Рішення від 08 вересня 2026 р. у справі №199/5057/26 — Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра

Справа № 199/5057/26

(2/199/4913/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

09.09.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра у складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Мацак А.О., за участі позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, третя особа: Орган опіки та піклування в особі Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Свої вимоги обґрунтувала тим, що вона є матір`ю дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який з 2016 року фактично проживає зі нею за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідач, ОСОБА_2 , батько дитини, перебуває за кордоном у Республіці Польща з 2018 року , не має свого власного житла. Він частково бере участь у матеріальному забезпеченні дитини, а саме сплачує аліменти 3000 грн., які були призначені судовим рішенням № 199/2895/21 від 17.06.2021 р., однак фактичної щоденної участі у вихованні дитини не здійснює, з дитиною спілкується дуже рідко, не бере участі у повсякденному вихованні.

Дитина навчається у навчальному закладі з високим рівнем освіти, де отримує належні знання та всебічний розвиток. Позивач особисто забезпечує щоденне відвідування дитиною навчального закладу, супроводжує його до школи та забирає після занять щоденно.

Дитина систематично відвідує секцію карате, в якій її син є членом збірної команди, яка представляє країну на міжнародній арені і отримує призові місця. Тому у зв`язку з необхідністю виїзду дитини за кордон (часто це виїзд для участі у спортивних чемпіонатах з карате, відпочинок), отримати нотаріальну згоду батька є складним і неможливим, оскільки він перебуває за межами України.

У 2020 році на її звернення до органів опіки про визначення місця проживання дитини, позивач отримала Рішенням №13 від 22.01.2020 року Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради Виконавчим Комітетом про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю. За результатами обстеження умов проживання та з урахуванням інтересів дитини було визначено доцільним проживання малолітньої дитини разом з матір`ю. Зазначене рішення прийнято після визначення умов проживання, її ставлення до виконання батьківських обов`язків, а також інших обставин, що мають значення для забезпечення найкращих інтересів дитини.

Для забезпечення гармонійного розвитку дитини, реалізації її здібностей, а також для оздоровлення та безпечного перебування в умовах воєнного стану в Україні, виникає необхідність її систематичного виїзду за кордон у супроводі матері. Відмова у наданні дозволу фактично обмежить право дитини на розвиток, участь у міжнародних змаганнях та суперечить її найкращим інтересам.

Відсутність згоди батька або неможливість її отримання унеможливлює реалізацію прав та інтересів дитини

Позивач посилається на те, що саме нею створені стабільні, безпечні та сприятливі умови для проживання дитини, що відповідає її найкращим інтересам . Дитина повністю перебуває на її отриманні, вона забезпечує її харчування, одяг, належні побутові умови, піклуюся про здоров`я та розвиток дитини .

У зв`язку з викладеним просила суд визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю за адресою АДРЕСА_1 . Надати дозвіл на неодноразовий тимчасовий виїзд малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за межі України без згоди батька у супроводі матері ОСОБА_1 за межі України до будь - якої країни світу до досягнення дитиною повноліття.

22 травня 2026 року ухвалою судді Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра відкрито провадження по даній справі.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила суд їх задовольнити, надала суду пояснення, аналогічні викладеним у позові. Підтвердила суду, що відповідач ніколи не намагався змінити місце проживання дитини, спору про місце проживання дитини між ними немає. Дозвіл на виїзд дитині за кордон на змагання відповідач дає, але це довго і не завжди він встигає у терміни змагань.

Відповідач на його представник до судового засідання не з`явились, про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином.

Суд, вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Сторони по справі мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який постійно проживає з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , де відповідно до акту обстеження умов проживання від 20.12.2019 року, складеного спеціалістами управління-служби у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради, створені всі належні умови для проживання та повноцінного розвитку дитини.

Рішенням виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради від 22.01.2020 року, визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір`ю ОСОБА_1 , 1976 року народження.

Висновком органу опіки та піклування адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради № 4/5-315 від 24.07.2026 року, орган опіки та піклування вважає доцільним визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України).

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення змісту частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У даному випадку суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю, оскільки позивач не довела, що її права порушені, а відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняв.

Цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Батько дитини не вимагав і не вимагає зміни місця проживання сина, також у справі відсутні докази того, що між сторонами взагалі існує будь-який спір, з огляду на пояснення позивача про те, що рішення суду про визначення місця проживання дитини разом з нею їй необхідно для зручності перетину кордону України.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку, що позивач не довела, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із нею, порушені її права.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суду постанові від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24), постанові від 13 серпня 2025 року у справі № № 202/15541/23 (провадження № 61-446св25).

Що стосується вимог про надання дозволу на неодноразовий тимчасовий виїзд малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за межі України без згоди батька у супроводі матері ОСОБА_1 за межі України до будь - якої країни світу до досягнення дитиною повноліття.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Однак, при цьому йдеться про відсутність спору між батьками з цього питання.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, тимчасовий виїзд дитини за кордон передбачений на підставі рішення суду та має відповідати найкращим інтересам дитини.

Виходячи із системного аналізу вищезазначених норм Закону, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення та точного місця перебування за кордоном.

Одночасно, суд зазначає, що надання дозволу на необмежений по кількості разів виїзд дитини за кордон чинним законодавством не передбачено.

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, зроблену 03 липня 2019 року у справі №643/1090/17 (провадження №61-28548св18), відповідно до якої Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини. Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки. Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.

У постанові від 31 травня 2023 року по справі № 297/1949/21 Верховний Суд виснував, що: «Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 викладено правовий висновок про те, що дозвіл на виїзд за кордон дітей у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення. Суди, на підставі належно оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення відповідного часового проміжку перебування дитини в іншій державі, строку та мети виїзду, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача, оскільки вони тривалий час будуть позбавлені права на особисті зустрічі, на піклування батька про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення таких позовних вимог (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 235/139/16-ц (провадження № 61-36629св18)».

Отже, тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду, на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини.

Слід також зазначити, що з 24 лютого 2022 року в Україні на підставі Указу Президента України №64/2022 введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався і триває донині.

У зв`язку з введенням воєнного стану в Україні Кабінетом Міністрів України спрощено порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку.

Так, абз. 13 п.2-3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.

Аналіз норм чинного законодавства вказує на те, що у період воєнного стану виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку можливий, зокрема, в супроводі одного з батьків, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків.

На момент пред`явлення даного позову, так і на момент розгляду судом даної справи воєнний стан в Україні не скасовано, тому фактично будь-яких перешкод для виїзду з дитиною за кордон без згоди батька саме позивач немає.

Відповідно до ст.. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне судові витрати позивача віднести за її рахунок.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263-265 ЦПК України, ст. 160 СК України, суд- УХВАЛИВ:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, третя особа: Орган опіки та піклування в особі Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради,- відмовити.

Судові витрати позивача віднести за її рахунок.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складення повного судового рішення апеляційної скарги.

Повний текст рішення складено 18.09.2026 року.

Суддя В.В. Руденко