцінивши докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що уточнені позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню: вимоги про розірвання шлюбу, встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин, встановлення фактичного проживання дитини разом із батьком, залишення дитини проживати разом із батьком та стягнення аліментів підлягають задоволенню; вимога про стягнення заборгованості за договором задоволенню не підлягає через нікчемність договору, укладеного з порушенням обов`язкової нотаріальної форми.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.24, 56, 110, 112, 141, 150, 157, 160, 180, 181, 182, 184, 189, 191 СК України, ст.ст.203, 215, 220 Цивільного кодексу України, ст.ст.3, 12, 13, 76–81, 89, 141, 211, 223, 259, 263–265, 273, 315, 354, 430 ЦПК України, суд, —

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором, розірвання шлюбу, встановлення факту припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин, встановлення фактичного проживання малолітньої дитини з батьком, залишення дитини проживати разом із батьком та стягнення аліментів на утримання дитини — задовольнити частково.

Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований 23 лютого 2019 року Тячівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Тячівському районі Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 11.

Встановити факт припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , з 01 грудня 2024 року.

Встановити, що після припинення спільного проживання, ведення спільного господарства та фактичних шлюбних відносин сторін малолітня дитина — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично проживає разом із батьком — ОСОБА_1 , який самостійно здійснює її щоденне виховання, догляд, навчальне, побутове забезпечення та фактичне утримання.

Залишити малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , за адресою його фактичного проживання: АДРЕСА_1 , який самостійно здійснює її щоденне виховання, догляд, побутове забезпечення та фактичне утримання.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі 10 000 гривень щомісячно, починаючи з дня подання уточненої позовної заяви до суду і до досягнення дитиною повноліття.

У задоволенні решти позовних вимог — відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1331,20 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду після набрання ним законної сили є документом, що підтверджує факт розірвання шлюбу між сторонами.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України.

Суддя С.С. Федоріщев